Частина четверта

Рапорт

ЗАЯВА

Ми, холодноярські отамани, засліплені національним шовінізмом, вірили провокаційним чуткам і неправді, за яку ми боролися, не знаючи про ту справедливість, що її несе нашому народові Радянська влада. Тепер ми бачимо, що помилялися, бо повстали за національну ідею під шкідливим впливом авантюриста Петлюри. Нарешті ми розпізнали суть Радянської влади та її зусилля, скеровані на звільнення пригноблених народностей, до яких належимо і ми, українці. Ми визнаємо свою вину і щиро каємося у всіх злодіяннях, які чинили проти великої справи — звільнення трудящих від влади буржуазії.

Ми присягаємося своїми власними головами перед вождями Революції і пролетаріятом, що віднині станемо чесними громадянами Радянської України, а в разі війни з буржуазією увійдемо до лав Червоної армії і покладемо всі сили на ліквідацію повстанства.

Хай живе Радянська влада!

Хай живе Жовтнева Революція!

Їх уже чотири місяці морили в Лук'янівській в'язниці і досі не розстріляли тільки тому, що не допиталися прізвищ холодноярських партизанів та підпільників, які залишилися на волі.

Сказати, що отамани зовсім мовчали, не скажеш, вони називали імена, прізвища, однак це були або люди вигадані, або такі, що загинули, або ті, що пішли на амнестію.

Уповноважений третього відділу Повноважного представництва ҐПУ на Правобережній Україні Володимир Михайлович Курський допитував лісовиків у холодній кімнаті підвалу, де був тільки стіл, віденський стілець для слідчого і табуретка для арештанта. Крізь невеличке заґратоване вікно, вмуроване аж під стелею, проникало скупе олов'яне світло.

Уповноважений Курський уже починав потихеньку вити, коли Ларіон Загородній серед відомих йому повстанців — найбільших ворогів совєтської влади — стонадцятий раз називав полковника Гамалія та сотника Завірюху.

— Ви візьміть цих жуків за зябра, — казав Ларіон із незмінною усмішкою насподі зіниць. — І тоді викриєте цілу антисовєтську армію. Гамалій мені сам доводив, що в Харкові червоний штаб уже наш, половина дивізії Котовського та червоні козаки Примакова теж переходять на бік повстанців, штаб корпусу Дибенка давно в наших руках. А ви замість того, щоб поскубти цих орлів, мишей ловите, — знизував плечима Загородній, і Курський уже не витримував його насмішкуватого погляду.

Він утомився. Він з'їв собі нерви з цими хитрими хохлами, які вдають із себе запорозьких отаманів і навіть із ним, корінним харків'янином Курським, на допиті розмовляють на своєму сільському наріччі. З нього досить! Відтепер він діятиме набагато простіше: так — так, ні — ні.

І Володимир Курський сказав:

— Харашо, Іларіон Захаровіч, ми пріслушаємся к вашім совєтам, но тєпєрь у нас к вам паслєднєє прєдложєніє. У мєня в руках ваша жізнь. — Він узяв зі столу аркуш паперу. — Я нє буду вас больше ні в чьом убєждать, уґаварівать, а скажу прямо: єслі ви подпішєтє ето заявлєніє, то вам будєт ґарантірована жізнь, єслі нєт — смєртний пріґавор абєспєчєн. Только харашєнько подумайтє, прєждє чєм дать отвєт. Нє ґарячітєсь, пажаласта. — І Курський подав Загородньому покаянну заяву від імені трьох отаманів, писану для правдоподібності тим-таки наріччям.

Загородній поволі її прочитав. Навіть, шельма, всміхнувся. Тобто він весь час усміхався, але цього разу подивився на Курського з відвертим і навіть довірливим усміхом.

— Ну, навіщо ж так примітивно? — сказав він. — Це несерйозно. Заради життя кожен підпише якусь нікчемну бомажку. А вину, як на мене, треба спокутувати якщо не кров'ю, то серйозним ділом. Тим більше, вину перед совєтською владою.

— Напрімєр? — стомлено спитав Курський.

