Протокол № 7 від 6 березня 2002 р. 2 страница

Подальше геополітичне становище українських земель в основному залежало, після ліквідації автономії України, Запорозької Січі, від двох головних складових: від політики царизму і зростання національної свідомості українського народу. Російська імперія у своїй шовіністичній централізаторській політиці використовувала жорсткі, насильницькі, адміністративні методи.

Цілком природно, що така жорстка імперська політика викликала справедливий опір з боку як українців, так і інших пригноблених народів. Невизнання української нації, заборона мови, обмеження і приниження національної культури породжували найчастіше зворотній ефект – прагнення зберегти свої національно-етнічні особливості, сприяли росту національної самосвідомості, формуванню нової української еліти.

Важливий вплив на формування української громадської думки другої половини ХІХ – початку ХХст. справила яскрава постать М.П. Драгоманова – видатного вченого, теоретика нового українства, який бачив майбутню долю України саме у системі європейської цивілізації: шлях відродження української нації як нації європейської лежить у відновленні її самостійного існування в тісній співдружності і з децентралізованою демократичною Росією, і з демократичною Європою.

Перша світова війна була наслідком загострення політичних, економічних та колоніальних протиріч великих держав, що напередодні війни утворили два військово-політичних блоки – Антанту та Троїстий (пізніше Четверний) союз. Всі учасники блоків мали агресивні наміри приєднання чужих територій та встановлення контролю над джерелами сировини та ринками збуту.

Україна, природно, не виступала у той час як суб’єкт міжнародного права й розглядалася протиборствуючими сторонами як об’єкт експансії: Німеччина прагнула розгромити Російську імперію, відторгнути від неї Україну, приєднавши її разом з Прибалтикою, Польщею і Кавказом до складу майбутньої світової імперії. Німців, як і в наступній світовій війні, особливо цікавила українська сировинна база; Австро-Угорщина претендувала на Волинь і Поділля; Російське самодержавство, прикриваючись “Ідеєю об’єднання всіх руських земель” під владою російського царя, прагнуло захопити українські землі, що входили до складу Австро-Угорщини (Галичина, Буковина, Закарпаття).

ІІІ.Українська революція 1917-1918рр. стала величезною соціальною і геополітичною потугою українського народу на шляху до незалежності. Її наслідки справили глибинний вплив на подальшу долю народу, розвиток його національної самосвідомості і культури. Д.Донцов у 1917р. слушно писав, що українська державна ідея у ХХст. знову стає міжнародною проблемою, вирішення якої впливатиме на долю Європи. Відродження української держави принесло у геополітичному плані великі зміни не тільки для самої України, але й для європейського континенту.

Раніше вже акцентувалося, що завоювання незалежності будь-яким народом – це, насамперед, проблема геополітична. На початку ХХст. величезні, “тектонічні зсуви” (З.Бжезинський) у геополітичному просторі розпочалися з того, що внаслідок Першої світової війні і революційних рухів розвалилися старі імперії: Османська, Австро-Угорська, Німецька і Російська. В умовах послаблення центральної влади цілком природно виникають відцентрові тенденції підневільних народів, які в попередній історичний період бездержавності нагромадили значний потенціал для державотворчого процесу, перш за все – їх національною елітою. На цій революційній хвилі в Україні до влади приходить Центральна Рада, яка формує нову українську геополітику з її власною національною геостратегією, своїми геополітичними орієнтаціями та шляхами. Найголовніша мета її полягала в тому, щоб утвердити та зберегти незалежність держави. А для цього необхідно було налагодити з сусідніми державами рівноправні стосунки, які утворили б такий геополітичний простір, таку рівновагу політичних і воєнних сил, яка унеможливлювала б нове захоплення і підкорення українських земель жодною з цих держав.

Державотворча діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах – законах конституційного значення. Слід відзначити що, геополітичні прагнення українців на початку революції в основному обмежувалися гаслами національно-культурної автономії та заміни “страшного і прикрого централізму” колишньої імперії федеративним об’єднанням народів у новій демократичній державі. Такий курс було сформовано вже у І Універсалі 23 червня 1917р. широко відомою зараз фразою: “Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям” (Конституційні акти України. 1917-1920. – К., 1992, - С.58.)

