Цілі та методи державного регулювання економіки

Свої економічні функції держава реалізує через цілу систему впливу на соціально-економічні процеси. Дана система включає певні методи й регулятори, за допомогою яких здійснюється цей вплив та забезпечується досягнення цілей державного регулювання економічної системи суспільства.

Безумовно, державне регулювання економіки має певні чітко визначені цілі, основними з яких є:

- повна зайнятість;

- економічне зростання;

- стабільність цін;

- економічна безпека;

- економічна свобода;

- рівність;

- ефективність;

- зовнішньоекономічна рівновага.

Регулювання – це система централізованих заходів, які проводить держава з метою утримання економічної системи суспільства в даному стані або забезпечення її розвитку на перспективу.

Регулювання економіки державою здійснюється у вигляді двох основних форм: а) прямого втручання шляхом розширення державної власності на економічні ресурси та законотворчість; б) непрямого втручання за допомогою різноманітних заходів економічної політики.

Отже, за характером впливу держави на економічних суб’єктів, регулювання поділяється на пряме (жорстке) і непряме (м’яке).

Пряме регулювання економічних відносин державою передбачає безпосереднє встановлення певних обов’язкових норм у взаємовідносинах економічних суб’єктів. Пряме регулювання – це вплив держави на економічні процеси за допомогою безпосереднього використання відповідних регуляторів (бюджетне інвестування державою відповідних програм; використання адміністративних важелів, що регламентують конкретні завдання та обмеження економічної діяльності, тощо).

Непряме регулювання економічних відносин державою передбачає вплив на діяльність економічних суб’єктів через зміну умов, в яких вона здійснюється. Непряме регулювання економіки здійснюється через економічні інструменти, за допомогою яких створюються передумови для відповідних змін в умовах функціонування ринкового механізму (податки, бюджетні витрати, кредити, грошове регулювання, ціни тощо).

Пряме і непряме регулювання економічних відносин у суспільстві відбувається шляхом використання певних методів.

Під методами державного регулювання економіки розуміють сукупність способів, прийомів та засобів державного впливу на соціально-економічний розвиток країни, зокрема на сферу підприємництва, інфраструктуру ринку, некомерційний сектор економіки з метою створення умов для їх діяльності відповідно до національної економічної політики.

За рівнем впливу на економічних суб’єктів методи державного регулювання економіки поділяються на дві групи: методи прямого і методи непрямого (опосередкованого) впливу.

Так, методи прямого впливу змушують суб’єктів економіки приймати рішення на основі державних вказівок, а не самостійного економічного вибору. До них відносяться: держконтракт; держзамовлення; юридично встановлені норми амортизаційних відрахувань; розміри страхових внесків, статутних фондів підприємств; визначений порядок включення витрат у собівартість продукції; централізовані ціни; державні інвестиції; економічні, соціальні, екологічні стандарти, зокрема розмір мінімальної заробітної плати; ліцензії на право зайняття підприємницькою діяльністю; квоти; субсидії, субвенції, дотації; штрафи тощо.

Прямі методи часто мають високу ефективність внаслідок оперативного досягнення економічного результату. Проте, вони не позбавлені серйозних недоліків. Адже економіка – це сукупність багатьох суб’єктів, між якими існує складна система зв’язків. І якщо один із них змушений приймати нав’язане зовнішньо (державою) рішення, то це може призвести до порушення рівноваги, що склалася між учасниками ринку: ті агенти ринку, до яких безпосередньо не застосовуються ці заходи, будуть вимушені також реагувати на державний вплив.

При використанні методів непрямого впливу держава прямо не втручається в процес прийняття рішень суб’єктами економіки, а лише створює передумови для того, щоб при самостійному виборі суб’єкти надавали перевагу тим варіантам, які відповідають цілям економічної політики. Перевага даних методів полягає в тому, що вони не порушують ринкової ситуації – певний економічний суб’єкт приймає рішення самостійно. Недоліком є те, що їм характерний часовий лаг, який виникає між моментами прийняття державою заходів, реакцією на них економіки, і реальними змінами в економічних результатах господарської діяльності. До них відносяться: фінанси; податки; державний бюджет; кредити; грошова маса; ціни тощо.