— Наприклад, якби ви дали мені ще зо п'ять козаків та відпустили до Холодного Яру, то ми там за місяць виловили б усіх заблудлих овець.

— Авєц? — по-овечому закліпав товстими повіками Курський.

— Атож, тих, що й досі там блудять, — сказав Загородній.

Але Курський уже думав про інше.

— Пять вашіх казаков? — перепитав він.

— П'ятеро, думаю, було б непогано.

— І ето, конечно, должни бить атамани Ґолік-Залізняк, Ґупало і трі вашіх ад'ютанта — Кампанієц, Дабравольскій, Ткачєнко?

— А хоч би й вони. Мені потрібні хлопці, які добре знають Холодний Яр і мають там авторитет.

Курський сміявся довго, ніби хотів одігратися за всі усмішечки Загороднього. Потім, шмаркаючись у пожмакану хустину і витираючи нею сльози, спитав:

— А кто потом виловіт вас, арлов? Ілі, как ви ґаварітє, мишей?

— Я серйозно, — сказав Загородній.

— І я сєрьйозно. Ви падпішєтє заявлєніє?

— Після повернення з Холодного Яру.

— Счітайтє, что ви уже оттуда вєрнулісь.

16 січня Володимир Курський настрочив обвинувальний висновок у справі 446/7971 на громадян Загороднього Ларіона Захаровича, Голика-Залізняка Мефодія Фоковича, Гупала Дениса Мусійовича, Компанійця Тимофія Архиповича, Ткаченка Василя Федоровича та Добровольського Олексія Трохимовича за звинуваченням у «бандитизме, организации и участии в вооруженном восстании против Советской власти».

Писав Володимир Михайлович з почуттям і натхненням, що «все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, с момента организации Сов. власти на Украине перешли в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течение 18, 19, 20, 21, 22 годов вели активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств, нальотов, грабежей и разрушений…

Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма, — наголошував Курський, — и три рядовых, но не менее активных бандита, которые оперировали в районе знаменитого Холодного Яра, ведя беспрерывную партизанскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников, причем партизанское движение носило здесь такой организованный и стремительный характер, что Украина стала Вандеей русской революции. Пресловутый Холодный Яр в глазах контрреволюции до сих пор является ярчайшим символом борьбы против Советской власти, и бывали моменты, когда он, располагая огромными вооруженными силами, представлял собой желто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской войны…

Перечислить все злодеяния атаманов Загороднего, Голика-Зализняка, Гупало и их ближайших помощников не представляется возможным, ибо они сами при всем своем желании не могут вспомнить и описать бесчисленное количество «подвигов», совершенных ими в течение столь длительного периода.

Эти преступления предусмотрены ст. ст. 64, 65, 1 частью, 75 ст., 1 частью, 76 ст. Уголовного кодекса УССР, а посему ПОЛАГАЛИ БЫ дело вместе с личностями обвиняемых — ЗАГОРОДНЕГО, ГОЛИКА-ЗАЛИЗНЯКА, ГУПАЛО, КОМПАНИЙЦА, ДОБРОВОЛЬСКОГО и ТКАЧЕНКО передать для судебного разбирательства и определения меры наказания в чрезвычайную сессию Киевского губревтрибунала согласно существующих на сей счет законоположений».

Окрім Володимира Курського, цей висновок підписали чекісти Ніколаєв, Горожанін та Євдокімов, а 2 лютого відбулося закрите судове засідання Надзвичайної сесії, на якому головував «смолєнскій рубаха-парєнь» Васілій Іванов. Йому допомагали члени трибуналу Міхєєнко і Горожанін, секретарем був Михайло Фріновський.

Ухвалили жодних свідків у цій справі не викликати, засідання провести при зачинених дверях за відсутності сторін, тобто без підсудних. Допуск до судової зали мали тільки особи, «кои пользуются персональным доверием суда».

Вирок не забарився — смертна кара усім шістьом повстанцям. Без права на амнестію, оголошену до 5-ї річниці Жовтневої Революції, оскільки засуджені скоїли тяжкі контрреволюційні злочини.