Становлення Радянської влади в січні 1918р. змінило геополітичну орієнтацію переважної більшості соціалістів-федералістів від співпраці з Росією до пошуку воєнно-політичної сили для опору зовнішнім нападкам і збереження вибореної незалежності. Та, на жаль, і на цей раз без злагоди між собою і належного опору на власні, цілком достатні, військові потенції. За давньою традицією знов почалися пошуки іноземної допомоги, тобто пошуки нової геополітичної орієнтації. Відповідний варіант підказала сама міжнародна ситуація, що склалася в ході Першої світової війни навколо України. Підписавши в лютому 1918 р. мирний договір з центральноєвропейськими державами у Бресті, Україна водночас домовилась про німецько-австрійську допомогу у боротьбі проти більшовиків за незалежний статус держави. Уже на початку березня німецько-австрійські війська ввійшли в Київ і почалося їх поширення по всій території України.

З приходом німецько-австрійських військ на територію УНР, маємо всі підстави констатувати про нову зміну геополітичної ситуації. Але таке рішення лідерів Центральної Ради скоро вступає в протиріччя не тільки з широкою громадською думкою, а й з прагненням політичної еліти. Значна частина населення сприймала прихід іноземного війська не як щиру допомогу, а як чергову окупацію краю. Незабаром у самому суспільстві формується новий вектор української геополітики, адже, вочевидь, введення німецько-австрійських військ не могло врятувати незалежність України. Зміцненню молодої української державності не сприяли окрім зовнішніх чинників, ще й внутрішні: неготовність українського суспільства і його керманичів жити і діяти самостійно, відсутність його соціально-політичної єдності. Заступник голови УЦР С.Єфремов цілком відверто оцінював таку ситуацію: “Наш народ, – наголошував він, – не дозрів до автономного ладу”. Цілком закономірно, у цьому зв’язку напрошується порівняння з Фінляндією, Польщею, Чехословаччиною, які у той же буремний час вибороли незалежність і зуміли її утримати завдяки більш високій згуртованості свого народу.

Після падіння Центральної Ради прозахідна геополітична орієнтація в українській політиці не припинилася. Її продовжила, і на ній трималася Українська держава гетьмана П.Скоропадського, якому вдалося, попри всі труднощі соціально-політичного становища, завдяки більшому практицизмові і рішучості, здійснити нові позитивні зрушення у справі розбудови держави і отримати певні здобутки у зовнішньополітичній сфері: за декілька місяців змінилася геополітична роль України, вона обмінялася посольствами з 12 країнами, в тому числі з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Іспанією, Данією, Швецією та ін. Представник більшовицької Росії Х.Раковський (з січня 1919р. – голова Тимчасового робітничо-селянського уряду України, потім Раднаркому України) прибув до Києва і підписав з Українською державою у червні 1918р. прелімінарну (попередню) мирну угоду. Вдруге після визнання УНР за умовами Брестського мирного договору, у 1918р. Визнався суверенітет України, сторони домовилися встановити дипломатичні відносини на рівні консульських. Активне європейське визнання суверенітету Української держави гетьмана П.Скоропадського не мало продовження цієї тенденції у спробах українців встановити дипломатичні зв’язки з представниками країн Америки, а також Франції і Англії, які виявили негативне ставлення до незалежності України, повне нерозуміння об’єктивних причин її утворення. Така позиція лідерів Антанти пояснюється тим, що країни цього блоку вважали Україну невід’ємною часткою Росії.

Незважаючи на певні здобутки у становленні української державності, в самому українському суспільстві, як завжди, не було єдності. Точилася запекла боротьба навколо різних геополітичних доктрин і практичних тенденцій – прозахідної, промосковської та третьої – антинімецької, опозиційної, що ставила за мету відновлення незалежності України. Активна позиція населення призвела незабаром до того, що остання геополітична потуга стала найвпливовішою у суспільстві і, врешті-решт, привела до влади Директорію

Особливо слід відзначити, що значний вплив на геополітичну комбінацію подій в Україні 1918р. справили революційні події в Австро-Угорщині та Німеччині, внаслідок яких перша розпалась Германська імперія припинила своє існування, її війська залишили українську територію. Україна опинилася у вирі міждержавної боротьби.

