Часть 1. Работа над собой в творческом процессе переживания 2 страница

На чолі купки верхівців, які, не поспішаючи, прямували вздовж берега, їхали двоє козацьких старшин, поглянувши на яких, одразу можна було зрозуміти, що ці люди займають надзвичайно високе положення серед козацького війська. Ними були Іван Богун та Павло Тетеря. Відокремившись на кілька десятків кроків від гетьманського почту, без якого, звісно, Тетеря, в силу свого положення, обходитись не міг, вони пустили коней повільним кроком і вели бесіду, тема якої, очевидно, не була легкою для гетьмана – його очі бігали, не знаходячи, на чому спинитись. Погляд Богуна, як завжди, був задумливим і трохи сумним.

– І ти не думай, Іване, що витягти тебе з Мальброку було для мене легкою працею, – емоційно говорив гетьман, стискаючи в руці прикрашений срібними бляшками повід. – Сам знаєш – з тих стін мало хто виходить живим.

– Так, гетьмане, мені те добре відомо, – відповідав Богун.

– Чому ж поводишся так?

– Як я поводжуся?

На мить Тетеря примусив себе поглянути співбесіднику в очі, але не зміг там прочитати ні насмішки, ні прихованої злості. Він просто запитував.

– Відокремлено. Якщо не сказати більше.

– Кажи, пане Павле, не утримуй у собі.

– Вороже! – Тетеря зітхнув. – Зрозумій, Іване, не я тебе туди спровадив. І вдіяти нічого не міг, рішення взяти тебе під арешт йшло безпосередньо від короля.

Іван знизав плечима.

– Мені все відомо. І я не виню тебе. Повір, у мене немає ворожості до тебе особисто. Просто… Просто я надто довго змушений був спілкуватися з привидами, чому ж ти дивуєшся тому, що я поводжусь відокремлено?

– То ти виконаєш моє прохання? Ти приймеш булаву наказного гетьмана і візьмешся спільно з Петром Дорошенком вести військо у похід на Лівобережжя?

Іван довго мовчав. Вони повільно їхали неподалік від урвища, милуючись широкими просторами Дніпра.

– Лівобережжя, Правобережжя… Що ж ви тут наколотили, гетьмане? Ти перед ляхами спину гнеш, там Брюховецький Золотаренка із Сомком зі світу зжив. До чого ж котитесь, адже разом колись під Богдановою рукою були, ляхів били.

Тетеря засопів. Йому з біса не подобалась така мова, але він стримувався. Утім, знаючи Богуна не перший рік, іншого від нього і не чекав. Він, звичайно, міг одним помахом руки припинити ці влучні, а від того надто образливі слова, адже Богун був тут сам, за ним, котрий для всього війська все ще був в'язнем Мальброку, не стояло жодної сили, тож варто було лише наказати… Але хіба для цього він їздив цілувати руку королю?

– Ти звинувачуєш мене в тому, від чого я сам постраждав. Собака Брюховецький загарбав булаву, вона йому не належить. Це він розділив Україну, намагаючись догодити Ромодановському і його московським сюзеренам. Навіщо ображаєш мене?

– Не ображайся, – зітхнув Богун. – Найшло. Я хотів лише одного – вигнати з України ляхів і москалів. А вийшло зовсім інакше. Вони просто розірвали її. І тепер бачу, що вдіяти нічого не можливо. Громадянська війна неминуча.

– І ти маєш взяти в ній участь. Так чи інакше, вона тебе не омине. Чому б не дати руку допомоги мені й спробувати об'єднати здобуте Хмельницьким під моєю булавою?

Іван поглянув на гетьмана і голосно розреготався.

– А в мене є вибір? – сказав він крізь сміх, і у голосі його чувся метал. – Чи ти, гетьмане, думаєш, що я не розумію свого становища? Я ж дня не проживу після того, як дам тобі негативну відповідь!

– Ти не надто високої думки про мене, – набундючився Тетеря. – Я…

Богун перевів подих і по‑дружньому поплескав Тетерю по плечу.

