У той самий день житіє преподобного і богоносного отця нашого Теодосія, ігумена Печерського Київського, начальника ченців руських, які почали подвизатися за уставом у монастирях 1 страница

Тим, хто хоче довідатися про преподобного і богоносно-го Отця нашого Теодосія, що був другим, після преподобного і богоносного отця нашого Антонія Печерського, світилом великим руського неба — святої чудотворної Лаври Печерської Київської, і був численними, наче зорями, подвигами й чудами прикрашений, — свідок правдивий, що вже на небесах, преподобний Нестор, літописець печерський, відкрив достатнім описом у Патерику Печерському. З нього трохи скорочуємо. Написано про це так.

Преподобний і богоносний отець наш Теодосій Печерський був із града землі Руської, що називався Василів⁴, від благовірних батьків народжений і вихований у благочесті. Віддали ж батьки його навчатися божественних книг, і швидко їх навчився, що всі дивувалися благорозумності отрока. Ходив у церкву Господню молитися щодня, з великою увагою слухав те, що читали в ній і співали, і вистоював усе правило терпеливо. До дітей, що бавилися, не приєднувався, але цурався забав їхніх. Сталося так, що батьки його переселилися далі у краю Руському — у град Курськ. Батько ж його і з життя цього переселився земного, шляхом вірних, що переходять до небесного Сходу, і залишив при матері цього сина свого, який хлопцем був тринадцяти літ. Він ріс літами і благодаттю у Бозі, вічному в Тройці, який його не покидав. Бачивши кінець життя батькового дочасного, почав більше про вічне життя безкінечне собі думати, віддаючись богоугодним трудам і від усілякого мирського забавляння віддаляючись. Не одягався в ризи світлі, але убогими задоволений був. Бажання єдине мав — яким би чином у спасення одягнутися. У той час трапилися подорожні до Єрусалиму — блаженний юнак Теодосій великою любов'ю розпалився до Святих місць, домовився з тими подорожніми, хотівши відвідати місця, де Спас світу спасення нашого ради потрудився і кров свою найдорожчу пролив. Тому вночі вирушив з ними в дорогу, таємно від матері своєї. Мати ж, три дні з плачем шукаючи його, коли довідалася, куди пішов, гналася за ним швидко із сином своїм молодшим. Наздогнавши ж, схопила, розгнівана дуже, жорстоко його била, кинувши на землю й ногами своїми топчучи, і, наче злодія, зв'язаного привела у дім свій, замкнула в якійсь комірчині. Він же все це з вдячністю приймав. Потім же мати, змилосердившись над ним і звільнивши його, переконувала, благаючи, щоб більше не втікав від неї. Блаженний же до попереднього свого подвигу повернувся — ходив до церкви Божої щодня. Бачачи ж, що багато разів не було Божественної в церкві Літургії через те, що не спечені просфори, замислив сам приготувати такий хліб, що в жертву Господові приноситься. І почав купувати пшеницю, і сам руками своїми молоти, пекти ж просфори і до церкви на жертву приносити. Якщо хтось давав йому за них якусь плату, складав те на Боже від себе, а решту — роздавав убогим. У такій роботі минуло два роки чи більше. Діти ж, однолітки його, насміхаючись з такого діла, ображали його, намовляв їх ворог душевний, який і матір його озброїв на нього. Мати ж говорила йому: "Прошу тебе, дитино, покинь таку роботу, зневаги завдаєш родові своєму". Блаженний хлопець зі смиренням відповідав їй: "Послухай, о мати, прошу тебе: Господь, Бог наш Ісус Христос, сам смирив себе заради нас, нам приклад даючи, щоб і ми задля Нього смирилися, і сам у тіло своє хліб, для Тайної Вечері приготований, перетворив. І яка ж то зневага сподобитися готувати хліб такий? У ньому ж ця велика тайна — перетворення в тіло Христове — здійснюватися має". Це чувши, мати здивувалася премудрості хлопця й відтоді не чіпала його. Але ворог не покидав заохочувати її забороняти таке смирення і труд хлопцеві. Через рік, коли мати знову побачила його, що пік просфори і почорнів біля печі, почала боронити йому то ласкою, то погрозою, часом і б'ючи, щоб покинув таке діло. Блаженний же юнак, не знаючи, що робити, встав уночі, таємно вийшов з дому свого й пішов в инший град, жив у пресвітера, роблячи за звичаєм діло своє. Мати ж, прийшовши у той град і знайшовши його в домі пресвітерському, схопила і волокла, б'ючи, у свій град. Там володар града, бачивши, що хлопець смиренний, у церкву завжди благоговійно ходить і з усього серця прислуговує, дав йому одяг світлий, щоб ходив у ньому, але той, трохи в ньому походивши, віддав його убогим. Володар і кращий від попереднього одягу йому дав, він же і той скинув, убогим віддав. І так багато разів зробив.

