Предмет договору. Ціна у договорі. Форма договору

Істотними умовами договору купівлі-продажу є умови про предмет та ціну. Доки сторони не дійдуть згоди щодо цих двох умов, договір не може вважатися укладеним, незважаючи на погодження усіх можливих інших умов (строк, місце, спосіб виконання тощо).

Інші умови також можуть набути значення істотних, якщо щодо них за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Так, у разі продажу товарів у кредит з наступним погашенням платежів встановлення у договорі строку повернення кредиту набуває значення істотної умови.

У чинному законодавстві немає переліку того майна, що може становити предмет договору купівлі-продажу. У ст. 224 ЦК УРСР лише зазначено, що за цим договором передається майно. У новому ЦК України застосовується термін "товар". Тому надалі ми будемо вживати термін "товар" у розумінні, тотожному термінам "майно", "річ".

Проте, як відомо, термін "майно" у законодавстві та цивільно-правовій науці має різні значення. В одних випадках під майном розуміють індивідуально-визначені або визначені родовими ознаками речі, а також певні зобов'язальні права, в інших — сукупність прав та обов'язків.

Відповідно до п. 2 ст. 658 ЦК України предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права, до договору купівлі-продажу яких застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не випливає із змісту або характеру цих прав.

Предметом договору купівлі-продажу можуть бути окремі речі або їх сукупність (об'єкти природи або створені людиною матеріальні блага), а також певні зобов'язальні права, пов'язані з можливістю реалізації зафіксованих у них повноважень на отримання майнових вигод (зафіксованих, зокрема, у цінних паперах). У сучасних умовах значно поширився обіг цінних паперів, значення яких

1 Архів ВАСУ. - 1997. - Справа № 1/7.

Купівля-продаж

І ЯКИХ

за соціалістичної економіки було мінімальним. За Законом України "Про цінні папери і фондову біржу", цінними паперами є грошові документи, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають з цих документів, іншим особам. За цим законом цінними паперами, які можуть випускатися і обертатися, визнаються акції, облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик, облігації місцевих позик, облігації підприємств, казначейські зобов'язання держави, ощадні сертифікати, інвестиційні сертифікати, векселі та приватизаційні папери. В юридичній літературі називаються й інші документи, які мають ознаки цінних паперів, а саме: чеки, акредитиви, ощадні книжки, лотерейні білети, страхові поліси, накладні, варанти та коносаменти.

Своєрідними цінними паперами є приватизаційні документи — майнові сертифікати, житлові чеки та земельні бони. Цінні папери можуть бути іменними або на пред'явника. Якщо цінні папери на пред'явника обертаються вільно, то іменні цінні папери, якщо інше не передбачено зазначеним законом або в них самих спеціально не передбачено заборону обігу, передаються із спеціальним передавальним написом, що засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи.

Не кожний цінний папір може бути предметом купівлі-продажу чи іншої угоди. Так, відповідно до ст. 18 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу" ощадні іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх продаж (відчуження) іншим особам є недійсним.

Чинне законодавство детально регламентує порядок відчуження та придбання акцій. При цьому важливе значення для такої регламентації має вид акції (іменні чи на пред'явника, привілейовані чи прості), організаційно-правова форма акціонерного товариства (відкрите чи закрите) тощо.

Досить обмеженим є обіг акцій закритих акціонерних товариств. Відповідно до ст. 25 Закону України "Про господарські товариства" акції закритого акціонерного товариства (вони можуть бути лише іменними) розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Показовою у цьому відношенні є справа № 57/7, що її розглянув Вищий арбітражний суд України (ВАСУ).

Так, компанія "Р енд Джей Трейдінг Інтернейшнл Інк" (США) заявила позов до спільного українсько-американського підприємства у формі закритого акціонерного товариства "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" (м. Київ) та науково-виробничого центру у формі товариства з обмеженою відповідальністю "Борщагівський хіміко-фармацевтичний завод" про визнання недійсними доповнення до статуту СП ЗАТ "БХФЗ" у частині збільшення статутного фонду та договору купівлі-продажу 3684 акцій від 15 вересня 1995 р. між СП "БХФЗ" і НВЦ "БХФЗ". Позовні вимоги мотивувалися порушенням відповідачем чинного законодавства та установчих документів, якими передбачалося переважне право акціонерів на придбання додатково випущених акцій.

За рішенням ВАСУ від 14 березня 1996 р. позов цілком обгрунтовано було задоволене. При цьому в рішенні, зокрема, зазначалося, що відповідно до закону акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками, акції СП ЗАТ "БХФЗ" не можуть відчужуватися на користь осіб, які не є його акціо-

перами, так само як І передаватися створюваним акціонерами Іншим господарським товариствам1.

За чинним цивільним законодавством предметом договору купівлі-продажу не можуть бути боргові зобов'язання, зобов'язання, що виникають із заподіяння шкоди, та авторські права.

Відносини переуступки чи переходу їх до інших осіб регулюються нормами інших правових інститутів. Однак нині спостерігається тенденція до включення в коло предметів договору купівлі-продажу об'єктів цивільних прав інших цивільно-правових інститутів.

