Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

І. Відродження в Італії

1. Познайомтеся з особливостями літератури італійського Відродження. Дайте загальну характеристику кожного його періоду (передвідродження, треченто, кватроченто, чинквиченто), назвіть найвидатніших представників та їх твори, вкажіть домінуючі жанри.

2. Познайомтеся з поетичною творчістю Петрарки, Боккаччо, Мікеланджело. Проаналізуйте, яким чином в їх ліриці переплелися індивідуальні та ренесансні риси.

3. Прочитайте твори Ариосто „Шалений Орландо” („Шалений Роланд”) та Торквато Тассо Звільнений Єрусалим”. Дайте загальну характеристику італійської поеми Високого й Пізнього Відродження. Проаналізуйте образи головних героїв. Розкрийте особливості відтворення реального світу в поемах, схарактеризуйте їх стильові особливості.

4. Розкрийте особливості італійської ренесансної драматургії. Поясніть карнавальний характер „вченої комедії”. Схарактеризуйте людські типи комедії масок.

1. Мистецтво Високого Відродження (Ренесанс) відобразило перехід до нового буржуазного способу життя. У живописі найбільш широко відображався світ нової людини, її переживання. Об’єктом зображення ставали не тільки герої, а й прості люди. Живопис набував демократичного характеру. Почав розвиватися пейзажний живопис.

Поняття «Відродження» походить із праць мислителів нового часу, зокрема Дж. Вазарі, які вважали, що весь історичний період від існування Римської імперії до появи нового світогляду був періодом занепаду великої античної культури. Тому саме мислителі перши­ми виступили під гаслом її відродження.

Ознаками Ренесансу стали:

- гуманізм — напрямок суспіль­ної думки, який був спрямований на захист гідності та свободи людини;

- реалізм — бачення світу таким, яким він є;

- емпіризм — досвід як засіб пізнання світу;

- інтерес до античної культури, її ідеалізація;

- критика феодалізму та католицизму.

 

В італійській літературі на грані між старим, церковно-феодальним і новим, гуманістичним світоглядом — кінець XIII-початок XIV ст. — знаходиться творчість Аліґ'єрі Данте (1265—†1321). Данте був не тільки письменником, але і політичним діячем, прихильником демократичних сил. Коли його партія зазнала поразки, він став вигнанцем до кінця життя. Тоді він і пише свою «Комедію», яку пізніше Бокаччо назвав «Божественною комедією», ця назва й увійшла в історію літератури. Німецький письменник ХХ ст. Стефан Цвейг дав їй таку оцінку:

«Подібно крутому вододілу вона раз і назавжди розмежувала два великих потоки — середні віки і Новий час, але, як всяка гірська вершина, вона одночасно зв'язує дві культури, які на перший погляд розмежовує».

Книга написана народним тосканським наріччям, яке і лягло в основу італійської літературної мови (Тоскана — область Італії, столиця якої — Флоренція). «Божественна комедія» багато в чому ще пов'язана з світоглядомкатолицизму, відображає середньовічну картину світу (сюжет складає фантастична подорож автора в пекло,чистилище і рай). В поемі широко використана характерна для середніх віків символіка чисел: вона складається з 100 пісень, перша з яких — вступна, а інші розділені по 33 пісні на 3 частини — «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Проте поводирі Данте вже зовсім з іншого образного ряду. У пекло і чистилище його супроводить Вергілій — римський поет і мислитель, а в рай — Беатріче, — прекрасна кохана Данте, яка дуже рано померла. Ще раніше він вже оспівав своє почуття до Беатріче в книзі «Нове життя».

Першими в повному розумінні гуманістами в італійській культурі були Франческо Петрарка і Джованні Бокаччо, які разом з Данте є творцями італійської літературної мови.

Життя і творчість Петрарки (1304—†1374) найбільш яскраво показують, яке значення мала античність для італійських гуманістів. Петрарка буквально схилявся перед античним світом, був блискучим знавцем мов, заснував науку, яка отримала пізніше назву класичної філології. Все життя займався пошуком і вивченням древніх рукописів, писав історичний твір, наслідуючи античних авторів. Однак славу у віках йому принесли не ці парадні твори, а лірична поезія, яку сам він всерйоз не сприймав. Двадцять років він оспівував свою кохану Лауру за життя і десять років після її смерті, хоч навіть не був близько з нею знайомий. «Книга пісень» відкрила нові шляхи європейської ліричної поезії.