Після цього блаженний Теодосій пішов до одного коваля, попросив його ланцюг залізний викувати, яким же підперезав чересла свої по нагому. І так ходив, залізо те тісне вгризалося в тіло його. Якось був день святковий, мати змушувала його одягнутися в одяг світлий, найбільше через те, що наказано було блаженному предстояти там і служити при трапезі у володаря града при людях шанованих. Коли він почав вбиратися в одяг світлий, мати його уважно приглядалася до нього, і не могло те втаїтися — побачила на хітоні його кров. Хотіла ж точніше довідатися, звідки вона, знайшла на ньому залізо і зрозуміла, що від вгризання заліза. Тому розпалилася гнівом, роздерла хітон на ньому і, б'ючи його, зняла залізо із чересел його. Блаженний ж отрок, наче нічого злого не прийняв, одягнувся і пішов, служачи з усілякою тихістю перед володарем і тими, що з ним були.

Через якийсь час почув Господні слова з Євангелії: "Той, хто любить батька чи матір більше від Мене, не є Мене достойний". І знову: "Мати моя і брати мої це ті, хто слухає слово Боже і виконує його". Цими словами розпалився, вийшов таємно від матері з дому свого і пішов у град Київ. Туди прийшовши, почув про преподобного Антонія, який инокував суворо в печері, і прийшов до преподобного старця. Його ж побачивши, впав, поклонився йому зі сльозами, просячи, щоб прийняв його в инокування до себе. Преподобний же Антоній сказав до нього: "О дитино, чи бачиш печеру цю скорботну й тісну, ти ж не витерпиш скрути на місці цьому". Богонатхненний же Теодосій із розчуленням відповів: "Знай, чесний отче, що Опікун всіх Христос Бог привів мене до твоєї святости, бажаючи, щоб я спасся через тебе. Тому, що мені накажеш робити, все зроблю. Тоді преподобний Антоній прийняв його з любов'ю і, благословивши, поручив блаженному Никонові, який був єреєм і ченцем досвідченим, аби постриг його, мав він тоді літ двадцять три. Це ж було за князювання в Києві благовірного князя Ярослава Володимировича.