Залежно від засобів впливу на ринок, що застосовуються, розрізняють правові, адміністративні та економічні методи.

Правові методи державного регулювання являють систему законодавчих та нормативних актів, що регламентують діяльність економічних суб’єктів (визначають правовий простір).

Адміністративні методи державного регулювання базуються на використанні сили державної влади. Це заходи (засоби) заборони, дозволу або примусу. Адміністративні методи державного регулювання передбачають використання сукупності адміністративних інструментів, які здійснюють регулюючий вплив за допомогою правової інфраструктури (укази, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, стандартів, санації, штрафи за порушення тощо). Адміністративні методи державного регулювання ринку – це пряме управління державою, що здійснюється залежно від обраного способу управління економічними суб’єктами за такими напрямками:

1. Державний контроль над монопольними ринками. Через застосування антимонопольного регулювання держава встановлює межі розвитку підприємств; припустимі рівні рентабельності; регулюючі ціни.

2. Державний контроль над небажаними ефектами системи вільного підприємництва. Повна свобода ринкових відносин не забезпечує охорони навколишнього середовища і невідтворювальних ресурсів. Оскільки економічне регулювання тут безсильне, то держава встановлює відповідні правила і норми поведінки, які забезпечують відносну екологічну безпеку.

3. Забезпечення мінімально припустимого рівня добробуту й соціального захисту населення. З цією метою встановлюється гарантований мінімум заробітної плати, пенсії, межі робочого дня, допомоги безробітним, бідним тощо.

4. Захист національного ринку та національних інтересів у світогосподарських зв’язках (ліцензування експорту, державний контроль за імпортом капіталу, робочої сили, товарів тощо).

5. Реалізація цільових програм економічного, науково-технічного і соціального розвитку країни. Вона передбачає елементи адміністрування щодо підприємств державного сектора через механізм державних замовлень, контрактів та управління майном.

6. Запровадження системи норм й стандартів. Держава прямо регламентує діяльність суб’єктів господарювання у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища через встановлення норм або вимог щодо їх стану.

Як видно із зазначеного вище, адміністративні методи помітно звужують свободу економічного вибору, а інколи і ліквідують. Останнє можливо, коли адміністрування економічно необґрунтоване, набирає рис абсолютизму, стає всеохоплюючим, тобто перероджується в адміністративно-командну (командно-розподільчу) тоталітарну систему.

Сфера застосування адміністративних методів регулювання достатньо широка. Вони є невід’ємною частиною господарського механізму країн з розвиненою ринковою економікою, тому що направлені на підвищення ефективності суспільного виробництва та добробуту населення. Без адміністративного регулювання ринкове господарство сьогодні уявити неможливо, проте, воно має чітко обмежені функції і межі та потребує обережного застосування.

Важливу роль в державному регулюванні відіграють економічні методи. Вони пов’язані зі створенням державою фінансових чи матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб’єктів господарювання й обумовлювати їхню поведінку. До економічних методів державного регулювання відносять фінансову (фіскальну) і грошово-кредитну (монетарну) політику, а також цінове регулювання. Економічні методи державного регулювання передбачають використання таких інструментів, за допомогою яких створюються умови розвитку ринкових процесів у потрібному державі напрямі (ставки податків, митні тарифи, гроші, кредит, ціни, облікова ставка, норми амортизації, заробітна плата тощо).

Оскільки економічні методи займають провідне місце у сучасному господарському механізмі управління економічною системою суспільства та відіграють важливу роль щодо управління економічними відносинами між суб’єктами господарювання, розглянемо їх більш докладніше.

Слід також звернути увагу на той факт, що держава застосовує і неформальні засоби впливу на економіку. Тобто, держава використовує публічні лекції, рекламу, спеціальні програми на радіо і телебаченні, публікації в періодичних виданнях, соціологічні дослідження й опитування, впливаючи таким чином на формування громадської думки, суспільної свідомості, економічного мислення.

14.4. Фінанси. Державний бюджет. Податки.

