Товар відправлено

Розділ Х

На світанку того лютневого дня у хатинці дядечка Тома не спали. Обличчя тітоньки Хлої і самого Тома були скорботними і невтішними. На стільці перед вогнищем висіли дві вже випрасувані чисті сорочки із грубого полотна, а третя лежала перед тітонькою Хлоєю. Вона старанно випрасовувала кожну складочку, кожен рубець, час від часу втираючи сльози, які струмками стікали по її щоках.

Том сидів за столом, підперши голову рукою. Перед ним лежала розкрита Біблія. Чоловік і жінка мовчали. Пора була рання, дітлахи ще спали, притиснувшись одне до одного на низькому дерев’яному ліжку.

Том, справжній син свого знедоленого народу, був дуже добрим сім’янином. Йому надзвичайно боліла неминуча розлука з родиною. Він вийшов з‑за столу, підійшов до ліжечка і довго вдивлявся у сонні дитячі личка.

– Востаннє… – гірко прошепотів він.

Тітонька Хлоя, не вимовивши й слова, продовжувала ялозити праскою по вже й без того випрасуваній сорочці, а потім відклала прасування набік і, упавши в крісло, заплакала навзрид.

– Скоріться Божій волі! Як же тут скоритися? Якби хоч знаття, куди тебе заберуть від мене, в чиї руки ти потрапиш! Місіс каже, що десь за два роки викупимо. Господи милосердний, та хіба звідти повертаються! Там людей замордовують насмерть! Чула я, що роблять із рабами на тих плантаціях!

– Господь всюдисущий, Хлоє, він і там подбає про мене.

– Він всюдисущий, та іноді за його волею відбуваються страшні події, – сказала тітонька Хлоя. – Чим ти можеш мене втішити?!

– Я в руках Божих, – продовжував Том. – Гірше, як він повелить, не буде. Подякуймо йому хоча б за те, що продали мене, а не тебе з дітьми. Ту т принаймні вас ніхто не образить. Я ж стерплю будь‑які муки, Господь мені допоможе.

Яке ж мужнє і сильне людське серце, що затамовує свій біль задля полегшення страждань близьких! Томів голос зривався, йому важко було говорити, та він робив це свідомо і виважено.

– Краще згадаймо Господню милість, – насилу додав він, бо про це йому зараз не думалося.

– Господню милість? Щось я її не спостерігаю! Ні, це таки несправедливо! Чому господар продав тебе? – не вгавала тітонька Хлоя. – Адже ти сторицею окупив його борги. Він уже скільки років обіцяв підписати тобі відпускного листа, і от тепер маєш! Може, йому зараз і нелегко, та я відчуваю, що у нього не було морального права так із тобою вчиняти, і навіть не намагайся мене переконувати у протилежному! Хто більш відданий йому, ніж ти? Хто піклувався про його справи ретельніше, ніж він сам? Хто забував заради його вигоди і дружину, і малих дітей? Лиш вдуматися! Ти до нього прив’язаний усією душею, а він тебе… Продає, щоб позбутися боргів! Бог його за це покарає!

– Хлоє, якщо ти мене кохаєш, не кажи так! Може, це наш останній ранок разом, тож не треба жодних поганих слів, Хлоє. Адже я прийняв господаря від старої місіс з рук на руки, коли він був ще немовлям. І не дивно, що я думаю про нього день і ніч, а йому… Хіба йому до Тома? Пани звикли, щоб про них піклувалися. Але ти порівняй нашого господаря з іншими – у кого з них нам жилося б краще? Якби містер Шелбі знав, що все обернеться саме так, він би не довів справу до продажу. Я у це твердо вірю.

– Ні, тут щось не те, – вперто вела своє тітонька Хлоя. Прагнення справедливості не дозволяло їй змиритися з тим, у якій ситуації опинився Том і вся їхня сім’я. – Не знаю, хто тут винен, але так не має бути.