Обдаровання зовсім іншого плану мав Бокаччо (1313—†1375). Завдяки йому одним з провідних жанрів ренесансної літератури стає авантюрнановела. Його «Декамерон» (збірник з ста новел, звідки і назва книги) в захоплюючій, дотепній формі розгортає перед нами картину побуту ітрадицій італійського суспільства. Багато новел викривають лицемірство, пожадливість ченців. Коли католицька церква ввела в практикуІндекси заборонених книг, «Декамерон» відразу туди потрапив. Перу Бокаччо належить перший в європейській літературі психологічний роман «Фьяметта».

Відродження поділяється на три етапи: друга половина XIII—XIV ст. — проторенесанс (передвідродження) і треченто; XV ст. — раннє Відродження, або кватроченто; кінець XV — перша третина XVI ст. — Високий Ренесанс, або чинквеченто; XVI ст. — пізній Ренесанс. Сам термін "Відродження" (фр. "ренесанс", італ. "ринашименто") введено в ужиток у XVI ст. живописцем та істориком мистецтва Джорджо Вазарі. У XVIII ст. Вольтер та інші просвітителі протиставляли середнім вікам з їх начебто культурною відсталістю й забобонами період піднесення — відродження науки та мистецтва у XIV—XVI ст. З їхньої легкої руки антиісторична схема: антична культура — середньовіччя (зупинка у культурному розвитку) — відродження античної культури і культури взагалі (початок нової історії) — залишилася надовго. Визначні досягнення, здобуті протягом середніх віків, — розширення культурної сфери Європи, виникнення нового типу духовності, поява великих життєздатних націй, технічні успіхи і грандіозні художні ансамблі — були незаслужено забуті.

Але Відродження — це справді нова епоха. І усвідомлення того, що народилася нова епоха, у своїх визначних рисах протилежна епосі попередній, — одна з типових особливостей культури XV і XVI ст.

Уже в XIII — на початку XIV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які й привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду і які були неможливі в умовах античного або середньовічного суспільства. Вони — результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Е. Гарен, незаперечно, має рацію, коли говорить про "полемічну свідомість", про "чітке поривання до бунту", про "програму розриву зі старим світом з метою встановити інші форми освіти і спілкування". Нові інтелектуальні інтереси, віра в свої сили несумісні з контролем над діяльністю людини та її способом мислення з боку церкви. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, почала гнітити. "Божественне знання" потроху витіснилось інтелектуальними інтересами, які поки що випадали з офіційної університетської програми (складання віршів, наприклад). Поступово завойовували право на існування Studia humanitatus (науки про людину).

Трече́нто (ит. trecento — букв. триста, а также 1300-е гг.) — принятое в итальянском языке наименование XIV в.

В истории искусства и культуры «треченто» используется для обозначения определённого периода в развитии итальянского искусства Возрождения — периода Проторенессанса. Ведущим видом изобразительного искусства треченто была живопись: наиболее типична — сиенская школа живописи. В это время творил великий флорентиец, родоначальник реалистического направления Джотто ди Бондоне.

В литературе треченто произошёл поворот к гуманизму: творили Данте, Петрарка, Боккаччо.

Кватроче́нто, также кваттроченто (итал. quattrocento, «четыреста», сокращенно от mille quattrocento — «тысяча четыреста») — общепринятое обозначение эпохи итальянского искусства XV века, соотносимой с периодом раннего итальянского Возрождения.

Это время творчества Пьерро делла Франческа, Боттичелли, Донателло, Брунеллески, Мазаччо, Беллини (Якопо, Джентиле и Джованни), Пинтуриккьо, Фра Анжелико, Пьетро Перуджино, Доменико Гирландайо и мн. др.

Мировоззренческие принципы и тенденции кватроченто оказали несомненное влияние на искусство последующих веков — от классицизма и романтизма до определённой направленности в развитии культуры вообще. В изобразительном искусстве этот период знаменуется окончательным переходом от гармоничной условности и образного строя средневековья, в значительной степени подчинённых идеалам духовности и каноническим нормам раннехристианской культуры (переход этот наметился ещё в эпохупроторенессанса — дученто и треченто),— к системе взглядов, представлений и правил, послуживших основой для формирования концепции фигуративного искусства, т. н. реализма, и, в свою очередь, ставших питательной средой для такого направления, как академизм.

