Лютого (24 лютого) — Благовірного князя Всеволода, у святому хрещенні Гавриїла

Лютого (23 лютого) — Новгородських святителів: єпископа Іоакима Корсунянина, єпископа Луки Жидяти, єпископа Германа, єпископа Аркадія, архієпископа Григорія, архієпископа Мартирія, архієпископа Антонія, архієпископа Василія, архієпископа Симеона

Хрещення киян 1 серпня 988 року у водах давнього Дніпра, яке здійснив святий рівноапостольний князь Володимир, стало початком утвердження Святої Християнської Віри на землях тодішньої могутньої Української держави — Київської Русі.

Князь Володимир, вручаючи своїм синам в управління удільні князівства, давав їм наказ просвіщати язичницькі народи та запроваджувати на тих землях християнське благочестя.

У кінці X та на початку XI сторіч за межами нинішньої території України були засновані архієрейські кафедри в Новгороді, Білгороді та Ростові Великому. Найбільшим з цих міст був Новгород, заснований ще в середині IX ст. посеред великого водного шляху із варяг у греки. Протягом п’яти сторіч він був центром величезної території, що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та уральських гір, другим за значенням у Київській Русі. У той же час, уже в XI ст. Новгород мав і відповідну незалежність від Києва, підтверджену особливими грамотами, наданими йому сином святого князя Володимира, великим князем Ярославом Мудрим.

Хрещення новгородців, також у 988 році, здійснив перший новгородський єпископ Іоаким Корсунянин. Він був серед тих священнослужителів візантійських, яких привіз до Києва з Корсуня Таврійського святий князь Володимир. За час до завоювання новгородської землі Москвою в другій половині XV ст. кафедрою в Новгороді керували ще 8 архієреїв:
— єпископи Лука Жидята, Герман і Аркадій, а з 1187 року — архієпископи Григорій (в миру Гавриїл), Мартирій, Антоній (в миру Добриня Андрейкович), Василій (Калійка) та Симеон.

У складі Собору Новгородських святих, який Російська Православна Церква святкує в третю неділю після П’ятидесятниці, налічується 190 святих, з них, крім названих вище новгородських святителів, є ще 7 українських святих:
— благовірний князь Володимир Ярославович, чудотворець (див. 4/17 жовтня);
— благовірний князь Мстислав (в хрещенні Георгій) Хоробрий (див. 14/27 червня);
— благовірний великий князь Київський Мстислав (в хрещенні Федір) Володимирович (див. 15/28 квітня);
— святитель Микита Затворник Печерський (див. 31 січня/13 лютого);
— святитель Нифонт Печерський (див. 8/21 квітня);
— благовірна княгиня Анна (в миру Ірина);
— преподобний Феофіл Печерський (див. 26 жовтня/8 листопада).

Архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський у своїй 12 томній праці «Жития святых, чтимых Православной Церковью» зазначає, що день пам’яті Новгородських святителів встановлено 10 лютого за старим стилем ще в 1439 році.

Уже згадуваний перший єпископ Новгородський Іоаким Корсунянин прибув на київську землю під керівництвом митрополита Михаїла в 988 році ще в сані священика. Проповідуючи Святу Християнську віру в Новгороді, він в 989 р. побудував там перший християнський храм на честь Преображення Господнього. Це був дубовий рублений храм, в ньому й хрестив Іоаким новгородських язичників. У перший рік його перебування в Новгороді був побудований і кам’яний храм в ім’я його ангела — Богоотців Іоакима й Анни. У 992 році Іоаким був висвячений на єпископа.

Язичники на той час були у великій силі, тому для приборкання їхніх бунтівників довелося вводити в Новгород війська під керівництвом воєвод Добрині і Путяти. У місті війська зустріли величезний супротив, а на умовляння Добрині ніхто не звертав уваги. Тим часом, єпископ Іоаким зі священиками ходив площами й вулицями Торгової сторони та вчив людей. За два дні було охрещено декілька сот новгородців.

В іншій частині міста тисяцький Угоняй підбурював жителів і кричав: «Краще нам померти аніж віддати наших богів на наругу» Розлючений народ спустошив будинок Добрині, пограбував його майно та вбив дружину і деяких родичів. Інші рознесли вщент церкву Преображення Господнього та пограбували будинки новохрещених.