– Не переймайся, пане Павле, я вже казав тобі, що не маю за що ненавидіти тебе. Просто розумію, під які гарантії мене відпустили ляхи. І знаю, хто тебе підтримував, коли ти здобув булаву, хто підтримує й нині. Адже коли стане вибір між моєю і власною долею, він буде не на користь Богуна, чи не так?

Тетеря дістав люльку і нервовими рухами спробував висікти вогню. Урешті роздратовано жбурнув кресало на землю і повернувся до почту.

– Джуро! Вогню дай!

По невеличкій паузі, яка допомогла йому зосередитись, гетьман продовжив:

– Як ти так багато знаєш і розумієш, чому б тобі не дати відповідь і припинити цю розмову?

– Моя відповідь очевидна.

– І все ж я хотів би почути її.

– Так, – Іван зупинив коня і повернувся, упритул глянувши на Тетерю. – Я піду з тобою на Лівобережжя. Тільки знай: якщо Господь дарує нам перемогу, ти згадаєш мої слова і не віддаси Україну ляхам!

Цього разу Тетеря не відвернув очей.

– Знай же й ти, Богуне, – кожен твій крок, кожне слово і дія будуть відомі королю. В разі найменшої підозри в нещирості тебе просто зітруть із земної поверхні.

За тиждень до католицького Різдва почався похід польського війська на Лівобережжя України. Вже кілька років не знала Польща таких масштабних подій. Сам король вів військо, маючи намір раз і назавжди поставити переможну крапку у війні з Московським царством, війні, котра затягнулася понад усі мислимі межі й приносила короні все нові й нові витрати. Ще від кінця літа, потім протягом усієї осені тяглися побори до казни на проведення майбутньої кампанії, велася закупівля зброї, підготовка жовнірів і жваві перемовини сеймових комісарів з можливими союзниками Речі Посполитої. Утім, в останньому пункті надто великий прогрес не відчувався – окрім гетьмана Тетері і його правобережних полків, жоден з володарів у Східній і Західній Європі не наважився виступити проти Москви, котра повільно, але невпинно набирала ваги в європейській політиці завдяки своїм безмежним землям, невичерпним людським ресурсам, міцній владі й дивовижній властивості підданих московського царя ставитися до нього з не меншою любов'ю, аніж до сина Божого, прощаючи йому найстрашніші гріхи у своєму фанатичному коханні до «помазаника». Звичайно, Московщина ще не набрала такого впливу як Оттоманська Порта, була слабшою й за переживаючу свої не найкращі часи Річ Посполиту, але… У Москві відчувалась сила й амбіційність, цього було досить, аби Ян Казимир залишився наодинці з Ромодановським і Брюховецьким, вдершись на Лівобережну Україну. Наодинці, якщо не рахувати гетьмана Павла Тетері і його наказних гетьманів Петра Дорошенка й Івана Богуна, котрі вели своїх козаків на битву з їхніми братами‑козака‑ми, спираючись лише на популярність серед козацької сіроми, ту, яку отримали за довгі й непрості роки Хмельниччини.

І струснулося Лівобережжя. Від Переяслава до Чернігова, від Полтави до Запоріжжя покотилися чутки про могутність польської армади і десятки виграних нею великих і малих битв. Потяглися шляхом на схід перелякані міщани та селяни, за лихоманило прикордонних московських воєвод, на чиї плечі було покладено завдання підтримати ратниками Брюховецького і Ромодановського. А Ян Казимир, переможно дефілюючи на чолі блискучих гусарських хоругв, оминув лише Київ та Ніжин, котрі мали сильні залоги, тож у разі осади могли примусити поляків утратити багато дорогоцінного часу, решту ж міст та містечок брав з наскоку, примушуючи їхні гарнізони, що складалися з козаків лівобережних полків і похмурих московських бороданів, складати зброю, або швидко вшиватися, залишаючи напризволяще міщан, котрих мали захищати в разі ворожого нападу. Протягом кінця грудня, відколи почався похід, і до першої половини січня більша частина Лівобережної України опинилася під владою поляків.