Кватроченто характеризуется расцветом архитектуры, живописи и скульптуры. В этот период в Италии работала целая плеяда выдающихся мастеров, и среди них — архитекторБрунеллески, скульптор Донателло. В XV в. начали работать Рафаэль, Микеланджело, творил Леонардо да Винчи.

Чинквече́нто (итал. cinquecento — букв. пятьсот, а также 1500-е годы) итальянское название XVI века. Историками искусства и культуры используется для обозначения определённого периода в развитии итальянского искусства Возрождения — периода конца Высокого Возрождения и Позднего Возрождения. В это время работали величайшие мастера Леонардо да Винчи, Микеланджело, Рафаэль Санти и Тициан, при жизни прозванные современниками «божественными»; а также Веронезе и Тинторетто, чьё творчество относится к Позднему Возрождению, заключительному периоду в истории итальянского Ренессанса.

2. Уже в 30-ті роки виразно проявляються ті риси особистості Петрарки та його життєвої поведінки, що визначають його як прообраз нової людини доби Ренесансу. Поетові вже притаманні усвідомлення самостійності людської особистості, індивідуалізм як визначальне у його свідомості, гостро виражений інтерес до власного внутрішнього світу, честолюбна жага слави, любов до життя, природи, допитливий критичний розум. Розум і почуття він вважав єдиним, чим слід керуватися у житті. В Італії XIV ст. усе це набирало значення антифеодального протесту, протистояло християнсько-аскетичному знеціненню [168] й знеособленню людини. Петрарка дуже дбав про свій розвиток, про самовдосконалення, відзначався жагою знань. Він захоплювався античністю, відшукував і вивчав стародавні рукописи, багато подорожував. Керований «пристрасним бажанням багато бачити», він у 1333 р. відвідав Францію, Фландрію, Німеччину, проявляючи живий інтерес до всіх сторін реальності, яка відкривалася перед ним. його вабили люди, міста, природа, історичні пам'ятники, бібліотеки. У 1337 р. Петрарка здійснив свою першу поїздку у Рим, що особливо вплинуло на розвиток його національної самосвідомості, підсилило бажання пізнати минуле Італії, ознайомитись з класичною культурою Риму. Напружена творча і наукова праця не ізолювала Петрарку від суспільства, його постійно хвилювала доля рідної Італії, гнітили й обурювали невпинні суперечки між її окремими частинами. Поет хотів бачити країну мирною, об'єднаною і могутньою, прагнув усією своєю працею над відродженням римської класики сприяти відродженню традицій Стародавнього Риму в суспільному житті. Користуючись [169] величезним авторитетом поета і вченого, він намагався впливати на політичне життя країни. Захоплено сприйняв Петрарка антифеодальний переворот у Римі, на чолі якого стояв Кола ді Рієнці, висловив готовність стати поетом римського повстання, написав полум'яне послання Кола ді Рієнці, пристрасну канцону «Високий дух». Коли ж Кола ді Рієнці через свою нерішучість і вагання погубив усю справу повстання, Петр

 

Джованні Боккаччо (1313-1375) - великий письменник-гуманіст, учений, філолог. Він був другом Петрарки, перебував під значним його впливом, але за характером творчості дуже відрізнявся від нього. Найвидатніші свої твори Боккаччо написав прозою, зосередивши увагу на всебічному зображенні матеріальної сторони дійсності, на відтворенні людського буття в усій різноманітності його проявів і запитів.