Отже, регулювання державою економічного й соціального життя суспільства являє собою сукупність певних дій, спрямованих на прискорення або гальмування, стимулювання або блокування розвитку тих чи інших економічних процесів у бажаному напрямку.

Важливим та ефективним методом впливу держави на національне господарство є фінанси. Фінанси виникли в умовах товарно-грошових відносин під впливом функцій і потреб держави.

Фінанси (від лат. financia – готівка, доход) у перекладі з французького означає “грошові кошти”.

Слід звернути увагу на той факт, що між фінансами і грошима є спільні властивості та певні відмінності. Фінанси є грошовими коштами за своєю природою, тому їх роль в економіці залежить від місця грошей в економічних відносинах. Водночас фінанси і гроші відрізняються між собою як за змістом, так і за функціями, що ними виконуються.

Як відомо, гроші виконують роль загального еквіваленту вартості товарів. Що стосується фінансів, то вони виступають у якості економічного інструменту розподілу валового національного продукту (ВНП) і національного доходу (НД). За допомогою фінансів забезпечується контроль за формуванням і використанням фондів грошових коштів.

Одне з головних призначень фінансів – це, перш за все, забезпечення потреб держави шляхом формування грошових фондів та контроль за витрачанням економічних ресурсів.

Таким чином, можна навести визначення даної економічної категорії. Тобто, фінанси – це форма економічних відносин, пов’язаних з процесами розподілу і перерозподілу ВНП (НД), а також з процесами формування та використання цільових централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів. Іншою мовою, фінанси – це економічні відносини між державою, підприємствами, населенням з приводу формування, розподілу та використання грошових фондів.

З одного боку, фінанси як економічна категорія виражають відносини привласнення частини необхідного та додаткового продукту (доходу), що виникають між державою, суб’єктами підприємницької діяльності та громадянами. З іншого боку, це грошові фонди й фінансові ресурси, які опосередковують рух матеріальних та людських ресурсів.

Як зазначено вище, фінанси виступають у формі централізованих (державний бюджет, державне соціальне страхування, державне майнове страхування, державний кредит) і децентралізованих (фонд нагромадження, фонд споживання на підприємстві) фондів.

Грошові відносини, що пов’язані з формуванням та використанням вище зазначених грошових фондів, називаються фінансовими відносинами.

Фінансові відносини мають певну структуру:

- між державою, з одного боку, і юридичними й фізичними особами, з іншого;

- між окремими фізичними і юридичними особами;

- між окремими державами.

Сутність фінансів повніше розкривається у виконуваних ними функціях.

Функції фінансів – це специфічний спосіб вираження притаманних їм (фінансам) властивостей.

Основними функціями фінансів є:

1) накопичення необхідної кількості грошових коштів для здійснення процесу розширеного відтворення продуктивних сил і, насамперед, основної продуктивної сили – людини-працівника;

2) регулювання державою розвитку економічної системи суспільства, зокрема відносин власності та технологічного способу виробництва;

3) розподіл і перерозподіл ВНП, в тому числі НД, між окремими сферами, галузями суспільного виробництва, соціальними верствами та групами, а також регіонами.

Таким чином, можна констатувати про існування двох функцій ф інансів: розподільчої і контрольної.

Розподільча (перерозподільна) функція характеризується тим, що фінанси приймають активну участь у розподілі й перерозподілі ВНП (НД) між учасниками суспільного виробництва, сферою матеріального і нематеріального виробництва, галузями народного господарства, регіонами. Виконуючи дану функцію, фінанси приймають участь у русі частини ВНП між ринковими суб’єктами та у процесі формування первинних й вторинних доходів.

Контрольна функція фінансів передбачає контроль держави за порядком акумулювання та розподілу (перерозподілу) грошових коштів між підприємствами, фінансово-кредитними інститутами та організаціями. Тобто, дана функція пов’язана з контролем з боку суспільства за виробництвом, розподілом та обігом суспільного продукту. Вона проявляється у розробці законодавчих актів та нормативних положень, регламентуючих дотримання фінансової дисципліни.