– Подумай про Господа Бога, Хлоє, – повчав дружину Том, – Без його волі жодна волосина не впаде з наших голів.

– Безперечно, однак чомусь мене це не втішає, – зітхнула вона. – Та й скільки не балакай, а тебе про‑да‑но! Скоро пиріг буде готовий, поснідаєш… Хто знає, коли ще тобі доведеться смачно попоїсти.

Якщо ви, читачу, хотіли б збагнути, як тяжко тим неграм, яких продавали на Південь, згадайте, що почуття у них сильні. Негри – не найсміливіші, не найпідприємливіші люди, проте вони палко прикипають душею до рідних місць, люблять свій дім та сім’ю. Їх жахає невідомість. Від самого народження для рабів‑негрів немає нічого страшнішого, як усвідомлення, що їх можуть «продати на Південь», бо у їхніх очах це страшніше за шмагання нагайками, за будь‑яке катування. Автору доводилося чути, як вони між собою з жахом розповідали історії про те, як їхні побратими гинули десь там, «униз за течією річки». Для них Південь – це край, «з якого не повертаються живими».

Один місіонер (він жив серед негрів, які змогли утекти до Канади), розповідав, що багато з них залишали обійстя досить гуманних господарів і навіть не побоялися тікати, хоч це загрожувало безліччю небезпек, аби лишень не бути проданими на Південь. Смертельний страх, що вічно нависає над родиною негра, істоти несміливої, робить його рішучим і мужнім, змушує терпіти голод, холод і ризикувати бути впійманим і неминуче жорстоко покараним.

Пара хмаринками підіймалася над столом – скромний сніданок було подано. Місіс Шелбі цього ранку звільнила тітоньку Хлою від роботи на панській кухні, щоб бідолашна жінка могла приготувати цю прощальну трапезу. Хлоя зібрала волю в кулак і приготувала її: зарізала найкращу курку, спекла улюблений пиріг чоловіка і повикладала декілька банок із різними соліннями та маринадами, які витягувалися з погребу лише з особливої нагоди.

– Дивися, Піте, – втішився Моз, – який у нас сьогодні розкішний сніданок! – І схопив шматок курятини з тареля.

Тітонька Хлоя злегка вдарила його за це по руках.

– Ну що ти скажеш? Нещасний батько останній раз вдома снідає, а вони лише про себе й думають!

– Хлоє, – лагідно докорив їй Том.

– Мене полишають останні сили! – вигукнула вона, ховаючи обличчя у фартух. – Голова йде обертом, сама не розумію, що роблю.

Хлопчаки стояли, мов укопані, і мовчки позирали то на батька, то на маму, а маленька донечка, вчепившись у материну спідницю, зчинила неймовірний галас.

– Ось і все! – тітонька Хлоя, витерши очі, підхопила доню на руки. – Я більше не буду, дітки. Сідайте до столу. Найкращу курку сьогодні засмажила. Їжте, діточки. Бідолашки ви наші, й так вам біда, то ще мати дала на горіхи!

Двічі запрошувати до столу не довелося. Хлопчаки узялися запихати за щоки усе, що стояло на столі. Це було доречно, бо якби не їли вони, то цей сніданок міг би залишитися недоторканим.

– А зараз саме час зібрати твої речі, – сказала тітонька Хлоя, нашвидкуруч прибираючи зі столу. – Він, мабуть, вимагатиме, щоб ти усе своє взяв із собою. У таких посіпак руки довгі, загребущі, знаю я таких. У цей кут кладу тобі фланелеву тканину – це якщо тебе ревматизм прихопить. Гляди ж, бережи її, бо якщо загубиш, іншої тобі вже ніхто не дасть. Ось тут маєш дві старі сорочки, а зверху – дві нові. Шкарпетки я вночі підв’язала, всередину кладу клубок шерсті для штопання. Господи, та хто ж тобі їх там зашиватиме! – І тітонька Хлоя, безсила перед своїм горем, поклала голову на валізочку і зайшлася плачем. – Подумати страшно: буде він здоровий чи хворий – нíкому буде про нього попіклуватися… А від мене вимагають покірності!

