Розділ п’ятнадцятий. Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри - майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку

Згодом Джонні вважав, що коли він зрештою і опинивсь в обіймах Сейри - майже через п’ять років після того пам’ятного ярмарку, - то великою мірою до цього спричинився візит Річарда Діса з журналу “Всепроникний погляд”. Його тоді пойняло таке невтримне бариня побачитися й поговорити з якоюсь славною людиною, позбутись отого гидкого присмаку в роті, що він кінець кінцем виказав малодушність, зателефонував Сейрі і запросив її приїхати. Принаймні так він себе переконував.

Вінін подзвонив у Кеннебанк; трубку взяла Сейрина колишня товаришка по кімнаті й сказала, що Сейра зарраз підійде. У трубці клацнуло, запала тиша, і в ту коротку хвилю він подумав (але не дуже серйозно), чи не покласти йому трубку й не поставити на всьому хрест. Потім почув голос Сейри:

- Джонні, це ти?

- Власною персоною.

- Як ти там?

- Добре. А ти?

- Теж добре. Рада, що ти подзвонив. Я... не була певна...

- Досі нюхаєш той клятий кокаїн?

- Ні, я тепер штрикаюся героїном.

- Малий з тобою?

- Авжеж. Я без нього нікуди.

- Слухай, то чом би вам якось не сісти та не приїхати сюди, поки ви ще там?

- Та я б залюбки, Джонні. - У голосі Сейри забриніла теплота.

- Батько працює у Вестбруку, то я тут і за кухаря, й за мийницю посуду. Додому він повертається о пів на п’яту, і о пів на шосту ми сідаємо до столу. Отож запрошую тебе на пізній обід, але попереджаю: всі мої фірмові страви мають в основі франко-американське спагетті.

Вона тихенько засміялася:

- Запрошення прийнято. Коли найкраще приїхати?

- Як щодо завтра чи післязавтра?

- Завтра, - сказала вона, якусь мить повагавшись. - Тоді до зустрічі,

- Бувай здорова, Сейро.

- Ти теж.

Він замислено поклав трубку, почуваючи й збудження, і водночас наче провину - без будь-яких на те підстав. Але ж свідомість наша повертає куди хоче, чи не так? А його свідомість у цю хвилину хотіла зважити можливі наслідки, про які, мабуть, краще було б не думати.

Ну що ж, те, що їй потрібно знати, вона знає. Знає, коли батько повертається додому, - то чого ж іще?

Та в свідомості була на це й відповідь:

А що ти робитимеш, якщо вона приїде десь ополудні?

Нічого, відповів він, хоча й не дуже в це вірив. Досить було йому подумати про Сейру, про її гарні уста й зелені очі, як його охоплювала млявість, розгубленість і навіть страх.

Джонні пішов до кухні й узявся неквапливо готувати їжу - нехитрий обід на двох. Батько й син жили по-парубоцьки. І то було зовсім непогано. Джонні помалу одужував. Вони вели розмови про ті чотири з половиною роки, що випали з його життя, про матір - до цієї теми підступались обережно, манівцями, але щораз ближче, наче по спіралі. Мабуть, їх спонукала до цих розмов не так потреба зрозуміти, як потреба порозумітись. Ні, жилося їм таки непогано. Усе немовби ставало на свої місця. Для них обох. А в січні він поїде в Клівз-Мілз і знов почне вчителювати. Він уже одержав від Дейва Пелсена піврічний контракт, підписав його і відіслав назад. Як буде без нього батько? Житиме собі далі, гадав Джонні. Людина має таку здатність - просто жити день за днем, верстати свій шлях, без особливих переживань, без великого шуму. А Джонні частіше приїздитиме до нього, може, на кожну суботу й неділю, як буде треба. За короткий час сталося стільки всяких перемін, що лишалось тільки поволі брести навпомацки, наче сліпцеві в незнайомій кімнаті.

Він поставив у духовку печеню, перейшов до вітальні й увімкнув телевізор. Потім вимкнув, сів і почав думати про Сейру. Малий. Якщо вона приїде рано, малий не дасть їм волі. Отже, зрештою все гаразд. Усі стежки перекрито.