Оскільки, як зазначене вище, фінанси являють собою певну систему економічних відносин, тому необхідно визначити її рівні. Отже, розглянемо структуру фінансової системи та взаємозв’язки між її елементами.

Фінансова система – це сукупність форм і методів формування, розподілу (перерозподілу) й використання фондів грошових коштів держави та суб’єктів господарювання; це сукупність різних видів фінансів (та виконуваних ними функцій) у їх взаємодії та взаємозв’язку.

Основними ланками фінансової системи є:

- державні (публічні)фінанси;

- фінанси підприємств (установ, організацій);

- фінанси населення.

Державні (публічні) фінанси – це сукупність грошових фондів, які акумулюються в руках держави і використовуються для виконання нею соціально-економічних функцій. Складові елементи державних фінансів є державний бюджет, позабюджетні фонди, державний кредит.

Фінанси підприємств (установ, організацій) – це сукупність грошових ресурсів для здійснення процесу відтворення (тобто виробництва, обміну, розподілу, споживання) у межах підприємства (установи, організації – фінанси тих суб’єктів, які не займаються комерційною діяльністю).

Фінанси населення – це грошові ресурси, що формуються у мешканців країни з доходів, отриманих від трудової та підприємницької діяльності або зі спадщини, і спрямовуються на примноження їх власності. Складовою фінансів населення є фінанси домашніх господарств.

Крім названих елементів фінансової системи, виділяються фінанси, пов’язані з особистим та майновим страхуванням громадян. У процесі взаємодії всіх сфер і ланок фінансових відносин, пов’язаних з комплексом відповідних форм і методів їх акумулювання, розподілу, перерозподілу та використання, формується цілісна фінансова система.

Таким чином, ланками фінансової системи є: бюджети різних рівнів; фонди соціального, майнового та особистого страхування; валютні резерви держави; грошові фонди юридичних осіб, комерційних й некомерційних організацій; інші спеціальні грошові фонди.

Фінансова система держави відтворює всі процеси щодо розподілу й перерозподілу ВНП (НД). Тому політика держави з приводу управління фінансовою системою є одним з важливих регуляторів розвитку національної економіки.

Отже, заходи держави щодо мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу (перерозподілу) та використання на основі фінансового законодавства називають фінансовою політикою держави.

Напрямки фінансової політики залежать від економічного стану країни. Фінансова політика складається з двох взаємопов’язаних напрямків діяльності держави: у сфері оподаткування і регулювання структури державних доходів й видатків з метою впливу на економіку (фіскальна політика) та у сфері регулювання бюджету (бюджетна політика).

Фіскальна політика (від лат. “fisc” – казна) – це сукупність заходів держави щодо управління державними доходами й видатками та оподаткування з метою поліпшення економічної ситуації.

Фіскальна політика (податково-бюджетна) передбачає використання можливостей уряду стягувати податки і витрачати кошти державного бюджету для врегулювання рівня ділової активності та вирішення різних соціальних проблем. Тобто, вона безпосередньо пов’язана з державним бюджетом, державними грошовими доходами й витратами, а також податками. Фіскальна політика об’єднує у собі бюджетну політику, політику доходів й видатків, а також податкову політику.

Основною ланкою економічного регулювання національного господарства в системі державних фінансів є державний бюджет.

Державний бюджет – це розпис (кошторис, баланс) грошових доходів й видатків держави. Державний бюджет – це найбільший централізований грошовий фонд країни, що перебуває у розпорядженні уряду.

Державний бюджет (з погляду суспільної форми) – це економічні відносини між державою, з одного боку, фізичними та юридичними особами, з іншого, з приводу вилучення (привласнення) в останніх частини необхідного та додаткового продукту (доходу) й розподілу (перерозподілу) його відповідно до функцій держави. З погляду речового змісту державний бюджет є річним планом акумуляції державних доходів та їх витрачання згідно з вимогами Закону “Про державний бюджет”, що приймається парламентом.