Преподобний же отець наш Теодосій, прийнявши чернечий чин, усього себе вручив Богові та богоносному своєму старцеві Антонію і віддався на труди великі, наче справді ярмо прийняв. Чував тому щоночі у славослов'ї Божому, сонну ваготу відкладаючи, щодня повстримністю і постом себе погамовував, руками своїми працював, що дивувалися преподобний Антоній і блаженний Никон таким його в юності добрим звичаям, смиренню, чуванню і працьовитості і вельми прославляли за це Бога. Мати ж його довго шукала сина не лише в граді своєму, але й в околицях і, не знайшовши, плакала за ним гірко, наче за мертвим. Тоді, через довгий час, довідавшись, що постриг прийняв у Києві в преподобного Антонія в печері, прийшла туди і просила, аби вийшов до неї преподобний старець з печери. Довго просила його і відчайдушно примушувала, аби показав їй сина її. Він же, увійшовши в печеру, сповістив про неї блаженному Теодосію. Збентежився той вельми, що не може втаїтися від матері своєї, і ледве переконав його старець — послухався і вийшов до неї. Мати ж, бачивши сина свого в чині чернечому, зміненого на лиці, висохлого від великої повстримности і трудів, впала на шию його і плакала гірко й довго, вмовляла його, кажучи: "Ходи, дитино, додому, до мене і, що тобі для спасення треба, робитимеш там, як воля твоя. Коли ж із життя цього відійду, віддаси тіло моє гробу, тоді повернешся в цю печеру, не можу-бо живою бути, коли не бачу тебе". Блаженний же сказав до неї: "О мати, залишися й ти тут, у Києві, і прийми постриг у монастирі жіночому, і так можеш часом, приходячи сюди, бачити мене. Але насамперед — здобудеш спасення і будеш бачити Лице Боже в житті вічному". Мати ж навіть не хотіла про таке слухати. Тоді блаженний увійшов у печеру, молився до Бога усім серцем за спасення матері своєї — і почув Бог молитви угодника свого, бо через декілька днів прийшла до блаженного мати його і сказала йому: "Ось, дитино, те, що сказав ти мені, зроблю і більше не повернуся назад. Якщо Божа воля, піду тут в монастир жіночий і, в ньому постригшись, перебуватиму подальші дні мої. Ось-бо зі слів твоїх я пізнала, що нічим є світ цей короткочасний". Це чувши, блаженний зрадів духом і пішов, сповістив преподобному старцеві Антонію. Той же прославив Бога за навернення серця її. І, вийшовши до неї, навчав її багато про користь душі, потім віддав її в монастир Святого Миколая жіночий, де ж пострижена була і, проживши богоугодно років досить, у доброму ісповіданні з миром заснула в Господі. Після постригу матері, відкинувши цілком усіляку мирську печаль, блаженний Теодосій більшими трудами почав подвизатися в ревності богоугодній із преподобним старцем Антонієм і блаженним Никоном. З ними ж скоро переможцем виявився в печері злих духів, розганяючи пітьму бісівську постом і молитвою до Бога, що помагав йому сповненням свого слова: "Де є двоє чи троє, зібрані в ім'я моє, там Я посеред них".

Коли ж відійшов від преподобного Антонія блаженний Никон в инший край на осібне подвизання, богонатхненного отця нашого Теодосія, волею Божою, за бажанням преподобного Антонія, поставлено було єреєм, і щодня Божественну Літургію відправляв з усіляким благоговінням. Коли ж преподобний Антоній для дванадцятьох братів, у печері зібраних, поставив ігуменом блаженного Варлаама, сам же переселився на инший схил і, викопавши печеру, почав жити в ній, тоді благоговійний цей, саном єрейства вшанований, отець наш Теодосій залишився з блаженним Варлаамом-ігуменом у печері першій і з ним поставив над печерою церкву малу на честь Пресвятої Богородиці, для того щоб збиралися туди брати на спільну молитву. Перевищував усіх, що там суворо подвизалися, постом, чуванням і працею рук, найбільше ж — смиренням і послухом. З готовністю всім служив, часом воду носячи, часом із лісу дрова, часом, коли брати вночі спочивали, взявши розділене для них зерно, призначене для праці рук, частину кожного з них молов і на своєму місці ставив. Сам же щоночі чував на молитві. Часом, коли мух було багато і комарів, вночі виходив над печеру і, оголивши тіло своє до пояса, сидів, руками вовну пряв, устами ж Псалтир читав. Там від багатьох мух і комарів ціле тіло його закривавлене було, він же нерухомо сидів, не встаючи з місця того, допоки час утрені не надходив. І так швидше від инших опинявся в церкві і ставав на своєму місці невідступно, не бентежачись умом, церковні молитви сповнював, тоді останній зі всіх із церкви виходив. Через те любили його всі вельми і за батька мали, дивувалися найбільше смиренню і терпінню його.