Так, Положенням про патент на право оренди будинків (споруд, приміщень), затвердженим наказом Фонду державного майна України від 31 січня 1995 р. передбачено, що володілець патенту на право оренди має право його продати, подарувати, передати у спадок, заставити, укладати інші угоди, не заборонені законодавством2. Такий підхід закладено і в новому ЦК України, у статті 658 якого, зокрема, записано, що предметом купівлі-продажу може бути також право вимоги, якщо воно не має особистого характеру і до його продажу застосовуються правила про відступлення від вимоги. Вважається, що такий підхід до визначення предмета договору купівлі-продажу є юридичне некоректним, адже, якщо суворо додержуватися правової логіки, то необхідно визнати, що предметом договору купівлі-продажу можуть бути лише ті об'єкти, які відповідно до законодавства про власність є об'єктами права власності, чого про оренду не скажеш. А втім і самі складачі нового ЦК змушені були записати, що продаж права вимоги має здійснюватися за правилами про відступлення права вимоги, тобто за правилами іншого правового інституту.

Визначаючи конкретний склад майна, яке може бути предметом купівлі-продажу, необхідно враховувати динаміку суспільно-економічних процесів. Як відомо, законодавство СРСР містило ряд обмежень щодо майнового обігу. З нього повністю виключалися земля, її надра, води та ліси, оскільки вони становили виключну власність держави і надавалися лише в користування.

Заборонялася купівля-продаж основних засобів виробництва (будинків, споруд тощо) соціалістичних державних підприємств; встановлювався спеціальний порядок переходу їх від одних підприємств до інших. Громадяни, як правило, не могли набувати за договором купівлі-продажу засоби виробництва. У зв'язку з проголошеним Україною курсом на здійснення економічних перетворень ринкової орієнтації ситуація змінилася. Законом України "Про власність" передбачено рівні умови для розвитку всіх форм власності (приватної, колективної, державної) та їх захисту.

Відтепер предметом договору купівлі-продажу може бути будь-яке майно, визнане законом об'єктом права власності і не вилучене з товарообігу.

За новим Земельним кодексом України 2001 р., як і за Земельним кодексом 1991 р., предметом договору купівлі-продажу з додержанням спеціальних вимог закону можуть бути також земельні ділянки. Водночас пунктом 15 Перехідних положень до Земельного кодексу України встановлено, що громадяни та юридич-

Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. — К., 1996. — № 3. - С. 292-297.

Державний інформаційний бюлетень про приватизацю. — 1995. — № 5. — С. 48.

Купівля-продаж

ні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не мають права до 1 січня 2005 р. продавати або іншим чином відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та вилучення земель для суспільних потреб.

Кожна держава має право визначати об'єкти, які з міркувань державної безпеки або з інших підстав не повинні бути у власності тих чи інших суб'єктів правовідносин або мають набуватися з додержанням спеціальних правил. Тому Постановою Верховної Ради України "Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1991 р.(з наступними змінами та доповненнями від 22 квітня 1993 р., 15 липня 1994 р., 24 січня 1995 р.) було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладений відповідно у додатках № 1 і № 2і.

До Переліку входять:

1) зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної у Додатку № 2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, що їх набувають громадські об'єднання з дозволу органів внутрішніх справ), бойова та спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси;

2) вибухові речовини та засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали й обладнання для його виробництва;

3) бойові отруйні речовини;

4) наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікарські засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

5) протиградові установки;

6) державні еталони одиниць фізичних величин;

7) спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності);

8) електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосовують правоохоронні органи, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії.

Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття права власності громадянами, то в Додатку № 2, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; об'єкти, що перебувають на державному обліку як пам'ятки історії і культури; радіоактивні речовини. Такі види майна можна придбати лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

У кожній державі встановлюється особливий правовий режим валютних цінностей. У період існування СРСР валютні цінності, зокрема іноземна валюта, певні платіжні документи і фондові цінності, певні дорогоцінні метали та природне коштовне каміння, могли бути предметом угод лише в деяких випадках. У

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 35. — Ст. 517.

Главі

1976 р. було прийнято Указ Президії Верховної Ради СРСР "Про операції з лютними цінностями на території СРСР", суть якого зводилася до фактичної борони угод з валютними цінностями та суворої відповідальності за поруше цих правил.

Сьогодні ці заборони частково знято, і валютні цінності можуть бути прел том купівлі-продажу або інших угод. Учасники цих угод мають додержуват спеціальних вимог законодавства України.

Порядок здійснення угод з валютними цінностями визначений Декретом бінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валюти контролю" від 19 лютого 1993 р. та деякими іншими законодавчими актами, згаданим Декретом до валютних цінностей належать:

— грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в іні формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на терит України, а також вилучені з обігу, або такі, що вилучаються з нього, але пі,а гають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунка; внесках у банківських та інших кредитно-фінансових установах на території раїни;

— відповідна іноземна валюта;

— платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до н бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накг депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські докумені виражені в іноземній валюті або монетарних металах; ч

— монетарні метали (золото і метали іридієво-платинової групи у будь-яке вигляді та стані, за винятком ювелірних, промислових і побутових виробів з І металів і брухту цих металів).