Що було доброго в цьому вердикті, то це те, що холодноярці знову зійшлися докупи, хоча й у камері смертників № 1 Лук'янівського тюрподу. Окрім них, тут каралося ще восьмеро засуджених до страти в'язнів. Найстаршим серед них був полковник Здобудь-Воля, сорокасемирічний кубанець із чепурними козацькими вусами. Полковник постійно вимагав у наглядачів принести ручку, папір і чорнило, бо він хоче написати п'єсу про крах повстанського руху. Паперу й чорнила йому ніхто не приносив.

«Полномочному представителю на правобережной Украине, начальнику Киевского отдела ГПУ

В 8 часов 30 минут 9 февраля с/г красноармейцем внутреннего караула места заключения был подан обычный утренний кипяток в камеру № 1, где находилось 14 человек, приговоренных чрезвычайной сессией Киевского Ревтрибунала к высшей мере наказания. Вырвав из рук красноармейца кипяток, один арестованный облил им красноармейца, завладел его револьвером, выбежал из камеры. Отступая, красноармеец поднял тревогу. В это время остальные арестованные проникли из камеры в коридор, оттуда в канцелярию Тюрпода, где вооружились находившимися там 5 винтовками и открыли стрельбу из верхнего и нижнего этажа Тюрпода. Завязалась стрельба между караулом, своевременно вызванным, и злоумышленниками.

Прибыв экстренно на место происшествия, мною был отдан приказ расстреливать арестованных при первой же попытке к побегу. Двое арестованных через верхние окна проникли во двор Тюрпода и бросились бежать, но были тут же убиты наповал. В результате перестрелки оказалось: убит красноармеец 99 дивизиона тов. Абросимов, ранены красноармейцы того же дивизиона Лисин, Семедянкин, Беспамятный. Ранен надзиратель ПП и КОГПУ тов. Щербак.

Убито 38 арестованных при попытке уйти из Тюрпода.

Среди них известные холодноярские атаманы, приговоренные к расстрелу, Загородний, Голик-Зализняк, Гупало…

Начальник ОАЧ Фриновский (підпис).

С подлинным верно: (підпис).

10.02.1923 года».

* * *

З анонімного листа голові ҐПУ УССР (написано від руки друкованими літерами):

«Пишу не столько от возмущения и обиды, как исключительно из-за стремления к восстановлению рабоче-крестьянской справедливости, за которую я, не жалея жизни своей, проливал кровь на полях Гражданской войны и даже в более мирное время. Но самоотверженностью и отвагой преданных сыновей Революции всегда почему-то пользовались ловкачи, присваивающие себе чужие достижения и заслуги. Вот и сейчас после подавления бунта заключенных в Лукьяновском тюрподе к наградам представлены люди, не сделавшие ни единого выстрела, а кое-кого из них не было даже поблизости этого происшествия. Может, потому и появилось то искажение фактов, что якобы всех восставших смертников из камеры № 1 чуть ли не лично перестрелял начальник караула Левитин, а остальным отрубил головы топором сам комендант тюрпода Рихтер. Да, товарищ Рихтер мог отрубить голову, и даже не одну, кому-нибудь из раненых или погибших, но только в своем подвале, который он называет мясницкой. Однако в подавлении мятежа он лично не принимал никакого участия. И здесь, исключительно ради торжества справедливости, я вынужден засвидетельствовать факт, который многим не понравиться, но молчать я тоже больше не могу.

Дело в том, что заключенные Загородний, Голик-Зализняк, Гупало, Здобудь-Воля, Гаевой-Грисюк и другие бандиты, находящиеся в камере смертников и начавшие мятеж, вовсе не были убиты упомянутыми героями. Увидев, что подоспел караул и на выход во двор направлены уже застучавшие «максимы», заключенные холодноярцы вернулись на второй этаж, забаррикадировались и открыли стрельбу из верхних окон, а когда уже заканчивались патроны, совершили следующее. Став друг против друга, они по очереди обнялись на прощание, а потом каждый из них стрелял в своего сокамерника, стоящего напротив, и так четырнадцать человек легли, как один, убитыми. Остальные же заключенные, преступники из других камер, не имея ни оружия, ни шансов на побег, сознательно бросились во двор под пули на верную гибель. Нет, я вовсе не восхищаюсь бандитами, заслужившими смерть своими злостными преступлениями против Советской власти, но не могу молчать как противник несправедливости и обмана, когда все заслуги и почести сплошь и рядом присваивают себе жиды, попирая нашего рабоче-крестьянского брата.