Не відставали від польських вояків і козацькі загони правобережного гетьмана. Хіба що там, де йшли на штурм козацькі батави, менше лилося мирної крові, легшою була доля захоплених міст. Що ж стосується тієї ділянки фронту, котра була доручена Богуну, тут справи йшли ще краще – майже всі населені пункти, що їх отримував наказ захопити наказний гетьман, підіймали білі прапори вже після коротких перемовин, лише взнавши, хто командує військами, котрі їх обложили. Але, не дивлячись на такий перебіг подій, з кожним днем усе більше похмурнів Богун. Усе рідше можна було помітити його на чолі полків під час маршу, коли молодецьки виїздив на струнконогому огирі, все рідше брав наказний гетьман особисту участь у битвах. Натомість позирав на бій через оптику далекозорої труби і вигравав жовнами, не знаходячи за потрібне покидати межі табору. Бачив‑бо: рідна, козацька кров ллється у цій війні і з того, і з їхнього боку. А кому, окрім ворогів України, вигідний такий перебіг подій? Москва і Варшава обидві, зайняті пошуками власної вигоди, руйнують його батьківщину, а він, Богун, котрий все своє життя віддав боротьбі за неї, змушений не просто стояти осторонь, він змушений брати найактивнішу участь у цьому процесі руйнації.

Про поведінку Богуна був добре поінформований Тетеря, а від нього далі, до самого короля, йшли вичерпні доклади, у котрих розписувався мало не кожен крок Богуна протягом дня. Надто вже боявся Ян Казимир заворушень у власному війську, що їх будь‑якої хвилини міг спровокувати бунтівний полковник колишнього славного гетьмана. До часу, щоправда, нічого підозрілого не вбачали поляки у вчинках Богуна. Він чітко виконував усі накази, а його козаки були першими в бою. Він не дозволяв собі будь‑яких висловлювань, котрі могли б виявити розбіжність його поглядів з офіційною політикою короля, а численні шпиги, що їх щедро насаджував у оточенні Івана гетьман Тетеря і навіть сам Ян Казимир, лише розводили руками – їм не вдавалось здобути жодного факту, який би вказував на неблагонадійність наказного гетьмана.

Так точилося майже до кінця січня. Палала Лівобережна Україна. Брюховецький і його невтомний помічник, воєвода Ромодановський, терпіли одну поразку за іншою. Залізні полки Яна Казимира з ентузіазмом виконували наказ короля: безжально пройти вогнем і мечем від Києва до Глухова та Новгород‑Сіверського. І раптом щось потворно задеренчало в чітко відлагодженому механізмі королівської військової машини, щось збилося на фальш, руйнуючи бравурний марш, що на нього перетворився похід на Лівобережжя. Раптом виявилось, що не все так добре у війську Тетері, як того хотів правобережний гетьман, продавши душу й тіло короні. І Дорошенко, і Ханенко, а з ними й Гоголь з Гуляницьким почали виказувати невдоволення наслідками походу. Побачили пани полковники, до чого веде їхня братовбивча війна, стримали свої полки, оголили порядки польської шляхти, які вже давно звикли до того, що перший удар повинні прийняти на себе козаки, даючи їм можливість воювати хоч і без великого ризику, зате з великою славою. І ні вмовляння Тетері, ні його гнів та різкі слова під час військових рад не змогли переконати полковників змінити точку зору, продовжити в попередньому темпі наступ на ненависного Тетері Брюховецького. Марно гетьман обіцяв нечувані винагороди й привілеї в разі, коли йому допоможуть об'єднати під своєю булавою Україну.

– Козаки б'ються, ваша ясновельможність, і бачить Бог, я не можу наказати їм битися ще більш озвіріло. Серце обливається кров'ю, – говорив під час однієї з рад Гоголь, – сам радше під мушкетний вогонь, аніж бачити, що виробляємо…

– Лівобережними розчинили, нами замісять, – охопивши міцною долонею своє високе чоло, вторив йому Ханенко.

– Ще від Жовтої Води ляхи мріяли нас лобами ударити, ось і винайшли спосіб, – хитав головою Гуляницький.