Особливе місце серед багатьох перелічених видів валютних цінностей посі, іноземна грошова валюта, яка в одних випадках може бути платіжним засоб в інших — предметом купівлі-продажу. Останнє має місце у випадках прода (обміну) іноземної грошової валюти за грошову валюту України і навпаки на 1 раїнській міжбанківській валютній біржі через систему обмінних пунктів, наш погляд, такі угоди водночас мають ознаки і договору купівлі-продажу, і говору міни.

Законодавство визначає певні вимоги, яким має відповідати предмет дого ру купівлі-продажу. Так, якість проданої речі повинна відповідати умовам де вору, а за відсутності вказівок у договорі — вимогам, які звичайно ставлять Під вимогами, які звичайно ставляться, треба розуміти такі, за додержання яі придбана річ має виконувати своє функціональне призначення (друкарська; шинка — друкувати, телевізор — давати зображення із звуковим супроводом що). Річ, яку продає торговельна організація, має відповідати стандарту, техї ним умовам або зразкам, встановленим для речей цього роду, якщо інше випливає з характеру даного виду купівлі-продажу (ст. 233 ЦК УРСР).

У новому ЦК України питання про якість вирішене дещо по-іншому і докл ніше. Так, відповідно до ст. 675 ЦК України продавець повинен передати пок; цеві товар, якість якого відповідає умовам договору купівлі-продажу, а у разі Е сутності в договорі умов щодо якості товару продавець зобов'язаний передг покупцеві товар, придатний для мети, з якою товар такого роду звичайно ви ристовується. У разі продажу товару за зразком та (або) за описом продавець І винен передати покупцеві товар, який відповідає зразку та (або) опису. Якщо

Купівля-продаж

законом встановлено вимоги щодо якості товару, продавець зобов'язаний передати покупцеві товар, який відповідає цим вимогам або вимогам про підвищену якість товару, якщо це було обумовлено договором.

У ЦК України досить докладно врегульовано також відносини щодо гарантій якості товарів, кількості, асортименту, комплектності, тари та (або) упаковки продаваного товару (статті 671—690).

Наступною істотною умовою договору купівлі-продажу є ціна — певна грошова сума, сплачувана покупцем за одержану від продавця річ. Ціна має бути обов'язково визначена в договорі шляхом досягнення сторонами щодо цього оба-шлшбГзгоди. За командно-адміністративної системи в СРСР сформувалася політика ціноутворення, яка зводила до мінімуму можливості сторін самостійно визначати в договорі ціну, оскільки на переважну більшість видів продукції і товарів ціни встановлювали державні органи у централізованому порядку. Зокрема передбачалося, що продаж товарів державними, кооперативними та іншими громадськими організаціями повинен здійснюватися за встановленими державними цінами, крім випадків, передбачених законодавством. За погодженням сторін могли встановлювати ціни у разі продажу колгоспниками лишків сільгосппродукції, що її не купує держава, а також продажу громадянами свого майна, якщо інше не передбачено законодавством.

Централізований порядок ціноутворення сприяв певній стабілізації цін. Однак нерідко встановлені таким чином ціни не відповідали фактичним витратам виробників на виготовлену продукцію, суперечили законам товарного виробництва. Такий порядок ціноутворення не спонукав виробників до збільшення кількості товарів, підвищення їхньої якості, він став однією з причин створення дефіциту багатьох видів товарів, розбалансованості відносин між виробниками і споживачами, а також зловживань у сфері розподілу матеріальних благ.

В останні роки існування СРСР на підставі урядових рішень державним підприємствам було надано право реалізовувати за договірними і тимчасовими договірними цінами деякі товари народного споживання, впроваджувалася торгівля товарами підвищеного попиту за комерційними цінами, кооперативи дістали право реалізовувати продукцію за домовленістю із споживачами або самостійно, за деякими винятками.

Згідно з Декларацією про державний суверенітет України та Законом "Про економічну самостійність України" від 3 грудня 1990 р. був прийнятий Закон України "Про ціни і ціноутворення", який фактично започаткував основи самостійної української цінової політики. За цим законом у народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи, створюються необхідні економічні гарантії для виробників; ціни внутрішнього ринку мають бути орієнтовані на рівень світового ринку. Однак втілення цих правильних у принципі положень відбувалося із значними труднощами навіть після проголошення Україною незалежності. Неухильно розвивалися інфляційні процеси в народному господарстві, неконтрольовано зростали ціни, падала платоспроможність населення. З метою подолання цих та інших кризових явищ приймалася низка нормативно-правових актів, спрямованих на впорядкування цін і тарифів.