Лише допомога воєводи Путяти з 500 ростовськими вояками зупинила новгородців, і їхні вельможі з покорою прийшли до Добрині. На мир Добриня погодився, але звелів негайно знищити ідолів: дерев’яних спалити, а кам’яних поламати і скинути в річку. Новгородці з криками і сльозами на очах просили про ідолів, як про дійсних богів, а Добриня глузуючи з них, відповідав: «Нічого вам жалкувати за ними, якщо вони самі себе оборонити не можуть». Багато язичників зрозуміли свою безвихідь і почали оголошувати, що вони вже охрещені. Тоді владика Іоаким повелів всім хрещеним почепити на шиї хрести, а хто хреста немає, того наказав хрестити негайно. Так, з великими потугами, запроваджувалась християнська віра на землі новгородській.

Рознесена церква Преображення була відбудована по-новому. Літописи розповідають, як владика Іоаким взявся за знищення жертовників і наказав скинути Перуна у річку Волхов та вимагав, щоб ніхто і ніде не зупиняв його. Житель містечка Підбла, що було недалеко від Новгорода, вийшов на річку і, побачивши, що Перун причалив до берега, відпихнув його жердиною та й сказав: «Ти, Перуне, пив і їв достатньо, а тепер пливи геть». Ці події свідчать, що блаженний Іоаким своїми діями і настановами привів новгородців до переконання про безпідставність віри в ідолів.

Блаженний Іоаким був великим ревнителем християнської освіти. Дякуючи його наполегливості, князь Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді училище, в яке блаженний єпископ віддав у наставники свого учня Єфрема. Він навчав дітей, яких було понад 300, основам істинної віри і в першу чергу — християнському благочестю. Через дітей всі християнські чесноти передавались і їх батькам. За святителя Іоакима був також побудований дерев’яний храм Святої Софії, вічної мудрості. Цей храм був з 13 главами — символами Христа Сина Божого, оточеного 12 Апостолами. Пізніше, при ньому владика заснував однойменний монастир.

У 995 році на місці поваленого Перуна була збудована церква Різдва Богородиці. Спорудження храмів для владики Іоакима було також одним із способів навчання народу християнського благочестя.

Після 38-річного управління Новгородською кафедрою, святитель Іоаким у 1030 році відійшов до Господа. Спочатку його поховали в церкві святих Іоакима і Анни, а у 1698 році його святі нетлінні мощі перенесено в кам’яний Софіївський собор. Він був побудований сином Ярослава Мудрого, великим князем Володимиром у 1045-1052 роках, замість згорілого дерев’яного, того, що побудував сам святитель.

На вівтарній стіні собору Святої Софії першим серед новгородських святителів і зображено єпископа Іоакима. Дякуючи Господу, собор зберігся до сьогоднішнього дня і є справжньою окрасою обласного центру в Росії — Новгороду.

Другим єпископом Новгородським став Лука, званий Жидятою, або Жирятою. Він був першим єпископом русичем-українцем. Незважаючи на те, що тоді в нашій Церкві духовенство ще було виключно грецьким, а іноді — болгарським, князь Ярослав Мудрий обрав наступником святителя Іоакима саме Луку. Блаженний Лука заступив на Новгородську кафедру в 1034 році. Це під його наглядом будувався собор Святої Софії, і він запрошував іконописців із Константинополя. За його розпорядженням у куполі храму зображався Спаситель з благословляючою рукою, проте таємничий голос повелів написати руку стиснутою і сказав: «… в цій руці тримаю Великий Новгород, а коли розкриється моя рука і місту кінець».

