VII. Пошлюбна ніч

За кілька хвилин наш поет опинився в невеличкій кімнатці із стрілчастим склепінням, затишній, добре натопленій. Він сидів біля стола, який, здавалося, тільки й чекав, щоб позичити трохи їства з шафки, що висіла на стіні. А потім на Гренгуара чекало добре ліжко і перебування сам на сам з гарненькою дівчиною. Пригода скидалася на чарівну казку. Він серйозно починав вважати себе за одного з її персонажів. Час від часу поет роздивлявся навколо, ніби для того, щоб упевнитися, чи тут ще вогняна колісниця, запряжена двома крилатими химерами, бо тільки вона могла так швидко перенести його з пекла сюди, до раю. Крім того, він час від часу поглядав на діри свого камзола, щоб повернутися до дійсності й не відірватися зовсім від землі. Це була та нитка, за яку він тримався, коли його розум витав у фантастичних просторах.

Дівчина, здавалося, не звертала на нього ніякої уваги. Вона крутилася по кімнаті, то тут, то там пересувала якийсь стільчик, розмовляла із своєю кізкою, часом робила свою гримаску. Нарешті вона сіла біля стола, і Гренгуар міг досхочу на неї дивитися.

Ви були колись дитиною, читачу, а може, ви настільки щасливі, що лишилися нею й тепер. І, напевно, ви не раз (а щодо мене, то я цьому присвячував цілі дні, найкраще використані дні мого життя) у яскравий сонячний день на березі річки бігали слідом за якоюсь зеленою чи блакитною бабкою, яка, весь час різко змінюючи напрямок свого льоту, перелітала з кущика на кущик, немов цілуючи кінчик кожної гілки. Ви пригадуєте, з яким любовним зацікавленням ваша думка і ваш погляд приверталися до цього маленького вихору пурпурно‑лазурових крил, що шелестіли і бриніли, свистіли, гули, в центрі цього вихору тріпотіла невловима форма, затінена самою швидкістю власного руху. Ефірне створіння, яке невиразно вимальовувалося крізь це тріпотіння крилець, здавалося вам химерним, нереальним, – його не можна було торкнутися, не можна було побачити. І коли нарешті бабка сідала відпочивати на гострій верхівці очеретини і ви, затамовуючи подих, могли розгледіти довгі прозорі крила, довгий смалевий одяг, два кришталевих ока, – який подив охоплював вас і як побоювались ви, щоб цей образ знову не перетворився на тінь, а чарівна істота на химеру. Пригадайте ці враження, і ви легко зрозумієте, що відчув Гренгуар, споглядаючи у видимій, відчутній оболонці ту Есмеральду, яку він досі бачив лише невиразно у вихорі танцю, співу та метушні.

Все глибше й глибше він поринав у свої марення.

«Так от що воно таке Есмеральда! – думав він, стежачи за нею замріяним поглядом. – Небесне створіння! Вулична танцівниця! Так багато й так мало! Це вона сьогодні вранці завдала останнього удару моїй містерії, і це вона сьогодні ввечері врятувала мені життя. Мій злий геній! Мій добрий ангел! Чарівна жінка, слово честі! Вона безтямно закохана, коли вирішила здобути мене в такий спосіб. До речі,– раптом підвівшись, сказав він собі, охоплений тим почуттям реальності, яке становило суть його характеру і його філософії,– я не зовсім уявляю, як це сталося, але все‑таки я… її чоловік!»

З цією думкою, що відбилася в його очах, він підійшов до дівчини так войовничо і так галантно, що вона відсахнулася.

– Чого вам треба? – запитала вона.

– Ви ще питаєте, божественна Есмеральдо? – відповів Гренгуар так пристрасно, що сам здивувався, почувши власний голос.

Циганка здивовано глянула на нього. – Я не розумію, що ви хочете сказати.

– Та ну! – промовив Гренгуар, дедалі більше запалюючись і думаючи, що він кінець кінцем має справу лише з цнотливістю Двору чудес. – Хіба я не твій, любонько? Хіба ти не моя?