Хлопчаки, донесхочу наївшись, аж тепер задумалися над тим, що відбувається. Побачивши, що мама плаче, а батько сидить смутний, мов на поминках, і собі почали рюмсати, потираючи очі кулачками. Том посадив доньку собі на коліна і дозволив робити з ним усе, що їй заманеться. Вона такої нагоди не втрачала: дряпала йому обличчя, смикала за волосся і весело гигикала, хоча причина цієї радості була зрозумілою лише їй.

– Радій, донечко, поки маленька та дурненька! – гірко мовила нещасна мати. – І твій час плакати настане. Отак‑от і твого чоловіка продадуть колись, а може, і тебе саму. Синочки наші повиростають – їх чекає те саме. Навіщо ж нам, неграм, сім’я, якщо поза нашою волею нас розлучають?

На цих словах один із хлопчиків перебив її:

– Господиня іде!

– Нічого тут їй робити. Однаково нічим не зарадить, – сказала тітонька Хлоя.

Місіс Шелбі зайшла до хатинки. Тітонька Хлоя, насупившись, мовчки подала їй стільця. Та жінка не помітила того, що їй запропонували сісти. Вона була схвильована й бліда.

– Томе, – стиха сказала вона, – я прийшла… – і раптом затнулася, обвела повним розпачу поглядом невтішну сім’ю і розридалася.

– Господь із вами, місіс! Чого це ви? – кинулася її втішати тітонька Хлоя, проте сама не витримала і розплакалася, а за нею і решта.

Ці пекучі сльози, що котилися з очей невільників і господині, розтопили біль і гнів пригнічених. Тож нехай знають ті, хто зверхньо дивиться на невтішних і збідованих людей, що для Господа сльоза бідняка дорожча за сміх багатія. Та сказане не стосується місіс Шелбі. Вона мала чуйне серце і відчувала відповідальність за своїх невільників.

– Друже мій, – заговорила вона, опанувавши себе, – я нічого не можу тобі дати, бо гроші у тебе все одно заберуть. Але присягаюся Богом, я дізнаюся, де ти, і викуплю за першої ж нагоди, а доти покладайся на всеблагого нашого Господа.

У цю мить хлоп’ята помітили за вікном містера Гейлі. Він рвучко відчинив двері й грізно став на порозі. Він був страшенно лихий після ночі, проведеної у сідлі, та після провальних спроб впіймати утікачку.

– Ну що, негре, готовий? – крикнув Гейлі та, помітивши місіс Шелбі, зняв капелюха і привітався з нею: – Ваш покірний слуга, пані.

Тітонька Хлоя, закривши валізку, перев’язала її шнурком і, випроставшись, втупилася у работорговця гнівним поглядом своїх темних очей. Здавалося, що сльози, які щойно лилися з них, тепер стали іскрами.

Том покірно встав назустріч новому господарю. Він завдав на плечі валізочку і пішов до виходу. Жінка з донечкою на руках пішли провести його, а хлопчаки, ревучи, попленталися за нею.

Місіс Шелбі зупинила Гейлі і палко про щось з ним заговорила, а тим часом сім’я наблизилася до возу, готового будь‑якої миті пуститися в дорогу. Довкола нього зібрався чималий натовп із усіх негрів Шелбі, від малого до старого. Вони прийшли попрощатися зі своїм побратимом. Тома в цьому обійсті поважали, він був для них наставником, тож йому щиро співчували усі, а надто жінки.

– Хлоє, здається, нам більше шкода розлучатися із ним, аніж тобі, – крізь сльози мовила одна з негритянок, дивлячись на скам’янілий і суворий вираз обличчя тітоньки Хлої.

– Свої сльози я вже виплакала, – пояснила Хлоя, кинувши повний ненависті погляд на работорговця, який саме проходив повз неї до воза. – Не хочу, щоб цей нелюд тішився моїми слізьми.

