Поняття та елементи зобов'язань із заподіяння шкоди

Однією з підстав виникнення зобов'язань згідно зі ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 ЦК України) є заподіяння шкоди іншій особі. На відміну від інших зобов'язань, які виникають із правомірних актів (наприклад, договору, односторонньої угоди, адміністративного акта), цей вид зобов'язань виникає з неправомірних актів, яким є правопорушення, тобто протиправне, винне заподіяння шкоди делікто-здатною особою. Зобов'язання, що виникло внаслідок заподіяння шкоди, називають деліктними (від лат. сіеіісіипт — правопорушення). Заподіяння шкоди іншій особі не завжди породжує деліктне зобов'язання. Воно виникає там, де заподіювач шкоди і потерпілий не перебували між собою у зобов'язальних відносинах або шкода виникла незалежно від існуючих між сторонами зобов'язальних відносин.

Відсутність між потерпілим і заподіювачем зобов'язальних відносин до заподіяння шкоди не означає, що між ними не існувало ніяких цивільно-правових відносин. Вони перебували в абсолютних цивільних правовідносинах, змістом яких є абсолютне суб'єктивне цивільне право та абсолютний суб'єктивний цивільний обов'язок. Абсолютність суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного, хто підпорядкований даному правовому режиму. До абсолютних прав належать: право власності, право на недоторканність життя і здоров'я, честі і гідності, особистої свободи, право на охорону здоров'я тощо. Якщо абсолютне суб'єктивне право охороняється від усіх і кожного, то кореспондуючий юридичний обов'язок також покладається на всіх і кожного. Абсолютний юридичний обов'язок характеризується пасивністю, його змістом є необхідність утримуватися від порушення чужого абсолютного суб'єктивного права. Невиконання такого обов'язку завжди призводить до порушення чужого суб'єктивного права і за наявності передбачених законом інших підстав породжує деліктне зобов'язання.

Деліктне зобов'язання — це зобов'язання, в якому особа, що протиправне і винно заподіяла шкоду особистості громадянина або його майну чи майну організації, зобов'язана її відшкодувати, а потерпілий має право на відшкодування заподіяної шкоди у повному обсязі. Деліктне зобов'язання — це різновид цивільно-правових зобов'язань, і тому йому властиві ті самі структурні особливості, що характеризують кожне зобов'язання. Такими структурними елементами є суб'єкт, об'єкт та зміст.

т

Суб'єктами деліктних зобов'язань можуть бути будь-які учасники цивільних правовідносин. Як і в інших цивільно-правових зобов'язаннях, їх називають кредитором і боржником.

Кредитор — це особа, якій заподіяно шкоду (потерпілий). Ним може бути будь-який громадянин України (дієздатний, недієздатний, неповнолітній, який не досяг 15 років, іноземець та особа без громадянства). Ним може бути також організація незалежно від того, чи користується вона правами юридичної особи, чи ні.

Боржник — це особа, яка відповідає за заподіяну шкоду. Як правило, нею є заподіювач шкоди. У деяких випадках, передбачених законодавством, боржником виступає не заподіювач шкоди, а особа, винна за поведінку запо-діювача. Так, згідно зі ст. 446 ЦК УРСР за шкоду, заподіяну неповнолітнім, який не досяг 15 років, несуть відповідальність його батьки (усиновителі), опікун або навчальні, виховні чи лікувальні заклади, під наглядом яких перебував неповнолітній, якщо не доведуть, що шкода сталася не з їхньої вини.

Це правило, а саме відповідальність батьків (усиновителів), опікуна і інших фізичних, юридичних осіб, що здійснюють на певних правових підставах виховання і нагляд за малолітньою особою, збережено в новому ЦК України (ст. 1197 ЦК України). При заподіянні шкоди недієздатною особою боржником є його опікун або організація, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд (ст. 448 ЦК УРСР). Аналогічне правило вміщено в новому ЦК України.

Громадянин виступає як боржник за умови, що він є деліктоздатним, тобто здатним відповідати за свої дії. Деліктоздатність громадян за чинним цивільним законодавством України настає з 15 років (статті 13 і 447 ЦК УРСР). Наведене правило поширюється не лише на громадян України, а й на іноземців (тих, що не користуються екстериторіальністю) та осіб без громадянства. Новий ЦК України передбачає початок деліктоздатності з 14 років.