Політика ціноутворення періоду 1991—1993 рр. була спрямована на поступовий перехід від тотального державного регулювання цін до максимально вільного ціноутворення. У цей період запроваджувалися граничні (фіксовані) ціни,

2 — 2-2728

Українська юоидачьа академія

Глава 3]

обмеження рівня рентабельності, розміру торговельних і постачальницько-збуто вих надбавок та обов'язкове декларування цін. Однак перелічені та інші заході щодо становлення системи ціноутворення не були послідовними і стабільними зберігали практику державних дотацій на широкий перелік товарів і послуг, і відтак — не сприяли подоланню кризових явищ у країні.

21 жовтня 1994 р. Кабінет Міністрів України прийняв Постанову "Про ціно утворення в умовах реформування економіки", яка фактично ознаменувала заро дження нового етапу державної політики цін. Постановою, зокрема, передбачене скоротити обсяги державного регулювання цін і тарифів, обмеживши їх лише природними та окремими штучними монопольними утвореннями. Започатковане поетапне скорочення державних дотацій на паливо, енергоносії, житлово-кому нальні послуги тощо. Все це має сприяти наближенню роздрібних цін і тарифін до реальної вартості. У зв'язку з прийняттям зазначеної постанови значну час тину раніше прийнятих нормативних актів щодо формування цін було визнане такими, що втратили чинність. В умовах прискорення ринкових економічних ре форм, приватизації державної власності триває процес удосконалення механізм} ціноутворення, який має бути адекватний змісту здійснюваних реформ. Однак; певністю можна передбачити, що домінуючими будуть методи вільного ціноутво рення.

Звичайно, у Цивільному кодексі неможливо врегулювати усі відносини у сфері ціноутворення, оскільки вони здебільшого не є цивільно-правовими. Тому у новому ЦК України сформульовано загальні принципові правила визначення цінк в договорі купівлі-продажу, адекватні суспільству з ринковою економікою.

Так, згідно зі ст. 693 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона не встановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, — за ціною, що визначається відповідно до ст. 634 цього кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу. У свою чергу ст. 634 ЦК передбачає, ще ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, а у випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Отже, за чинним законодавством сторони у договорі купівлі-продажу, які займаються підприємницькою діяльністю, мають право вільно визначати ціну предмета угоди, а в передбачених законом випадках повинні керуватися державними фіксованими чи регульованими цінами. Абсолютно вільно визначають ціну громадяни, які укладають разові угоди купівлі-продажу, зокрема на речових ринках.

Особливий порядок визначення цін передбачений для зовнішньоекономічних угод. Суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності України всіх форм власності при здійсненні експортно-імпортних операцій (у тому числі купівлі-продажу) повинні враховувати так звані індикативні ціни, які встановлюються з метою збільшити надходження валютних коштів, зменшити валютні витрати на закупівлю товарів за імпортом, запобігти демпінгу.

Залежно від організаційно-правової форми торгівлі ціни на товари (продукцію) можуть бути оптовими або роздрібними. У роздрібній торговельній мере-

Купівля-продаж

жі їх фіксують у прейскурантах, цінниках тощо. Придбання продукції на підставі державного замовлення здійснюється за закупівельними цінами. Національний банк України визначає закупівельні ціни також на дорогоцінні метали.

Звичайно у договорі купівлі-продажу, крім предмета та ціни, сторони можуть встановлювати й інші умови, зокрема порядок розрахунків, доставки товару, строки виконання договору.

Договір купівлі-продажу, як і будь-яка інша цивільно-правова угода, має певну форму. У ЦК УРСР та у ЦК України немає статті, яка б безпосередньо визначала форму для усіх різновидів договору купівлі-продажу. Однак ці кодекси та інші законодавчі акти містять норми, в яких обумовлюється особливий порядок оформлення окремих договорів купівлі-продажу. Якщо спеціальними правовими нормами не встановлена форма того чи іншого різновиду договору купівлі-продажу, то слід керуватися загальними правилами цивільного законодавства про форму угод.

Тобто договір купівлі-продажу може укладатися в усній чи письмовій (звичайній або нотаріальній) формі, а також шляхом здійснення так званих конклю-дентних дій.

У законодавстві передбачено порівняно небагато випадків, коли потрібно спеціальне оформлення договірних відносин купівлі-продажу. Зокрема, за ст. 227 ~ЦК"УРСР договір купівлі-продажу жилого будинку має бути нотаріально посвідчений, якщо хоч би однією із сторін є громадянин. Правила цієї статті стосуються також договору купівлі-продажу квартир.

Такий договір підлягає державній реєстрації. Реєстрація договору купівлі-продажу жилого будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, має переважно адміністративно-правове значення, а її відсутність не тягне за собою недійсності нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу. Ці дії вчиняються відповідно до Тимчасового положення про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 9 червня 2002 р.

Новий ЦК України містить лаконічну норму про форму договору купівлі-продажу. Так, відповідно до його ст. 659 договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Тому для вирішення питання про форму договорів купівлі-продажу необхідно звертатися також до аналізу спеціальних законодавчих та нормативно-правових актів.

Як відомо, об'єктами права власності громадян з недавнього часу можуть бути також квартири. Так, ще Постановою Ради Міністрів СРСР "Про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду" від 2 грудня 1988 р. було вперше за період існування СРСР дозволено громадянам набувати за договором купівлі-продажу в особисту власність квартири у будинках державного і громадського фонду. На такі договори Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради "Про затвердження Положення про продаж громадянам в особисту власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт" від 19 травня 1989 р.(втратила чинність) було поширено правило про їх нотаріальне посвідчення.