І якщо полковники все ще не полишали знамен Тетері, причина тому була лише одна – у такому разі вони прирікали б на смерть не лише себе й своїх козаків, а й їхні родини, котрі залишилися за їхніми спинами у повній владі польських каральних загонів Стефана Чарнецького. Тож продовжували воювати. Без мети й натхнення, з несамовитістю примушеного захищати власне життя звіра.

Лютував і Ян Казимир. Йому добре зрозумілим було те, що відбувалося в козацькому таборі, й хоча король, будучи гарним стратегом і людиною розумною, давно передбачав такі наслідки війни між козацтвом, те, що відбувалося тепер на його очах, примушувало скаженіти.

– Кляті схизмати хочуть пошити мене в дурні! – кричав він на сеймових комісарів у той день, коли йому принесли особливо неприємну звістку про наслідки дій козаків ненависного йому Богуна. – Каштеляна брестського до мене! Негайно!

По‑старечому згорблена постать Славинського горбилась ще більше, усім своїм виглядом намагаючись довести власну мізерність і жалюгідність у присутності королівської особи, а рука, вкрита пігментними плямами рука старого діда, котра стискала тростину, тряслася більше від переляку, аніж від хвороби.

– Чи пан каштелян особисто не вмовляв доручити йому слідкувати за реблізантом Богуном, завіряючи мене, що знайде на нього протягом тижня компромат, достатній, аби передати лотра у руки ката? – грізно глянув на Славинського Ян Казимир.

– О, так, ваша величність, мої люди не сплять ані вдень, ані вночі, вони…

– Але мені байдуже, коли відпочивають ваші невдахи‑шпигуни! Чи, може, Богун покинув бути ворогом Польщі, що вдало робив усе життя? Може, він обстоює інтереси корони?

– Але все схоже на те, – розвів руками Славинський. У відповідь Ян Казимир лише розреготався.

– Напівбожевільний старий, шкапа, годна на те лиш, аби здерти з неї підкови! – кричав він в обличчя переляканому Славинському. – Чи відомо тобі, що майже всі землі, що їх було зайнято корпусом Богуна, тепер палають у вогні повстання? Що в містах, котрі, як нам доповідали, захоплював Богун, гарнізони не лише залишено в живих, у них навіть не відібрано зброю. Тепер та зброя спрямована нам у спини! Геть з очей моїх! Я позбавляю вас уряду брестського каштеляна! Мені не потрібні божевільні старі, котрі не помічають нічого далі свого носа. Я маю намір припинити життєвий шлях Богуна. Досить терпіти його зухвальство!

Опустивши голову, серед тиші, особливо дзвінкої від того, що панувала вона серед повного людей шатра, пройшов Славинський до виходу з намету, ступив у морозний вечір. Зробив лише кілька кроків, минаючи вартових жовнірів, зайшовся кашлем і впав. З рота йому відкрилася кровотеча, і за хвилину життя покинуло сумлінного служаку. Помер, як пес біля ніг свого господаря, не витримавши розпуки від того, що господар вигнав його, не зглянувшись на роки вірної служби.

У наметі був хтось сторонній, тож Іван, прокинувшись швидко й нечутно, натренований роками бойового життя, намацав під подушкою руків'я пістоля. У темряві клацнув курок.

– Кому зобов'язаний пізнім візитом? – запитав він у темряву.

У відповідь морок у дальньому кутку, за кількома складеними одна на одну литаврами і вішалкою, де Іван вішав зайвий одяг, зарухався, й почулось обережне шарудіння.

– Тихо стій! – Іван рвучким рухом наставив зброю у напрямку руху й звівся, сівши на постелі. – Не примушуй пороховим димом повітря в наметі псувати.

– Не стріляйте, пане полковнику, – долинув нарешті напружений шепіт. – Свої!

– Що ж то за такі свої, що, немов злодії, скрадаються? – Івану голос видався знайомим, але зброї він не опустив. – Підійди ближче, погляну на тебе… і дивись мені!

До того, як невідомий показався в колі примарного світла, що його давала крихітна лампадка під образами, з вулиці почулися стурбовані голоси, й скоро на порозі з'явилася постать сотника Совенка – мовчазного й підозрілого коротуна, що його було призначено командувати особистою вартою Богуна за настирливими рекомендаціями Тетері.