Та бентежні думки й сумніви ще довго не давали йому спокою.

Вона приїхала наступного дня о чверть на першу в маленькому червоному “пінто”; прошурхотівши шинами по під’їзній дорозі, спинилася на подвір’ї і вийшла з машини - ставна, гарна, з темно-русявим волоссям, яке ворушив лагідний жовтневий вітрець.

- Привіт, Джонні! - гукнула вона, піднісши руку.

- Сейра! - Він спустився з веранди й пішов їй назустріч.

Вона підвела обличчя, і Джонні легенько поцілував її в щоку.

- Зараз, дай тільки витягну його величність.

- Тобі допомогти?

- Ні, ми чудово даємо собі раду, правда ж Денні? Ану, малий! - Вона спритно відстебнула ремені, що тримали пухке маля на сидінні, й узяла його на руки. Денні поважно, але з видимою цікавістю розглянувся по подвір’ю, тоді спинив очі на Джонні й усміхнувся.

- Гу! - вигукнув він і замахав рученятами.

- Здається, він хоче до тебе на руки, - сказала Сейра. - Дуже дивно. Денні, як і його батько, справжній республіканець і людина досить стримана. Хочеш його взяти?

- Авжеж, - мовив Джонні не дуже впевнено. Сейра посміхнулася:

- Він не розіб’ється, і ти його не упустиш, - сказала вона й передала малого на руки Джонні. - А як і впустиш, він, мабуть, тільки підскочить, мов м’ячик. Страхітливо гладка дитина.

- Гу, бу! - мовив Денні, безтурботно обійнявши Джонні за шию і вдоволено дивлячись на матір.

- Просто диво дивне, - сказала Сейра. - Він ніколи не йде отак до... Джонні! Що, Джонні?

Коли малюк обвинув рученям шию Джонні, на того враз наринули приємні відчуття, так наче його обмили лагідні струмені теплої води. Нічого темного, нічого тривожного. Все елементарно просто. Ні думок про майбутнє. Ні турбот. Ні гірких спогадів. І ніяких слів, тільки відчуття тепла, чистоти та ще зримі образи - мати і якийсь чоловік, тобто він сам, Джонні.

- Джонні? - Сейра дивилася на нього занепокоєно.

- А-а?..

- Все гаразд?

Вона питає про малого, зрозумів Джонні. Чи все гаразд із сином. Чи він не добачив чогось тривожного. Якихось прикрощів.

- Усе чудово, - відказав він. - Коли хочеш, можна піти в дім, але я здебільшого сиджу на веранді. Скоро доведеться цілими днями тулитися до груби.

- Як на мене, то на веранді найкраще. Та й Денні начебто має охоту дослідити подвір’я. Вели-и-ке подвір’я, як він каже. Правда, малий? - Вона легенько покуйовдила його волоссячко, і Денні засміявся.

- А він не впаде?

- Нічого з ним не станеться, хіба що захоче з’їсти котрусь з отих трісок.

- Вони завеликі, то я нащепав на розпал, - сказав Джонні, обережно, наче китайську вазу, ставлячи малого на землю. - Рубаю дрова - добра зарядка.

- Як ти себе почуваєш?

- Мабуть, кращого годі й сподіватися, - відповів Джонні, згадавши, як кілька днів тому спустив з веранди Річарда Діса.

- Це добре. Коли я приїздила до тебе минулого разу, ти був досить кволий.

Джонні кивнув головою.

- Операції...

- Джонні...

Він поглянув на Сейру, і в душі у нього знову сколихнулися сумніви, почуття провини, якісь приємні сподівання - все впереміш. Сейрині очі дивилися на нього щиро й спокійно.

- Що?

- Ти пригадуєш... про обручку? Він кивнув головою.

- Вона була там. Там, де ти сказав. Я викинула її.

- Он як? - Він анітрохи не здивувався.

- Викинула й ні слова не сказала Уолтові. - Вона труснула головою. - Сама не знаю чому. І тепер мене точить думка про це.

- Забудь, та й годі.

Вони стояли на сходах веранди лицем одне до одного. Щоки в Сейри палали, та очей вона не опустила.