І він простодушно обняв її за стан.

Але циганка вислизнула з його рук, наче в'юн. Вона одним стрибком опинилася на другому кінці комірчини, зігнулась і, тримаючи в руці невеличкий кинджал, випросталася так швидко, що Гренгуар не встиг побачити, звідки цей кинджал у неї взявся; вона стояла розгнівана й горда, стиснувши губи, розрум'янена, немов червоне яблуко; ніздрі її роздувалися, очі метали блискавиці. Тут і кізочка виступила наперед, наставивши на Гренгуара войовничий лоб, увінчаний двома гарненькими позолоченими і дуже гострими ріжками. Усе це сталося в одну мить.

Барвиста бабка перетворилася на осу і тільки й чекала, щоб ужалити.

Наш філософ сторопів і спантеличено дивився то на кізку, то на дівчину.

– Пречиста діво! – вигукнув він нарешті, отямившись. – Ото дві забіяки!

Циганка теж заговорила:

– А ти, мабуть, дуже зухвалий гультяй!

– Пробачте, мадмуазель, – усміхаючись, мовив Гренгуар. – Але навіщо ж тоді ви взяли мене в чоловіки?

– А краще було б, якби тебе повісили?

– Отже, – спитав трохи розчарований у своїх любовних сподіваннях поет, – одружуючись зі мною, ви не мали іншої думки, як тільки врятувати мене від шибениці?

– А яку ж іншу думку могла я мати? Гренгуар прикусив губи.

– От тобі й на! – пробурмотів він. – Виходить, я ще не такий всепереможний у ролі Купідона, як це мені здавалося. Але навіщо ж було розбивати цей бідний кухоль?

Кинджал Есмеральди й роги кізки все ще були готові до оборони.

– Мадмуазель Есмеральдо, – промовив поет, – укладімо перемир'я. Я не писарчук з Шатле й не побіжу повідомляти, що ви в Парижі, під носом у пана прево, тримаєте зброю. А проте вам, напевно, відомо, що вісім днів тому Ноеля Лекрівена присуджено до штрафу в десять паризьких сольдів за те, що він носив шпагу. Та мене це не стосується. Переходжу до справи. Клянуся вам вічним спасінням, що без вашої згоди й дозволу я не підійду до вас; але дайте мені повечеряти.

По суті, Гренгуар, як і пан Депрео *, був «надто мало любострасним». Він не належав до тієї рицарсько‑мушкетерської породи, яка здобуває дівчат приступом. У питаннях кохання, як і в усіх інших питаннях, він був прихильником вичікування і поміркованої тактики, отож добра вечеря віч‑на‑віч з гарненькою дівчиною, особливо, коли людина голодна, здавалася йому чудовим антрактом між прологом та розв'язкою любовної пригоди.

Циганка не відповіла. Вона зробила свою презирливу гримаску, підняла, немов пташка, голову і зайшлася сміхом; маленький кинджал зник так само несподівано, як і з'явився. І Гренгуар не помітив, куди оса сховала своє жало.

А за хвилину на столі опинилися житній хліб, шматок сала, кілька зморщених яблук і глечик браги. Гренгуар пожадливо накинувся на їжу. Слухаючи завзяте бряжчання його залізної виделки об фаянсову тарілку, можна було подумати, що все його кохання перетворилося на апетит.

Сидячи перед ним, дівчина мовчки спостерігала, як він їв, очевидно, її хвилювали зовсім інші думки; вона зрідка усміхалась, її ніжна рука гладила розумну голівку кізочки, що пестливо притулилася до її колін.

Свічка з жовтого воску освітлювала цю сцену ненажерливості та мрійливості.

Втамувавши голод, Гренгуар відчув деякий сором, коли побачив, що на столі залишилося тільки одне яблуко.

– А ви не хочете їсти, мадмуазель Есмеральдо?

Вона заперечливо похитала головою, звернула задумливий погляд на склепіння комірчини.