В таких надзвичайно складних умовах, не зорганізувавши достатніх власних сил для встановлення контролю над територією УНР, Симон Петлюра в 1919-20рр звертається по допомогу до європейських держав блоку Антанти, починається пошук нових союзників, нових геополітичних комбінацій. В результаті маємо новий зразок втрати стратегічної ініціативи самостійницьких сил, небажані повтори в українській геополітиці. Та західні держави не поспішали надати необхідної для українців допомоги, адже країни Антанти виступали з геополітичною доктриною відродження колишньої Російської імперії. Разом з тим, уряди переможного антантівського союзу, відстоюючи перспективні панівні позиції на Європейському континенті і у світовій політиці, згодні були на те, щоб задовольнити анексіоністські апетити Радянської Росії за рахунок України та інших народів, що прагнули відокремитися від колишньої метрополії, аби утворити бар’єр на шляху просування більшовизму до Європи. Підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що: а) лідери української революції 1917-1918рр., проголосивши незалежність, мимоволі порушили геополітичну рівновагу на Сході Європи, утворили на перших порах певний вакуум влади; б) лідери Української революції 1917-1918рр. багато робили для здійснення західної геополітичної орієнтації, яка мала забезпечити певний баланс сил у просторі існування незалежної молодої держави, знайти свою геополітичну нішу в умовах жорсткої конкуренції сусідніх держав.

Внаслідок Першої світової війни і революцій в ряді країн відбулася практично одночасна реконструкція всього світового геополітичного простору: розвалились старі імперії – Османська, Австро-Угорська, Російська, Германська, а на їх уламках з’явилися нові держави – Польща, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія. Склався певний історичний парадокс: в 1917-1920рр. тридцятимільйонний український народ, який відчайдушніше боровся за свою незалежність, необхідної підтримки від своїх сусідів не отримав.

Проблематика нашої лекції вимагає чіткого і глибокого розуміння суті політико-правового механізму поступової втрати українським народом державного суверенітету і геополітичних можливостей як суб’єкта міжнародного права, до входження та в роки перебування його у складі СРСР. З іншого боку, це дає можливість пояснити причини активного бажання виходу союзних республік наприкінці ХХст. з СРСР з метою отримання реальної незалежності та міжнародного визнання.

30 грудня 1920р. були прийняті Декларація про утворення Союзу РСР та Союзний договір. Під час розробки Конституції СРСР пропозиції В.І.Леніна про створення Союзу тільки у відношенні військовому і дипломатичному і про збереження самостійності держав у всіх інших питаннях були відкинуті. З прийняттям Конституції 1924р., не змінюючи своєї назви, “союз республік” перетворився в жорстко централізовану унітарну державу. У травні 1925р. була затверджена Конституція УСРР, що законодавчо закріпила входження Радянської України до складу Союзу РСР. Таким чином, незважаючи на зовні демократичні форми побудови єдиної багатонаціональної держави, суверенітет Української СРР суттєво обмежувався.

З цього періоду Українська радянська республіка розвивається як теоретично суверенна держава, що входить до складу федеративного Союзу радянських республік.

Єдиний народногосподарчий комплекс країни, що до 60-х рр., визначається як централізована командно-адміністративна система, яка протистояла ініціативі республік, принципам їх економічної самостійності та власності на національні багатства та національний доход. Це було основою політичної та національної залежності Української держави. Незважаючи на свою проголошену й закріплену Конституцією суверенність Українська радянська держава у складі СРСР залишилась економічно, політично та ідеологічно залежною від керівного центру.

Однак зафіксоване Конституцією СРСР право Союзу на встановлення загального порядку взаємовідносин республік з іноземними державами суттєво обмежувало правосуб’єктність України на міжнародній арені.

Кардинальні зміни геополітичної ситуації в світі наприкінці ХХ-початку ХХІст. Відобразилися у таких трансформаціях: крах біполярного світу (США - СРСР), спричинений розпадом Радянського Союзу, РЕВ, ОВД; зміна суспільно-політичного устрою колишніх соціалістичних країн Центральної та Східної Європи (розпад Югославії та Чехословаччини); об’єднання Німеччини, активне поширення НАТО, інтеграційний розвиток Європейського Союзу.

Як наслідок, на геополітичній карті світу з’являється низка нових незалежних держав, серед них певне місце зайняла і незалежна держава Україна.

Географічне розташування на кордоні європейського та євразійського геополітичних просторів України відкрило можливості широких маневри у зовнішньополітичних орієнтаціях. Президент Л.Кучма ключовими орієнтирами зовнішньої політики називав “її багатовекторність, прогнозованість, збереження позаблокового статусу”, а також визначено основну геостратегію – входження до Європейського союзу.