- Є дещо таке, що я хотіла б довести до кінця, - сказала вона просто. - Те, що нам так і не випало нагоди докінчити.

- Сейро... - почав був він і замовк.

Ніяк не знав, що казати далі.

Внизу, недалеко від них, Денні прошкандибав кілька кроків, гепнувся на задок і, анітрохи тим не збентежений, радісно гугукнув.

- Атож, - провадила Сейра. - Не знаю, добре це чи погано. Я люблю Уолта. Він добрий чоловік, любити його легко. Мабуть, чи не єдине, на що я здатна, це відрізнити добру людину від лихої. Ден, той, з ким я зустрічалася в коледжі, був лихий. Ти дав мені відчути зовсім інше, Джонні. Якби не ти, я б ніколи не змогла правильно оцінити Уолта.

- Сейро, ти не повинна...

- Ні, повинна, - заперечила вона. Голос її став низький і напружений. - Бо таке можна сказати тільки раз у житті. І тебе або зрозуміють, або ні, але так чи так, а на цьому й кінець, бо надто важко заводити колись іще таку розмову. - Вона благально подивилася на Джонні. - Ти мене розумієш?

- Так, здається, розумію.

- Я люблю тебе, Джонні, - сказала вона. - І весь цей час любила. Я намагалася переконати себе, що нас розлучила воля божа. Але не знаю. Хіба несвіжа сосиска - то божа воля? Чи ті двоє серед ночі на шосе? Єдине, чого я хочу... - Тепер вона говорила з дивним притиском, і слова її звучали в холоднуватому жовтневому повітрі, мов дзвінкі удари карбувального молоточка по золотій платівці. - Єдине, чого я хочу, це те, чого нас позбавили. - Голос її затремтів, очі дивилися вниз. - Хочу всім своїм серцем, Джонні. А ти?

- Так, - мовив Джонні й простяг до неї руки. Але Сейра, похитавши головою, відступила, і він збентежився.

- Не при Денні, - сказала вона. - Може, це й дурниця, але я почуватиму себе так, наче прилюдно зраджую чоловіка. Я хочу всього, Джонні. - Її щоки знов запашіли, і ті принадні рум’янці паморочили Джонні голову. - Хочу, щоб ти обіймав мене, цілував, пестив... - Голос її знову затремтів і мало не урвався. - Мабуть, це недобре, але я не можу нічого з собою вдіяти. Хай недобре, зате справедливо. Чесно.

Джонні простяг руку й змахнув пальцем сльозу, що повільно сповзала по її щоці.

- І тільки оцей єдиний раз, так? Вона кивнула головою.

- Цей єдиний раз має повернути нам усе. Усе, що могло бути, якби не сталося лиха. - Вона звела очі, ясно-зелені, як ніколи, й повні сліз. - Чи зможемо ми повернути собі все за цей один-єдиний раз, Джонні?

- Ні, - відказав він з усмішкою. - Але можемо спробувати.

Сейра ніжно поглянула вниз, на Денні, що марно силкувався залізти на чурбак.

- Він спатиме, - мовила вона.

Вони сиділи на веранді й дивились, як Денні грається на подвір’ї під високим блакитним небом. Вони не поспішали, не виказували нетерпіння, хоч між ними весь час перебігали дедалі сильніші електричні струми, і обоє це відчували. Сейра сиділа на лаві-гойдалці, схрестивши ноги, в розстебнутому пальті й сіро-голубій вовняній сукні, і її розсипане по плечах волосся злегка тріпотіло на вітерці. На щоках усе так само жевріли рум’янці. А високо в небі пливли із заходу на схід білі хмари.

Вони балакали про всякі малозначущі речі - квапитись було нікуди. Уперше, відколи вийшов із коми, Джонні не думав про час як про свого ворога. Позбавивши їх найважливішого, час давав їм цю невеличку продухвину, і вони могли користатися нею доти, доки матимуть у ній потребу. Вони говорили про спільних знайомих, які встигли поодружуватись, про одну дівчину з Клівз-Мілзької школи, що дістала іменну стипендію в університеті, про незалежного губернатора штату Мен...

- Ану, глянь на нього, - сказала Сейра, киваючи на Денні.