Іншою мовою, державний бюджет – це грошові відносини, що складаються у держави з фізичними та юридичними особами з приводу перерозподілу національного доходу у зв’язку з концентрацією і використанням коштів для фінансування народного господарства; реалізації соціальної політики; розвитку культури, освіти, медицини та, взагалі, нації; а також з приводу забезпечення оборони країни та управління суспільством.

Державний бюджет балансується за доходами й видатками.

Доходи державного бюджету – це економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями і громадянами в процесі формування бюджетного фонду країни.

Видатки державного бюджету – це економічні відносини, що виникають між державою та іншими суб’єктами господарювання з приводу розподілу фонду її (держави) грошових коштів та його використання на потреби суспільства.

Цілісність бюджетної системи – сукупності всіх бюджетів країни у їх взаємозв’язку – забезпечується ретельним ув’язуванням доходів й видатків уряду, закріплених у юридичних нормах. Ця система залежить від державного устрою країни (унітарна чи федеративна держава), її економічної, політичної та інших підсистем і складається з двох або трьох ланок.

Так, бюджетна система унітарних, тобто єдиних, держав складається лише з двох ланок – державного і місцевого бюджетів. Після проголошення державної незалежності України її бюджетна система стала змішаною. Наявність автономної Республіки Крим, уряд якої складає і затверджує бюджет через власні виборчі органи, робить бюджетну систему України частково триступінчатою. Всі інші ланки бюджетної системи двоступінчасті.

Сутність державного бюджету більш глибинно розкривається через його функції: розподільчу і контрольну.

Розподільча функція фінансів полягає у забезпеченні концентрації грошових коштів у руках держави та їх подальшому використанні з метою задоволення загальнодержавних потреб та виконання нею відповідних функцій.

Контрольна функціяфінансів полягає в тому, що державний бюджет об’єктивно через формування й використання фонду грошових коштів держави відображає економічні процеси, що відбуваються у структурних ланках економіки. Тобто, дана функція проявляється у ході реалізації системи контролюючих мір за процесами формування та використання грошових коштів держави.

Представляється безсумнівним, що нормальний стан державного бюджету – це рівність доходів й видатків. Однак, як не парадоксально це не так. Пояснюється цей факт, головним чином, тим, що державний бюджет змушений відображати циклічний рух економіки.

Так, державний бюджет доцільно балансувати з позитивним сальдо (від італ. saldo – розрахунок) при підйомі і негативним сальдо – при падінні виробництва. Між тим типовим є бюджет з негативним сальдо – це зумовлено, перш за все, посиленням ролі держави у різних сферах суспільного життя, збільшенням чисельності державних службовців, помноженням витрат на воєнно-промисловий комплекс (ВПК) тощо.

Бюджетна політика як складова фіскальної політики спрямована на досягнення урівноваженого бюджету, збалансованого за доходами й видатками протягом усього бюджетного періоду (року).

Найчастіше основним завданням бюджетної політики є подолання бюджетних дефіцитів, що досягають критичного рівня.

Дефіцит бюджету і величина державного боргу – це важливі показники стану економічної системи суспільства.

Дефіцит бюджету – це сума, на яку у даному бюджетному періоді (році) видатки бюджету перевищують його доходи.

Профіцит бюджету – це сума, на яку у даному бюджетному періоді (році) доходи бюджету перевищують його видатки.

Бюджетний дефіцит (профіцит) відображає певні зміни у національній економіці, фіксує результати цих змін.

Так, наприклад, основними причинами бюджетного дефіциту є спад суспільного виробництва; зростання граничних витрат суспільного виробництва; масовий випуск “порожніх” грошей; невиправдано “роздуті” соціальні програми; збільшення витрат на фінансування ВПК; великомасштабний обіг “тіньового” капіталу; значні непродуктивні витрати (приписки, розкрадання тощо).

В сучасних економічних системах традиційними способами покриття дефіциту державного бюджету є державні позики і жорсткість оподаткування. Проте, є і третій спосіб, який передбачає збільшення грошової маси в обігу, – це, власне, виробництво грошей, або “сеньйораж”.

