Панове отамани, старшини і козаки!

Пробив час, коли ви повинні довести всю свою щирість у боротьбі за волю України. Пам'ятайте, яка відповідальність нині лежить на ваших плечах. Цими днями розпочинається загальний рух. Між Польщею та Румунією підписано договір про його підтримку. На кордонах цих країн уже стоять, окрім наших, і чужоземні війська.

Наша армія переходить кордон у ніч на 1 жовтня. Тому ми повинні вирішити, чи починати наш рух 29–30 вересня тут, на місці, чи йти підтримати прикордонну смугу, де розгорнуться доленосні події. Всі головні рішення ми ухвалимо на Вищій Отаманській Раді, яка призначається на 28 вересня у м. Звенигородці. Із-за кордону на Раду прибудуть знані українські провідники, зокрема генерал-хорунжий Гулий-Гуленко та заступник начальника головного повстанчого штабу полковник Ступницький. Сам Тютюнник не зможе прибути, як планувалося раніше, оскільки займатиметься організаційними питаннями у прикордонній смузі.

Командувач Чорноморської повстанчої групи

генштабу полковник Гамалій.

Начальник штабу групи сотник Завірюха.

22 вересня 1922 року. Запілля».

А через тиждень до Чорного лісу приїхав Завірюха і сказав, що пора вирушати на Звенигородку.

«В сентябре месяце бандитизм в Чигиринском, Елисаветградском, Звенигородском уездах, то есть в самом горячем очаге политического сопротивления, заметно поутих. Наши органы на местах ставят это себе в заслуги, однако есть подозрение, что затишье вызвано соображениями самих банд, которые резко изменили характер своих действий. Так, например, банда Загороднего — Черного Ворона — Зализняка остановила пассажирский поезд Ростов — Киев, обезоружила, раздела 47 красноармейцев, возвращавшихся по демобилизации домой, однако бандиты никого не застрелили, только избили до полусмерти двух красноармейцев, оказавших им сопротивление. Такое поведение «рыцарей леса» расцениваем как тактическую хитрость в преддверии оживления бандитизма.

Уполномоченный секретно-оперативного

отдела Лифшиц.

Верно: делопроизводитель Хоботов».

(Із оперативного зведення Кременчуцького

відділу ҐПУ за 28 вересня 1922 року.)

Завірюха приїхав у супроводі сотника Гордієнка та козака Середи, яких позичив для охорони в отамана Лютого, приїхав і сказав, що пора вирушати на Вищу Отаманську Раду, тобто до Звенигородки; туди вже прибули генерал-хорунжий Гулий-Гуленко, заступник Тютюнника полковник Ступницький і наш командувач групи Гамалій. А ми тут трохи зашилися, сказав Завірюха, тож мусимо поспішати.

Загородній, Гупало і Голик-Залізняк ждали його ще звечора, а він приїхав лише перед ранком, і це отаманам не сподобалося.

Денис Гупало, який сховав свого піваршинного оселедця під ганчір'яний будьонівський шолом, навіть почав переконувати Загороднього, що тут щось нечисте, що Завірюха заведе їх під дурного хату, однак Ларіон затявся: розтовкмач мені, що тут не так, і тоді я тебе послухаюся.

Припізнився? А з ким не буває, особливо, коли вирішується справа, в якій задіяно багато людей? Та ж Гамалій із Завірюхою робили все, що ми їм казали, не вони керували нами, а ми — ними, невже ти й досі не второпав? — розпалював себе Загородній. Усе було по-нашому: наперекір їхнім наказам ми не припиняли боротьбу з червоними, а Гамалій тим часом оголошував нам подяки; вони хотіли провести цей з'їзд у Києві, а ми сказали: ні, хай буде в Звенигородці; вони наполягали їхати туди поїздом, ось же поруч станція Хирівка, сідай і їдь, а ми сказали: ні, поїдемо кіньми. То хто ж тут кого веде і під чию хату? Поясни мені, будь ласка, — не вгавав Загородній.

І тут Ворона як осяяло. Завдяки Ларіоновій гарячковій промові він раптом збагнув, що його так занепокоїло в тій давній розмові з Гамалієм, — тоді воно ворухнулося десь насподі свідомості й ось тільки тепер засвітилося.