«Що її там зацікавило? – подумав Гренгуар, подивившись на те, що вона розглядала. – Не може бути, щоб її увагу привертала гримаса цього кам'яного карлика, вирізьбленого в центрі склепіння. Хай йому чорт! З ним я ще можу позмагатися».

Він гукнув:

– Мадмуазель!

Вона, здавалося, не чула його. Він повторив голосніше:

– Мадмуазель Есмеральдо!

Марно. її думки витали десь далеко, і голос Гренгуара був безсилий привернути їх до себе. На щастя, втрутилася кізочка, яка тихенько смикала свою господиню за рукав.

– Що тобі, Джалі? – жваво спитала циганка, ніби прокинувшись зі сну.

– Вона голодна, – сказав Гренгуар, зрадівши нагоді почати розмову. Есмеральда накришила хліба, і кізочка почала їсти з її долоні. Гренгуар не дав дівчині знову замріятись. Він зважився на делікатне питання.

– Отже, ви не хочете, щоб я був вашим чоловіком? Дівчина пильно подивилася на нього й сказала:

– Ні!

– А коханцем? – знову спитав Гренгуар. Вона зробила гримаску й відповіла:

– Ні!

– А другом? – наполягав поет.

Вона пильно глянула на нього і, хвилину подумавши, промовила:

– Можливо.

Це «можливо», таке дороге для філософів, підбадьорило Гренгуара.

– А чи знаєте ви, що таке дружба? – спитав він.

– Так, – відповіла циганка. – Це означає бути братом і сестрою; це дві душі, які стикаються, не зливаючись, це два пальці однієї руки.

– А кохання? – спитав Гренгуар.

– О кохання! – промовила вона, і голос її затремтів, а очі заблищали. – Це коли двоє стали чимось єдиним. Коли чоловік і жінка зливаються в одного ангела. Це – небо!

При цих словах обличчя вуличної танцівниці засяяло такою красою, що надзвичайно вразила Гренгуара; як здалося йому, вона цілком відповідала майже східній екзальтованості її слів. її уста, рожеві й чисті, усміхалися, чоло, непорочне й ясне, час від часу затьмарювалося думками, як дзеркало від подиху, а з‑під довгих чорних опущених вій випромінювалося якесь невловиме світло, що надавало її рисам тієї ідеальної ніжності, яку Ра‑фаель згодом зумів відтворити в містичному злитті дівоцтва, материнства й божественності.

– Яким же треба бути, щоб вам сподобатися? – вів далі Гренгуар.

– Треба бути мужчиною.

– А я? – спитав Гренгуар. – Хто ж я такий?

– У мужчини на голові шолом, у руці – меч, золоті остроги на каблуках.

– Оце так! – сказав Гренгуар. – Виходить, без острогів не можна бути мужчиною? Ви когось любите?

– Чи я когось кохаю?

– Атож, чи кохаєте?

Вона хвилинку сиділа задумана, потім з якимсь особливим виразом промовила:

– Я про це скоро дізнаюсь.

– А чому не сьогодні ввечері? – ніжно запитав поет. – Чому б вам не покохати мене?

Вона серйозно глянула на нього.

– Я покохаю лише того, хто зможе мене захистити.

Гренгуар почервонів і взяв ці слова до відома. Очевидно, дівчина натякала на те, що він не допоміг їй у критичній ситуації, в якій вона опинилася дві години тому. Цей спогад, стертий з пам'яті іншими пригодами того вечора, знову ожив. Гренгуар ляснув себе по лобі:

– До речі, мадмуазель, мені слід було почати саме з цього. Пробачте мені мою непростиму неуважливість. Як же вам пощастило уникнути пазурів Квазімодо?

– О жахливий горбань! – промовила вона, ховаючи обличчя в долонях. І затремтіла, немов її пройняв мороз.

– Справді жахливий. А все‑таки, як же ви змогли врятуватися від нього? – повторив своє запитання Гренгуар.

Есмеральда усміхнулася, зітхнула й промовчала.

– А чи знаєте ви, чого він вас переслідував? – знову спитав Гренгуар, намагаючись з якогось іншого боку підійти до теми, що його цікавила.