Після цього вивів князь Із'яслав блаженного Варлаама, ігумена братів у печері, у монастир святого великомученика Димитрія і там поставив ігуменом. Тоді, згодою і проханням усіх братів, преподобний Антоній прикликав святого Теодосія і благословив його на ігуменство, було братів тоді двадцять. Достохвальний же ігумен, преподобний отець наш Теодосій, хоч і старійшинство прийняв, не змінив свого смиренного звичаю, у всьому сам подавав приклад добрих діл, на всі роботи швидше від усіх встигав і в церкву раніше від инших приходив, останнім зі всіх виходив. І відтоді цвіло й примножувалося місце те, праведника цього богоугодними молитвами сповнювалося написане: "Праведник, як фінік, зацвіте і, як кедр у Ливані, примножиться". Примножувалися при ньому брати в печері, справді як при зерні, що має благодать і в землі добрій плодоносить у сто разів, — через короткий час зібралося братів числом сто, які цвіли добрими своїми звичаями і багато приносили достойних плодів покаяння.

Бачив же преподобний отець наш Теодосій, що примножилося братів дуже, місце було тісне й немістке в печері — для безмовного життя, у церкві ж малій над печерою — для спільної молитви. Нагледів місце гарне недалеко від печери, достатнє для будівництва монастиря, і почав дбати, щоб населити місце те. І так, із благословенням преподобного Антонія, випрошене було місце те в христолюбивого князя Із'яслава. За короткий час збудував там (Бог допомагав йому) церкву велику дерев'яну Успення Пресвятої Богородиці і поставив келій багато, і збудував монастир, і тоді переселився з печери з братами на місце те.

Дав же йому Бог пізнати устав студійський, його ж блаженний Єфрем Євнух, який відвідував тоді святі місця, за порядком записав і приніс йому. Те написане прийнявши, преподобний отець наш Теодосій почав у своєму Печерському монастирі все влаштовувати за уставом святої студійської обителі. І після того почали всі руські монастирі чину досконалого (якого раніше на Русі не було) дотримуватися, взираючи у всьому на начало Печерського монастиря і шануючи його першість.

Наставляв же учнів своїх преподобний цей наставник на правдиве покаяння. Мав звичай щоночі обходити всі келії, хотівши довідатися про життя кожного з них і ревність до Бога. Коли-бо чув, що хтось молився, тоді радісний ставав, прославляв за нього Бога, коли ж чув бесіду двох чи трьох вкупі, що зійшлися після вечірньої молитви, тоді, вдаривши рукою в двері, відходив збентежений, позначивши їм свій прихід. Тоді наступного дня, прикликавши, не викривав їх зразу, але здалеку притчами наставляв, і якщо хтось із братів таких був смиренний серцем, той, зразу пізнавши свою вину, прощення просив, якщо ж хтось був зачерствів, то думав, наче про когось иншого мовилося, сам честь собі робив, допоки преподобний не викривав його й епітимію не накладав на нього. І так всіх учив уважно молитися Богові, не розмовляти після вечірньої молитви ані не переходити з келії в келію, але у своїй келії Богові молитися, руками ж своїми працювати щодня, псалми Давидові в устах мати. І було видно тоді на землі людей, що життям до ангелів дорівнялися, і монастир Печерський — подібний на небо, у ньому ж преподобний отець наш Теодосій наяву просіяв світлом діл добрих, наче одне з великих світил небесних, як же це виявилося і матеріяльним світлом, яким Бог прославив його.

Софроній-бо, ігумен монастиря святого архистратига Михаїла, ішов якось у монастир свій, ніч тоді була темна. І ось побачив світло пречудне над монастирем преподобного Теодосія. Дивувався тому, славлячи Бога, і сказав: "О, яка благодать Твоя, Господи, що показав такого світильника на місці цьому святому, що так просвітлює монастир свій". Таке саме й инші бачили багато разів і розповідали всім. Почули князі і бояри і зарахували те світлові діл доброго життя начальника місця того святого.