– Сідай! – гаркнув Томові Гейлі, пробираючись крізь натовп негрів, які спідлоба позирали на нього.

Дядечко Том сів на воза, а Гейлі, витягнувши з‑під сидіння важкі кайдани, почепив їх на нього.

Вражений натовп загудів, мов вулик, а місіс Шелбі з ґанку крикнула:

– Містере Гейлі, запевняю вас, це абсолютно зайве!

– Хтозна, пані! З вашими рабами я вже втратив п’ятсот доларів. З мене досить.

– Чогось іншого від нього годі й сподівався, – скрушно похитала головою тітонька Хлоя.

А хлопці, тільки тепер збагнувши, що чекає на їхнього батька, вчепилися за материну спідницю і аж затрусилися від плачу, стогону й жаху.

– Шкода, що містера Джорджа немає вдома, я з ним так і не попрощався, – сказав Том.

Джордж і справді поїхав на кілька днів до приятеля у гості. Виїхавши рано вранці, він навіть не підозрював, що трапилося з їхнім вірним слугою.

– Передайте від мене уклін містеру Джорджу, – попрохав Том місіс Шелбі.

Гейлі хвицьнув коня, і Том, до останньої миті не відриваючи погляду від рідних місць, від постатей близьких і друзів, зник із їхнього поля зору.

Містера Шелбі також не було вдома. Через тиск обставин він був змушений продати свого найкращого слугу, щоб виплутатися з пут людини, яка загрожувала благополуччю усієї його сім’ї. Тож коли справу було зроблено, він перш за все полегшено зітхнув. Але дружина розбудила у ньому докори сумління, які досі були приспані страхом банкрутства. Мужність, безкорисливість і відданість Тома подвоїли у його господаря почуття зневаги до самого себе. Він довго переконував себе, що мав право так вчинити, що так роблять усі господарі, і навіть без особливої на те потреби, – та все дарма. Почуття провини переслідувало його, тому він вирішив уникнути гнітючої сцени прощання, і поїхав нібито у справах, сподіваючись повернутися, коли з цим буде покінчено.

Том і Гейлі трусилися запилюженим шляхом. Позаду залишалися знайомі Тому з дитинства місця. Ось територія Шелбі закінчилася, і вони в’їхали в поселення. Подолавши приблизно з милю, зупинилися біля кузні, де Гейлі наказав ковалю переробити пару наручників.

– Вони замалі для нього, – пояснив він майстру, тицяючи у Томову сторону.

– Господи! Та це ж Том, негр містера Шелбі! Невже його продали? – запитав коваль.

– Угу, – сухо відповів Гейлі.

– Це просто неможливо! Не вірю власним очам! – вигукнув майстер. – Та навіщо ж йому наручники? Адже такого чесного, порядного негра…

– Еге ж, – перебив його работорговець. – кожен «чесний та порядний» негр тільки й чекає нагоди, аби втекти від господаря. Дурню якомусь, ледарю чи п’яниці на все начхати, йому навіть до вподоби, що його тягають з місця на місце. А для путнього це велика біда. Такого краще закувати – надійніше буде. Адже ноги має? Має! Чого доброго, ще п’ятами накиває.

– Маєте рацію, – погодився коваль, риючись у ящику з інструментами, – для наших, кентуккійських негрів нічого гіршого, ніж плантації Півдня, немає. Потрапив туди – що помер.

– Так і є, вони там мруть, як мухи. Може, клімат тамтешній не годні витримати чи робота затяжка, але нові негри там потрібні завжди, на такий товар попит дуже хороший, – сказав Гейлі.

– А все‑таки шкода їх! Зашлють на якусь дальню цукрову плантацію Тома, чи кого іншого – там йому і смерть.