Почему к награждению медалями «За боевое отличие» представлены Рихтер и Левитин, а не пролившие свою кровь красноармейцы Лисин, Беспамятный, Семедянкин, надзиратель Щербак, не говоря уже о погибшем Абросимове? Ведь с таким пренебрежительным отношением к людям мы можем вызвать их недоверие к завоеваниям Советской власти.

Солдат Революции».

Одного вечора, коли вони посмакували смаженим цапом (Ходя таки вродився мисливцем), отаман помітив, що Вовкулака, позбиравши обгризені кістки, нищечком вислизнув із землянки. Ну, вийшов — то й вийшов, мало чого йому закортіло, однак минуло з півгодини, а Вовкулака не повертався. Ворон і собі виглянув надвір.

Сутеніло. Стояв такий мороз, що злипалися ніздрі. Сніг тріщав під ногами. Ворон, нагледівши слід, посунув підошвами, наче лижами. Але човгати довелося недовго — за першим же чагарником він остовпів. Там, де кінчалися людські сліди, отаман побачив великого попелясто-сірого вовка, який трощив кістки дикого цапа. Унюшивши небезпеку, звірюка перестав клацати щелепами й повів головою у бік кущів, за якими сховався Ворон.

Загривок його наїжачився, паща ошкірилась білими іклами.

Отаман відійшов до землянки, так і не побачивши Вовкулаку.

Чортівня! Якби Ворон вірив у забобони, то подумав би, що хлопець перекинувся у вовка… Він згадав вовчука, якого Вовкулака торік пригодував біля їхніх землянок. Невже сіроманець знайшов свого благодійника на новому місці? Але чому Вовкулака виходив до звіра потайки? І де він зараз?

Козаки після дичини смачно сьорбали чай, настояний на ожинових дубчиках, і хвалили мисливця Ходю. Коли до землянки вкотився Вовкулака, на його червоному, припеченому морозом обличчі блукала загадкова усмішка. Задоволено потираючи долонями, він сів поруч з отаманом, і той відчув, як у ніс йому вдарив кислувато-їдкий запах вовчатини.

* * *

Наприкінці лютого спали морози і ліс терпко запах весною. Під час відлиги кілька днів сіялась мряка, яка майже злизала сніг — тепер він де-не-де білів поміж дерев окремими острівцями.

На початку березня з-під тих острівців полізли перші підсніжники, дерева взялися бруньками, берези пустили сік.

Це вже була весна.

Ніхто не виглядав її так, як вони, ніхто не любив її дужче за них.

Одного ранку за озерцем, де починався густий ялинник, почулися дивні звуки — там хтось бурмотів, фиркав і шепеляво посвистував. На галявину з-за дерев і гущавин висипала ціла зграя барвистих півників. Розпустивши крила й пістряві хвости, вони кружляли один довкола одного, походжали то боком, то околяса, погрозливо квоктали, а потім, як і годиться півням, затіяли бійку.

Так розпочали свої токові грища тетеруки, котрі теж любили лісову глухомань. Вони з джинджуристим підстрибом нападали один на одного, ворохобилися, вдарялися грудьми, гублячи пір'я, люто схрещували дзьоби, але не так, щоб убити суперника, а щоб показати себе перед самкою, які вони гарні та дужі.

П'яні від любовних гульок тетеруки навіть не почули свисту стріли, яка зненацька пронизала найбільшого забіяку, і тільки тоді, коли він перекинувся мертвий, вони злякано залопотіли крилами й наосліп шугнули поміж дерев, збиваючи додолу сухі гілки, шишки й глицю.

Та через деякий час півники знову зібралися на токовищі.

І знов у повітрі свиснула стріла.

Коли Ходя заніс до землянки п'ять тетеруків, хлопці не повірили очам.

А Чорний Ворон сказав, що пора сідати на коней.

Дата добавления: 2015-06-28