— Та він же нарошне назвав нам Київ, бо знав, що ми туди не поїдемо! — трохи не скрикнув Ворон. — А потім сам підказав нам Звенигородку! Ларіоне, згадай, подумай головою, і тобі все розвидниться.

— Ні, — вперся Загородній. — Я добре пам'ятаю, що мова була і про Київ, і про Смілу, і про Черкаси…

— Він назвав нам три міста і голосом вирізнив Звенигородку, а тепер тобі здається, що ти сам обрав це містечко.

— Не забивай мені баки, — сказав Загородній, але якось змінився з лиця.

— І так само вони навмисно запропонували їхати поїздом, знаючи, що це нам не підійде. Тому відразу погодилися їхати кіньми. Щоб виходило саме так, як ти кажеш — начебто вони танцюють під нашу дудку. Дійшло? Ось яка тут штука диявольська.

Загородній ще більше змінився з лиця.

— Ти перебільшуєш, — заперечив він Воронові. — Я постановив їхати і поїду. А ти собі як хочеш. Силувати нікого не буду. Цілий місяць у нас із штабом групи було порозуміння, а тепер не знаю, що тобі вдарило в голову.

Саме тут над'їхав Завірюха з Гордієнком та Середою і почав підганяти: пора! Не захотіли їхати залізницею, то мусимо поквапитися — попереду сотня верст.

Загородній став прощатися з козаками. Підходив до кожного, тиснув руку, його очі знов усміхалися, але усмішка та була квола й розгублена. Печать якогось фатуму застигла на його зчорнілому лиці. Здавалося, Ларіон ще дужче припадає на ліву ногу.

— Ти їдеш? — підійшов він до Ворона.

— Ні.

— Тоді попрощаймося.

— Навіки? — спитав Ворон.

— Що ти мене ховаєш живцем? — вибухнув Загородній.

— Бо ти сунеш голову в пащу диявола. Схаменися, — сказав Ворон.

— Ти став відуном? Менше треба по ворожках їздити, — підкусив його Загородній.

— Навіть так? — Ворон відчув поштовх у самісіньке серце.

Ларіон якось ураз принишк, опустив плечі.

— Я мушу побачити Гулого, — примирливо сказав він. — Я повинен нарешті вирішити, що нам робити далі.

Загородній інстинктивно подався до Ворона, незграбно його обняв. Потім роззирнувся довкола і хотів скочити на свою гніду, проте нога сприснула зі стремена. За другою спробою він таки сів у сідло.

Голик-Залізняк, Гупало та їхні охоронці вже були на конях.

— А ви? — Завірюха подивився на Чорного Ворона.

— Я вас дожену.

— Не зрозумів.

— Я вас дожену, пане сотнику, — повторив Ворон.

— Де? І коли?

— Тоді побачите. Рушайте, бо спізнитесь.

Загородній ще раз обвів усіх очима, махнув рукою і відпустив поводи.

До нього відразу приєднався Тиміш Компанієць.

Ще сім вершників рушили вслід за ними.

Завірюха з Гордієнком та Середою.

Мефодій Голик-Залізняк зі своїм ад'ютантом Олексою Добровольським.

Денис Гупало з Василем Ткаченком.

Їх усіх було дев'ятеро. В червоноармійській формі вони мали вигляд сторожового роз'їзду.

Без пригод перейшли залізницю. Тривога, яка розтеліпала їх під час прощання, вляглася.

— Пане Загородній, — озвався Завірюха, який досі мовчав. — Тепер аж до Скаліватки ведіть ви.

Він знав, що їхній шлях пролягає саме через «володіння» Загороднього — окіл Новомиргорода, Златополя, а далі — на Капітанівку, Лебедин, Шполу. Може, десь там їх наздожене Чорний Ворон, якого, схоже, вкусив дурний ґедзь. Перед Звенигородкою за дві версти від села Скаліватка обов'язково треба заглянути до залізничної будки, де їх ждатиме зв'язок із паролем: на запитання «Хто там проти ночі?» — відповідь: «Чорноморець».