– Ну, Тому взагалі гріх на життя скаржитися. Шелбі змусили мене забожитися, що я прилаштую його в добрі руки. Продам якійсь шанованій сім’ї на службу. Звикне до клімату, не помре від лихоманки – і то щастя. А чого ще бажати негрові?

– Але ж у нього жінка, діти вдома залишились…

– Ото велике лихо! Інших наплодить. Мало бабів на світі?! – холоднокровно відповів Гейлі.

Засмучений Том сидів біля кузні на возі і дослухався до цієї розмови. Раптом він почув швидке ритмічне цокання копит. Це мчав Джордж. Зупинившись, він миттю кинувся Томові на шию, голосячи крізь сльози:

– Це підло, підло! Нехай навіть не виправдовуються, вони вчинили ницо! Яка ганьба! Якби я був дорослим, то не дозволив би тебе продавати! Я не допустив би!

– Містере Джордж! Я такий радий! – щиро сказав дядько Том. – Я вже подумав, що поїду, не попрощавшись із вами… Словами не передати, який я радий вас бачити!

Том злегка посунув ногу, і Джордж побачив кайдани.

– Ганьба! Та як він сміє!.. – гнівно заволав Джордж, сплеснувши руками. – Я поб’ю цього негідника! Та я йому…

– Не треба, містере Джордж! Цим ви мені не допоможете, навпаки, він ще сильніше розлютиться. Говоріть тихше, прошу вас.

– Гаразд, хай буде так. Але ж яка ницість! Чому ніхто нічого мені не сказав? Чому по мене не послали? Якби не Том Лінкен, я б нічого й не знав, не встиг би з тобою попрощатися! Але ж вони від мене вислухали!

– Даремно ви погарячкували, містере Джордж.

– Та хіба ж я міг змовчати? Адже це підлість! Послухай‑но, дядьку Томе, – таємниче зашепотів Джордж, повертаючись спиною до кузні, – Я подарую тобі свій долар!

– Та ви що, містере Джордж! Хіба я можу прийняти… – розчулено забелькотів Том.

– Ще й як можеш! Тітонька Хлоя порадила мені просвердлити у ньому дірку і просилити у неї шнурка. Ти носитимеш мій долар на шиї так, щоб цей негідник не помітив…

Том заперечно похитав головою.

– Ні?.. Ти собі як хочеш, Томе, а я таки поб’ю його – тоді хоч трохи мені полегшає.

– Але мені буде важче, містере Джордж. Не треба, прошу вас.

– Ну гаразд, якщо ти просиш! Не буду… – сказав розчаровано Джордж, – але долар ти візьмеш. – І він почепив дядькові Тому на шию шнурок із монетою. – Ось! А тепер застебни куртку… І гляди, не загуби його, а коли засумуєш, подивися на нього, і пам’ятай завжди, що я тебе обов’язково знайду і привезу додому. Ми з тітонькою Хлоєю вже все обдумали. Я їй пообіцяв: «Не хвилюйся, тітонько Хлоє. Я не дам батькові забути про Тома, я щодня дорікатиму йому цим вчинком, і свого таки доб’юся».

– Містере Джордж, навіщо ви так кажете?!

– Нічого такого я не сказав, дядечку Томе.

– Містере Джордж, батьки вас люблять, будьте ж вдячним сином! Піклуйтеся про матір. Не вчіться дурниць у поганих хлопців, які не поважають своїх сімей. Послухайте мене, містере Джордж, Господь обдаровує людей благами двічі, але мати у кожного одна і іншої не буде. Хоч сто років житимете на світі, містере Джордж, а іншої такої жінки, як ваша матуся, ви не знайдете ніколи. Любіть її, будьте їй утіхою і тепер, і тоді, коли подорослішаєте. Пообіцяйте мені, містере Джордж!

– Обіцяю, дядьку Томе, – серйозно відповів хлопчик.