Невдовзі на єпископа Луку був зведений наклеп перед митрополитом Київським Єфремом і той відізвав його з Новгорода. Три роки єпископа Луку утримували в Києві. До чого зводився наклеп невідомо, але наклепника — слугу Дудинка було суворо покарано. Блаженний Лука знову прибув у Новгород і вступив в управління єпархією. Потім у службових справах відбув до Києва, а на зворотному шляху, у 1058 році помер. Його святі мощі рівно через 500 років були відкриті, знайдені нетлінними і тепер спочивають у соборі Святої Софії. За своє життя владика Лука переклав слов’янською мовою багато церковних книг, надрукованих у Греції. А його пастирські «Повчання до братії» до сьогоднішнього дня є дорогоцінним богослужбовим твором через свою простоту і силу духу. А ще тому, що їхній автор є нашим співвітчизником, який першим удостоївся архіпастирського сану. Святитель Лука писав: «Перш за все ми повинні вірувати в Єдиного Бога в Трійці славимого, в Отця, Сина і Святого Духа, як навчили нас Апостоли і Святі Отці. Віруйте Воскресінню, Життю вічному, вічним мукам грішників. Не лінуйтеся ходити в Церкву, на утреню, обідню і вечірню. Вдома перед сном поклоніться Богу, а вже потім лягайте. В Церкві стійте зі страхом Божим, не розмовляйте і не думайте ні про що інше, моліть Бога всією душею, нехай простить вам Бог гріхи ваші…»

Повчання воістину на всі віки. Воно надруковане в І томі «Руських достопам’ятностей» у 1815 році та в «Истории Русской Церкви» преосвященного Макарія.

З літописів відомо, що новгородський єпископ Герман був висвячений у 1078 році. Спочатку він був ченцем-аскетом Києво-Печерського монастиря, з часом у сусідньому Берестові заснував Спаський монастир, який у літописах відомий ще й під назвою Германич. У Руському літописі блаженний Герман згадується під роком 1072 як ігумен монастиря Святого Спаса на Берестові, що брав участь у перенесенні мощів свв. Бориса і Гліба у нову Борисоглібську церкву у Вишгороді. Монастир був спустошений половцями в 1096 році. У тому ж році святитель Герман здійснив свою останню подорож до Києва. Видно, що ці дві події були пов’язані між собою нещастям Спаської обителі. У Києві і наступила кончина єпископа Германа, але поховано його в Софіївському соборі в Новгороді.

У 1153 році в трьох верстах від Новгорода ігумен Аркадій побудував дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці, а біля неї згодом заснував монастир. Ці святі обителі стали притулком для християн, радістю ангелів та згубою для диявола. Новгородці надто високо цінували християнські достоїнства ігумена Аркадія, його молитвами оживлялися душі як ченців, так і простих мирян. А тому, коли в 1156 році в Києві помер єпископ Новгородський Нифонт, «зібралося все місто, і всі захотіли, щоб єпископом Новгороду став обраний Богом муж Аркадій; народ, князь Мстислав Юрійович, весь клір Святої Софії, всі міські священики пішли і взяли його із монастиря, ввели у двір Святої Софії та й доручили йому єпископію». Таким було спільне рішення: Аркадій може бути достойним архіпастирем новгородської пастви. Хіротонію єпископа Аркадія здійснив у 1157 році київський митрополит Константин. Владика Аркадій повернувся до Новгороду 13 вересня і управляв єпископією рівно 6 років. Боголюбивий святитель багато потрудився для примирення князівського розбрату, продовжуючи добру справу святителя Нифонта, а також для заспокоєння народних заворушень. Спочив єпископ Аркадій 19 вересня 1163 року, залишивши по собі пам’ять лагідного архіпастиря. Його святі мощі були покладені в притворі кафедрального храму Святої Софії.

Священик приходської церкви блаженний Гавриїл був рідним братом Новгородського архієпископа Іоана і в 1179 році брав участь у побудові Благовіщенського монастиря на озері Мячині. Навіть надавав для цього свої власні кошти. Пізніше на території монастиря була споруджена кам’яна Благовіщенська церква, а в 1180 році — кам’яна на воротах — Богоявленська. Але прийшов час і святитель Іоан вирішив відмовитися від кафедри і призначив замість себе Гавриїла. Той був пострижений в ченці з іменем Григорій і в 1187 році висвячений на архієпископа Новгородського. Новгородський літописець повідомляє, що в 1192 році владика Григорій здійснив освячення храму на честь Преображення Господнього. У тому ж році при ньому були відкриті святі мощі псковського князя Всеволода-Гавриїла та перенесені в Псковський кафедральний собор. Той же літописець розповідає, як під час хресного ходу від собору Святої Софії до собору Архангела Михаїла сталася велика злива, ударив страшний грім та від блискавки запалала дерев’яна церква. Але милосердний Господь вберіг її неушкодженою, як і всю паству на чолі із єпископом. Святитель Григорій управляв новгородською паствою 6 років і преставився Господу 24 травня 1193 року. Похований поряд з братом Іоаном у Софіївському соборі.