Малий сидів на траві біля Віриних ґраток для плюща й, застромивши в рот великий палець, сонно дивився на Сейру і Джонні.

Сейра видобула із заднього сидіння “пінто” складану колиску.

- Покласти його на веранді? - спитала вона в Джонні. - Надворі тепло. Хай би поспав на свіжому повітрі.

- На веранді йому буде добре, - сказав Джонні. Вона поставила колиску в затінку, поклала хлопчика й накрила до підборіддя двома укривальцями.

- Спи, малий, - звеліла вона.

Він усміхнувся до неї і одразу заплющив очі.

- Оце так просто? - спитав Джонні.

- Оце так просто, - підтвердила Сейра. Тоді підступила до нього, обняла руками за шию, і він виразно почув, як під сукнею тихенько зашелестіла шовкова білизна. - Поцілуй мене, Джонні, - тихо мовила Сейра. - Я п’ять років чекала, поки ти знов мене поцілуєш.

Джонні обняв її за стан і ніжно поцілував. Уста її розтулилися.

- Ой Джонні, - сказала вона, уткнувшись йому в шию. - Я так люблю тебе.

- І я люблю тебе, Сейро.

- Куди ми підемо? - спитала вона, відступаючи на крок. Тепер її очі були глибокі й темні, як смарагди. - Куди?

Він розіслав на горищі сараю, просто на сіні, вицвілу армійську ковдру, стару, але чисто випрану: Повітря на горищі було тепле й духмяне. Десь над ними, під самою покрівлею, зашаруділи й защебетали потривожені ластівки, та скоро вгамувалися. З невеличкого запорошеного віконця було видно будинок і веранду. Сейра протерла шибку й виглянула вниз, на Денні.

- Все гаразд? - спитав Джонні.

- Так. Тут краще, ніж у домі. А то було б наче... - Вона здвигнула плечима.

- Наче ми вплутали й батька?

- Так. А це тільки наше.

- Наше особисте.

- Наше особисте, - погодилася Сейра. Вона лежала на животі, трохи повернувши вбік обличчя на вицвілій армійській ковдрі й зігнувши ноги в колінах. Одну по одній скинула туфлі. - Розстебни мені сукню, Джонні.

Він укляк біля неї і потяг униз змійку. Гї звук здався дуже різким серед незворушної тиші. Сейрина спина над краєм білої сорочки була кольору кави з молоком. Джонні поцілував її між лопатками, і Сейра здригнулася.

- Сейро... - прошепотів він.

- Що?

- Я мушу щось тобі сказати.

- Ну?

- Під час одної з операцій хірург помилився й відрізав мені геть усе.

Сейра стукнула його кулаком по плечу.

- Ой Джонні, тобі все жартики, - сказала вона. - А ще в тебе був приятель, що зламав собі хребет на ярмарковій круговерті в Топсемі.

- Точно, - підтвердив він.

- Ну ще б пак, - мовила Сейра. Її рука, ніжна, як шовк, легенько ковзнула вниз по його тілу. - Та ні, не схоже, щоб вони тобі так уже зашкодили, - сказала вона. - Аж ніяк. Може, перевіримо?..

Духмяний запах сіна. Час неначе зупинився. Шорсткі дотики грубої армійської ковдри, ніжні дотики Сейриної плоті, ось вона тут, уся як є. Поринати в неї - однаково що поринати в давню мрію, якої ти ніколи не забував.

- О Джонні, любий... - її голос дзвенів від збудження, долинаючи наче звідкись іздалеку.

Вона палко відповідала на його пестощі. Її волосся дотикалось йому до пліч та грудей, обпалювало шкіру. Він занурив обличчя в ту гарячу темно-русяву пітьму й розчинився в ній.

Солодко пахне сіном, час немов стоїть на місці. Шарудить груба ковдра. Тихенько порипує старий сарай, наче корабель на осінньому вітрі. Крізь шпарки в покрівлі просотуються десятки ясних промінчиків сонячного світла, підхоплюють дрібненькі порошинки сіна, і ті порошинки танцюють і кружляють у повітрі...