– Не знаю, – відповіла дівчина і жваво додала: – Та й ви теж гналися за мною. Навіщо ви це робили?

– Слово честі,– запевнив Гренгуар, – я теж не знаю.

Запала тиша. Гренгуар різав своїм ножем стіл, дівчина усміхалась і наче дивилася на щось крізь стіну. Раптом ледь чутним голосом вона почала співати:

Quando las pintadas aves

Mudas estan, y la tierra…[48]

І, несподівано урвавши пісню, почала пестити Джалі.

– Яка гарненька тваринка, – промовив Гренгуар.

– Це моя сестричка, – відповіла дівчина.

– Чому вас звуть Есмеральдою? [49]– спитав поет.

– Я про це нічого не знаю.

– А все ж таки?

Вона дістала з‑за корсажа невеличку овальну ладанку, що висіла у неї на шиї на ланцюжку із зерняток лаврового дерева і сильно пахла камфорою. Ця ладанка була обтягнута зеленим шовком і в центрі мала велике зелене скельце, схоже на смарагд.

– Може, через це, – сказала вона.

Гренгуар хотів був узяти ладанку. Есмеральда відсахнулася.

– Не торкайтесь! Це амулет. Або ви пошкодите чарам, або вони вам. Цікавість поета розпалювалась дедалі дужче.

– Хто вам дав її?

Вона притулила палець до уст і сховала амулет на грудях. Гренгуар спробував знову щось спитати, але вона відповідала неохоче.

– Що означає слово «Есмеральда»?

– Не знаю, – відповіла вона.

– А якою це мовою?

– Мабуть, циганською.

– Я так і думав, – промовив Гренгуар, – ви родом не з Франції?

– Про це я нічого не знаю.

– Ви маєте батьків?

У відповідь вона заспівала на мотив старовинної пісні:

Мій батько – наче птах,

Мов пташка – моя мати.

Я вмію без човна перепливати,

Я без човна пливу в річках.

Мов пташка – моя мати,

Мій батько – наче птах.

– Добре, – сказав Гренгуар. – Скільки вам було років, коли ви приїхали до Франції?

– Я була зовсім маленькою.

– А до Парижа?

– Торік. У ту мить, коли ми входили в папські ворота, я побачила, як у повітрі пролетіла очеретянка, – це було наприкінці серпня, – і я сказала собі: зима буде сувора.

– Вона й була такою, – сказав Гренгуар, зрадівши, що нарешті розмова зав'язалась. – Мені весь час доводилось гріти руки, хукаючи на пальці. Виходить, ви маєте дар пророцтва?

Вона знову почала відповідати лаконічно:

– Ні.

– Та людина, яку ви звете циганським князем, це вождь вашого племені?

– Так.

– Це ж він одружував нас, – несміливо зауважив поет. Вона зробила свою звичайну гримаску.

– Я навіть не знаю, як тебе звуть.

– Як мене звуть? Прошу: П'єр Гренгуар.

– Я знаю красивіше ім'я, – сказала вона.