За традиційною версією, якої дотримується більшість біографів Боккаччо, письменник народився у Парижі, він був нешлюбним сином флорентійського купця і француженки, яка рано померла. Хлопчика вивезли до Флоренції, де й пройшли його дитячі роки. Купець спочатку мав намір зробити сина комерсантом, але близько 1330 р. відправив його вивчати канонічне право у Неаполь. Однак ні комерція, ні юриспруденція не приваблювали письменника. Він захопився вивченням грецької мови та античної літератури, познайомився з гуманістами неаполітанського гуртка та з їхньою допомогою дістався до двору неаполітанського короля Роберта Анжуйського, який протегував ученим і митцям. При дворі короля ще зберігалися рицарські звичаї, але водночас набирали сили нові гуманістичні погляди та настрої. В цій атмосфері Боккаччо і розпочав свою творчість. Стимулом для неї значною мірою було його захоплення нешлюбною донькою Роберта Анжуйського Марією д'Аквіно, [175]яка увійшла в його творчість під іменем Ф'яметти (італ. вогнинка). Прожив Боккаччо у Неаполі близько десяти років і 1341 р. повернувся у Флоренцію.

У творах неаполітанського періоду Боккаччо опирався на традиції куртуазної літератури, використовував античні сюжети і образи. Письменник поєднував міфологічну образність з середньовічними елементами, вдавався до алегорій, вишуканої риторики.

Першим значним твором Боккаччо був великий прозовий роман «Філоколо» (1336), в основі сюжету якого лежить відома в середньовічній літературі історія кохання язичника Флоріо та християнки Б'янчіфйоре. У середньовічний сюжет вплітаються мотиви з творів Овідія, образи античних богів - Юпітера, Венери, Марса, Амура. Розповідь позначена особистими переживаннями автора. У цьому ранньому творі при всій роздрібленості його образної системи Боккаччо зумів переконливо передати силу і стійкість справжніх почуттів. Після «Філоколо» Боккаччо створив дві поеми - «Філострато» (1337- 1338) і «Тезеїда» (1339), де головною темою також є кохання. Сюжет «Філострато» запозичено з середньовічного [176] «Роману про Трою» Бенуа де Сент-Мора, «Тезеїда» написана на античний сюжет. У цих творах вперше виразно проявився інтерес Боккаччо до психології людини. Віршова форма поем - октава (восьмирядкова строфа)- запозичена поетом в італійських народних співців. Боккаччо вдосконалює цю форму, і вона згодом широко ввійшла в європейську поезію. У рік повернення до Флоренції (1341) Боккаччо написав у віршах і прозі пастораль «Амето», позначену помітним впливом Данте. Основу твору становить розповідь про кохання простого юнака-мисливця Амето до німфи Лії, про облагороджуючий вплив цього почуття. Значне місце у творі займає не тільки зображення почуттів, а й картин природи, епізодів з життя пастухів. Твір «Амето» поклав початок розвитку нової самостійної теми в літературі - теми природи і жанру пасторалі.

Ариосто. Шалений Роланд Шалений Роланд"

"Шалений Роланд" або "Шалений Орландо" (італ. Orla"Джерело: Література Освіти)"Шаленого Роланда" нараховує 38 736 рядків, що робить його однієї із длиннейших поем європейської літератури. Сюжет поеми досить заплутаний. Дослідники зводять його до 14 основних ліній, до яких додається 13 вставних новел і безліч додаткових епізодів

"Шалений Роланд" є продовженням (gio"Джерело: Література Освіти)"Шаленого Роланда" (в 40 піснях) з'явилася в 1516 році, 2-е видання (1521) відрізняється лише більше ретельною стилістичною обробкою, повністю опублікована поема в 1532, але вже до цього вся Італія знала її напам'ять, і не тільки утворена ---і поема у вигляді переказів, фрагментів, театральних реплік знаменитої комедії дель арта проникнула в самі зубожілі шари суспільства. Між публікаціями поет створив ще 5 пісень, які не ввійшли в остаточний склад поеми й були опубліковані лише посмертно. Помітимо, що поема писалася за замовленням м. Феррарского, придворним підлесником якого й був Ариосто й відповідно на феррарском прислівнику, що значно відрізняється від класичної італійської мови. Успіх поеми спонукав поета до видання 1532 перевести своя праця на нормальний італійський

