Карибська криза

Тайванська криза 1958 року

Китай мав досить клопоту зі збитками, яких завдала грома­дянська війна, що закінчилась лише в 1949 р., а також через своє втручання у корейські справи. У червні 1957 р. Китай дістав від радянської Росії запевнення щодо технічної допомоги у створенні атомного арсеналу. Але у цій допомозі було несподівано відмовлено у 1959 р., хоча у 1958 р. Китай був іще упевнений в ній. І вночі з 22 на 23 серпня 1958 р. артилерія комуністичного Китаю відновила обстріл островів Кемой та Мацу, де знаходились націоналістичні сили. Ухвала про відновлення бойових дій можливо стала наслідком угоди між Чан Кайші та аме­риканським урядом 7 травня 1957 р. про розташування на Тайвані атомних боєголовок, радіус дії яких досягав Китаю. Цілком можливо, що під час свого візиту до Пекіна у липні 1958 р., Хрущов різко розкритикував починання в тогочасній китай­ській внутрішній політиці, відомі під назвою “народні комуни” та “великий стрибок”. Перше являло собою грубу форму колективізації сільського господарства, друге – спробу, розцінену леніністами, як “авантюристичну”, перейти від фази народної демократії безпосе­редньо до фази “комунізму” без перехідного соціалістичного режиму, де рівність існує за формулою – кожному по труду. Оскільки ра­дянська Росія перебувала поки що у фазі соціалізму, вона вважала нездійсненним китайський намір. Віднов­лення обстрілу Кемою та Мацу можна з вірогідністю вважати китай­ською ініціативою з метою довести свою незалежність у відносинах з СРСР. І всеж таки СРСР після кількох днів вагання підтримав дії кому­ністичного Китаю і навіть підштовхнув його висунути претензії не тільки на прибережні острови, а й на Тайвань та Пескадорський архі­пелаг. 19 вересня Хрущов заявив, що в разі ядерного нападу на КНР агресорові буде дано відсіч тими самими засобами.

Конфлікт негайно загальмувався. Китай припинив обстріли, а пізніше, у жовтні 1958, вирішив обстрілювати острови лише в непарні дні. Чи не йшлося тут про небезпеку тотальної війни. До такої оцінки схилявся Фостер Даллас. Він проголосив “політику балансування на грані війни”.

Змістовий модуль 6.

Тема 10. Розрядка міжнародної напруженості.

Глобальні та регіональні аспекти (1960-70-ті роки).

Міжнародні відносини у 50-ті – 60-ті pp. багато в чому визна­чалися станом радянсько-аме­риканських відносин. У міжнародній атмосфері домінува­ли конфліктність та ворожнеча. У другій половині 50-х pp., після викриття культу особистості, у політиці СРСР, як у внутрішній, так і зовнішній, виникли певні позитивні зміни, що увій­шли в історію як «хрущовська відлига». Було розпочато реформи в країни, висунуто ініціативу зустрічі на вищому рівні з США, здійс­нено конверсію військового виробництва та персоналу. Проте, ряд серйозних міжна­родних інцидентів зірвали ці ініціативи.

У листопаді 1960 p. на виборах в США перемогу одержала демократична партіям президентом став Дж. Кеннеді. У 1961 p. розпочалася так звана карибська (кубинська) криза, що відбулася в результаті висадки десанту ку­бинських контрреволюціонерів на Кубі та яку було підтри­мано флотом й авіацією США. Десант було знищено урядом Ф. Кастро. Згідно з таємною угодою між СРСР та Кубою, на території останньої були розміщені радянські ядерні ракети середнього радіусу дії. Цей крок Радянсь­кого Союзу був не стільки помилковим, скільки авантю­ристичним й мало не спричинив до міжнародної катастрофи. У відповідь на це США оголосили блокаду Куби. Небезпека сутички між СРСР та США стала більш ніж реальною. Тільки завдяки серії компромісів під час переговорів аме­риканського та радянського лідерів заг­розу військового конфлікту було ліквідовано.

На виконання досягнутої домовленості СРСР вивів свої ракети з Куби, а США – з Туреччини. Спо­лучені Штати обіцяли надалі пова­жати недоторканість Куби. Мирне вирішення даного конфлікту стало пере­ломним моментом радянсько-американських відносин у 60-ті pp. Після низки небезпечних міжнародних криз США та СРСР дійшли ще достатньо хиткого усвідомлення необ­хідності розрядки міжна­родної напруженості. Після за­вершення карибської кризи було ухва­лено ряд важливих документів, які позначили перехід від конфрон­тації до переговорів та укладення перших угод, що послабили міжна­родну напруженість. Так, у серпні 1963 p. було ук­ладено Московський договір трьох держав про заборо­ну ядерних випробувань у трьох середовищах (атмосфері, повітрі та під водою). У 1968 p. було підпи­сано Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ).

Події з ракетами на Кубі переконали американських керівників у ефективності їхньої нової ядерної стратегії. Стратегія ця, вироблена в 1961 р. міністром оборони Р. Макнамарою, називалася "градуйо­ваним заляку­ванням". На відміну від принципу "масової відплати", який схвалено під час республіканського правління і який передбачає, що найменша агресія вимагає єдиної відповіді, тобто атомної атаки. Ідея Макнамари полягала в тому, щоб кожний окремий випадок агресії оцінювати і відповідно давати на нього відсіч. Якщо напад здійснено із застосуванням звичайної зброї, то належить відбивати його за допомогою такої самої звичайної зброї. Якщо супротивник використав атомну зброю, слід застосувати у відповідь зброю такого самого характеру. Головна проблема полягала в тому, щоб вияснити, чи ескалація напруги може бути припинена. "Градуйоване" заляку­вання передбачало набагато більші видатки, і американський війсь­ковий бюджет, що впав майже до 40 мільярдів доларів у 1956р., відчутно виріс у час президентства Кеннеді.

Отже, політика холодної війни на цьому етапі себе не виправ­дала. Намагання США та їх союзників стримувати соціалізм за допо­могою сили не мали успіху. Навпаки, поряд із зміцненням держав соціалістичного блоку в Європі, у 60-х роках виникла соціалістична держава Куба в самій зоні американського впливу. Кубинська криза показала, що політика "холодної війни" себе вичерпала. Перед дипло­матією супердержав постала проблема пошуку реальних шляхів до мирного співіснування держав з різним соціаль­ним ладом.

Дата добавления: 2015-07-02