Главб

Відповідно до Закону України "Про приватизацію державного житлов фонду" від 19 червня 1992 р. одержання громадянами державного житла в рядку приватизації, безоплатно чи з оплатою, оформляється свідоцтвом про г во власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і потребує нотаріального посвідчення (п. 5 ст. 8). З юридичної точки зору пру тизація державного житлового фонду на користь громадян являє собою уг< про відчуження квартир (будинків), кімнат та господарських споруд і приміще що прилягають до них, у власність громадян. Така угода навіть у разі безоші ної передачі житла у визначених законом межах має ознаки договору купії продажу, оскільки особливим засобом платежу тут є приватизаційний па (житловий чек), який має свою відповідну вартість (статті З і 4). І врешті, не же бути будь-яких сумнівів щодо належності таких угод до договорів купівлі-п дажу у разі приватизації громадянами надлишків загальної площі квартир (динків) за кошти. Це підтверджується також п. 8 ст. 8 вищезгаданого закон} якому записано, що "вартість послуг органів приватизації по оформленню до ментів на право власності на квартири (будинки) оплачується покупцями за д жавними розцінками".

Визнання передачі громадянам у власність державного житла в порядку п ватизації договором купівлі-продажу чи іншою угодою означає, що на привати ційну угоду мають поширюватися правила цивільного права про визнання уі недійсними, про розірвання договорів тощо, що не завжди враховують держа та судові органи. Так, за протестом прокурора Ватутінського району м. Ки< розпорядженням державної адміністрації Ватутінського району було скасовг приватизацію квартири громадянина К. та визнано недійсним свідоцтво про п во власності на неї у зв'язку з тим, що її приватизація була здійснена начеС невідомою особою без згоди громадянина К., який проживав у цій квартирі наймач. Ватутінський районний суд своїм рішенням від 15 жовтня 1997 р. зазі чені дії державної адміністрації визнав правомірними1. З таким рішенням суду можна погодитися, адже державна адміністрація фактично привласнила с< функції судового органу.

Згідно зі ст. 15 Закону України "Про власність" кожному наймачеві жиле приміщення в будинку державного чи громадського фонду та членам його сі: було надано право придбати у власність відповідну квартиру або будинок Іш хом їх викупу або на інших підставах, передбачених законодавством. Незважа чи на застосування в законі терміна "викуп", фактично законодавець мав на уі зі придбання такого житла на умовах договору купівлі-продажу, для яке потрібне відповідне нотаріальне посвідчення. Нині у зв'язку зі здійсненням в й раїні приватизації державного та громадського житлового фонду викуп втрат своє первісне значення.

За законами України "Про приватизацію державного майна" і "Про приват зацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" договори купів. продажу державного майна підлягають нотаріальному посвідченню з наступне реєстрацією відповідною місцевою радою.

Форма договору купівлі-продажу земельних ділянок визначається Земельш кодексом України. Так, відповідно до ст. 132 ЗК України угоди про перехід праІ

Архів Ватутінського районного суду м. Києва. — 1997. — Справа № 2—22.

Купівля-продаж

власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі та нотаріально по-свідчуються. У цій же статті передбачено умови, які обов'язково мають містити такі угоди, а також підстави державної реєстрації земельної ділянки.

Слід враховувати, що окремими актами законодавства або продавцем можуть бути передбачені особливі умови та порядок оформлення деяких різновидів договору купівлі-продажу (на біржах, аукціонах, ярмарках, виставках, у зовнішньоекономічній діяльності тощо) або для деяких видів майна (автомобілів, акцій, валюти тощо).

Так, оформлення зовнішньоекономічних договорів купівлі-продажу здійснюються відповідно до Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" та Положення про форму зовнішньоекономічних договорів (контрактів), затвердженого наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 21 вересня 2001 р.1.

Недодержання форм договору купівлі-продажу та інших вимог до його оформлення тягне за собою наслідки, визначені загальними правилами цивільного права, якщо інше не передбачено спеціальним законом.

§ 4. Зміст договору купівлі-продажу та правові наслідки його порушення

З укладенням договору купівлі-продажу, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, у кожної із сторін виникають права та обов'язки, які становлять його зміст. Важливо, що права однієї сторони співвідносяться з обов'язками іншої сторони таким чином, що відповідному обов'язкові продавця кореспондується відповідне право покупця і навпаки. Так, одним з найважливіших обов'язків продавця є передача ним майна у власність (у повне господарське відання або оперативне управління) покупця, а останній набуває право вимагати передачі йому цього майна. У свою чергу покупець зобов'язаний прийняти від продавця придбане майно і сплатити за нього обумовлену ціну, а продавець відповідно має право вимагати від покупця прийняти продане майно (якщо він у цьому заінтересований) і сплатити за нього належну грошову суму. Отже, аналіз змісту обов'язків дає уявлення про відповідні права сторін, що робить недоцільним детальний розгляд усіх прав сторін. Виконання зазначених обов'язків має здійснюватися обома сторонами водночас, якщо інше не передбачено законом або договором.