Наступником на Новогородську кафедру за жеребом було обрано ігумена Преображенського монастиря із м. Старої Руси Мартирія. 10 грудня 1193 року його було висвячено в Києві на архієпископа Новгородського. Перший рік його управління кафедрою минув у великих тривогах. Спочатку горіли Ладога і Руса, потім сталися великі пожежі в самому Новгороді. Паства заспокоїлася лише в 1195 році, коли було закладено храм на міських воротах на честь Положення Ризи Пресвятої Богородиці, а через рік освячено храм у новій жіночій обителі біля озера Мячина. Ще через рік архієпископ Мартирій звершив спорудження Свято-Миколаївського монастиря в 7 верстах від Новгорода на острові між ріками Вишерою і Велією. У Старій Русі в рідному монастирі він спорудив у 1198 році кам’яну Спасо-Преображенську церкву. Літопис говорить, як блаженний Мартирій веселився душею, освячуючи на новгородській землі все нові й нові храми. Та чомусь не задоволений Новгородом був великий князь Володимирський Всеволод, і владика Мартирій змушений був вирушити в далеку дорогу до Володимира. Будучи вже в літах і проходячи біля озера Селігер, він захворів та й зустрів там свою кончину. Це сталося 24 серпня 1199 року. Святе тіло архієпископа Мартирія повернулося до Новгорода і знайшло свій спокій у храмі Святої Софії.

Заможний новгородець Добриня Андрейкович подорожував у 1201 році в Константинополь, а повернувшись звідти, прийняв чернечий постриг у Хотинському монастирі з іменем Антоній.

Після страшної пожежі у Новгороді 1211 року, коли було спустошено майже 1300 дворів, жителі міста без пояснень і виправдань обрали собі архієпископом Антонія, на той час вже настоятеля Хотинського монастиря. Тут же він був відправлений до митрополита Матфея в Київ на висвячення. Антоній відрізнявся великим благочестям та освіченістю, вміло управляв Хотинською обителлю після ігумена Варлаама. Хіротонія відбулася у 1212 році, а у 1218 році архієпископ Антоній збудував у жіночому монастирі храм на честь Святої мучениці Варвари. Але, коли у наступному році святитель Антоній поїхав у службових справах у Торжок, неврівноважені новгородці знову прийняли його попередника Митрофана. Коли ж він повернувся в Новгород, то ті змушені були обох відправити до Києва на рішення митрополита. Владика Матфей відправив Митрофана в Новгород, а Антонія — на Перемишльську кафедру в Галичині.

Лише 1225 року новгородці знову з радістю зустрічали свого архіпастиря Антонія. Але недовго, бо лише 3 роки владиці Антонію довелося управляти новгородською паствою. У 1228 році він тяжко захворів, перестав розмовляти і добровільно залишив кафедру, усамітнившись у Хотинському монастирі. Але несамовита новгородська «вольниця» втретє посадила на архієрейську кафедру вже проти його волі тяжкохворого і позбавленого мови Антонія. Та він швидко повернувся в монастир, де пролежав понад два роки і, очистившись своїми стражданнями, упокоївся 8 жовтня 1231 року.

Залишилися його спогади про поїздку в Константинополь, про відвідання собору Святої Софії, де він бачив блюдо Великої княгині київської Ольги, вівтарну ікону святих страстотерпців Бориса і Гліба. У Новгородському кафедральному соборі спочивають його мощі, там же зберігається привезений ним Хрест з часточкою Животворящого древа.

У 1329 році на Новгородську кафедру був обраний священик Космодем’янської церкви Григорій Калійка, який з прийняттям чернецтва отримав ім’я Василій. Він також багато подорожував по Візантії, про що і розповів у своєму «Посланні до Федора, єпископа Тверського». Побудувавши навколо Новгорода кам’яну стіну, він доклав багато зусиль для оновлення Святої Софії, покрив храм свинцем і поставив новий хрест, замінив двері на мідні з позолотою. Побудував новий храм на честь входу Господнього в Єрусалим. Йому також довелося втихомирювати народні заворушення і в Новгороді, і в Пскові. Повертаючись із Пскова, захворів на чуму і упокоївся 3 липня 1352 року, тіло поховано у Святій Софії.