Любив же дуже блаженного Теодосія христолюбний князь Із'яслав, який після батька свого Ярослава престол у Києві тримав, часто до нього приходив, богонатхненними словами від нього насолоджуючись. Поклав же був преподобний отець наш Теодосій устав воротарю монастирському, аби після обіду не відчиняв воріт нікому і ніхто щоб не входив у монастир, допоки не буде часу вечірньої в церкві молитви, аби в полуднє спочили трохи брати задля майбутніх нічних молитов і вранішнього співу. Одного ж дня в полуднє прийшов до монастиря христолюбний князь Із'яслав з малим отроком і, злізши з коня (ніколи-бо не заїжджав на коні в монастир), підійшов до воріт. Постукавши, просив відчинити, хотів увійти. Воротар же відповів йому, що є наказ ігумена не відчиняти воріт нікому, доки час вечірні не надійде. Тоді знову христолюбний князь, сповіщаючи йому, щоб знав, хто є, сказав: "Це я, мені одному відчини". Той же не знав, що то князь, відповів йому: "Кажу тобі, наказав мені ігумен, що навіть якщо й князь прийде, не відчиняти воріт. Тому, якщо хочеш, потерпи трохи, допоки час буде вечірньої". Той же відповів: "Я — князь, і що — не відчиниш мені?" Воротар же заглянув, щоб побачити, і впізнав, що то князь, проте не відчинив воріт, але побіг до преподобного і сповістив: "Князь стоїть перед воротами і чекає". Тоді преподобний вийшов і, побачивши князя, поклонився йому. Князь же почав говорити йому: "Що то, отче, за заборона твоя, про яку говорить чернець цей, що коли й князь прийде, не пустити його". Преподобний же відповів: "Для того це, добрий владико, щоб у час полуденний спочили трохи брати, бо надходить нічний труд молитовний. Твоє ж Богом зрушене старання до Пресвятої Владичиці нашої Богородиці добре і душі твоїй на успіх є, і ми дуже тішимося приходом твоїм". Тоді пішли до церкви, і помолився преподобний, христолюбний князь насолоджувався душекорисними словами з уст преподобного і велику користь прийняв від нього — повернувся у дім свій, славлячи Бога. І з того дня більше почав любити святого, вважаючи його таким, як давні святі отці були, і у всьому слухаючи його. Преподобний же отець наш Теодосій не величався через те, що князь і вельможі шануть його, але був справжнім світилом, що більше світить у пітьмі, так він у смиренні — для науки всім учням своїм. Тому, смиряючись, більше трудився руками своїми щодня і показував ділом, а не словом. Часто заходив у пекарню і сам, ігумен цей, з тими, що пекли, працював, тісто місячи і хліби виробляючи, ніяк не приховуючи талант сили тілесної. Веселився ж духом, й инших утішав, й утверджував не слабнути в ділі своєму.

Одного дня, коли надходив празник Успення Пресвятої Богородиці, не було води на кухні, і прийшов до преподобного келар на ім'я Теодор, кажучи, що нема кому води наносити. Тоді преподобний, зразу вставши, почав з колодязя сам воду носити. І ось один з братів, бачивши, що він так трудиться, пішов швидко, сповістив иншим, вони ж із поспіхом прибігли, наносили води, аж забагато. Так само коли дров не було приготованих на потребу, прийшов той же келар до преподобного, кажучи: "Звели, отче, аби хтось із братів, хто нічого не робить, пішов приготував дров на потребу". Відповів йому преподобний: "Ось я нічого не роблю, я йду". Був же тоді час обіду. Блаженний звелів братам до трапези йти, сам же, взявши сокиру, почав рубати дрова. І ось, коли наїлися, вийшли брати, побачили преподобного свого ігумена, що рубав дрова, взяли також сокири і стільки приготували дров, що досить було на багато днів.

Коли ж блаженний Никон (який преподобного постриг, після того з печери вийшов) повернувся в Печерський монастир, тоді преподобний отець наш Теодосій, ігумен цей, наче батька його шанував. І багато разів, коли блаженний Никон зшивав і робив книги (був-бо майстром того діла), мотузки на потребу його сукав, таке було смирення і простота богонатхненного цього мужа в трудах для кожної справи. До того ж і одяг смиренний і скорботний цей ігумен носив. Була-бо на тілі його свитка волосяна колюча, зверху ж на ній — инша свитка, дуже убога, її ж для того на себе вбирав, щоб не видно було волосяниці.