Законодавство України визначає також ряд інших додаткових обов'язків продавця. Так, продавець зобов'язаний: попередити покупця про всі права третіх осіб на річ (товар), яка продається; зберігати продану річ, якщо право власності переходить до покупця раніше передачі речі; повідомити про можливі наявні недоліки продаваної речі (товару). У сторін можуть виникнути й інші обов'язки, зумовлені предметом та різновидом договору купівлі-продажу, особливостями місця і способу виконання договору та інших обставин, які визначені актами законодавства чи договором або випливають зі змісту останнього.

Важливе значення має також чітке визначення обов'язків покупця. У ЦК УРСР, ЦК України названо лише обов'язки з оплати і прийняття купленої речі.

Юридичний вісник України. — 2002. — № 5.

Глава З

Звичайно, у договорі можуть бути сформульовані й інші обов'язки покупця, як продавця. Додаткові обов'язки можуть встановлюватися також законодавчим актами (наприклад, про приватизацію, цінні папери).

Кожна зі сторін договору купівлі-продажу повинна належним чином викон; вати всі обумовлені в ньому або передбачені законом обов'язки. У разі порушеї ня їх продавець або покупець несуть майнову відповідальність чи інші правої наслідки, які можуть і не бути мірою цивільно-правової відповідальності, як настає, зокрема, за наявності умов, передбачених законом за порушення з< бов'язань.

Як зазначалося, основний обов'язок продавця — передати продану річ (т< вар) покупцеві. Невиконання цього обов'язку надає покупцеві право вимагат від продавця передачі купленої речі (товару) у примусовому порядку або відмс витися від подальшого виконання договору. При цьому і в першому, і в другом випадках покупець має право вимагати також відшкодування збитків, заподіяни йому внаслідок таких дій продавця (ст. 231 ЦК УРСР).

У новому ЦК України вперше досить докладно врегульовано відносини щод передачі товару покупцю. Так, продавець повинен одночасно з товаром передат покупцю також його приналежності та відповідні документи (ст. 664).

Обов'язок продавця вважається виконаним у момент вручення товару покуг цеві, якщо договором встановлений обов'язок продавця доставити товар, або момент надання товару у розпорядження покупця, якщо товар має бути передг ний покупцеві за місцезнаходженням товару, або в інший момент, обумовлени: договором. Якщо ж з договору не випливає обов'язок продавця доставити това або передати товар у його місцезнаходженні, обов'язок продавця вважається вк конаним у момент здачі перевізникові або організації зв'язку для доставки пс купцеві (ст. 666).

Відповідно до статей 622 і 667 нового ЦК у разі відмови продавця передаті проданий товар покупець має право відмовитися від договору купівлі-продажу, якщо не передано індивідуально-визначену річ, покупець має право витребуваті її від продавця. Тобто, на відміну від ст. 231 ЦК УРСР, у новому ЦК України пря мо не передбачено обов'язок продавця відшкодувати покупцю збитки, завдані не виконанням продавцем обов'язку передати товар. Однак у такому разі покупец не позбавлений права звернутися до продавця з позовом про відшкодуванні збитків на підставі загальних положень зобов'язального права про відповідаль ність боржника за порушення договірного зобов'язання.

З передачею товару покупцеві закон пов'язує настання й інших правових на слідків. Відповідно до ст. 670 ЦК України з моменту передачі покупцеві товар; до нього одночасно переходить і ризик випадкового знищення або випадковоп пошкодження цього товару, якщо інше не встановлено договором або законом.

У статях ЦК УРСР, які регулюють купівлю-продаж, такої норми немає. Том; дане питання в ЦК УРСР вирішується згідно з ст. 130, за якою ризик випадково загибелі або випадкового псування відчужуваних речей переходить до набувач; одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено за коном або договором.

У разі невиконання продавцем обов'язку попередити покупця про всі прав, третіх осіб на продавану річ (право наймача, право застави, право довічного ко ристування тощо) останній набуває право вимагати зменшення ціни або розір вання договору і відшкодування збитків (ст. 229 ЦК УРСР).

Купівля-продаж

У ст. 230 ЦК УРСР, ст. 669 ЦК України прямо не визначаються правові наслідки для продавця, з вини якого сталося погіршення майна, прийнятого ним на зберігання до передачі його покупцеві. У цих статтях лише зазначається, що покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві витрати, завдані йому у зв'язку зі зберіганням майна. Тому питання про можливу відповідальність продавця за погіршення проданого майна має вирішуватися на підставі загальних норм про відповідальність за неналежне виконання (невиконання) норм, що регулюють відносини схову (зберігання), оскільки правило про схов (зберігання) застосовується також до випадків, коли він здійснюється на підставі інших договорів або вказівок закону, якщо інше не встановлено законом або спеціальними правилами про ці договори. Обов'язок схову виникає на підставі укладеного з відповідною умовою договору купівлі-продажу. Отже, продавець-охоронець має відповідати за втрату, нестачу, пошкодження майна, якщо інше не обумовлено договором. Однак у законодавстві нічого не сказано про допустимість розірвання договору купівлі-продажу з ініціативи покупця у разі нестачі чи пошкодження придбаного майна. На наш погляд, якщо нестача чи пошкодження майна сталися з вини продавця-охоронця, застосування зазначених наслідків не суперечить загальним принципам цивільного права.