– У вас усе добре, пане наказний? – повів той носом, звикаючи до темряви, котра була у наметі.

– Так, сотнику, – невдоволеним голосом відказав Іван. – І було б ще краще, якби ти не вдирався до мене й не заважав відпочивати.

– Пробачте, – Совенко знітився або зробив вигляд, що знітився. Намагаючись не привертати уваги Івана, він крадькома роздивлявся в шатрі. – Мені доповіли, що у вас чути якісь голоси, і я…

– І ти, чорт забирай, заскочив сюди без дозволу, щоб подивитися, хто тут розмовляє?!

– Але ми непокоїмось, пластуни Брюховецького…

– У мене в наметі?

– Я не те мав на увазі, ваша ясновельможність, – поспішив виправдатись сотник. – Годину тому в обозі двох вартових зарізали, я думав…

– Ти думав, що я з ними заодно?

– Що ви, я…

Іван вдав, що не на жарт розлючений:

– Мені здається, сотнику, такі події, а точніше, їх недопущення входить скоріше у твою компетенцію, аніж у мою! Щоб до ранку були знайдені винуватці вбивства, особисто доповіси!

– Слухаю, вашмость!

– Пішов геть.

Совенко, картаючи себе за недалекоглядність, вискочив надвір. З усього, що він з'ясував, було лише розуміння: цієї ночі йому поспати не доведеться. Ех, і потягнув чорт його за язик розповісти про порізану варту. Хіба то перший чи останній випадок з тих пір, як вони підійшли до Глухова і опинилися майже у прямій видимості полків Брюховецького й Ромодановського?

Деякий час Іван мовчав. Потім повернувся у куток і поманив стволом пістолета.

– Іди сюди.

З темряви нечутно вислизнула одягнена у вивернутий хутром назовні овечий кожух людина. Придивившись пильніше, Богун зрозумів, що обличчя гостя і навіть його долоні були щільно вимащені в багнюку.

– Доброї ночі, пане Іване! – почувся бадьорий шепіт.

– То ще не відомо, чи вона тобі добра. Кажи, хто такий, чого хочеш від мене?

– Та чи не признали мене?

Іван придивився до обличчя прибульця пильніше. Грязюка на ньому, а також примарне світло лампадки робили таку спробу приреченою на невдачу.

– А хто тебе впізнає, хіба такі чорти, як ти сам.

– Охріменко я! Микола! – гість тихцем засміявся. – Ох і нелегко до вас потрапити!

Богун підхопився, взяв прибулого за плечі й нахилив до лампади. Навіть спотворене грязюкою усміхнене обличчя Миронового онука він не впізнати не міг.

– Тю, то я не помилився, коли казав, що ти чорт! Звідки ти, чому таким чином?

Охріменко зітхнув і вказав на похідне ліжко, де щойно спав Богун.

– Усе розповім. Ви, ясний пане, лягайте, а я неподалік, у темряві присяду, тоді й пошепочемся. Надто вже у вас вартові знаттєлюбні.

Богун ліг на постіль, закинувши руки за голову, і впер погляд у темну стелю шатра.

– Звідки ти, з Вінниці? Тебе Ганна прислала? Як вони? – мимоволі вихопились запитання, котрі пекучим болем засіли у свідомості ще відтоді, як за ним зачинилися двері каземату в Мальброці. (Тетеря, пославшись на брак часу, не дозволив йому бодай на кілька днів відлучитися додому.)

– Не знаю, пане Іване, давно їх не бачив. Ще відтоді, як за вами вирушив у Литву. Коли вас заарештували, я спочатку думав додому повертати голоблі, та не довелось. Так і воюю до цієї пори.

– Стривай, здається, ти був з нами, коли напали ляхи! Але мені казали, що вас усіх вбито!

Охріменко стиха зітхнув.

– Не всіх, вашмость. Шестеро нас врятувалося. Погнали коней на схід, думали на Запоріжжя… Але то довга байка. Одним словом, з Брюховецьким я.