– І ще одне. Молоді люди нерідко вживають погані слова – ну, вік такий, погані приклади для наслідування… Але ви будьте мудрішим, не допускайте лихослів’я, слідкуйте за своїм мовленням. Будьте справжнім джентльменом і виправдайте мої надії. Нехай ваші батьки ніколи не почують поганого слова від вас. Не ображайтеся, містере Джордж, що я так вам кажу.

– Та ти що, дядьку Томе! Хіба ти радив би щось погане?

– Адже я старший за вас, містере Джордж, – лагідно продовжував Том, погладжуючи кучеряву голову хлопчика своєю великою сильною рукою. – Я знаю, що здібності у вас хороші. А скількома благами ви обдаровані, містере Джордж! Ви і читати вмієте, і писати. Коли ви виростете, то станете вченою людиною, і всі мешканці вашого обійстя, а надто ваші батьки пишатимуться вами! Беріть приклад із батька – він хороший господар, і з матері – вона набожна, благочестива жінка. І основне: не забувайте нашого Творця, містере Джордж!

– Я намагатимуся, Томе, повір! За мене нікому не доведеться засоромлено ховати очі! – палко вигукнув хлопчик, чим дуже втішив Тома. – А ти не сумуй, я поверну тебе додому. Ми перебудуємо твою хатинку. Сьогодні вранці ми з тітонькою Хлоєю говорили про це. У вас буде вітальня, а на підлозі – килим. Хай я тільки виросту! Потерпи, Томе! Буде свято й на твоїй вулиці!

А тим часом Гейлі повертався із кузні з кайданами у руках.

– Послухай‑но, – нечемно звернувся до нього Джордж, – я розповім батькам, як ти поводишся із дядьком Томом!

– Розповідайте хоч сто разів!

– Не сором тобі торгувати людьми, заковувати їх у ланцюги, ніби й не люди то, а скотина? Невже совість не мучить?!

– Поки ви, благородні пани, будете їх купувати, ми з вами однакові! – відрубав Гейлі. – Яка різниця, хто купує, а хто продає! Не було би покупців – не продавали б. Так що тут ми одного поля ягоди.

– Я дорослим ніколи не купуватиму і не продаватиму негрів, – сказав Джордж. – Раніше я пишався тим, що Кентуккі – моя батьківщина, а тепер мені соромно це навіть усвідомлювати! – Молодий містер випростався в сідлі, роззирнувся навсібіч, ніби переконуючись, чи справили його слова відповідне враження на штат Кентуккі. – Ну, прощавай, дядечку Томе, не бануй і тримайся!

– Прощавайте, містере Джордж. Нехай береже вас Господь! – мовив Том, дивлячись на нього, як на рідного сина, з любов’ю і гордістю. – Таких, як він, в Кентуккі на пальцях однієї руки можна перерахувати, – сказав він, коли постать хлопчика зникла з поля його зору. Том вдивлявся йому услід, аж поки стукіт копит Джорджевого коня не стих. Це був останній відголосок рідного дому. А у нього на грудях залишилося тепло рук і серця молодого містера. Том притиснув через куртку дорогоцінний долар до серця.

– Ну, Томе, давай‑но з тобою домовимося, – сказав Гейлі, кидаючи наручники у віз. – Будеш добре поводитися, то і я до тебе ставитимуся по‑людськи. Я своїх негрів просто так не ображаю. Все, що можу, для них роблю. Я ваші негритянські хитрощі добре вивчив. Якщо негр сумирний і не намагається втекти, йому при мені добре буде, а ні – то хай потім не нарікає.

Том, як міг, постарався запевнити Гейлі, що він про втечу навіть не думає. А взагалі, работорговець марно розводив теревені, бо куди ж може втекти людина із важенними кайданами на ногах? Але це було у стилі Гейлі, він завжди своїм новим неграм читав проповіді, щиро вірячи, що це полегшить йому життя, а негрів переконає бути сумирними і не завдавати йому клопотів.

А зараз ми на деякий час покинемо Тома і подивимося, як живеться іншим героям нашої розповіді.

Дата добавления: 2015-06-04