"Джерело: Література Освіти) переписка Джованни Баттисти Пиньи й Джиральди Чинцио, "Міркування про твір романів" Джиральди, "Романи" Пиньи. Перший розгорнутий виступ проти "Шаленого Орландо" і романів взагалі ми знаходимо в діалозі Антонио Минтурно "Поетичне мистецтво" (1563), у якому Ариосто дорікає у відході від визнаних зразків (звичайний прийом у відношенні всього нового й незвичайного, у цьому випадку поета дорікали, що він переколбасил правила Аристотеля). Після появи трактату Камилло Пеллегрино "Каррафа, або Про епічну поезію" (1584) зав'язалася жвава суперечка про Ариосто й Торквато Тассо, що протривали до кінця століття

Незважаючи однак на критику її "несерйозність" і "нерозмірність", поема придбала популярність і викликала до життя безліч наслідувань. Було й пряме продовження - поема Винченцо Брузантини "Закохана Анджелика", що вийшла в 1550 році, у якій простежена подальша доля Анджелики. Італійська культура була тоді провідної в Європі, і поема Ариосто була жваво переведена на багато європейських мов і вплинула на всю літературу. Не всім довівся по душі легкий стиль італійця й, скажемо, Спенсер, англійський поет, що переклав у своєї "Корольові фей" одну з пісень "Роланда" наповнює її алегорією й моралізаторськими міркування про скорботну людській долі

Основну сюжетну лінію поеми перекладає в прозі Лопе де Вега. Інший іспанський поет ---і Гонгора ---і пише ідилію про медяний місяць Анжеліки й Медонго (це теж герої поеми), а Сервантес включає у свій "Дон Кихот" новелу про пояс вірності. Важливіше, що сам задум про божевільного лицаря вплинув на сюжет іспанця

Надалі, як і всякий великий добуток, "Шалений Роланд" коментувався на всі лади криво й навскіс, але позитивний момент у його оцінці превалював, нижче плінтуса поему не опускала жодна епоха, хоча наш час і трохи призабуло її. Гегель головним у поемі бачив іронію: це де погляд нової свідомості, здатного захоплюватися старим лише бавлячись. Цікава думка Гегеля, що численні алегорії поеми демонструють порочність людського розуму, що дає себе захоплювати порожніми фантазіями

Бенедетто Кроче у своєму революційному творі "Ариосто, Шекспір і Корнель" (1920) указав на універсальну гармонію як на верховний художній принцип "Шаленого Орландо". А Борхес у своє дослідженні "Ариосто в арабів" простежує східних корінь поеми: правда, у дослідженні він сухі історичні факти прикрасив такими мальовничими подробицями й несподіваними зіставленнями, що багато солідних літературознавців якось засумнівалися в них наукової цінності

Поема переводилася безліч разів і продовжує переводитися дотепер. Один з останніх перекладів на англійську мову ставиться до 1973 року, а в 1954 Гилберт зробив прозаїчний переклад, що мав у підлітків шумний успіх і, що поклав поряд з романами Толкиена підстава новому літературному й не тільки напрямку ---і фентази. Образи Ариосто виявилися дуже підходящими для цього напрямку, і сотні авторів використовують їх у своїх потугах створити щось оригінальне, при цьому навіть не підозрюючи, у кого вони крадуть плоди своєї бурхливої фантазії. Втім, "Роланд" використовується й цілком свідомо. У Німеччині дуже популярний серіал по створеному письменником Т. Мильке сценарію "Шаленого Роланда".

Італійська мова не залишила байдужими й російськими поетами. Батюшков посперечався із Гнєдичим, хто краще зможе перекладати Ариосто, і програли обоє: ні в того, ні в іншого до справи руки так і не дійшли. А суперечка виграла Пушкіна, що спочатку за мотивами "Роланда" написав "Руслана й Людмилу", а вже в дозрілих літах перевів кілька строф безпосередньо з поеми. Після цього інтерес до італійця стих. В 1933 напівпереклад, напівпереказ створив Мандельштам, але країна будувала соціалізм і їй було не дивацтв закоханого лицаря. Мандельштама не зрозуміла не тільки пролетарська критика, але й свої ж брати-интеллегенти.