Становлення України (як активного геополітичного суб’єкта) на міжнародній арені полягає тепер у поєднанні та гармонізації взаємовідносин і з Росією, і з Заходом. Необхідність вибору шляху лише в одному напрямку не тільки підривала б національні інтереси, а й взагалі, суперечила б нашому геостратегічному розвиткові України. Геополітичне розташування нашої держави дозволяє виконувати об’єднувальну роль між центрально-східноєвропейським, чорноморським та балтійським регіонами й активно діяти у згаданих напрямках. Паралельно з європейським вектором розвивається і регіональний напрям зовнішньої політики. Важливим кроком по розширенню регіонального партнерства стало приєднання України до Центральноєвропейської ініціативи (1.06.1996). Україна стала однією з провідних країн-учасниць Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (4-5.06.1998). До функціональних геометричних конструкцій відноситься ГУУАМ, геополітичні “трикутники” Україна – Польща – Литва, Україна – Румунія – Молдова.

Проблема українсько-російських відносин є однією з найбільш важливих в українських геополітичних концепціях. Адже майже кожне вагоме питання в українському сьогоденні має історичний вимір, пов’язаний з Росією. Російський вплив позначається на відмінностях схід-захід в Україні, кримській та мовній проблемі, економічних питаннях, навіть на бажанні України приєднатися до ЄС. Нинішні відносини між Росією та Україною залишаються асиметричними. Але з багатьох міркувань це радикальний відхід від минулого. Найбільш очевидним є факт, що обидві країни мають сьогодні стосунки на міждержавному рівні. Це нове в їхніх відносинах. Північно-східний напрямок української зовнішньої політики закономірно залишається одним з пріоритетних. Підтвердженням цього є той факт, що у вересні 2003р. президенти України, Росії, Білорусі і Казахстану на Ялтинському самміті СНД підписали Договір про створення Єдиного економічного простору (ЄЕП), яким передбачено об’єднання митних територій країн-учасниць з єдиними механізмами регулювання економік, вільним рухом товарів, послуг, капіталу і робочої сили, з єдиною зовнішньоторговою і узгодженою внутрішньою економічною політикою. Нинішня концепція ЄЕП передбачає поетапне формування простору з урахуванням різнорівневої і різношвидкісної інтеграції країн-учасниць.

Останнім часом позитивні зрушення відбуваються у взаєминах України із державами Центральної і Східної Європи, зокрема з тими, з якими наша держава має спільні кордони.

Динамізмом, інтенсивністю регулярних контактів позначені українсько-польські взаємовідносини, які за прогнозами стануть фундаментом стабільності у цьому регіоні. Наші народи вважають за краще вдивлятися не в минуле, переважно вороже, а в майбутнє, знаходячи в перспективі шлях до цивілізованого співробітництва. Саме на це спрямовані Декларація про українсько-польське “примирення”, підписана президентами двох країн (травень 1997р.). За великим рахунком стратегічні інтереси України і Польщі збігаються: обидві держави прагнуть інтегруватись у ЄС і зберегти при цьому добросусідські взаємовідносини з Росією. Посилились військові зв’язки між двома країнами особливо після направлення миротворчих військових контингентів до Іраку.

Приваблює також перспектива енерготранзитної співпраці України з Польщею. За вдалого вибудовування геоенергетичної схеми Великої Європи за Україною і Польщею закріпляються стратегічний статус енерготранзитного лімітрофа (межі, кордону живлення) між енергодонорами ЄС – Росією і Центральною Азію, з одного боку, і енергоспоживачами – Старою Європою – з іншого. А це вже не що інше, як фактична євро інтеграційна економічна включеність України.

Успішно розвиваються взаємовідносини України з Білорусію, Болгарією, Угорщиною, Словаччиною. Для них Україна стала серйозним партнером у центральноєвропейському регіоні, їх політична взаємозацікавленість підкріплюється спільними економічними інтересами.

Як добросусідські і дружні можна оцінити відносини України із Чехією, хоча Україна і не межує з цією країною. Україна підтримала прагнення Чехії увійти в НАТО (проте висловилась проти розміщення на території цієї та інших центральноєвропейських держав, яких приймають до НАТО, ядерної зброї). Україна прагне підтримувати дружні відносини з незалежними державами, які виникли на території колишньої Югославії, виходячи із визначених міжнародними угодами принципів.

