У той самий день пам'ять блаженної Теофанії-цариці, дружини Лева, премудрого царя

Пам'ять святого пророка Огія

Місяця грудня в 16-ий день

Він був із племені Левіїного, народжений у вавилонському полоні. Ще молодим прийшов з Вавилону в Єрусалим і пророкував зі святим пророком Захарією тридцять шість років. Попередили ж про Воплочення Христове за чотириста сімдесят літ, і відкрито про розбещення людей Огій святий пророкував. І бачив створення храму з частин, якого Зоровавель відновив після повернення з вавилонського полону. Помер же і похований був біля гробів єрейських преславно, тому що і він був з роду священичого. Був же немічний і старий, округлу мав бороду, і образом чесний, і в доброчинствах засвідчений. Люблений же був всіма й шанований як преславний і великий пророк, а ім'я його тлумачиться як "свято" чи "святкувати".

Теофанія блаженна народженням і вихованням була з царського граду, із царського роду, трьох царів родичка і дружина царська. Батько її був Константин, саном ілустрій, мати ж Анна. Вони у чесному подружжі жили, були неплідні, через що тужили весь час, що не мали дітей. Бажаючи вельми плоду подружжя свого, молилися Пречистій Владичиці нашій Богородиці і до її всечесного храму, що у Форакії, знов і знов приходили, виливали перед нею серця свої в ревній молитві, щоб "розв'язалося, — казали, — о Володарко світу, непліддя наше твоїм милосердям і щоб дітородство прийняли від Творця твоїм заступництвом". А тому що з вірою просили, тому й отримали, — і благодаттю тої, що до неї ревно молилися, прийняли неплідності своїй розрішення, і народили дитя жіночої статі, і нарекли його Теофанія. її ж від шести років вчили книг і на всіляке добре діло наставляли. І було видно в її дитячих роках знамення очевидне майбутніх великих доброчинств і святости. І раділи вельми батьки її, бачивши ті добрі звичаї, і розум, і сподівалися тішитися її щасливою багатодітністю, через що і приглядали подібного їй в благородстві, і добрих звичаях, і розумі юнака, щоб законом з'єднати її, бо вже віку доходила і понад одноліток своїх всіма обдаруванями процвітала. Тим часом цар Василій Македонянинг шукав дівчини гарної і доброчинної на поєднання шлюбу сину своєму Леву Премудрому. Цю-бо, кращу за всіх, знайшовши, з'єднав шлюбом зі своїм сином і вже явленим царем. І відбувся шлюб царський з великою для всіх радістю і веселістю. Минув же якийсь час — посіявся кукіль від лукавого ворога в дім царський, між батьком і сином, і постав гнівом великим отець на сина, і, взявши його з дружиною його Теофанією, замкнув у темному якомусь місці, і міцну охорону приставив. Це ж сталося через злість таємну і підступну хитрого Теодора-сантаварина, єпископа Євхаїтського, що був волхвом, його ж Лев-цар не любив. Почалося це з того, що помер первородний царя Василія син, а брат царя Лева старший на ім'я Константин. Тужив за ним Василій-цар і плакав невтішно, бо був йому любий вельми. Вищезгаданий-бо волхв волхвуваннями своїми показав цареві сина його Константина після смерти живим: ніби на коні їхав і назустріч йому зближався. Цар же, сина руками обійнявши і з любов'ю поцілувавши, знову не побачив його — щез-бо чарівний той привид і мрія. Здивувався ж цар, і настрашився, і, думаючи, що справді було те?, що бачив, шанував сантаварина дуже, і як щирого собі друга мав, у всьому до нього прислухався. Юний же цар Лев, благорозумний і богобоязливий, відвернувся від того волхва і ненавидів, як ворога Божого, зневажав його. Той же думав, як би помститися царю Леву за зневагу до себе, і вихитрував річ таку. Час зручний знайшовши, підійшов наодинці до царя Лева, ніби доброзичливий і приязний до нього, і сказав йому: "Ти є цар молодий і їздиш з батьком своїм на лови. Треба-бо тобі носити таємно меч малий на всілякий випадок. Часом до звіра його застосуєш, часом