Перед Капітанівкою Ларіон запропонував передихнути в ліску, дати спочинок коням, але Завірюха не погодився.

— Ми вже й так забарилися. Якщо хочемо застати генерала Гулого, не гаймо ні хвилини.

Жаль, що не послухалися Загороднього, бо тоді б, може, розминулися з котовцями, яких чорти винесли прямо назустріч біля Журавки, відразу ж за Капітанівкою. Ще добре, що не зіткнулися лоб у лоб, а так десь кроків за двісті вигулькнула котовська зграя, зупинилася й витріщилася на червоний роз'їзд, що невідь-звідки тут узявся. Загородній привітно помахав їм рукою і шарпнув повід, пускаючи гніду ліворуч. За ним і решта вершників помалу, без поспіху, щоб не викликати підозру, звернули вбік і легким кроком поїхали далі, мовляв, у вас, братушкі, дорога своя, а в нас своя. Однак «братушкі» в цьому небажанні зустрітися добачили щось підозріле й посунули слідом за ними.

«Будьонівці» наддали ходу, встрявати в сутичку тут було б великою дурістю, хоча в Дениса Гупала під ганчір'яним шоломом засвербів корінець оселедця, гніда Загороднього гарячково засіпала ніздрями, а Мефодій Голик-Залізняк зняв із плеча карабін.

— Вони од нас не відчепляться, — сказав він.

Але що робити? Навіть якби «червінців» було менше, бій поставив би під загрозу головну мету.

— Спробуємо відірватися, — вирішив Загородній. — Стріляти, коли вже хекатимуть у спину.

Він підострожив гніду й погнав її галопом, за ним усі помчали навскач, але що дужче вони наддавали ходу, то швидше й рішучіше галопували за ними червоні.

— Уперед! — нервово закричав Завірюха, але команда ця була зайвою — вершники, припавши до коней, злилися з ними в єдиному ритмі й пориві, їх вела тепер якась невидима сила, і вони летіли полем так, що й самі ставали невидимими для ворожого ока.

Позаду запахкали постріли, десь угорі цвьохкали кулі, і все те було б не більше, ніж комарине дзижчання, та згодом натомлені коні почали приставати. Відстань між червоними і лісовиками скорочувалася. Коли вона зменшилася до п'ятдесяти кроків, Загородній упівоберта розвернувся в сідлі, звів карабіна й вистрілив. Той, хто поспішає назустріч кулі, завжди вразливіший за того, кого ця куля наздоганяє, — передній котовець полетів з коня.

Утікач має ще одну перевагу над переслідувачем — це граната.

Тут не потрібно великих зусиль для кидання, бо той, хто наздоганяє, прибіжить до «кукурудзи» вчасно — якраз тоді, коли вона репає. Тож Тиміш Компанієць, котрий сприйняв постріл отамана як сигнал, кинув гранату впівсили, щоб передні кіннотники не встигли її проскочити, перш ніж вона, зашкварчавши, гагахне.

Так воно й сталося — передні коні з диким іржанням здибилися, викидаючи з сідел верхівців. Відстань між котовцями та втікачами збільшилася. Червоні затупцювали на місці, втративши охоту гнатися далі, але згодом знов узялися за своє, щоправда, вже без того завзяття й дикунського гикання, з якими починали гонитву. Вони переслідували лісовиків аж до Товмача, і хтозна, чи відчепилися б, якби не сутінки й не похмурий ліс, у якому під волоським горіхом народився Чорний Ворон. Тут утікачі нарешті перевели подих. Відпочили б і довше, якби не Завірюха.

— Пора, пора! — непокоївся він. — Слава Богу, всі цілі. Поїхали!

Уже вночі поминули Капустине, потім Стецівку і за дві версти від Скаліватки під'їхали до залізничної будки, з віконця якої пробивалося жовтаве світло. Всі залишилися в ріденькій лісосмузі, що тяглася вздовж насипу, а до будки пішли Завірюха з Ларіоном. Безмісячна вереснева ніч видалася темною — на небі де-не-де зірочка.

Завірюха постукав у віконце. Усередині щось зашаруділо, прокашлялося, й нарешті почувся чоловічий голос:

— Хто там проти ночі?