1425 року чернець Хотинського монастиря Самсон був обраний на управління Новгородською паствою, а наступного року митрополит Фотій висвятив його на архієпископа з іменем Симеон. Він одразу взявся за спорудження храму, невдовзі освятив його на честь святителя Петра, українського святого XIV ст. На новгородську землю знову прийшла «чорна смерть» — чума. Моровиця послабилася, коли владика Симеон звершив Божественну Літургію в побудованій за один день дерев’яній церкві Святої Анастасії. Йому також довелося докладати багато зусиль для втихомирення заворушень серед новгородців. Незадовго до смерті архіпастиря, в Новгороді впродовж декількох днів пройшли надзвичайні природні явища: страшні бурі з градом посеред літа і великі повені. Святитель з духовенством і паствою співали молебні у Святій Софії, прохаючи Господа припинити свій гнів. У природі справді все затихло і було це 19 травня 1421 року, а 15 червня Господь прийняв святителя Симеона до себе на вічний спокій. Святі мощі залишилися в Софіївському храмі.

Отже, перші новгородські святителі ревно розповсюджували Святу Християнську Віру на півночі Української держави — Київської Руси. Навернути язичників до нової віри можна було лише в Божих храмах, тому всі вони так багато доклали сил і вміння для їхнього будівництва. А ще багато часу вони витрачали на примирення і заспокоєння міжкнязівського розбрату. Потрудились вони і на ниві збору живих письмових свідчень християнізації краю, що стало потрібним матеріалом для місцевих літописів.

Святий благовірний князь Всеволод, Псковський чудотворець народився в Новгороді в 1091 році. Він був старшим сином великого князя київського Мстислава і внуком Володимира Мономаха. У святому хрещенні був названий Гавриїлом. За тодішнім звичаєм він отримав чисто церковну освіту. Юний князь дуже добре знав Святе Євангеліє, гарно вивчив Псалтир і Часослов. Дитинство його минуло у славному, багатому, волелюбному Новгороді Великому.

Преподобний Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» вперше згадує про Всеволода Мстиславича під 1117 роком: «Привів Володимир Мстислава з Новгорода. І дав йому отець Білгород, а в Новгороді посів Мстиславич (Всеволод), син його, внук Володимирів».

Досить тяжко довелося управляти Новгородським князівством юному і недосвідченому Всеволоду, бо лютував жорстокий голод. Князь Всеволод показав тоді своє велике милосердя та високу людяність, проявив істинно християнську турботу про голодних і хворих.

На допомогу стражденному народу він витратив усі свої грошові запаси і, як тільки міг, підтримував знедолених новгородців.

За час свого княжіння в Новгороді благочестивий князь відзначився спорудженням на славу Господню християнських храмів. Так, у 1119 році він розпочав будівництво кам’яного храму на честь святого великомученика Георгія в 3-х верстах від Новгорода на лівому високому березі ріки Волхов. Пізніше біля нього було засновано Свято-Юріївський чоловічий монастир.

У 1127 році на Торговій площі міста завдяки зусиллям князя Всеволода виріс храм на честь Святого Іоана Предтечі. Для цього храму князь придбав дорогоцінні ікони, Святе Євангеліє та Богослужбові книги. При Всеволоді в Новгороді на утримання храмів існувало мито зі всіх видів торгівлі.

З 1122 року князь Всеволод був одружений з дочкою Чернігівського князя Святослава-Панкратія, майбутнього Києво-Печерського преподобного Миколи Святоші (пам’ять 14(27) жовтня).

За вказівкою свого батька Мстислава, князь Всеволод разом зі своїми братами Ізяславом та Ростиславом у 1131 році здійснив успішний військовий похід на чудь і наклав на неї велику данину.

Та наступив 1132 рік, і його події преподобний Нестор описав так: «Преставився благовірний князь Мстислав Володимирів син, зоставивши княжіння брату своєму Ярополкові»; і далі: «У тім же році Ярополк привів Всеволода Мстиславича з Новгорода і дав йому Переяславль. Та зранку він осів у ньому, а до обіду його вигнав Юрій, стрий його».