За мотивами поеми створювалися картини й опери, робилися численні інсценівки й екранізації. За мотивами поеми в 1594 г Н. Монтрье написана одна з перших оригінальних п'єс французького театру, що ставилася при дворі й насичена еротикою й непристойністю, з огляду на смаки публіки (правда, опущені в друкованій версії). Уже в наш час (з 2004 г) Итальяно Кальвино робить по поемі серію радіопостановок, після того як створив по ній ряд добутків і опублікував у популярній італійській газеті "Каррьера делла Сірка" свою добірку віршів з поеми, відродивши інтерес до неї в самої широкої публіки. Говорите після цього, що народ нічим, крім попси й чернухи не цікавиться

А для композиторів поема дала багатий ґрунт своєю неприборканою фантазією. Россі, Гайдн, Рамо, Пиччини, Гендель, Люли ---і всіх хто відзначився "Шаленим Роландом" і не перелічиш

Поема входила в коло улюбленого читання багатьох відомих і невідомих осіб. Герой В. Скотта ("Уеверли), знаходячи на пожарище свого кишенькового "Роланда" притискає його до грудей як улюбленого друга. А Галилео Галилей не просто читав, а робив численні виписки з поеми. Знайдено 2 екземпляри книги з його позначками, причому вчений не просто підкреслює ті або інші вираження, але пропонує свій варіант: "це слово було був краще", "я б зволів так-те". Радянський дослідник Б. Кузнєцов навіть написав целую монографію, намагаючись зрозуміти, що ж змушувало великого фізика так пильно вдивлятися в пригоди божевільного лицаря. (Кузнєцов, щоправда, уважає, що Галилея цікавив не сюжет, а мова). От би нашим ученим, які нічого крім спеціальної літератури й анекдотів у жовтих журнальчиках не читаючих, брати приклад з великого побратима

Водночас Тассо працював над поемою «Звільнений Єрусалим». На цей час у поета посилилась хвороблива релігійність, страх перед церковною цензурою, і на цьому грунті виникло незадоволення своїм твором, особливо наявністю в ньому чуттєвого елемента, несумісного з релігійними поглядами. Поет відмовився видавати поему, маючи намір переробити і виправити її. Тимчасом обстановка при феррарському дворі несприятливо впливала на його душевний стан, що призвело до прогресуючого психічного захворювання. В 1581 р. один із друзів поета без його дозволу видав «Звільнений Єрусалим». Це [197] надзвичайно налякало Тассо, і він відрікся від твору. Надрукована поема викликала гостру полеміку, нападки на неї гнітили поета, посилювали аскетичні настрої. Під їхнім впливом він видав перероблений варіант поеми під назвою «Завойований Єрусалим», який за ідейним рівнем та художнім змістом стоїть незрівнянно нижче від першої редакції.

«Звільнений Єрусалим» - найвище досягнення Тассо і одна з найвизначніших ренесансних епопей. Працюючи над поемою, поет усвідомлював свою мету - створити християнський епос великого ідейного змісту. Тому у пошуках сюжету він звернувся до історичних подій, які хвилювали його сучасників, а саме - до першого хрестового походу - облоги і взяття Єрусалима (кінець XI ст.). Ця тема була актуальною для Італії другої половини XVI ст. у зв'язку з небезпекою турецької агресії в Південну Європу. Розбійницька держава Османів встановила своє панування на Балканському півострові, в Албанії, підкорила Угорщину і погрожувала виснаженій війнами, роздрібленій Італії. Папа та уряди італійських держав закликали до відродження традицій хрестових походів, до нового наступу на Схід. У 70-ті роки об'єднані сили Італії та Іспанії розгромили флот Османської імперії у Лепантській битві і заслонили Південну Європу від турецької навали. Ця подія трактувалася в Італії як подвиг католицької зброї. Такі настрої проникали і в літературу, зокрема, знайшли відображення в ідейному змісті «Звільненого Єрусалима».

Головну сюжетну лінію поеми становить розповідь про облогу Єрусалима військами хрестоносців на чолі з Готфрідом Буйонським. Батальні сцени подаються як зіткнення двох світів - християнського й мусульманського, звеличуються католицькі ідеї і героїчні традиції середньовічного рицарства. Поема завершується перемогою хрестоносців, на боці яких божа воля.