Це був пароль. Трохи помовчавши, Завірюха відповів:

— Чорноморець.

— Заходьте!

Вони зайшли в будку, де Загородньому начебто й не було місця — така тіснота, — але розсідатися ніхто не збирався.

Оспалий чоловік в одязі залізничника, тільки форменого кашкета бракувало, сказав, що все залишається так, як було домовлено. Він не знав в обличчя ні Завірюху, ні Загороднього, тому водив очима то на того, то на того, намагаючись угадати, котрий із них за старшого. Зрештою пояснив обом, що Гулий звелів їм спершу їхати до хутора Чернячки, де в крайній хаті з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю їх уже чекають. Пароль той самий. Сказавши все, що від нього вимагалося, залізничник подивився на двері, не приховуючи свого бажання якомога швидше розпрощатися з гістьми.

Вони вийшли у ніч. Невдовзі доїхали до Чернячки, і до хати «з просторим ґанком і трьома вікнами на вулицю» знов пішли Завірюха та Загородній. На подвір'ї так гарчав пес, що, крім його брехоту, неможливо було щось почути. Навіть коли з хати вийшов господар і запхав рябка до буди, той і далі харчав надірваною голосиною.

— Хто там проти ночі? — перекричав його господар.

— Чорноморець.

— Ну, слава Богу, — підійшов до них чоловічина з великою лисиною, що полискувала в пітьмі, як місячна повня з-за хмар. — Я вже боявся, що вас не буде. Гамалій сказав, щоб сотник Завірюха, не знаю, котрий це із вас, одразу їхав до містечка. А решта людей тим часом перепочинуть у мене. Скільки вас?

— Дев'ятеро, — сказав Завірюха. — На конях.

— Підемо до клуні, бо в хаті буде тісно.

Коли всі розмістилися в клуні, Завірюха повеселішав.

— Отепер можете й передрімати! А я за годину вернуся.

Скочивши на коня, він подався в містечко.

— Ми тут як задрімаємо, то прокинемося зв'язаними, — сказав Гупало.

— Не думаю, — заперечив Загородній. — Поки що все йде як треба.

— А я думаю! — Гупало зняв з голови ганчір'яного шолома, випустивши на волю оселедця. — Цілу дорогу думаю.

— Про що?

— Про те, що Завірюха зараз приведе сюди чекістів і здасть нас, як баранів.

— Якби він хотів нас здати, то давно це зробив би, — озвався сотник Гордієнко. — А якщо хтось сумлівається, то давайте виставимо варту!

— Щоб собак дражнити? — і далі сердився Гупало.

Але побоювання виявилися даремними — Завірюха повернувся удвох із командувачем Чорноморської групи.

— Як доїхали? — Гамалій щиро потис руку Загородньому, потім Гупалові та Голику-Залізнякові. — Сотник каже, без пригод ви не вмієте. І генерал Гулий був певен, що без цього не обійдеться. Це, каже, хлопці запізнюються, бо грибна пора — Ларіон десь надибав красноголовців і солить на зиму. Генерал, виявляється, вас добре знає?

— Було діло, — кивнув Загородній.

— Ось він вам і записочку передав. — Гамалій простягнув йому клаптик паперу.

Загородній узяв, але в темряві клуні читати не бачив. Присвітив сірником. Поки та сірничина горіла, отаман прочитав цидулку двічі — такою скупою вона була. Але хіба генерал мав час складати петицію? Спасибі, що черкнув олівчиком кілька слів — стисло, суворо, зате все зрозуміло:

«Пане Загородній,

або праця, або персональне життя.

Гулий-Гуленко».

— Ясно, — Ларіон сховав записку в польову сумку.

Він справді все зрозумів: праця — це боротьба, а персональне життя — то приватний інтерес, особиста вигода. Тільки даремно генерал про це нагадував. Якби Ларіон обрав друге, він би тепер був далеко. Втім, записку Гулий передав йому не для настанови, а для підтвердження того, що він таки прибув і жде їх у Звенигородці. Цю фразу Гулий повторював часто. Для тих, хто його знав, вона була паролем.

— Розвидняється, — Загородній дивився у пройму дверей.