батькові у потрібний момент подаси, часом, якщо би якийсь ворог домашній [їх же має батько твій немало] несподівано і раптово на батька твого накинувся, ти б зразу таємно ношений меч вийняв би, вразив ворога і зберіг здоров'я батька свого". Тих підступних ворога цього слів юний цар послухавши і лукавства його не зрозумівши, почав носити малий меч таємно у взутті при нозі своїй, чи на лови, чи десь з батьком своїм ідучи. Після цього лукавий той сантаварин говорив таємно старому цареві Василію: "Ось син твій Лев хоче тебе несподівано вбити, щоби царювати самому. Знак цього ж замислу його злого хай тобі буде такий: коли йдеш на лови і він з тобою, то носить у взутті схований при нозі меч на те приготований, щоб, час зручний побачивши, вдарити тебе несподівано й убити. Якщо хочеш точно про те довідатися, переконайся насправді: іди на лови, взявши його з собою, і, на поле вийшовши, звели поглянути, що має у взутті, і побачиш, що не инакше буде, ніж від мене чуєш". Зразу-бо Василій-цар, юного царя, сина свого, взявши, на лови пішов. 1, на полі бувши, звелів показати, що має цар Лев у взутті, і знайдений був меч малий, схований, з обох боків гострий. І зразу Василій запалав полум'ям невимовної люті і гніву на сина свого, думаючи, що правда те, що сантаварин оповів, і хоче його син убити. Це-бо, казав, і меч на те приготував. Лев же, в нічому неповинний, казав, що не на смерть батькову, але на збереження життя його меч носить. Проте розгніваний вельми батько жодного слова слухати не хотів, зразу в одній, що була в палатах царських, темній кімнатці замкнув сина, також і блаженну Теофанію, дружину синову, і міцну сторожу поставив. Так лукавий волхв-сантаварин царю Леву відімстив. Але ще гірше — хотів батько синові виколоти і вийняти очі, як сантаварин його на те навчив. І всіляко б діло те сталося, якщо б не патріярх і весь синкліт не заборонили цареві. Були-бо невинний цар Лев і блаженна Теофанія в темному заперті більше трьох років, не зробивши зла ніякого ж. І там же ні в чому иншому не вправлялися, лише в молитвах і постах, ридали через неповинну напасть і Бога невинности своєї свідком, як Всевидця, представляли. Багато разів синкліт царя про сина просити хотів, але не випадало зручного часу. І ледве такий час знайшовся, в який було місце для прохання. Було ж то так. Птаха, що була в палаті царській, що називається папуга, навчена була говорити якісь слова людські, щоб царя та инших слухачів говоренням своїм потішати. Одного ж разу цар робив празник святому Іллі Пророку, скликав всіх своїх бояр до себе на обід царський і, роблячи бенкет, велів всім втішатися з собою і веселитися. Птаха ж та, говорячи по-людськи, часто [чи кимось навчена, чи випадково, невідомо] повторювала слова такі: "Горе, горе, пане Леве". Те чули всі бояри, що обідали, — збентежені сиділи, залишивши їжу і пиття. Бачив же цар бояр збентежених, що не їли і не пили, питався про причину, чому такі є понурі. Вони ж, тоді час знайшовши, встали, сліз сповнені, і говорили: "Якщо птаха, що розуму не має, за своїм сумує паном, що без вини страждає, ридаючи ж і шукаючи його, говорить: "Горе, горе, пане Леве", — як-бо ми, розумні, вчені істоти, ясно бачивши, як син твій, а пан наш, страждає без вини, через зло людське і наклеп терпить гнів твій батьківський, як маємо веселитися, їсти ж і пити, чи не краще й нам зажуритися. Якщо син твій, о царю, згрішив щось супроти тебе, отця свого, і хотів підняти на тебе руку, дай нам його сюди, щоб ми на частини посікли його. Якщо ж не винен ні в чому, як достеменно знаємо, то нащо мучиш кров свою?" На ті слова цар розчулився і зранився серцем і природньою жалістю, звелів зразу царя Лева із темного вивести запертя, волосся ж, що виросло в заперті, обстригти, і, по-царськи вбравши, привести до себе чесно. І коли це сталося, став