Проте це не вичерпує змісту поеми. В її сюжет входять написані в дусі куртуазної традиції численні епізоди, де змальовується кохання християнських воїнів і жінок-язичниць. Такі епізоди найбільш повноцінні в художньому відношенні, сповнені великого гуманістичного змісту. Особливо поетичною є історія рицаря Рінальдо і язичниці Арміди. Прекрасна чарівниця заполонила Рінальдо і перенесла його на острів у чарівні сади, де герої зазнали великого щастя в коханні. Але воно не триває довго. Воїни-хрестоносці відшукують Рінальдо, він покидає [198]Арміду й повертається в лави воїнів, та закохані не можуть забути одне одного. Тассо з глибоким співчуттям зображує їхні страждання. Опис садів Арміди, краси коханців та їхніх почуттів - це найдо-вершеніші сторінки поеми, натхненна хвала природі І і людині. І

Великим художнім досягненням Тассо є глибоке розкриття внутрішнього світу персонажів, показ їхньої особистої трагедії у зв'язку з визначними історичними подіями.

ІТАЛІЯ
Розвиток нового театру, як і інших видів мистецтв, почалося в Італії. Саме там виникли нові форми театру і драматургії. Головні здобутки театру припадають на заключний етап епохи Відродження - кінець XVI і першу половину XVII століть. Це вже не Ренесанс, а послеренессансной період, в якому отримали розвитокнові художні напрями.
Італійський театр в епоху Відродження існував у двох різних обличиях: йшли вистави за дворах італійських князів для вибраної аудиторії та подання на міських площах.
У придворних виставах брали участь любителі, уявлення не мали регулярного характеру, їх приурочували до карнавальним святам. Спочатку читали в особах комедії римських авторів. Потім, так як латина була незрозуміла, їх почали переводити на італійську мову, з'явилися наслідування. При дворах стали ставити п'єси італійських гуманістів - комедії, трагедії, пасторалі. (Пастораль, як і жанри комедії і трагедії, була пов'язана з античною поезією; в ній давалося ідилічне зображення мирної пастушою життя і ідеальної любові.) Найбільший успіх мав жанр комедії, може бути, тому що він більше за інших стикався з реальною дійсністю. Цей рід драматургії отримав назву «учена комедія», тому що її творцями були вчені-гуманісти і розрахована вона була на вчений публіку.
Перша знаменита «учена комедія» належала Лудовіко Аріосто (1474-1533) - придворному комедіографові Феррарского герцога, автору всесвітньо відомої поеми «Шалений Роланд». Його «Комедія про скрині», поставлена ​​в 1508 р., Була написана ще за римським зразком, але мала самостійний сюжет і явне ставлення до сучасного італійському побуті.
У Аріосто було багато послідовників, при дворах італійських князів ставилося безліч п'єс, в основному комедійного жанру, в чудових декораціях і з розкішними костюмами.
На тлі цих розважальних п'єс виділяється комедія Нікколо Макіавеллі (1469-1527) «Мандрагора». Під пером цього серйозного письменника сама комедія стає серйозніше, забарвлюється сарказмом. Жанр сатиричної комедії став розроблятися та іншими письменниками Відродження.
«Вчена комедія» послужила розвитку комедійного жанру в Європі. Навіть Шекспіра і Мольєра можна вважати її учнями.
У придворному театрі Пізнього Відродження широко поширюється жанр пасторалі, віддалений від злоби дня і політичних інтриг. Пастораль з її радісним привітанням життя і людського почуття, культом витонченої ідеальної любові, благородства обраних натур, відчуженням від усього грубого та реального у стилізованій формі зображувала ідеалізовані аристократичні звичаї. Великий славою користувалася п'єса «Амінт» Торквато Тассо (1544-1595), названа по імені головного героя пастуха Амінти, закоханого в німфу. Італійська пастораль була сприйнята багатьма європейськими драматургами XVI-XVII століть.
Вищим досягненням італійського театру епохи Відродження була народна комедія дель арте - комедія масок. Саме вона сприяла перетворенню аматорських вистав у професійне сценічне мистецтво. Новий народний театр народжувався самостійно, у відриві від літературної драматургії письменників-гуманістів. Спектаклі ставилися під час свят на площах і вулицях міста. У них були різні назви: містерії, священні уявлення, святкування. В їх основі лежали релігійно-повчальні інсценування епізодів Святого Письма.