Організація вважається деліктоздатною за умови, що вона користується правами юридичної особи. На відміну від кредитора (потерпілого), яким може бути будь-яка організація незалежно від наявності у неї прав юридичної особи, боржником у деліктних зобов'язаннях може бути лише організація, що є юридичною особою: підприємства, громадські об'єднання, спільні підприємства, релігійні організації тощо, які згідно з частинами 1 і 2 ст. 2 ЦК УРСР можуть бути учасниками цивільних правовідносин. Боржником може бути також держава, територіальна громада.

Об'єктом деліктних зобов'язань є відшкодування, яке боржник зобов'язаний надати потерпілому. Воно полягає у поновленні майнової сфери потерпілого в натурі (надати річ того самого роду і якості, виправити пошкоджену річ і т. ін.) або в повному відшкодуванні заподіяних збитків. При ушкодженні здоров'я та заподіянні смерті відшкодування здійснюється у формі грошової компенсації втраченого заробітку, а також інших витрат.

Зміст деліктного зобов'язання становлять право кредитора та обов'язок боржника. Обов'язком боржника є вчинення дій, за допомогою яких майнова сфера була б поновлена до такого рівня, в якому вона перебувала до її порушення, а право кредитора — одержати таке відшкодування.

Наведене вище визначення деліктного зобов'язання та його аналіз дають можливість провести межу між зазначеним зобов'язанням та договірним охоронним зобов'язанням. Відмінності між ними полягають у тому, що:

Зобов'язання із заподіяння шкоди

— по-перше, юридичними фактами, на підставі яких виникає деліктне зобов'язання, є порушення абсолютного пасивного обов'язку і тим самим — абсолютного права, тобто порушення абсолютних правовідносин шляхом вчинення протиправного і, як правило, винного діяння. Договірне охоронне зобов'язання теж виникає внаслідок цивільних правовідносин (делікту). Але воно є результатом порушення інших за своєю природою прав, обов'язків та правовідносин, а саме: відносних договірних прав та обов'язків і, отже, відносних правовідносин, у рамках яких здійснюється цивільний договір;

— по-друге, різна юридична природа обов'язку заподіювана в деліктному зобов'язанні та обов'язку боржника в договірному охоронному зобов'язанні. Обов'язок заподіювана — це його новий відносний обов'язок, який покладається на нього законом замість порушеного ним абсолютного обов'язку пасивного типу в абсолютних правовідносинах. Обов'язок боржника — це додатковий обов'язок, що виникає в результаті невиконання або неналежного виконання ним договірного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо). Додатковий обов'язок боржника приєднується до невиконаного чи неналежне виконаного ним договірного обов'язку;

— по-третє, різний зміст зазначених обов'язків заподіювана і боржника. Заподіювач у деліктному зобов'язанні зобов'язаний відшкодувати заподіяну шкоду шляхом відшкодування її в натурі або відшкодування заподіяних збитків. Обов'язок боржника в договірному охоронному зобов'язанні полягає у відшкодуванні заподіяних збитків, у сплаті неустойки, штрафу, пені. Якщо інше не передбачено законом або договором, виконання боржником додаткового обов'язку в договірному охоронному зобов'язанні не виключає виконання основного обов'язку (поставити продукцію, виконати роботу, надати послуги тощо) в договірному регулятивному зобов'язанні.

Різниця у змісті зазначених обов'язків заподіювана і боржника пояснюється тим, що неустойка, як засіб забезпечення виконання договірного зобов'язання, та штрафні санкції (штрафи, пеня) не застосовуються до деліктного зобов'язання. Метою останнього, як це зазначено в імперативних нормах ст. 440 ЦК УРСР (ст. 1185 нового ЦК України), є поновлення первісного майнового стану потерпілого, а якщо це неможливо — відшкодування заподіяних збитків;