Бюджетний дефіцит відноситься до так званих негативних економічних категорій, типа інфляції, кризи, безробіття, які є невід’ємними елементами сучасної економічної системи суспільства. Більш того, без них економічна система втрачає здатність до саморуху й поступового розвитку. Слід також зазначити, що профіцит бюджету ще не означає “здоров’я” економіки. Треба чітко уявляти, які процеси протікають у фінансовій системі, які зміни відтворювального циклу відображає дефіцит бюджету.

Бюджетні дефіцити у межах 5% загального обсягу державного бюджету і до 1-2% валового внутрішнього продукту (ВВП) вважаються безпечними.

За напрямом дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити.

Активний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на інвестування економіки, що сприяє зростанню ВВП. Пасивний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням коштів на покриття поточних видатків, зокрема на соціальні витрати, виплату заробітної плати у бюджетній сфері та інше.

Бюджетний дефіцит покривають за рахунок державних внутрішніх та зовнішніх позик, а також грошової емісії. Постійне накопичення заборгованості уряду перетворюється на державний борг.

Державний (урядовий) борг – це заборгованість, що накопичилась у уряду за певний період часу в результаті запозичення грошей для фінансування минулих бюджетних дефіцитів. Іншою мовою, державний борг– це загальний розмір заборгованості уряду власникам державних цінних паперів, який дорівнює сумі минулих бюджетних дефіцитів за мінусом позитивних сальдо бюджету, що мали місце за певний період часу.

Структурними елементами державного боргу є внутрішній державний борг і зовнішній державний борг.

Внутрішній державний борг – це заборгованість держави громадянам, підприємствам, установам, організаціям своєї країни, які є держателями цінних паперів, випущених урядом. Зовнішній державний борг – це заборгованість держави іноземним громадянам, підприємствам, установам, організаціям, іншим країнам, а також міжнародним фінансово-кредитним організаціям.

Загрозливим для стабільності економічної системи є перевищення державним боргом ВВП більш як у 2 рази.

До основних економічних наслідків державного боргу відносяться: відтік через певний період часу коштів з країни; обмеження споживання для населення країни; збільшення податків, що є антистимулом для економічної діяльності; перерозподіл доходу країни на користь держателів облігацій.

Для управління державним боргом, зокрема для його зменшення, вдаються до таких заходів:

- сплата боргу за рахунок золотовалютних резервів;

- консолідація боргу – зміна умов позики (наприклад, перетворення короткострокових позичок на довгострокові);

- конверсія – дозвіл держави на придбання іноземними кредиторами частини цінних паперів, майна;

- викуп короткострокових зобов’язань через випуск нової довготермінової позики під вищий відсоток;

- надання нових кредитів міжнародними фінансово-кредитними організаціями.

Як свідчить сучасна практика господарювання, понад 90% доходів державного бюджету формується за рахунок податків.

Податки (від грец. податок – “платіж”) – обов’язкові платежі (загального та цільового характеру), що стягуються державою з фізичних і юридичних осіб на безоплатній нормативній основі.

Іншою мовою, податки як економічна категорія являють собою примусове вилучення (привласнення) державою частини необхідного та додаткового продукту з фізичних та юридичних осіб відповідно до прийнятих законів. Тобто, податки – це обов’язкові платежі до державного бюджету, які здійснюються платниками податків в порядку і на умовах, визначених чинним законодавством. Грошові кошти, що стягуються у вигляді податків, поступають до державного бюджету й спрямовуються на потреби держави за мети реалізації нею політичних, економічних та соціальних цілей.

Розглядаючи сутнісні характеристики податків, слід зазначити, що держава жодному платнику податків за стягнуті до бюджету кошти безпосередньо ніякого еквіваленту не надає. У зв’язку з цим безоплатність податкових платежів є однією з рис, формуючих їх юридичну характеристику.

Отже, сутність оподаткування полягає у вилученні на користь держави частини доходів суб’єктів господарювання.

Повніше сутність податків розкривається у виконуваних ними функціях, основними з яких є: фіскальна, регулююча, стимулююча і розподільча.