Одного дня пішов преподобний задля полагодження якоїсь справи до христолюбного князя Із'яслава, який далеко тоді був від града, і там до вечора затримався. А як хотів він повертатися, звелів христолюбний князь на колісниці відвезти його до монастиря. Коли ж отрок, що віз його, бачив його бідний одяг, не думав, що то ігумен, і сказав йому: "Чорноризче, сідай ти на коня, я ж нехай спочину на колісниці". Преподобний же зразу, зі смиренням вставши, сів на коня і віз шляхом хлопця, що лежав на колісниці, — то на коні сидячи, то обабіч коня ідучи, а втомившись, сідав знову на коня. Тоді, коли світав уже день, почали вельможі їхати до князя і, здалеку пізнаючи преподобного, що сидів на коні, кланялися йому. Тоді преподобний сказав до хлопця: "Ось уже ранок, встань і сядь на коня свого". Хлопець же, бачивши, що кланяються преподобному, злякався і затремтів — вставши, сів на коня. Коли преподобний сидів на колісниці, ще більше зустрічних кланялися. Хлопець же, що віз, у більшому страху перебував. Тоді прибули до монастиря, і ось вийшли всі брати, поклонилися преподобному до землі. Хлопець же ще більше перелякався, думаючи, хто то, що всі кланяються йому. Але преподобний, взявши його за руку, увів у трапезну і звелів дати йому їсти й пити і, обдарувавши, відпустив його. Це розповідав пізніше братам сам той отрок, преподобний же нікому не відкрив, навчаючи щодня братів не зазнаватися ні в чому, але смиренним бути ченцем і меншим від усіх ставати.

Найбільше ж такого смирення навчав преподобний учнів своїх, щоб у всілякому ділі спершу благословення отримували від старшини: "Сій-бо, — казав, — діла свої так у благословенні, щоб у благословенні і плід від них для насолоди пожати". І цього вчення силу показав таким чином. Коли приходили до нього благочестиві задля користи, після божественного повчання ставив перед ними з їжі монастирської хліб і сочиво. Якось і сам князь Із'яслав прийшов. Того скуштувавши, сказав до преподобного: "Ось, як же знаєш, отче, всіх благ світу цього сповнився дім мій, проте ніколи в ньому так не смакувало, як же нині тут. Бо коли раби мої готують хоч і розмаїті страви, і коштовні, але не такі смачні, як же ці. Прошу тому, отче, розкажи мені, звідки смак у стравах ваших?" Богонатхненний же отець наш Теодосій відповідав: "Якщо, добрий владико, довідатися хочеш — послухай, і розповім тобі. Коли в нас брати хочуть страву варити чи хліб пекти, мають устав такий: спершу приходить брат, що служить, до ігумена і бере благословення від нього. Тоді б'є поклони перед святим вівтарем тричі до землі, запалює свічку від святого вівтаря і нею запалює вогонь у кухні чи в пекарні. Коли ж після того воду хочуть у котел наливати, говорить служачий старійшині: "Благослови, отче". Той же відповідає: "Нехай Бог благословить тебе, брате". І так ціле діло їхнє з благословенням здійснюється, через те для насолоди служить. Твої ж раби, як же думаю, працюючи, сваряться, нарікають і обмовляють один одного, багато разів і биті від приставників. І таке все діло їхнє — не без гріха роблене — не для насолоди буває". Це чувши, князь відповів: "Справді, отче, так є, як же кажеш".

Якщо ж траплялося коли преподобному в монастирі його чути про діло, що без благословення робилося і було з непослуху, то ворожою часткою те називав і ніколи ж не хотів, щоб благословенне його стадо куштувало з їжі такої, але велів те викидати або у воду, або у вогонь. Так було й тоді, коли на празник святого великомученика Димитрія у монастир того святого, що поблизу був, виходив преподобний з братами. І ось приніс йому хтось із благочестивих хліби дуже гарні. Велів келарю додати їх у той день до трапези братам, що залишалися. Келар же його не послухав, подумав собі, що наступного дня, коли прийдуть всі брати, поставить ці хліби, нині ж брати, що залишилися, хай монастирські хліби їдять, і так зробив. Наступного дня, коли преподобний і всі брати прийшли до трапези і хліби ті нарізані лежали, преподобний поглянув, закликав келаря і спитав його: "Звідки ці хліби?" Він же відповів, що вчора принесені, але через те не дав учора, що мало було братів, і подумав цього дня всім братам запропонувати. Преподобний же сказав йому: "Краще тобі не піклуватися про день, що надходить, але за моїм велінням чинити. І тому нині Господь наш, який завжди піклується про нас, подав би нам на потребу і про більше потурбувався б". Тоді звелів зібрати окрайці ті в кошик і висипати в ріку. І наклав єпітимію келареві як тому, хто непослух вчинив. Так само і при иншому непослусі робив.