— по-четверте, деліктне зобов'язання та договірне охоронне зобов'язання різняться об'єктом. У деліктному зобов'язанні обов'язок заподіювача спрямований на поновлення порушеного абсолютного права, а якщо це неможливо — на відшкодування заподіяних збитків. У договірному зобов'язанні обов'язок боржника спрямований на забезпечення виконання договору. Це пояснюється тим, що боржник, не спричиняючи шкоди невиконанням договору, все ж таки зобов'язаний сплатити неустойку, штраф, пеню за самий факт порушення договору. В цьому полягає штрафний характер договірної відповідальності, її стимулююче значення в справі додержання договірної дисципліни;

— по-п'яте, суб'єктний склад деліктного зобов'язання визначається так: уповноважена особа в ньому збігається з уповноваженою особою в абсолютних правовідносинах, тобто з носієм абсолютного права. Щодо зобов'язаної особи, то нею стає будь-яка зобов'язана особа в абсолютних правовідносинах, яка порушила абсолютне право. Суб'єктний склад договірного охоронного зобов'язання зумовлений суб'єктним складом договірного регулятивного зобов'язання. Це кредитор і боржник як цілком конкретні учасники договірних

регулятивних правовідносин. Вони ж є суб'єктами договірного охоронного зобов'язання1.

§ 2. Деліктна відповідальність: поняття та зміст

Вище вже зазначалося, що потерпілий і заподіювач до заподіяння шкоди перебували в абсолютних правовідносинах. Абсолютні правовідносини є формою реалізації абсолютних прав: права власності, права на життя, права на охорону здоров'я, права на честь і гідність, права на ділову репутацію тощо. В результаті дослідження юридичного змісту, тобто абсолютних прав і абсолютних обов'язків, цих правовідносин, було визначено критерій їх відмежування від інших цивільних правовідносин, а саме: коло зобов'язаних осіб щодо уповноважених суб'єктів. Абсолютність суб'єктивного права, як елемента абсолютних правовідносин, перш за все полягає в тому, що воно охороняється від усіх і кожного. За образним висловом В.К. Райхера, одного із перших прибічників наведеної класифікації цивільно-правових відносин, в абсолютних правовідносинах "право випромінює енергію з однієї точки хвилеподібно в усі сторони соціального середовища", і тому зв'язок між уповноваженими зобов'язаними суб'єктами встановлюється за типом "бездротового" зв'язку, який з'єднує дану точку простору з абсолютно невизначеною кількістю всіх "інших точок". Крім того, здійснення абсолютного права основано на власних діях уповноваженої особи. Достатньо сказати, що власник, як правило, сам, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому майном і, отже, самостійно здійснює належне йому право власності2.

Цивільно-правове регулювання абсолютних відносин забезпечує їх розвиток за нормальних умов використання суб'єктом належних йому абсолютних прав. Поряд з цим цивільно-правові норми встановлюють правила про способи захисту абсолютних правовідносин у разі порушення їх. Законодавство, практика, наука передбачають деліктні (позадоговірні) способи захисту абсолютних правовідносин, це речово-правові і зобов'язально-правові. Критерієм їх розмежування є характер і зміст порушення абсолютного права. Якщо порушення абсолютного майнового права пов'язано з втратою тих чи інших повноважень і не поєднується зі знищенням або пошкодженням об'єкта права — майна, то застосовуються речово-правові способи захисту. До них належать: право вимоги майна в натурі з чужого незаконного володіння шляхом подання віндикаційного позову; право вимоги усунення будь-яких порушень абсолютного права, не поєднаних з позбавленням володіння через пред'явлення негаторного позову; право вимоги визнання абсолютного майнового права за допомогою позову про визнання.

Смирнов В.Т., Собчок АЛ. Общее учение о деликтньїх обязательствах в советском граждан-ском праве. — Л., 1983. — С. 7, 18, 42—50, 99—105; Загорулько А.И. Обязательства по возмещению вреда, причиненного субьектами гражданского права. — Харьков, 1996. — С. 5—20.

т\

Райхер В.К. Абсолютньїе й относительнне права // Известия зкон. Ленинград. политехн. ин-та. - Л., 1928. - Вьіп. 1. - 21. - С. 303.