Потім вони сиділи біля віконця й дивилися вниз на подвір’я. Сейра натягла сукню просто на голе тіло й на хвильку пішла. Джонні лишився сидіти сам, ні про що не думаючи, тільки з приємністю спостерігаючи крізь віконце, як вона з’явилася внизу на стежці, наче менша на зріст, як перейшла подвір’я і піднялась на веранду.

Нахилилася над дитиною, поправила укривальця. Тоді рушила назад, і вітер куйовдив її волосся й грайливо шарпав поділ сукні.

- Він спатиме ще з півгодини, - сказала вона, повернувшись на горище.

- Он як? - усміхнувся Джонні. - То, мабуть, і я посплю.

Сейра наступила босою ногою йому на живіт.

- А ти не поспиш.

І все почалося знову... А потім скінчилось.

- Сейро...

- Ні, Джонні. Нічого не кажи. Вже час.

- Я тільки хотів сказати, яка ти гарна.

- Справді?

- Дуже гарна, - тихо мовив він. - Люба Сейра...

- Ми все своє відшкодували? - спитала вона.

Джонні всміхнувся:

- Усе, що могли, Сейро.

Повернувшись додому з Вестбрука, Герб нібито й не здивувався, побачивши Сейру. Він привітався, розхвалив малого й дорікнув Сейрі за те, що не приїздила з ним раніш.

- У нього ваше волосся й форма обличчя, - зауважив Герб. - Гадаю, і очі ваші будуть, коли перестануть мінятися.

- Аби тільки розум мав батьків, - сказала Сейра. Поверх голубої вовняної сукні на ній був фартух.

Надворі сідало сонце. Ще хвилин двадцять - і смеркнеться.

- А знаєте, куховарити в нас діло Джонні, - сказав Герб.

- Я не міг нічого вдіяти. Приставила ножа до горла.

- Ну, може, так воно й на краще, - всміхнувся Герб. - Бо що б ти не зробив, усе смакує, як оте франко-американське спагетті.

Джонні запустив у батька журналом, і Денні тоненько, пронизливо засміявся, так що сміх його розсипався по всьому будинку.

“ Невже він здогадався? - запитував себе Джонні. - Мабуть, усе написано в мене на обличчі ”. А потім, коли батько шукав у комірчині під сходами коробку із старими іграшками Джонні, що їх не дозволяв Вірі роздаровувати, у Джонні сяйнуло: “ Певно, таки все розуміє ”.

Вони сіли до столу. Герб спитав у Сейри, що робить у Вашингтоні її чоловік, і вона розказала про нараду, на яку поїхав Уолт, де мали розглядати вимоги індіанців повернути їм їхні землі. А взагалі, сказала вона, коли республіканці отак збираються, то головним чином з’ясовують, куди дме вітер.

- Більшість політиків, з якими спілкується Уолт, вважає, що, коли наступного року замість Форда висунуть Рейгана, це означатиме смерть партії, - розповідала Сейра. - А якщо Велика Давня Партія помре, то Уолт не зможе балотуватися в сімдесят восьмому році на місце Білла Коуена, коли той поведе боротьбу за крісло в сенаті, в якому тепер засідає Білл Хатауей. Герб дивився, як Денні зосереджено наминає шаржову квасолю, один по одному перемелюючи стручки своїми шістьма зубенятами.

- Не думаю, що Коуен чекатиме аж до сімдесят восьмого року, щоб потрапити в сенат. Він уже наступного року виступить проти Маскі.

- Уолт каже, що Коуен не такий дурний, - заперечила Сейра. - Він почекає. А Уолт гадає, що й сам він уже не довго чекатиме своєї нагоди, і я починаю йому вірити.

Після вечері вони перейшли до вітальні і про політику вже не говорили. Дивились, як Денні грається старими дерев’яними автомобільчиками й ваговозиками, що їх змайстрував для свого малого сина більш як двадцять п’ять років тому ще молодий тоді Герб Сміт. Ще молодий Герб Сміт, чоловік міцної добродушної жінки, яка іноді випивала ввечері пляшечку пива “Чорна етикетка”. Чоловік, що не мав у чуприні жодної сивої волосинки й покладав великі надії на сина.