На хвилину запанувала мовчанка.

– Ось тобі й маєш, Миколо, – нарешті озвався Богун. – Розвела‑таки нас доля по різні боки війни, довелося ворогами побути. То ті вартові, що про них Совенко казав, твоїх рук справа?

– Моя робота, – схилив голову Охріменко. – Так потрібно було, пане Іване. Не міг інакше, повірте.

– Немає за що вибачатися, війна йде. Кажи краще, навіщо прийшов. Я так розумію, не заради привітань ти в нашому таборі.

Микола хитнув головою і поліз за пазуху.

– Так, справа в мене. Важлива справа, пане Іване. Лист від Брюховецького.

Богун у темряві посміхнувся. Він ніколи не мирився з пихатим Брюховецьким, тож те, що той власноруч прислав йому листа, промовляло про немалу скруту лівобережного гетьмана, котрий змушений був слати листи у ворожий табір, та ще й до людини, котру завжди мав за свого прихованого ворога. Іван встав, підійшов до опущеної відлоги шатра і кілька хвилин слухав, що відбувалося зовні. Окрім тихих голосів вартових біля недалекого вогнища, напівсонного іржання коней та приглушених вигуків Совенка, котрі чулися з боку обозу, нічого не порушувало спокою сплячого табору. Він підійшов до столу, запалив каганець і сів у крісло.

– Давай листа, – коротко кинув Охріменкові. Той швидко подав клаптик паперу, від якого тхнуло болотною тванню, і ступив у затінок. Богун розвернув послання. Кілька хвилин мовчав, пробігаючи його очима, після чого підніс до язичка полум'я над каганцем і спалив, задумливо поглядаючи на те, як жовтувате полум'я неохоче їсть вологий папір. Притоптав ногою недопалки.

– «Як Каїн на Авеля, як звірі, що не пам'ятають рідних своїх…» Гарно складає пан Брюховецький. Тільки хто тут Каїн, а хто Авель? – зітхнув він, задумливо поглядаючи на Охріменка. – Приблизно таких слів я й очікував від Брюховецького: Україна, здобутки Хмельницького… Але чим він кращий од Тетері? Той одного ката веде, Брюховецький іншого. І він чекає, що я, ризикуючи власним життям, підтримаю його? Я не вважаю його тим, хто справді потрібен Україні.

Охріменко підхопився на ноги.

– Але ви не можете так вчинити! – він мало не задихнувся від обурення. – Брюховецький…

– Заспокойся, Миколо, – перервав його Богун помахом руки. – Повір, я тут не в такому становищі, щоб людина, подібна до тебе і знайдена у моєму шатрі, змогла просто так піти собі у разі, якщо її тут знайдуть. Боюсь, у такому разі ми, скоріше за все, розділимо одну гілку на двох. Хоча мені, як шляхтичу, очевидно вкоротять віку яким‑небудь більш благородним способом. І попри все, я ще не казав тобі, як саме збираюся вчинити.

– Тобто ви погодитесь на переговори з Брюховецьким? – з усього сказаного Охріменко вловив лише останні слова, зрозумівши їх по‑своєму.

– Ні.

– Ні?

– У жодному разі. Нам для них не дадуть часу. Ти просто передаси Брюховецькому, що я погоджусь пристати до нього на тих умовах, які будуть запропоновані мною. Якщо мостивий пан не погодиться, діалог буде закінчено.

Охріменко уважно вислухав свого колишнього ватажка і посміхнувся, показавши міцні білі зуби.

– Так, я все передам!

– Добре. Як ти збираєшся пройти через табір у зворотному напрямку?

– Так, як сюди, – знизав плечима Микола.

– Ну от що, – Іван вказав рукою на умивальник, який було прилаштовано неподалік від виходу з шатра. – Зараз ти умиєшся, перевдягнешся в інший одяг і ляжеш спати, а ранком я знайду спосіб вивести тебе.

– Я впораюся, – запротестував було Охріменко, але Іван був невмолимий.