Найскладнішими в цьому регіоні є українсько-румунські стосунки. Проте спільне бажання двох держав якомога швидше інтегруватись в європейські структури сприяло підписанню базового Договору про дружбу і співробітництво України і Румунії. У відповідності з Договором, Північна Буковина і острів Зміїний назавжди залишаються в складі України. Проблему розмежування чорноморського шельфу Київ і Бухарест передбачають вирішити на протязі найближчих років.

Дещо специфічними склалися міждержавні взаємовідносини України з Молдовою, зважаючи на існування у її складі невизнаної Придністровської республіки. Наша держава, пропонуючи свої посередницькі функції, намагається вирішити цю досить складну і довготривалу проблему на основі міжнародного права, перш за все, виходячи з територіальної цілісності Молдови при наданні максимальної автономії Придністровському регіону.

Співробітництво України з країнами сучасного Сходу належить також до пріоритетних напрямків зовнішньої політики нашої держави. (Співробітництво з країнами Близького, Середнього та Далекого Сходу, а також держав Центральної та Південно-Східної Азії формує загальний східний напрям зовнішньої політики України).

Активізація двосторонніх контактів на високому рівні та щорічне зростання обсягів торговельно-економічного співробітництва з країнами регіону, в першу чергу з державами АТР, товарооборот з якими, наприклад, за 2002 рік становив понад 6 млрд.дол. США, підтверджує рівень взаємної зацікавленості і взаємовигідних відносин. Слід відзначити, що протягом 2002р. розпочали свою роботу українські дипломатичні установи у Кувейті, Таїланді, Сінгапурі та Малайзії, а з початку 2003р. розпочала свою роботу українська дипмісія в Йордані. Всього за станом на березень 2003р. на східному напрямку зовнішньої політики України вже працювали 32 дипломатичні місії, що демонструє зацікавленість нашої держави у співробітництві з країнами цього регіону.

В останні роки також стала більш вагомою активізація чорноморського або південного вектора української геополітики, якому, на жаль, зовнішня політика України до середини 1996р. відводила другорядну роль порівняно із західним та північним.

У чорноморському регіоні переплітаються інтереси різних держав. Певною мірою вони пов’язані з нафтою та її транспортуванням в інші регіони. Нещодавно було відкриті багаті родовища каспійської нафти. Тут справді переплітаються інтереси України, США, Росії, Туреччини, Центрально-Східної Європи, власне Європи, центральноазіатських та закавказьких країн СНД і країн Середземномор’я. І тому Україна налагоджує добрі стосунки з Азербайджаном, Грузією, Туреччиною щодо поставки і транзиту нафти через Україну. Зокрема з Туреччиною за 11 років дипломатичної співпраці вдалося підписати більше 90 договорів і протоколів, а наш товарообіг уже давно перевищив початковий рівень і становить 1,4 млрд. дол. США щорічно. Це створює об’єктивні передумови поглиблення субрегіональних інтеграційних процесів на рівні країн Центральної Європи за участю України.

Перемогою США і Заходу в “холодній війні” світове співтовариство було поставлене перед фактом становлення монополярної геополітичної ситуації, де США є чільним світовим лідером. Для України при виробленні її зовнішньополітичної доктрини дуже важливе значення має з’ясування тих чинників зовнішньополітичної доктрини США, які взасадничують цю політику щодо Росії, Західної та Східної Європи, Близького й Середнього Сходу, Південно-Східної Азії.

Україна як активний член ООН, виходячи зі свого важливого геостратегічного положення, безумовно несе відповідальність за підтримання регіональної та загальносвітової безпеки. З 1992р. наша держава бере участь у миротворчих операціях під егідою ООН. Географія миротворчих місій, до складу яких залучався український контингент, охоплює Анголу, Косово, Боснію і Герцеговину, Гватемалу, Македонію, Молдову, Таджикистан, Ліван і Хорватію, Кувейт, Сьєрра-Леоне, а з літа 2003р. – Ірак. Роль України в миротворчих операціях у цих точках нашої планети дістала високу оцінку в ООН та НАТО і сприяє посиленню її іміджевого потенціалу серед міжнародної спільноти.