Фіскальна функція податків проявляється в тому, що за їх допомогою, шляхом збирання з фізичних та юридичних осіб, акумулюються й мобілізуються фінансові ресурси держави, необхідні для реалізації нею відповідних функцій та утримання державного апарату. Регулююча функція податків полягає в тому, що держава, маніпулюючи ставками податків, податковими пільгами, умовами оподаткування тощо, створює передумови для прискореного розвитку тих чи інших галузей й виробництв народного господарства, посилює або послабляє процеси нагромадження капіталу, поширює або звужує платоспроможний попит населення, тобто регулює ринкову економіку. Стимулююча функція податків проявляється в тому, що за допомогою податків держава стимулює НТП, інвестиційний процес, прискорення темпів економічного зростання, збільшення кількості робочих місць, розвиток сфери послуг, підвищення ефективності виробництва та інше. Розподільча функція податків полягає в тому, що за допомогою податків здійснюється розподіл і перерозподіл ВНП між найбагатшими й найбіднішими верствами (групами) населення країни; між сферами й галузями економіки.

Оподаткування базується на певних принципах, деякі з них сформульовано ще А. Смітом.

Так, до основних принципів оподаткування належать такі:

- рівність всіх суб’єктів оподаткування;

- визначеність порядку та умов оподаткування;

- зрозумілість механізму оподаткування;

- оптимальність розмірів податків;

- економічність (ефективність) системи оподаткування;

- стабільність системи оподаткування;

- гнучкість системи оподаткування;

- прозорість системи оподаткування.

Принципи оподаткування, види податків та механізми їх стягнення становлять податкову систему. Інакше кажучи, податкова система країни регламентує сукупність правил, пов’язаних зі сплатою податків, методів їх визначення, а також термінів й порядку стягнення та сплати.

Податкова система включає певні елементи.

По-перше,в податковій системі в залежності від об’єкту оподаткування виділяють прямі і непрямі податки. Прямі податки переважають у більшості розвинених країн світу, незважаючи на те, що вилучати їх складніше. Але вони є справедливішими, оскільки встановлюються пропорційно величині доходів і майна. Однак, в Україні переважають непрямі податки.

Прямі податки – це податки, які встановлюються безпосередньо на доход або на майно (власність). До них відносять: податок на прибуток; прибутковий податок (в Україні – це податок з доходів фізичних осіб); податок на проценти, дивіденди; земельний податок; податок на нерухомість; податок з власників транспортних засобів; податок на спадщину або дарування тощо.

Непрямі податки – це податки, що включаються у ціну товару у вигляді певної надбавки. Непрямі податки не враховують доходності, сімейного стану платників. До них відносять: податок на додану вартість (ПДВ); акциз; мито; фіскальні монопольні податки.

В залежності від органу, який стягує податок та розпоряджається його сумою, розрізняють загальнодержавні і місцеві податки.

По-друге, суб’єкти оподаткування або платники податку – це фізичні та юридичні особи.

По-третє, об’єкти оподаткування – це доходи; вартість окремих товарів; майно; окремі види діяльності; додана вартість окремих товарів та інше.

По-четверте, одиниця оподаткування – це може бути: одиниця доходу (наприклад, 1 грн.); одиниця земельної власності або площі нерухомості (наприклад, 1 га, 1 м²); одиниця товару, наприклад, його певної властивості (1 м³).

По-п’яте, норма оподаткування (податкова ставка) – це розмір податку на одиницю оподаткування. Розрізняють тверді, прогресивні, регресивні податкові ставки. Тверді податкові ставки – це ставки, які не залежать від розмірів доходу і залишаються постійними. Прогресивні податкові ставки – це ставки, які зростають із збільшенням розміру доходу. Регресивні податкові ставки – це ставки, які зменшуються із зростанням розміру доходу.

По-шосте, механізм нарахування й сплати податків.

І нарешті, податкові пільги.

У зв’язку з цим, в кожній країні державою реалізується певна податкова політика. Податкова політика являє собою складову частину фіскальної політики, яка пов’язана з визначенням видів податків; суб’єктів та об’єктів оподаткування; податкових ставок; умов стягнення податків; принципів та механізму оподаткування; а також податкових пільг.

Дата добавления: 2015-06-27