Бачив же преподобний отець наш Теодосій, що турбота про завтрашнє і здобування тимчасового не буває в ченців без непослуху, учив старанно братів своїх чесноти незапопадливости, щоб збагачувалися вірою і надією до самого Бога, не покладалися на маєтки тлінні. Через те багато разів ходив по келіях і, якщо знаходив щось у когось: чи їжу, чи одяг понад устав, чи майно суєтне якесь — усе це забирав і в піч кидав, як ворожу частку і діло непослуху. Так їх переконував: "Недобре нам, брати, ченцям, що світу відреклися, збирати щось у келії. Як зможемо молитву чисту приносити Богові, скарби тримаючи в келії. І чуймо Господа, що про це говорить: "Де скарби ваші, там буде і серце ваше". І знову: "Безумче, цієї ночі душу твою заберуть від тебе, а те, що приготував, кому буде?" Тому ж, браття, будьмо задоволені уставним одягом нашим і їжею, що лежить на трапезі, у келії ж із того мати щось не треба, щоб так з усього серця і цілою думкою молитву чисту ми приносили до Бога.

Такими переконуваннями учив їх з усілякою тихістю і зі сльозами. Був-бо преподобний милосердний, лагідний, негнівливий, мав любов до всіх. І якщо хтось із безкорисливого стада його, розслабившись серцем, ішов з монастиря, тоді преподобний у великій печалі і скорботі через нього був і молився Богові зі сльозами, аби той, хто відлучився від стада, ягня його, повернувся назад, — допоки не повертався той, що пішов.

Був же брат один нетерплячий, який часто втікав з монастиря і знову повертався, тоді преподобний з радістю приймав його. Казав же, що не має Бог покинути його, аби поза монастирем цим помер, що хоч багато разів відходить, проте кінець життя у монастирі цьому має прийняти. І молився до Бога зі сльозами, аби подав терпіння братові. Отож, після багатьох відходів своїх прийшов брат той у монастир, просячи преподобного, щоб прийняв його. Преподобний же, справді милостивий, його, як вівцю заблукалу, з радістю прийняв і до стада свого зарахував. Тоді брат, працюючи своїми руками, здобув маєтку трохи (був-бо кравцем), приніс і поклав перед преподобним. Преподобний же йому сказав: "Якщо хочеш ченцем досконалим бути, то візьми це, вкинь у піч палаючу, бо непослуху це діло". Той справді каявся, зібрав усе, поніс за велінням преподобного і в піч кинув, спалив. Сам же відтоді жив у монастирі без виходу, решту днів своїх у покаянні провадив і тут, за пророцтвом преподобного, заснув з миром.

Був же преподобний отець наш Теодосій, що навчав безкорисливости, вельми милосердний до бідних. Через те побудував двір поблизу монастиря свого і церкву святого первомученика Стефана збудував у ньому: тут звелів перебувати убогим, сліпим, кривим, прокаженим, їм же з монастиря подавав усе, що на потребу, і з усього майна монастирського десяту частину давав їм. Ще ж і кожної суботи посилав віз хлібів для тих, що в темниці й ув'язненні перебували.

Не лише до бідних, але й до тих, що кривду чинили, милосердним був преподобний отець наш Теодосій. Коли привели до нього розбійників, схоплених у полі монастирському, що прийшли красти, бачивши їх зв'язаних і в скорботі, зжалився і, просльозившись, велів розв'язати, дати їм їсти і пити. Тоді повчив їх нікому не чинити кривди, але своєю працею бути задоволеним, дав же їм з маєтку досить на потребу і так з миром відпустив їх у каятті. Покладався преподобний отець наш Теодосій на те, що Господь сам збереже від грабунку розбійницького все, що потрібне рабам Його. І неосоромлене було це уповання преподобного. Відомо це через чудо таке.