До унікальних чинників, які також формують сучасний позитивний імідж України, слід перш за все віднести те, що наша держава – єдина, добровільно позбулася ядерної зброї, продемонструвавши світу мирну перспективу свого розвитку. Наша держава, як багатонаціональна, за роки незалежності переконливо продемонструвала справжню повагу до прав людини, якої б національності вона не була.

Разом з тим для геополітичних і передовсім геоекономічних позицій України характерні значні слабкості та суперечності. Загальновизнано, що ці позиції підриваються повільністю ринкових трансформацій, майже десятирічною економічною кризою, ознаки припинення якої почали проявлятися лише в 2000р.

Відносини України з її основними геополітичними партнерами були засновані на таких підвалинах, які взаємно виключали або принаймні суперечили одна одній. Зовнішньополітичне дистанціювання від Росії з багатьох найважливіших проблем (стосовно розширення НАТО та ЄС, процеси в СНД тощо) існує разом із чітко вираженою економічною залежністю від цієї країни як основного постачальника енергоносіїв та інших товарів “критичного імпорту” й головного ринку збуту українських товарів. Багатовекторність на практиці вилилася в балансування України між Сходом та Заходом без відчутного використання можливостей одержання вагомих політичних та економічних дивідендів у відносинах з ними.

Підсумовуючи і аналізуючи в історико-політологічному плані українську геополітику, можна зробити такі основні висновки. По-перше, починаючи зі стародавніх часів в Україні згідно з географічними особливостями її території, мережею рік і морських шляхів формуються основні геополітичні напрямки, в тому числі “відвічна вісь” північ-південь, який був названий М.Грушевським “чорноморською орієнтацією” українського етносу. На цьому сформувався світовий торговельний “шлях із варяг у греки”, що став комунікативною основою зміцнення зв’язків Київської Русі з Візантією, запозиченню від неї християнської релігії, багатої спадщини античної культури. Дещо пізніші, особливо в період литовсько-польський української історії, все більшу роль і значення у розвитку українського суспільства починає відігравати західна геополітична орієнтація. По-друге, в умовах суверенної держави, і в князівську добу, і зараз, українська геополітика була завжди багатовекторною, що давало можливість утворювати і зберігати певний баланс геополітичних сил, забезпечуючи державну незалежність. А як тільки Україна втрачала незалежність, її геополітичні можливості і напрямні згорталися, обмежувалися чи привласнювалися сусідньою імперією. Наступне відновлення Україною суверенітету кожного разу аналогічно зміцнювало її геополітичний простір. Наш народ завжди шукав допомоги для утримання своєї незалежності у союзі з іншими країнами: Польщею, Кримом, Туреччиною, Росією, Швецією і Німеччиною, або ж з окремими військово-політичними блоками воюючих між собою держав. По-третє, головний висновок стосовно перспективи українсько-російських міждержавних відносин: вони успішно, з вигодою для обох країн, повинні будуватися тільки на основі рівності, партнерства і взаємоповаги. По-четверте, жоден розподіл українських земель між Росією і Польщею, Австро-Угорщиною, Румунією і Чехословаччиною, чи перебування наших теренів у Радянському Союзі, не завадили українському народові забезпечити відродження своєї держави. По-п’яте, передумови української державності сформувалися задовго до 1991р. А саме ХХст. створило реальні передумови для затвердження української незалежності. І цей процес був пов’язаний також з демонтажем на рубежі 90-х рр. СРСР, радикальною соціокультурною реформацією всієї Євразії.

Треба відзначити, що ще в рамках імперських систем була проведена певна історична робота, яка створила передумови для незалежності. Це возз’єднання Східної і Західної України, становлення економічної інфраструктури, включення в міжрегіональну систему праці і навіть напрацювання досвіду управлінських систем. Українська дипломатія з часу отримання Радянською Україною членства в ООН (1945р.), нехай і з великими труднощами, але являла світові, що Україна існує, що український народ – це окрема самостійна сутність. Роки існування СРСР не були періодом повної міжнародної ізоляції українського народу, і не враховувати цього – не можна. Інша справа, що за все це було заплачено дорогою ціною, в культурній, соціальній, демографічній сферах. Але найсерйозніша плата – це відсутність достатнього досвіду самостійного існування як незалежної держави.

Зав. кафедрою Ковальський Б.П.

ПРОГРАМА КУРСУ “ІСТОРІЯ УКРАЇНИ”

Дата добавления: 2015-06-26