– Недобра! – мовив поет. – Та байдуже, ви мене не розсердите. Послухайте, може, ви мене полюбите, пізнавши краще; крім того, ви розповіли мені свою історію так довірливо, що я не хочу залишатися перед вами в боргу. Отже, ви дізналися, що мене звуть П'єр Гренгуар. Я син сільського нотаря з Гонесса. Мого батька повісили бургундці, а матір зарізали пікардійці під час облоги Парижа, двадцять років тому. В шість' років я став сиротою, і підошвою моїх черевиків була тільки бруківка Парижа. Не знаю, як я прожив від шести до шістнадцяти років. То торговка овочами давала мені сливу, то булочник кидав скоринку хліба; увечері я намагався потрапити в руки нічного дозору, який вів мене до в'язниці, де був оберемок соломи. Усе це, як бачите, не перешкоджало мені рости й худнути. Взимку я грівся на сонці біля під'їзду особняка де Санс, дивуючись, чому це купальські вогні запалюють у липневу спеку. Коли мені минуло шістнадцять років, я захотів визначити своє становище в суспільстві. Поступово випробував усе: пішов у солдати, та не був досить хоробрим, пішов у ченці – та не був досить побожним і до того ж я не вмію пити. З відчаю пішов у підмайстри до теслярів‑будівельників, але не був досить сильним. Мені дуже хотілося стати шкільним учителем; щоправда, я не вмів читати, та це мене не спиняло. Незабаром я помітив, що мені для всіх цих занять чогось бракує, і, побачивши, що я ні до чого не придатний, я за власним покликанням став поетом, почав складати вірші. Якщо ти бродяга, то завжди можеш узятися до цього ремесла, і це все ж таки краще, ніж красти, на що мене намовляли деякі злодійкуваті хлопці з моїх друзів. На щастя, одного чудового дня я зустрів дом Клода Фрол‑ло, преподобного архідиякона Собору Паризької богоматері. Він виявив до мене співчуття, і йому я маю дякувати за те, що став освіченою людиною, яка знає латинь від «Повинностей» Ціцерона до «Слова про смерть» целестінських ченців. Я розуміюся на схоластиці, на піїтиці, на ритміці й навіть на герметиці – цій премудрості всіх премудростей. Це я автор містерії, яку з надзвичайним успіхом сьогодні виголошували при великому напливі народу в переповненому залі Палацу. Я також написав книгу обсягом шістсот сторінок про страшну комету 1465 року, через яку одна людина збожеволіла. У мене були й інші успіхи. Трохи знаючись на артилерійській справі, я брав участь у спорудженні тієї величезної бомбарди Жеана Moгa, що, як ви знаєте, вибухнула на мості Шарантон у день випробування й убила двадцять чотири роззяви. Як бачите, я для вас непогана партія. Далі, я знаю дуже багато цікавих фокусів, яких навчу вашу кізоньку. Наприклад, передражнювати паризького єпископа, цього проклятого святенника, млини якого забризкують перехожих грязюкою, коли вони йдуть мостом Мельників. Крім цього, за містерію я одержу багато грошей, якщо мені за неї заплатять. Отже, я весь до ваших послуг: і я, і мій розум, і мої знання, і моя ученість, я готовий жити з вами, мад‑муазель, як ви побажаєте: цнотливо чи весело; як чоловік з жінкою, коли це вам до вподоби; як брат з сестрою, коли ви це вважаєте за краще.

Гренгуар замовк, очікуючи, яке враження справлять на дівчину його слова.

Вона опустила очі.

– Феб, – промовила вона стиха. Потім, звернувшись до поета, спитала: – «Феб» – що це означає?

Гренгуар, не зовсім розуміючи, який зв'язок між його словами й цим запитанням, був не від того, щоб блиснути своєю вченістю. Він відповів поважно:

– Це латинське слово, яке означає «сонце».

– Сонце, – повторила вона.

– Це ім'я чудового стрільця, який був богом, – додав Гренгуар.

– Богом, – повторила циганка, і в її голосі забриніло щось мрійливе й пристрасне.

У цю мить один з її браслетів розстебнувся й упав. Гренгуар швидко нахилився, щоб його підняти; коли він випростався, дівчина й кізочка щезли. Він почув, як клацнув засув невеличких дверцят, що, очевидно, вели до суміжної комірчини і замикалися зсередини.

«Чи залишила вона мені хоч постіль?» – подумав наш філософ.

Він обійшов комірчину. Єдиними меблями, придатними для спання, була досить довга дерев'яна скриня з різьбленим віком, і коли Гренгуар ліг на ньому, він відчув те, що, мабуть, відчув Мікромегас *, простягтись на вершині Альп.

– Нічого не вдієш, – сказав поет, вмощуючися зручніше, – треба підкоритись. Однак яка дивна пошлюбна ніч! А шкода: у цьому весіллі з розбитим кухлем було щось наївне й допотопне, що мені сподобалось.

Дата добавления: 2015-06-28