Справді, ріденькі зорі на небі розтанули.

— Нічого, — сказав Гамалій. — У містечку тихо, все під нашим контролем.

— Тоді рушили?

— Не всі разом. Спершу поїдемо ми з вами, пане Загородній. Беріть ще когось — Гупала чи Залізняка. Решта приїдуть пізніше із Завірюхою. Обачність понад усе. Мусимо ще заїхати до одного нашого чоловіка — підснідати перед нарадою. Та й коням вашим пора вівса сипнути, хіба ні?

— Ну, починається… — забурчав Гупало, почувши, що доведеться пройти ще один «зв'язок».

Гамалієві не сподобався його тон, та він сказав майже врочисто:

— Так, ваша правда, отамане: починається. Ви їдете з нами?

— Ні, я поїду зі своїм ад'ютантом, — відповів Гупало.

— Тоді зустрінемося вже на раді.

Гамалій подивився на Голика-Залізняка. Той кивнув. І вони втрьох поїхали першими. Гамалій, Загородній та Голик-Залізняк.

Коли переїжджали місток через Гнилий Тікич, надворі вже розвиднілося. Містечко було по-вранішньому тихим. Десь мукнула корова. Проскрипів колодязний журавель. Якби хтось і побачив цих вершників у червоноармійському виряді, то навряд чи звернув би на них особливу увагу.

* * *

Мірошник Охтанась прийняв їх у себе в хаті. Жив він біля водяного млина над тим-таки Гнилим Тікичем, і видно було, що це оселя мірошника, бо на сніданок їм подали все борошняне: вареники, галушки, гречаники, потапці. Охтанась і коням щедро всипав вівса, а для гостей до всього поставив на стіл карафу горілки.

— Ми що — на весілля їдемо? — подивився Загородній на Гамалія.

— Для апетиту, — винувато всміхнувся Охтанась.

— Ну, цього нам ніколи не бракувало.

Гамалій схвально кивнув Ларіонові і теж відмовився пити, а Мефодій, повагавшись, таки потяг чарку з мірошником Охтанасем, «щоб не образити господаря». Випив, крякнув і так допався до гречаників, що Загородній дивувався, куди вони йому влазять, худому, як драбина, Мефодію. Сам Ларіон їв мало — трохи перехвилювався в дорозі, а тут що ближче було до отаманської ради, то чимраз дужче напосідала якась тривога. Гамалій це бачив, тому, коли мірошник вийшов із кімнати, спробував заспокоїти Загороднього:

— Ви даремно хвилюєтесь, пане отамане. Все продумано до найменшої дрібниці. У нас тут свій повітовий воєнком, наші люди є навіть у чека. Наосліп ми цього не робили б.

— Знаю, — холодно сказав Загородній.

— Ми ж їдемо не на весілля, це ви правильно завважили, — вів далі Гамалій. — Не забувайте, що ми прибули на збори волосних воєнкомів. У вас є посвідка воєнкома Телепинської волості, вона всіх зобов'язує вам допомагати.

— Знаю, — повторив Загородній. — Ніхто й не хвилюється, я тільки не хотів би проґавити Гулого. А то сотник Завірюха нас підганяв цілу дорогу, а тепер розсілися, як у Проньки на іменинах. Ти що, ніколи не бачив галушок? — раптом визвірився він на Голика-Залізняка, який, докінчивши гречаники, підсунув до себе полумиска з галушками.

— Бачив, — сказав Мефодій. — Але дай мені, може, востаннє по-людськи наїстися.

— Ну, з таким настроєм, панове, краще вертайтесь додому, — розсердився Гамалій. — Ніхто вас сюди не тягнув силою. Або праця, або…

— Годі агітувати, — перебив його Загородній. — Ми їдемо чи п'ємо? Бо якщо я візьму чарку, то цього графина не вистачить.

— Отак би й зразу! — зрадів Голик-Залізняк і потягся до карафи, але Гамалій його зупинив:

— Потім!

Він витяг із польової сумки паку щільно складених мап і, розділивши їх на дві частини, подав отаманам.

— Щоб не гаяти часу, передаю вам військові мапи ваших районів.