Річ у тім, що Переяславське князівство вважалось першим після Київського і батькові брати, тобто Всеволодові дядьки, в першу чергу Юрій (прозваний Довгоруким), захвилювалися, як би Ярополк не готував Всеволода замість себе. Владолюбний Юрій сам мріяв про київський престол, і треба сказати, що хоч і через 17 років, але це йому вдалося. Коли ж Юрій терміново прибув до Переяслава, смиренний князь Всеволод чітко зрозумів, що рішення Ярополка приведе до братовбивчої війни. Не бажаючи проливати братської крові, він залишив Переяслав і повернувся до Новгорода. Та, незважаючи на те, що раніше новгородці не хотіли відпускати Всеволода, тепер зовсім змінилися і вже не хотіли його приймати. Невдовзі вони таки схаменулися і князь зі смиренням прийняв їхнє запрошення. Проте і новгородці вже були іншими, і його княжіння стало іншим. Всеволоду вже не дозволили управляти князівством самостійно, тепер він повинен був радитися з посадниками, яких вибирав народ. Вони й змусили Всеволода йти походом на Ростов і Суздаль і похід цей виявився вкрай невдалим.

Повернувшись додому з поразкою, блаженний князь разом з єпископом Новгородським, колишнім Києво-Печерським чорноризцем Нифонтом (пам’ять 8 (21) квітня) почали спорудження чудового кам’яного храму Святого Климента. Та завершити це будівництво князю не вдалося. У 1136 році в Новгороді спалахнули чергові заворушення, і смиренний князь разом з дружиною та дітьми опинився в ув’язненні в єпископському домі на цілих сім тижнів.

Після звільнення з-під варти новим князем Новгородським Святославом Ольговичем, Всеволод прибув до Києва і отримав від Яро-полка на княжіння — Вишгород. Та й тут він пробув недовго, бо ж вічні опоненти новгородців — псковичі запросили його до себе.

Великою справою благовірного князя Всеволода у Пскові була побудова там першого кам’яного храму в ім’я Живоначальної Трійці, замість дерев’яного, що існував там ще з часів давніх. Княжив він у Пскові трохи більше року. Серйозно захворів і відійшов від земного життя (безумовно, до райських поселень) у четвер сирної седмиці — 11 лютого 1138 року. Князь Всеволод, якого так гірко оплакували псковичі, прожив 46 років. З великими почестями його тіло було поховано в церкві святого великомученика Димитрія Солунського. Князівський меч і щит були поставлені на його домовину заради укріплення похвали місту Пскову.

Святі мощі благовірного князя були знайдені нетлінними через 54 роки і сталося це 27 листопада 1192 року. Тоді ж князь Всеволод з’явився у видінні одному богобоязливому чоловікові з наказом: «Оголоси владі, щоб перенесла мощі мої в храм Святої Трійці; там хочу лежати. Господь Ісус Христос передав мені місто Псков, щоб я беріг його».

Тому святі мощі було перенесено в ним же збудований Свято-Троїцький храм, в якому був освячений на честь нього приділ. Тепер — це кафедральний собор і перебудувався він у XVII ст.

У 1284 році біля раки з мощами святого князя звершилося чудо уздоровлення розслабленого псковського посадника Єлисея. Після молебна над ним та окроплення святою водою, він сам піднявся і самостійно повернувся додому. У 1363 році паламарю, який спав у притворі храму, приснився князь Всеволод і повелів вдень винести ікони з храму та сказав, що наступної ночі Господь покаже чудо над його мощами. І дійсно, вночі стеля храму впала, майже не заподіявши ніякої біди святим мощам, святі ж ікони були збережені.

22 квітня 1834 року святі мощі благовірного князя Всеволода було покладено в нову срібну раку і перенесено з приділу в головний собор. Біля них було звершено багато зцілень тих, хто приходив до них з вірою в Господа Ісуса Христа і в допомогу святого князя.

На іконах псковський чудотворець зображується в повний зріст з храмом Святої Трійці на руці або з мечем, на якому є напис латиною: «Честі моєї нікому не віддам».

Пам’ять благовірного князя Всеволода святкується ще:
22 квітня (5 травня) — в день перенесення мощів;
27 листопада (10 грудня) — в день їх знайдення.

Дата добавления: 2015-06-30