Культурна політика

Розвиток чеської культури при Карлі IV зробив настільки багатий внесок у європейську цивілізацію, що ще і в наш час створені в XIV ст. духовні цінності служать людству.

У попередні періоди культурна діяльність обмежувалася прикрашуванням королівського двору, Карл же став проводити культурну політику. Він був меценатом і організатором культурної діяльності в країні. Зробив він внесок у культуру і своєю особистою творчістю, володів п'ятьма мовами. Карл вважав культуру складовою частиною політики, бачив в культурі та науці потенціал політичної противаги претензіями шляхти на владу. У знаннях і освіченості він бачив силу, здатну пропагувати панівну систему управління, створювати для неї сприятливий соціальний клімат. Саме тому в 1348 році в Празі був створений перший в імперії університет. Карлу потрібні були кадри для державного управління. Освічені юристи та інші фахівці дозволяли королю в меншій мірі, ніж раніше, користуватися послугами представників шляхти. Університет став взагалі ідеологічною опорою короля. Освіта стала доступною і світським особам, тоді як раніше вона була монополією духовенства. Університет був організований за зразком Паризького і Болонського, відрізнявся певною демократичністю. Відносна свобода академічної дискусії в рамках схоластичного методу сприяла розвитку ідей і взагалі мислення і мала величезне значення в період суспільного бродіння і критики існуючих порядків.

Карл запросив в Празький університет найбільших учених з усієї імперії. У новому університеті були закладені основи досліджень в галузі точних і природничих дисциплін: астрономії, математики, медицини. Були залучені кращі сили до викладання в цих областях знань. У 1366 році Карл подарував в Старому місці Праги будинок університету для 12 магістрів та їхніх учнів, надав для утримання цієї колегії кілька сіл, подарував значну кількість книг. Все це детально описано в хроніці Крабіце з Вайтміле. Піднялась і шкільна освіта. Тільки в Празі налічувалося 25 шкіл, були вони і в кожному королівському місті. Карл дбав також про розвиток літератури, мистецтва, музики, наукової творчості, зосередив у Чехії найкращі культурні сили Європи. Література епохи Карла IV представлена ​​багатьма жанрами: світська і духовна лірика, студентська поезія, сатиричні твори ремісників, дидактичні та філософські твори, політичні алегорії. Все це існувало на чеській і паралельно латинській мові. На чеський перекладалися з ряду мов описи подорожей, повчальні і віроповчальні трактати. У 60-х роках був здійснений переклад на чеську мову Біблії. Бартоломей з Хлум зібрав в одному творі наукову термінологію - медичну, географічну, астрономічну, граматичну, теологічну. Магістри Празького університету писали схоластичні, гомілетичні, дидактичні, апологетичні твори, виник ряд творів у галузі права [5, 7].

Особливістю розвитку літератури в другій половині XIV ст. була її чехізація і посилення світського елементу. Багато творів пройняті патріотизмом, національною самосвідомістю. Для розвитку чеської мови цієї епохи характерне виникнення нових слів - вони склали до третини всього словникового складу. Але тривав розквіт і латинської писемності, і німецької літературної творчості [6].

В особливому напрямку розвивалася історична проза. Вона перебувала під сильним впливом і особистим контролем Карла IV. Історіографія актуалізувалася і носила пропагандистський характер. Хроніки писалися тільки латинською мовою і призначалися для вузького кола читачів. Вибираючи хроністів, Карл давав їм матеріал і сам брав участь у створенні хронік. Так, в хроніки Бенеша Крабіце з Вайтміле і Пржибіка Пулкави з Раденіна Карл вніс "Святовацлавську легенду" і "Автобіографію". Виникли також хроніки Франтішка Празького, абата Опатовіцького монастиря Неплаха, Джованні Маріньоли. Однак хроніки цієї епохи не досягали рівня аналогічних творів попереднього періоду (Збраславської хроніки та ін.) І не мали суттєвого впливу на подальший розвиток історіографії в Чехії. Це пов'язано з суворою цензурою Карла [5].

У XIV ст. виникла чеська драма, як правило, релігійного характеру, якщо судити за назвами творів, але по суті весела і пустотлива. Розквіту досягло музичне мистецтво. У ньому переважав грегоріанський хорал. Про розквіт церковних хорів дбали особисто єпископ Арношт з Пардубіц, та й сам Карл. У 1347 році виник Емауський монастир, де практикувалося слов'янський літургійний спів. Великого розвитку досягла народна духовна пісня, що не підкоряється правилам римської літургії. Заохочувалася гра на органі. При дворі існували оркестри, давалися концерти, влаштовувалися музичні свята. Інструментальна музика проникла у великі міста. Загалом музика епохи стала основою пізнішої музичної традиції. Видатні твори були створені в архітектурі, скульптурі, в настінному і станковому живописі, у книжковій ілюмінації. Десятки королівських і шляхетських замків, фортеці, готичні храми, світські будови збереглися аж до нашого часу в Чехії, Моравії та інших землях корони. З 1344 року почалося будівництво Кафедрального собору Святого Віта в стилі класичної південно французької готики. Прибулий до Праги в 1356 році на запрошення Карла IV Петро Парлерж став творцем специфічного готичного стилю, що поширився по всій Східній Європі. У Празі до 1399 року існувала його майстерня, що об'єднувала архітекторів, скульпторів, художників. Парлерж продовжував будівництво собору Святого Віта, звів у 1357 році міст через Влтаву (Карлів міст), Староміську мостову вежу та інші споруди. Карл IV будував і міста. У Празі налічувалося тоді 40 тисяч жителів, Карл IV заснував і побудував Нове місто [3, 5, 6].