Брати примножувалися, треба було преподобному отцеві нашому Теодосію розширити монастир для побудови келій, і почав сам своїми руками з братами працювати і більшу загороду робити. І коли розгороджений був монастир і без охорони, однієї ночі, була тоді темрява велика, прийшли до нього розбійники, кажучи, що "в палатах церковних є маєток схований". І через те до церкви кинулися. І ось почули голос співаючих у церкві, гадали, що брати вечірні молитви творять, і відійшли. Трохи почекавши в лісі, думали, що вже закінчилися співи, і знову прийшли до церкви, і ось той самий голос почули і бачили світло пречудесне в церкві і пахощі, що з неї виходили (ангели-бо співали в ній). Вони ж думали, що брати опівнічні співи здійснюють, знову відійшли й чекали, поки закінчаться співи, щоб тоді, увійшовши у церкву, взяти те, що в ній було. Так багато разів приходили — той самий голос ангельський чули. Після того настав час утрені. Пономар же, за звичаєм, почав дзвонити на утреню, а розбійники, почувши, відійшли трохи в ліс і говорили: "Що нам робити? Це наче здавалося нам, наче привид був у церкві, але вже коли зберуться всі в церкві, тоді ми підемо і, від дверей заступивши, усіх винищимо і майно їхнє візьмемо". Тому, трохи затримавшись, допоки брати зібралися в церкві з наставником своїм блаженним Теодосієм і почали співати псалми утрені, кинулися розбійники до церкви. І ось раптом чудо бачили страшне: із землі піднялася церква зі всіма в ній і в повітря зійшла, що її досягти стрілою неможливо було. Вони, те бачивши, злякалися вельми і з трепетом повернулися до себе. І відтоді, розчулившись, обіцяли розбою не чинити. Старшина ж їхній з иншими трьома прийшли до преподобного Теодосія, каючись і розповідаючи йому, що було. Преподобний, те чувши, прославив Бога, який врятував їх від такої смерти, не лише зберіг потреби церковні. Тоді, повчивши їх про спасення душі, відпустив. Вони ж славили Бога і дякували Йому і преподобному Його.

Таке ж чудо при ігуменстві богоугодному преподобного Теодосія було і вдруге, у тій же в монастирі його церкві, справді Богом з небес береженій, наче під Покровом самої Пресвятої Богородиці в повітрі. Коли трапилося одному з бояр христолюбного князя Із'яслава їхати вночі через поле, десь за п'ятнадцять миль від монастиря преподобного Теодосія здалеку побачив церкву, що під хмарами стояла. У страху був, погнав з отроками своїми, хотів довідатися, яка то церква. І як дійшов до монастиря преподобного Теодосія, тоді бачив: відступила церква і стала в монастирі на своєму місці. Він же вдарив у ворота, і коли відчинив воротар, увійшов і розповів преподобному, що було. І відтоді часто приходив до нього, насолоджуючись від нього богонатхненних слів і даючи з коштів своїх на потреби монастиря і на прикрашання Богом береженої його церкви.

Не лише ж сама церква, але й володіння монастирські преподобного Теодосія були під чудесним захистом Господнім. Відкрито це було так. Якось схоплені були мужі, що розбій чинили, їх же, зв'язавши, вели у град до суддів. І ось трапилося їм іти біля одного поля Печерського монастиря. Тоді один зі зв'язаних кивнув головою на поле те, кажучи: "Одної ночі прийшли до цього поля, розбій хотівши зробити і вкрасти все, що на ньому. Але побачили тут град, високий вельми, що не могли наблизитися до нього". Так-бо благий охоронець Бог загородив був усе володіння монастирське — молитвами преподобного Теодосія, який уповав на Нього, щоночі обходив монастир свій з молитвою і нею, наче міцною стіною, загороджував його зі всім, що було в ньому.

Дата добавления: 2015-06-04