— Оце діло, — сказав Загородній.

Гамалій дістав із кишеньки командирського годинника з компасом на відкидній кришці.

— Ну, з Богом!

Подякувавши мірошникові за хліб-сіль, вони звільна поїхали до середохрестя містечка. Проминули цирульню Боруха, бакалійну лавку Ліхтера, де тепер уже була кооперація, гімназію, в якій Чорний Ворон колись вів переговори з Дибенком і Кузякіним.

Нарешті під'їхали до заїзду Винокура, де й мали відбутися збори волосних воєнкомів, а насправді — головна отаманська рада.

Біля конов'язі було вже припнуто з десяток різномастих коней (тут знайшлося місце і їхнім), на ґанку покурювало кілька таких, як і вони, військовиків, котрі з цікавістю приглядалися до прибульців, намагаючись бодай котрогось із них упізнати.

Загородній із Голиком-Залізняком теж повели по курцях очима, чи не топчеться тут Звенигородський отаман Гонта-Лютий, чи не підоспів із городищенських лісів Антін Грозний, котрий заступив загиблого Трохима Голого, чи не випередив їх Чорний Ворон, якого вчора вкусив дурний ґедзь, а сьогодні отаман міг виринути тут з-під землі.

Ні, начебто нікого знайомого вони не побачили, але й ці хлопці, що стояли на ґанку, були свої — вони приязно привіталися, змовницьки поглядаючи на отаманів. Ларіон із Мефодієм залюбки подиміли б коло них тютюнцем, якби Гамалій не попередив, що спершу треба зайти й зголоситися про свій приїзд. А вже потім — будь ласка, знайомтеся хто з ким хоче.

До того ж Загородньому страх як кортіло швидше побачити Гулого, на якого він покладав найбільшу надію.

Гамалій прочинив двері, чемно пропускаючи отаманів поперед себе, Загородній першим ступив через поріг, і тут, у сінешніх тінявах, не встиг навіть кліпнути, як цупкі лещата обхопили його руки, ноги, плечі, здавили шию; Голика-Залізняка, який зайшов другим, видно, не зуміли скрутити отак, в одну мить, бо він ще встиг вистрілити з нагана, хотів, одчаяка, пустити кулю собі у скроню, але хтось — костиль йому в гузно! — ухопив за руку і постріл вийшов сліпим, куля влучила у стелю, а на нього, на худого, як драбина, Мефодя з усіх боків навалилося стільки мерзоти, що він більше не міг ворухнутися.

— І ти, Гамаліє, з ними?! — здушеним голосом викрикнув Загородній.

Та відповіді не почув.

* * *

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 червня 1922 року, № 3/479:

«Лично. Совершенно секретно.

Председателю Госполитуправления Украины тов. Манцеву.

При сем препровождаем сводку по делу петлюровских партизанских отрядов, деятельность которых охватывает обширные территории Кременчугской и Киевской губерний, в частности районы Холодного Яра и Знаменских лесов.

Центром нашей разработки в данное время является Елисаветград, где работает спецгруппа нашего уполномоченного. Из прилагаемых материалов видно, что мы имеем солидную возможность провести глубокую разработку по выявлению и объединению под нашим руководством многих бандитских отрядов для полного уничтожения таковых. Благоприятные обстоятельства состоят в том, что все петлюровские атаманы с нетерпением ждут сигнала из-за кордона о всеобщем восстании. При этом они жаждут объединения под руководством единого центра, тогда как закордон молчит и они не имеют с ним никакой более-менее серьезной связи. Захваченный нами видный петлюровец Трофименко (бывший офицер главного повстанческого штаба Тютюнника в Тарнове), пришедший из-за польского кордона для подрывной деятельности, после надлежащей обработки принял нашу сторону и в апреле месяце сам предложил план изъятия главарей националистических банд. Ему будет помогать тоже захваченный и завербованный нами бывший петлюровец, а теперь проверенный наш агент Терещенко.

В настоящее время мы выбрасываем для разработки на место группу наших работников с уполномоченным, деятельность которого намечается по следующему плану:

1. Форсирование бурной деятельности повстанческого центра, дабы создать ему надлежащий авторитет среди вооруженных отрядов.