Найважливішою замковою спорудою, унікальною за своїм характером і призначенням, був Карлштейн, твір високої готики французького стилю. Він зведений в 1348-1365 році і призначався для зберігання імператорських коронаційних коштовностей і святих мощей [5].

Найбільшими художниками, які розписували інтер'єри храмів і Карлштейна, були Мікулаш (Ніклас) Вурмзер і містер Освальд. У Празі існував спеціальний цех художників, що працювали на замовлення. Станковий живопис черпала свій зміст з Біблії, житій святих. Особливо розвинувся Маріанський культ. Майстер Теодоріх створив 130 зображень святих для каплиці Св. Хреста на Карлштейні. Його твори - вершина пізньоготичного мистецтва. У Південній Чехії працював анонімний творець Тржебоньського вівтаря, який також створив шедевр готичного мистецтва. Ще один великий центр знаходився в Моравії [5, 7].

У Празі розвивалося мистецтво мініатюрної ілюмінації, тобто прикраси рукописів. Воно культивувалося в монастирських і капітульних скрипторіях. Прикрашалися в основному Біблія і деякі книги для інтимного читання: молитовники, Часослов, духовні збірники повчального характеру. При цьому починається перехід до реалістичної манери зображення фігур, індивідуалізації форм тіла, пропорцій [5].

Таким чином, культура розвивалася не тільки інтенсивно, але і всебічно. Чехія стала центром культурного життя Європи. Але цінності створювалися переважно у сфері церковного життя. Особливістю чеського культурного розвитку був тісний зв'язок з французькою та італійською культурою. Успіхи культури цієї епохи пояснюються не тільки особливостями особистості Карла, але і наявністю високоосвічених його радників, політичних і культурних діячів і меценатів, об'єднаних міжнародними контактами з центрами європейської культури. Навколо таких людей виникали групи і братства вчених, літераторів, художників [5,6].

Висновки

Отже, маючи в своєму розпорядженні значні грошові засоби, Карл скуповував землі і приєднував їх до чеської корони. Йому належали значна частина Верхнього Пфальца, землі і міста в Тюрінгії і Саксонії. Його володіння простягалися від Балтійського моря до Нюрнберга. У сфері його впливу перебувала вся північна Німеччина. Але велика держава Карла I не була міцною. Усі володіння були пов'язані тільки підпорядкуванням одному правителю. Між окремими областями і Чехією не було тісних економічних зв'язків. Хоча у всіх володіннях Карла I були введені загальна монета, загальний верховний суд, єдине управління, але цього було недостатньо, щоб об'єднати в одне політичне ціле землі, відмінні від Чехії в національному та культурному відношенні, з своєрідними історичними традиціями. Сам Карл сприяв розпаду своєї держави, розділивши її перед смертю між членами своєї сім'ї.

Але все ж таки в період правління Карла IV Чехія досягла вершини своєї могутності, а феодалізм - зрілості. Але і в суспільстві, і в діяльності імператора були не тільки позитивні моменти. Уже в 60-і роки почався економічний застій - прояв об'єктивної закономірності розвитку феодального суспільства, проти якої дії Карла були безсилі - вони могли хіба що затримати розвиток неминучого процесу. До кінця життя Карла пожвавилися соціальні суперечності, які король умів гасити, не даючи їм розростатися. Багато сторін діяльності Карла таїли в собі небезпеку для самої ж королівської влади в майбутньому, але передбачити їх Карл не міг.

Сам Карл був людиною непересічною. Обдарований державним розумом, найвищою мірою майстерний політик, для якого підступність, віроломство, цинізм були цілком природними властивостями правителя, він до них вдавався, якщо це диктувалося державною необхідністю. У той же час, Карл був людиною широкого кругозору, вільним від фанатизму і формалізму. Широко відома його терпимість до різних поглядів. Так, він перебував у дружбі з Франческо Петраркою, погляди якого на владу були зовсім іншими, ніж у Карла. Карл деякий час тримав у Чехії Кола ді Рієнци, вів з ним бесіди і листування, хоча знав, що ця людина оголошена єресіархом. Коли авіньонський папа вимагав видачі ді Рієнци, Карл відтягував виконання цієї вимоги до тих пір, поки не змінилася ситуація.

У той же час, інтереси держави і династії, як він їх розумів, були для Карла вищим законом. Заради них він міг піти на будь-які жертви, відректися від дружби і обіцянок, навіть від сімейного щастя.

Дата добавления: 2015-07-02