– Досить патякати, – звелів він тоном, який не припускав сперечань. – Ти пройшов сюди лише завдяки тому, що Совенко більше шпигує за мною, аніж переймається моєю безпекою. Але двічі й він не помиляється. Крім того, з мене досить і двох порізаних вартових.

Сива імла сутінків зустріла Івана міцним морозцем і першими звуками військового табору, котрий повільно просинався. Ще спали, заховавшись від холоднечі в наметах, козаки, але вже порались біля кабиць кашовари. Молодики носили дрова з возів і воду від великих, теж навантажених на вози діж. Похропували коні, дбайливо вибираючи з навішаних їм на морди парусинових торб ячмінні зерна, десь в обозі пронизливо заверещала і швидко замовкла свиня, яку, очевидно, було призначено на сніданок. Біля монастиря, де розташувалася ставка Яна Казимира, яскраво палахкотіли багаття і перегукувались вартові гвардійці – там, на відміну від огорнутих сутінками хатин передмістя, де власне й розташувався козацький табір, життя вирувало. Лише пізно ввечері напередодні литовське військо закінчило переправу через Десну, зібравши всі човни й човники на кілька верст нижче й вище по течії Новгород‑Сіверського, і ніч, яка минула, пройшла для них у тривожному облаштуванні нового табору, який би вмістив обидві армії – коронну і князівства Литовського. За темними палісадами Новгород‑Сіверського, котрий кожного дня реагував на спроби поляків і козаків взяти його штурмом жвавою стріляниною з гармат і мушкетів, тепер панувала мертва тиша. Обложені в місті ратники воєводи Ромодановського берегли сили для відбиття майбутніх штурмів, тож використовували для відпочинку кожну хвилину, коли поляки не виказували наміру поновити атаки.

Козаки біля вогнища поблизу намету наказного гетьмана спали міцним сном, але Богун не будив їх. З невеселою посмішкою подумав про те, що за таке несення варти іншого разу покарав би їх немилосердно, але зараз радше б нагородив. Урешті, що ж візьмеш з підлеглих такої людини, як сотник Совенко? Він став спиною до виходу з шатра, як і було домовлено з Миколою, і замислився.

Які ж умови він висуне Брюховецькому? Що вимагатиме від нього за згоду полишити Тетерю і приєднати свої полки до лівобережних? Іван поки ще не знав, якими будуть ті умови, але розуміння того, що потрібно щось змінювати, прийшло вже кілька тижнів тому. Союз із ляхами був згубним для козацтва, і це не втомлювались знову і знову демонструвати польські реиментарі, лишаючи козакам найважчі ділянки у битвах, все більше й більше скасовуючи серед підлеглих Тетері полків автономію і самоврядування, а після об'єднання з литовським військом, яке відбулося напередодні, потрібно було очікувати ще більшого поглиблювання протиріч між козацтвом та шляхетним станом. А можливо, й виступів з боку деяких особливо ворожих полякам старшин Тетері. В умовах, які склалися, такі виступи неодмінно призвели б до кровопролиття і поразки. Але зовсім іншого змісту набули б вони у разі, коли б їх спрямувати в потрібне русло, впорядкувати й очолити. Звісно, зміну одного сюзерена на другого не варто було вважати надто вдалою грою з боку Богуна. Але хто мовив про таку зміну? Здається, давно вже настала пора згуртувати третю силу, котра б на противагу Брюховецькому й Тетері поставила більш корисні для козацтва й простого народу цілі. Саме ту третю силу, про яку неодноразово вели вони розмови із Сірком, яка здійняла б над Україною знамено визволення й припинила таке бездумне розбазарювання здобутків Богдана Хмельницького, яке велося останні шість років. Богун не тішив себе надіями на те, що все владнається швидко й надто просто, але шанси були. Були хоча б тому, що Україна заслуговувала на кращу долю, аніж несли їй люди, подібні Брюховецькому і Тетері. Були тому, що повстання селян, яке поступово розгорялося на Лівобережжі, могло швидко перекинутися на Правобережжя, туди, де поспільство вкрай незадоволене поновленням поляками звичаїв, що їх мали ще до приходу Богдана Хмельницького. Були нарешті тому, що протягом усієї війни аж до незрозумілої Переяславської Ради, селянство показало, що здатне стати саме тією рушійною силою, котра змогла б раз і назавжди скинути з України трикляте іноземне ярмо. І саме тепер, виведений зі стану прострації відвідинами Охріменка, стоячи серед морозного ранку, котрий поступово пригашував цяточки зірок і фарбував жовтогарячими тонами схід, Іван відчув у собі спромогу очолити цю велику силу і вести її до перемоги. Так, він продовжить почату Хмельницьким справу або накладе головою. Напевне, саме в цьому його справжнє призначення. Перемога або смерть! Іван відчув легке тремтіння в тілі від збудження, що його принесли думки про грандіозність справи, котру він скоро має розпочати. Він примусив себе заспокоїтись. Спочатку потрібно обмізкувати всі умови, котрі він поставить Брюховецькому як плату за перехід до нього і «зраду» Тетері та його польських господарів.