2. Интенсивная работа по налаживанию крепких связей с главарями-атаманами.

3. Стремление добиться получения списочного состава участников банд.

4. Перенесение центра разработки из Елисаветграда в другое место — более удобное для нас в отношении быстрой регулярной связи, но вместе с тем не очень отдаленное от главных повстанческих очагов. Таким местом намечается город Звенигородка Киевской губернии.

5. Главная цель нашей работы — проведение съезда главарей, что обеспечит их окончательную ликвидацию.

Данные, которыми мы располагаем, и безусловный авторитет нашего секретного сотрудника среди петлюровских атаманов дают нам все шансы на успех разработки.

29 июня 1922 г.

Полномочный представитель группы Евдокимов».

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 25 вересня 1922 року:

«Мы вплотную подошли к моменту реализации разработки.

В основу плана ликвидации главарей нами положено следующее:

1. Вся головка в лице атаманов, кои приедут в Звенигородку, будет нами взята сразу по прибытии на съезд.

2. В ликвидации главарей будут задействованы соответствующие Губотделы ГПУ, а для более успешного проведения операции на местах имеются и дополнительно высылаются наши опытные представители, под руководством которых будет произведена эта работа.

3. Для подготовительной работы к съезду нами была выслана группа с целью подыскания явочных квартир и помещения для съезда. Группой приготовлены две железнодорожные будки и три явочные квартиры.

План изъятия головки (съезда) таков:

1. Прибывающие атаманы в сопровождении наших представителей направляются на указанные будки — первую явку; оттуда они идут на последующие явочные квартиры, на одной из которых атаманы будут постепенно взяты.

2. Принимая во внимание, что атаманы будут прибывать в сопровождении отборных казаков-бандитов, нами совместно с военным Командованием приняты соответствующие меры. Так, для успешного проведения операции на место выехали: Заместитель Полномочного представителя тов. Фриновский и Начальник 3 Отделения тов. Николаев с группой в 20 человек ответственных работников и усиленным отрядом красноармейцев.

Следовательно, есть все основания надеяться на успешный исход операции, которую мы недвусмысленно назвали "Заповит"».

Із шифрограми Повноважного представника ҐПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 вересня 1922 року:

«Вчера, согласно нашей разработке, была проведена успешная операция «Заповит» по захвату главарей петлюровских банд, прибывших в Звенигородку на так называемую «высшую атаманскую раду». В первую очередь нами были изъяты самые видные атаманы, возглавляющие Холодноярский Повстанческий Комитет, Загородний и Зализняк. Также были захвачены известный атаман Черного леса Гупало и ближайшие помощники-адъютанты всех трех главарей, а именно: Компаниец, Добровольский, Ткаченко.

Операция «Заповит» протекала в чрезвычайно сложной напряженной обстановке, и только благодаря опыту, выдержке и мужеству ее руководителей нами получен успех. В то же время следует отметить, что некоторые атаманы то ли по исключительной своей осторожности, то ли по каким-либо другим соображениям на этот съезд не явились. В частности, избежали ареста такие авторитетные среди бандитов главари, как Гонта-Лютый, Савченко-Нагорный, Черный Ворон.

Однако захват их сообщников и, следовательно, значительное ослабление повстанческого сопротивления дает нам шансы на скорую поимку этих врагов и уничтожение их поредевших отрядов. Уже в самое ближайшее время в Елисаветград и на периферию будет выслана очередная спецгруппа для ликвидации не прибывших на съезд атаманов. Операции, имеющей целью устранение не только повстанческих главарей, но и всех националистов подпольщиков, дано название «Щырые». Что касается захваченных нами бандитов, то все они под усиленным конвоем отправлены в Лукьяновскую тюрму г. Киева.

Дабы не рассекретить наших ценных агентов Трофименко-Гамалия и Терещенко-Завирюху, мы их также временно арестовали (по уговору с последними) вместе с еще двумя приставленными к ним сексотами, сопровождавшими атаманов на съезд. Тем более, что, находясь в камере с бандитами, они смогут выудить у них крайне важную для нас информацию.»

Дата добавления: 2015-06-28