цар зі сльозами і, обнявши сина, поцілував, і в попередній його возвів сан царський. Після цього трохи поживши, впав у хворобу і помер, залишивши всю владу царську синові своєму. Той же по смерті батька свого, взявши сантаварина-волхва, звелів бити його, і очі вибрати, і у вигнання в Атени послати. Так обернулося зло на голову того, що був вірою манихей, вченням волхв, лицемірством християнин, саном єпископ, а цареві Василієві святим здавався завдяки чудам, що творив їх чарами. Блаженна ж Теофанія, після запертя того у царське зайшовши, душевному належала спасінню: славу царську ні за що не маючи, зневажала насолоду і суєту житейську, як сміття і сон. Безпрестанно ж удень і вночі псалми, і пісні, і молитви мала в устах своїх, і все життя своє провадила, Богу догоджаючи, і милостинями Його шукаючи. Тілом своїм до царського не схильна прикрашання, хоч і була зовні малими якимись оздобами прибрана, але всередині таємно на тілі мала рубища гострі волосяні — ними ж плоть морена умертвлялася. Життя її було у пості, харчувалася простим хлібом і сухим зіллям, а трапези з багатьма наїдками зовсім відкинула. Ті, що мала в руках багатства і надбання чесні, роздавала потребуючим жебракам вбогим, і сиротам, і вдовицям. І дорогоцінні одежі, і прикраси в руки їх вкладала. Ченці, що в біді перебували, і монастирі обновлялися від неї, маєтками ж і всім необхідним збагачувалися. Така тої христолюбивої цариці про всіх була турбота і піклування. Слуг своїх і рабинь мала за братів і сестер, і не кликала нікого ж простим ім'ям, але всіх у Господі славила званням, шануючи кожного ім'я, і сан, і служіння. І не вимовила язиком своїм клятви, ані не вийшло з уст її неправдиве слово, ані оббріхування, ані наклеп або ж якесь слово лихе. До всіх же схилялася добротою, і палакала з плачучими, раділа з радіючими. Одр її, хоч і висоном був застелений, і золотим блиском прикрашений, — проте вона, на землі бідну рогіжку на гострих костях і зубах простеливши, до сну лягала, і ту постіль у всі ночі Давидовими сльозами омивала, і, дуже мало сну прийнявши, зразу вставала на славослов'я Боже. І настільки суворе провадила життя, що від того у велику тілесну впала хворобу. Проте не знемогла душею від безперестанної молитви, не перестала повчатися божественних законів, читала священні книги і слухала читаних. Всі ж її зусилля у тому були, щоб допомагати скривдженим, заступатися за вдовиць і про сиріт піклуватися, втішати засмучених й обтирати сльози заплаканим. І була матір'ю всім, особливо тим, хто прибіжища і допомоги не мав. У світі ж живучи, все світське відкинула, і, в подружжі бувши, благе іго Христове полюбила, і, хрест на плечі взявши, понесла — і, врешті, Богові догодила. Відчувши ж сама свій з тіла відхід, всім до себе на цілування приходити звеліла. Тоді, кінцеве й останнє цілування всім давши, перейшла з царства земного до небесного, і стала перед Царем слави, багатьма своїми добрими ділами прикрашена, як же багряницею царською, і вчинена була серед лику святих, що добре Богові угодили, а тіло її чесне поховане було славно. Муж же її цар Лев Премудрий ще за життя дружини своєї, бачачи її велику святість і шануючи її не як дружину, але як пані свою і перед Богом заступницю, замислив завчасу приготувати храм в ім'я її. Свята ж, про це довідавшись, не лише не дозволила, але заборонила йому зовсім. Тому початий вже в її ім'я храм перейменовано було в ім'я всіх святих. І празник всіх святих в неділю першу по Святому Дусі, від того ж царя, з радою всій Церкві уставився. Сказав-бо цар: якщо і Теофанія є святою, то зі всіма святими разом хай святкується, на славу Богу, що всі святі Його славлять. Йому ж і від нас буде слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого мученика Марина. Дивись про нього у Пролозі.

Дата добавления: 2015-06-04