Продавець повинен забезпечити виникнення права власності (права повного господарського відання, права оперативного управління) у покупця, інакше за законом для нього настають певні негативні наслідки. Проблеми з цього приводу, як правило, виникають тоді, коли продавець не є власником майна і не має спеціальних повноважень на здійснення дій з його відчуження, а лише є його законним або незаконним володільцем. Зрозуміло, що за таких умов правомірність придбання покупцем такого майна може бути поставлена під сумнів власником або іншою уповноваженою особою. Тому, якщо третя особа на підставі, що виникла до продажу речі, пред'явить до покупця позов про її відібрання, покупець зобов'язаний притягнути продавця до участі у справі, а продавець — вступити у цю справу на стороні покупця (ст. 238 ЦК УРСР, ст. 662 ЦК України). Така участь продавця у справі необхідна для сприяння захистові покупця від можливого відсудження у нього купленої речі, обгрунтування безпідставності пред'явленого третіми особами позову.

Може статися так, що покупець не притягне продавця до участі у справі з власних міркувань або через незнання його місцеперебування, або продавець відмовиться взяти в ній участь. Непритягнення покупцем продавця до участі у справі звільняє продавця від відповідальності перед покупцем, якщо продавець доведе, що, взявши участь у справі, він міг би запобігти вилученню речі у покупця. Річ може бути витребувана, зокрема у покупця, на підставі ст. 145 ЦКУРСР, ст. 390 ЦК України і ст. 50 Закону України "Про власність". Отже, у разі недо-ведення цього факту з продавця не знімається відповідальність за відсудження у покупця придбаної речі. Відмова продавця взяти участь у такій справі позбавляє його права доводити неправильність ведення справи покупцем.

Продавець зобов'язаний відшкодувати покупцеві заподіяні ним збитки з урахуванням вартості відсудженого майна, якщо за рішенням суду продана річ була вилучена у покупця. Угода сторін про звільнення або обмеження відповідальності продавця є недійсною, якщо продавець, знаючи про існування прав третьої особи на продавану річ навмисно приховав це від покупця (ст. 239 ЦК УРСР).

У новому ЦК України регулювання зазначених відносин зазнало певних змін. Так, відповідно до ст. 663 ЦК України у разі вилучення за рішенням суду товару у покупця на користь третьої особи на підставах, що виникли до продажу товару, продавець має відшкодувати покупцеві збитки, якщо покупець не знав і не повинен був знати про ці підстави. При цьому правочин щодо звільнення продавця від відповідальності або її обмеження у разі витребування товару у покупця третьою особою є нікчемним. У наведеній нормі можна віднайти дві новели. По-перше, в новому ЦК відшкодування збитків покупцеві можливе лише тоді, коли він не знав або не міг знати про права третіх осіб на продаваний товар. По-друге, визнання правочину про обмеження відповідальності продавця нікчемним не залежить від знання продавцем перешкод для продажу товару.

Можливі випадки, коли покупець, дізнавшись про відсутність у продавця в момент укладення угоди належних повноважень на продаж майна, добровільно поверне його законному володільцю. І хоч закон таку ситуацію не передбачає, покупець не може бути позбавлений права звернутися з позовом до такого продавця про відшкодування заподіяних даною угодою збитків.

На продавця покладається відповідальність за продаж майна належної якості. Основоположні принципи такої відповідальності та інших правових наслідків продажу майна неналежної якості сформульовано в ст. 234 ЦК УРСР. Покупцеві надається право у разі придбання речі неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, за своїм вибором вимагати:

— заміни речі, визначеної у договорі родовими ознаками, на річ належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшкодування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків;

— заміни на такий самий товар іншої моделі з відповідним перерахуванням купівельної ціни1.

Викладені правила є загальними і застосовуються до усіх різновидів договору купівлі-продажу. Аналізуючи ці правила, можна дійти висновку, що покупцеві належить право вибору будь-якої з наведених вимог на свій розсуд і незалежно від вини продавця у виникненні недоліків. Головне, щоб їх існування не було результатом неправильної експлуатації покупцем придбаного майна, щоб вони об'єктивно існували в момент укладення договору або виявили свою негативну дію протягом певного строку його нормального використання. Таку конструкцію за-гальновизначальних положень про відповідальність продавця за недоліки предмета договору слід визнати вдалою. Не заперечувалася їх ефективність і в юридичній літературі, і юристами-практиками.

У новому ЦК України збережено частину положень ст. 234 ЦК УРСР і водночас внесено істотні зміни. Так, відповідно до ст. 680 нового ЦК покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором:

Останній абзац у ч. 2 ст. 234 ЦК УРСР введено Законом України "Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України " від 15 липня 1994 р. (Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 33. - Ст. 300).