Коли Богун, вперше за багато часу, веселий і жвавий повернувся до свого шатра, Миколи Охріменка там уже не було. Далеко за межами табору торохкотіли вози, послані за наказом Богуна в навколишні села за дровами й фуражем.

Що відчуває людина, знаходячись за крок від смерті? Коли шалений або розмірений, повний подій або занурений у сиву нудьгу ритм її життя має ось‑ось обірватися, підкорюючись всесвітнім законам? Що думає вона, переповнена планами на завтрашній день, котрого вже не має? Можливо, серце приреченого стискається від незрозумілої туги, а свідомість пригнічена передчуттям чогось страшного, хоч до часу й невідомого? Чи у свідомості тим або іншим чином відбивається невмолимий хронометр, що вже почав відраховувати останні хвилини непростого, а для більшості людей неймовірно складного, але такого бажаного усіма земного життя?

Іван Богун не відчував крижаного подиху скорої смерті, коли, оточений кількома вірними козаками, вирушав з королівського табору під Глуховом до невеличкого села Комань, що заховалося в густих верболозах на березі невеличкого потічка за кілька верст від Новгорода‑Сіверського. Саме там його мали очікувати посли від гетьмана Брюховецького, щоб отримати останні умови переходу десятитисячного корпусу відданих Богуну козаків на сторону антипольської коаліції. І вони з нетерпінням очікували на візит легендарного полковника, образ якого став чи не єдиною надією на закінчення війни з більш‑менш легкими наслідками для Брюховецького і московських воєвод. А Богун, у свою чергу, мав що сказати посланцям лівобережного гетьмана – не дивлячись на всі спроби утримати його в залізному кулаку, звістка про те, що Богун гуртує навкруг себе вірних людей і має виступити за закінчення братовбивчої війни, швидко поширилась серед козацької черні і так прискіпливо зберігалась у таємниці, що про неї не дізнався жоден зі шпигів Тетері або Яна Казимира. Козаки поводилися спокійно, продовжували виконувати накази, припинили навіть збурення, яке зовсім недавно не на жарт лякало Тетерю і його генеральну старшину. Ім'я Богуна, пригасле в пам'яті рядового козацтва за час його перебування у Мальброку, знову засяяло над буйними козацькими умами знаменом волі й боротьби за козацькі привілеї, затоптані в багнюку новими порядками на Правобережній Україні. Тож коли Іван вирушав у Комань, усе було готово до повстання, призначеного на передранкові години наступного дня. Після гасла, отриманого від Богуна, таємно призначені старшини мали тихцем вивести з королівського табору озброєних і готових до кількаденного переходу козаків, після чого вести їх оборонною рукою до Комані, де разом з Богуном на них повинні були очікувати два вислані Брюховецьким комонні полки. Після цього об'єднане військо форсованим маршем повинно було відійти до місця розташування війська Брюховецького, за двадцять верст на схід від Новгород‑Сіверського. Іван Богун знову був на чолі, він знову був готовий кинутися у бій, не зломлений і небезпечний для ворогів батьківщини. Як колись, під знаменами Богдана Хмельницького. Проте невмолимий фатум вирішив інакше…

Дата добавления: 2015-06-04