“ Таки розуміє, - думав Джонні, посьорбуючи каву. - Знає він чи не знає, що було сьогодні вдень між мною і Сейрою, підозрює чи не підозрює, що могло б бути, але розуміє головне: все це облуда.. Ні змінити, ні поправити нічого не можна; єдине, що можна, - це спробувати змиритися. Сьогодні вдень ми з нею довершили шлюб, якого ніколи не було. Ї ось увечері батько грається зі своїм онуком”.

Він згадав Колесо Фортуни - як воно сповільнює хід, зупиняється.

Свій номерочок. Усі програють.

До серця підступила туга, гнітюче почуття безвиході, але Джонні відігнав їх геть. Не час було розкисати, і він не давав собі попуску.

Десь о пів на дев’яту Денні почав вередувати, не слухатись, і Сейра сказала:

- Ну, люди, нам час їхати. Дорогою до Кеннебанка посмокче з пляшечки. Милі зо три проїдемо - і вгамується. Дякую за гостинність. - її блискучі зелені очі на мить зустрілися з очима Джонні.

- Це ми вам маємо дякувати, що навідали нас, - мовив Герб, підводячись. - Правда ж, Джонні?

- Правда, - озвався Джонні. - Ходімо, Сейро, я віднесу до машини колиску.

Біля дверей Герб поцілував Денні в маківку (при цьому той так ухопив його носа у свій пухкий кулачок і так стис, що в старого аж сльози виступили), а Сейру в щоку. Джонні поніс до червоного “пінто” складану колиску, і Сейра дала йому ключі, щоб він умостив її на задньому сидінні.

Коли він усе зробив, Сейра вже стояла біля передніх дверцят і дивилася на нього.

- Ми взяли від цього дня все, що могли, - сказала вона й ледь помітно всміхнулась. Але очі її надміру блищали, і Джонні зрозумів, що вона ладна ось-ось заплакати.

- І то непогано, - мовив він.

- Ми будемо зустрічатися?

- Не знаю, Сейро. Чи треба?

- Ні. Мабуть, ні. Це було б надто просто, еге ж?

- Так, дуже просто.

Вона підійшла і потяглась поцілувати його в щоку.

Він почув дух її волосся, чистого й запашного.

- Бувай здоровий, - прошепотіла вона. - Я думатиму про тебе.

- На все добре, Сейро, - сказав він і торкнувся пальцем її носа.

Вона повернулась і сіла за кермо машини - ефектна молода жінка, чий чоловік неухильно йде вгору. “Мабуть, наступного року вони їздитимуть уже не в “пінто””, - подумав Джонні.

Засвітилися фари, тихо застугонів, наче швацька машинка, невеличкий мотор. Сейра махнула Джонні рукою і виїхала на під’їзну дорогу. Джонні стояв біля чурбака, застромивши руки в кишені, й спостерігав, як віддаляється її машина. У серці його ніби щось замкнулося. Та це не так уже й важило. І то було найгірше - що це не так уже й важить.

Він постояв, аж поки червоні задні ліхтарики зникли з очей, тоді піднявся на веранду й зайшов у дім. Батько сидів у високому кріслі у вітальні. Телевізора він не ввімкнув. Сидів і дивився на розкидані по килимку іграшки, що їх відшукав у комірчині.

- Приємно було знов побачити Сейру, - сказав Герб. - Ви з нею... - Він на якусь, майже невловну, мить завагався. -...добре провели час?

- Так, - відповів Джонні.

- Вона ще приїде?

- Ні, не думаю.

Вони з батьком дивились один на одного.

- Ну що ж, може, це й краще, - нарешті промовив Герб.

- Еге ж. Може, й так.

- Колись ними грався ти, - сказав Герб, стаючи навколішки й збираючи іграшки. - Я віддав цілу купу Лотті Жедро, коли вона народила двійнят, але згадав, що трохи ще лишилося. Я їх сховав.

Він брав їх одну по одній, крутив у руках, розглядав і складав у коробку. Спортивний автомобільчик. Бульдозер. Поліційний фургончик. Пожежна машина, з якої злізла майже вся червона фарба, там, де її хапало мале рученя. Герб відніс їх назад до комірчини і сховав.

Після того Джонні цілих три роки не бачив Сейри Хезлітт.

Дата добавления: 2015-06-26