Купівля-продаж

1) пропорційного зменшення ціни;

2) безоплатного усунення недоліків товару в розумний строк;

3) відшкодування витрат на усунення недоліків.

Згідно ж п. 2 ст. 680 у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами або затратами часу, недоліків, які виявлялися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором:

1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми;

2) вимагати заміни товару.

При цьому, якщо продавець такого товару не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків і відшкодування збитків можуть бути пред'явлені і до виготовлювача (п. З ст. 680).

Таким чином, у новому ЦК України з'явилися істотні новели. Зокрема, по-перше, в ньому можливість звернення покупця до продавця з вищевикладеними вимогами не поставлена у залежність від факту застереження чи не застереження продавцем недоліків продаваного товару. По-друге, ст. 680 нового ЦК надає покупцеві право на відмову від договору (у ЦК УРСР — на розірвання договору) чи на заміну товару лише у разі виявлення в придбаному товарі істотних недоліків.

Покупцеві, який придбав товар з недоліками, не обов'язково відразу звертатися за захистом порушених прав до судових органів.

Відповідно до ст. 235 ЦК УРСР покупець має право заявити продавцеві претензію з приводу не застережених ним недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі речі, а з приводу недоліків нерухомого майна — не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцеві, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі-продажу — з дня його укладення (в редакції Закону України від 15 липня 1994 р.)1.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензію не заявлено або день її заявлення встановити неможливо — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії (ст. 237 ЦК УРСР).

Новий ЦК України з цього питання містить досить істотні новели. Зокрема, відповідно до п. 2 ст. 682 ЦК, якщо на товар не встановлений гарантійний строк або строк придатності, вимога у зв'язку з його недоліками може бути пред'явлена покупцем за умови, що недоліки були виявлені протягом розумного строку, але в межах двох років, а щодо нерухомого майна — в межах трьох років від дня передачі товару покупцеві, якщо договором або законодавством не встановлено більший строк.

Якщо на товар встановлено гарантійний строк або строк придатності, покупець має право пред'явити вимогу у зв'язку з недоліками товару, які були виявлені протягом цього строку. Продавець несе відповідальність також за недоліки,

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 33. — Ст. 300.

які були виявлені за межами цих строків, але коли покупець доведе, що недоліки товару виникли до передання товару або з причин, які існували до цього моменту.

Водночас продавець не відповідає за недоліки товару, які виникли після передання товару внаслідок порушення покупцем правил користування чи зберігання товару, дій третіх осіб, випадку або непереборної сили (ст. 681 ЦК України).

За ст. 683 ЦК України до вимог у зв'язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених ст. 682 цього Кодексу, а якщо на товар встановлено гарантійний строк (строк придатності) — від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку (строку придатності). Таким чином, в новому ЦК строк позовної давності щодо вимог у зв'язку з недоліками проданого товару, порівняно з ЦК УРСР, збільшено на 6 місяців.

На відміну від ЦК УРСР, новий ЦК України докладно визначив майнові та інші правові наслідки для продавця у зв'язку з недодержанням ним умов щодо передачі приналежностей товару та документів до нього (ст. 668), кількості та асортименту товару (статті 672, 674), щодо комплектності товару (ст. 686), щодо тари та упаковки товару (ст. 688).

Певні правові наслідки можуть також наставати у разі неналежного виконання (невиконання) умов договору покупцем. Так, якщо покупець відмовиться прийняти куплену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець має право вимагати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з свого боку, відмовитися від договору і вимагати відшкодування збитків (ст. 232 ЦК України). Однак за ст. 694 ЦК України у разі відмови покупця прийняти і оплатити товар продавець має право за своїм вибором вимагати оплати товару або відмовитися від договору ку півлі-продажу. Таким чином, на відміну від ст. 232 ЦК УРСР, у ст. 694 ЦК України не передбачено право продавця вимагати від покупця, який відмовив^ прийняти чи оплатити товар, відшкодування заподіяних збитків.

Додаткові права та обов'язки для продавця та покупця можуть виникнути зі договорами купівлі-продажу з умовою попередньої оплати товару та продажу то вару в кредит (статті 695—697 ЦК України).

Новий ЦК України (ст. 690) покладає на покупця інформаційний обов'язої про порушення умов договору купівлі-продажу. Так, покупець зобов'язаний пові домити продавця про порушення умов договору купівлі-продажу щодо кількості асортименту, якості, комплектності, тари, упаковки товару у строк, встановле ний договором або законом, а якщо такий строк не встановлений — у розумний строк після виявлення порушення.

У разі невиконання покупцем цього обов'язку продавець має право відмови тися від задоволення вимог покупця, якщо доведе, що це спричинило неможли вість виконання вимог покупця або спричинить для продавця витрати, що пе ревищують його витрати при своєчасному повідомленні, за виняткон випадків, коли продавець знав або міг знати про невідповідність товару умоваї» договору.

Купівля- продаж

Дата добавления: 2015-06-04