Зобов'язання із заподіяння шкоди

У деліктних цивільних правовідносинах реалізуються зобов'язально-правові засоби захисту абсолютних прав. Потерпілий набуває права вимоги про відшкодування збитків, і він має право пред'явити позов про збитки. Праву потерпілого, як зазначалося вище, відповідає обов'язок заподіювача шкоди відшкодувати заподіяну шкоду.

З'ясування юридичної природи цього обов'язку пов'язане з розкриттям суті деліктної відповідальності. У врегулюванні соціальної можливості (суб'єктивного права) потерпілого неважко знайти риси методу цивільно-правової регламентації. Суб'єктивне право потерпілого має однобічно дозвільний характер. Диспозитивне начало цивільно-правового регулювання у цьому випадку виявляється в тому, що потерпілий використовує своє право вимоги на свій розсуд: він може пред'явити або не пред'явити вимогу про відшкодування збитків запо-діювачеві. Інша справа щодо суб'єктивного обов'язку заподіювача. Питання не лише в тому, що суб'єктивний обов'язок заподіювача, на відміну від пасивного обов'язку особи в абсолютних правовідносинах, є активним, тобто спрямованим на відшкодування заподіяної шкоди. Цей обов'язок істотно відрізняється від обов'язків, що виникають внаслідок правомірних дій, зокрема укладення договору. Останні обов'язкові, але не примусові, тоді як обов'язок заподіювача за своєю природою, сутністю примусовий. Він є елементом юридичного змісту цивільно-правового примусу1. Цивільно-правовий примус є видовим поняттям щодо родового поняття державного примусу як одного з методів здійснення державної влади в суспільстві.

У юридичній літературі немає єдності думок з приводу поняття державного примусу. На наш погляд, оптимальним є визначення примусу як фактичного стану, який виключає рішення людини з ланцюга детермінації, бо примус для того, кого примушують, виключає вибір між виконанням і невиконанням обов'язку. Наведене визначення державного примусу має бути поширено і на цивільно-правовий примус. А це означає, що обов'язок заподіювача є заходом примусу незалежно від того, чи він виконується добровільно чи в судовому порядку. Його виникнення і зміст передбачені в імперативній нормі ст. 440 ЦК УРСР незалежно і проти волі, бажань заподіювача. Відмова законодавця в даному разі від таких звичайних засобів цивільно-правового регулювання, як диспо-зитивність і правова ініціатива учасників правовідносин, зумовлена певними причинами. Це необхідність гарантувати усунення порушення абсолютних прав і їх наслідків, забезпечити безперешкодне функціонування механізму правового регулювання захисту абсолютних прав, запобігти порушенню прав у майбутньому.

Одним з видів заходів примусу є цивільно-правова відповідальність. У цьому розумінні примусовий обов'язок заподіювача з відшкодування шкоди можна розглядати як вид цивільно-правової деліктної відповідальності. В зазначеному аспекті цивільно-правова деліктна відповідальність являє собою оснований на імперативній нормі цивільного права новий (поряд з порушеним або замість нього) суб'єктивний відносний обов'язок правопорушника (заподіювача) перетерпіти міри державного примусу, що включають у себе осудження його поведінки або

Ем Владимир. Категория обязанности в гражданском праве. (Вопросн теории): Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — М., 1981.

стимулювання його до соціальне необхідних дій у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру з метою поновлення порушених абсолютних правовідносин чи поновлення майнового стану потерпілого за наявності умов, зазначених у законі.

Запропоноване визначення цивільно-правової деліктної відповідальності максимально охоплює як загальні предметно-галузеві ознаки (обов'язок — як результат цивільно-правового врегулювання поведінки), так і специфічні ознаки регулювання деліктних зобов'язань (порушення абсолютного обов'язку і у зв'язку з цим виникнення відносного обов'язку, зміст якого полягає в пере-терпінні мір державного примусу, осудженні поведінки зобов'язаної особи чи стимулюванні до соціальне необхідних дій, форми осудження або стимулювання у вигляді позбавлення благ особистого чи майнового характеру, поновлення порушених абсолютних правовідносин — функціональне значення деліктної відповідальності). Це визначення також відповідає змісту нормативної конструкції деліктної відповідальності, що закріплена в ст. 440 ЦК УРСР. Ця сама конструкція збережена в ст. 1185 нового ЦК України.

Дата добавления: 2015-06-04