Комедія дель арте (Commedia dell'arte); інша назва - комедія масок, - імпровізаційний вуличний театр італійського Відродження, що виник до середини 16 ст. і, по суті, сформував перший в історії професійний театр.
Комедія дель арте вийшла з вуличних свят і карнавалів. Її персонажі - якісь соціальні образи, в яких культивуються не індивідуальні, а типові риси. П'єс як таких у комедії дель арте не було, розроблялася тільки сюжетна схема, сценарій, який по ходу вистави наповнювався живими репліками, змінюватись в залежності від складу глядачів. Саме цей імпровізаційний метод роботи і привів комедіантів до професіоналізму - і в першу чергу, до вироблення ансамблю, підвищеної уваги до партнера. У самому справі, якщо актор не буде уважно стежити за імпровізаційними репліками і лінією поведінки партнера, він не зможе вписатися в гнучко змінюється контекст вистави. Ці спектаклі були улюбленою розвагою масового, демократичного глядача. Комедія дель арте увібрала в себе досвід фарсового театру, однак тут пародіювалися і розхожі персонажі «наукового комедії». Певна маска закріплювалася за конкретним актором раз і назавжди, проте роль - не дивлячись на жорсткі типажні рамки - нескінченно варіювалася і розвивалася в процесі кожної вистави. Число масок, що з'являлися в комедії дель арте надзвичайно велика - більше сотні. Однак більшість з них було швидше варіантами декількох основних масок.
У комедії дель арте було два основні центри - Венеція і Неаполь. Відповідно до цього склалися і дві групи масок. Північну (венеціанську) становили Доктор, Панталоне, Брігелла і Арлекін; південну (неаполітанську) - Ковьелло, Пульчинелла, Скарамучча і Тарталья. Стиль виконання венеціанської і неаполітанської комедії дель арте теж кілька різнилися: венеціанські маски працювали в переважно в жанрі сатири; неаполітанські використовували більше трюків, грубих буффонів жартів. За функціональним групам маски можна розділити на наступні категорії: люди похилого віку (сатиричні образи Панталоне, Доктор, Тарталья, Капітан); слуги (комедійні персонажі-Дзанні: Брігелла, Арлекін, Ковьелло, Пульчинелла і служниця-фантеска - Смеральдіна, Франческа, Коломбіна); закохані (образи, найбільш близькі героям літературної драми, яких грали тільки молоді актори). На відміну від старих і слуг закохані не носили масок, були розкішно одягнені, володіли вишуканою пластикою і тосканським діалектом, на якому писав свої сонети Петрарка. Саме актори, що виконували ролі закоханих, першими відмовилися від імпровізації і почали записувати тексти своїх персонажів. Авторами сценаріїв найчастіше бували головні актори трупи (capo commico). Перший друкований збірник сценаріїв був випущений в 1611 актором Фламініо Скала, який керував відомої трупою «Джелозі». Інші найбільш відомі трупи - «Конфідент» і «Феделе».
Італійська комедія дель арте дала ціле сузір'я блискучих акторів (багато з яких були першими теоретиками сценічного мистецтва): Ізабелла і Франческо Андреіні, Джуліо Паскуаті, Бернардіно Ломбардії, Марк-Антоніо Романьєзі, Ніколо Барбьері, Трістано Мартінеллі, Тереза, Катаріна і Доменіко Бьянколеллі, Тіберіо Фьорілло та ін З кінця 16 ст. трупи стали широко гастролювати по Європі - у Франції, Іспанії, Англії. Її популярність досягла свого піку. Однак до середини 17 ст. комедія дель арте почала приходити в занепад. Посилення політики церкви по відношенню до театру взагалі, і до комедії дель арте особливо, призвело до того, що комедіанти осідали в інших країнах на постійне місце проживання. Так, скажімо, у Парижі на основі італійської трупи був відкритий театр «Комеді Італьенн». На сцені комедії дель арте були вироблені і закріплені головні закони театру - безперервність розвивається дії, колективність творчості, зв'язаність сценічної гри партнерів.

<== предыдущая лекция | следующая лекция ==>
Скидка на 3-го в номере €15 | Перелет Ростов-на-Дону-Милан
Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2015-06-26; Просмотров: 2194; Нарушение авторских прав?; Мы поможем в написании вашей работы!


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



studopedia.su - Студопедия (2013 - 2024) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление




Генерация страницы за: 0.038 сек.