Бхілайське вогнище 8 страница

‑ Ви ж знаєте, як це в нас: то кошторис не затверджено, то оліфи нема…

‑ Душі в тебе нема, ‑ презирливо скривився на це Федір‑прокатник.

‑ Бригада не бий лежачого, ‑ підкинув Шурко, водій далекорейсових автобусів.

Ще один з реставраторів скаржився, що за висоту не платять; бігаючи верткими очицями, шукав у роботяг співчуття.

‑ По закону верхолазам мається за висоту платити, а хіба ж то не висота? ‑ І, закликаючи присутніх у свідки, вказував на центральне шатро, іржаве, з облізлою фарбою.

Металурги спохмура поглядали вгору. То таки була висота. Молодиця вагітна, невістка горнового Ткаченка, теж задивилася вгору, кривилася, наче хотіла спитати:

«А дитя моє вже й не побачить отих бань та шпилів?»

Небо над собором сьогодні було наче блакитніше, ніж завжди. Ні юги, ні заводських димів. Ластівки вгорі змигували весь час; чимось їм тут подобається, ціле літо вони так змигують над опуклостями собору.

Розмова в гурті раз у раз поверталася до таблиці, зайшлося про походження її, старші пробували пригадати, коли й ким було її відлито, і виходило так, що ледве чи не за декретом Леніна відлита була вона, ота чавунна зачіплянська таблиця…

Учитель Хома Романович, у якого до війни сиділа за партою легендарна Майя Прапірна, неремстиво стояв позад гурту сухенький, сивий, у розмовах участі не брав, тільки очі його, задивлені на собор, пойнялися сльозою. Йому більше, може, ніж будь‑кому, було чого переживати. За цей собор він свого часу на Магадані побував, власне, більше за свій темперамент, за те, що мав звичай аж надто запально історію храму переповідати учням. Багато хто з металургів, людей різних поколінь, теж колись сиділи за партою у Хоми Романовича і дещо знали про історію виникнення собору. Виник, мов із легенди. Після зруйнування Січі, в потьомкінські часи, повержені запорожці заснували монастир у цих місцях, у плавнях, що належали раніше одній із окраїнних запорозьких паланок. Отам у плавнях постригались у ченці, брали до рук, замість шабель, книги Святого письма. Перевдягалися, як оточенці, в буденну сіру одежу гречкосіїв. Чорною жалобою ряс прикривали буйно‑червоні шаровари лицарів Запорожжя. І вирішено було тоді на їхній сумовитій раді: збудуємо собор. Воздвигнемо, щоб піднісся в небо над цими плавнями, що рибою кишать, над степами, де наші коні випасались, і буде незломлений наш дух жити у святій цій споруді, наша воля сяятиме в небі блиском недосяжних бань. Шаблю вибито з рук, але з серця не вибито дух волі й жадання краси! Наша непокора в цім витворі стане серед степів навіки, окрасою Великого Лугу вгору сягне… Але хто ж збудує? Хто сотворити зуміє? Підліток місцевий викликався, тямковитий хлоп'як з очима великими, як натхнення. «Благословіть!» І зник у плавнях. Три доби його не було, потім повернувся до товариства й на долоні тримав собор готовісінький, весь зроблений із стеблин комишу. Розповідав, нібито зморений, приліг у плавнях, задрімав, і собор сам уві сні йому наснився. Дано знак, ударили в тулумбаси, скликаючи раду козацьку (відомо, що на раду навіть у Січі козаки йшли без зброї, докладаючись лише на силу розуму). Рада козацька, оглянувши пробу комишеву, схвалила: воздвигнем!

І засяяли відтоді блакиттю кулясті бані собору над плавнями, над цим білим світом дніпровським…

Щось подібне переповідав колись своїм школярикам схильний до велемовності Хома Романович, а зараз уже ні, не переповідає. Мовчить. Мовчить про ті легендарні плавневі очеретини, з яких цей собор колись виник. Вчить дітей арифметики. Чистої арифметики, без будь‑яких домішок. Хіба що з Баглаєм‑молодшим коли‑не‑коли душу відведе. Микола належить до його найулюбленіших вихованців, учитель вірить у нього та в ненаписані його поеми. А хто має сумнів, тим каже тоном майже урочистим:

‑ Юнак ‑ чистий думками і непорочний діями. Колись він ще прославить нашу Зачіплянку, згадаєте моє слово…

Під час громадянської, коли різні влади тут часто мінялись, не раз налітала на собор ще й «безвладна влада», гуляйпільська анархія, без попа причащаючись вином із золотих церковних чаш. Уподобали гуляйпільці великого дзвона й вирішили були забрати його до себе в Махноград, у степову свою столицю. На спеціальних пристроях волами тягли через скарбнянські плавні стопудову козацьку мідь, але на греблі десь вози уломились під непосильною вагою, шубовснув дзвін у ковбаню, в глибочезне плавневе озеро і, кажуть, сім днів гув, доки дна дістав! Досі показують старожителі те місце, що тепер уже не страшне, щоліта купаються там діти із заводських піонерських таборів.

І діла ніби не було, а люди знічев'я все юрмились на майдані соборному. Ромця точив язика на дотепах, що ідея шашличної таки явно ж перемагає ідею собору. То чому б не кинутись швидше геть розламувати його, цей пережиток минувшини! Величезну шашличну натомість воздвигнемо! Шашлики по півбарана, чебуреки, як підошва, джаз із стриптизом…

‑ Припни язика хоч ти, ‑ суплячись, кидав йому чорний, як циган, Кашубенко‑прокатник. ‑ Тобі лише б зубоскалити.

Десь аж із Гупалівщини придибуляли старелезні бабусі у темних хустках, не розчули той дзвін із таблицею, та по‑своєму чутку перетлумачили: по‑їхньому виходило, нібито з міністерства мають сьогодні приїхати собор відкривати… Спасибі, зважили‑таки там на їхні безконечні прошенія!

Незабаром над шамранням гупалівських бабусь уже горував голос Шпачихи, яка, відбазарювавши в місті й повертаючись у свої володіння, застала їх у явному негаразді. Збагнувши, в чому суть, Шпачиха розшаленілася, кинула клич негайно ж братися й писати анонімку за підписами всього селища. Сама, мовляв, бігатиме по дворах, сама підписи збиратиме під цю анонімку. Не станемо докладно цитувати Шпачиху, не всі її вислови піддаються цензурі, але в анналах зачіплянської історії крилаті Шпачишині вислови, безперечно, залишаться; не раз буде згадано, як бурхливо тут реагувала вона, як погрожувала лягти на порозі собору і ‑ «тільки через мій труп!…». Певне, забула Шпачиха, коли востаннє й свічку цьому соборові ставила, нав'ючена клунками, ніколи й не гляне вгору, на його верхи, а тут раптом збаламутилась ‑ не впізнати було її.

‑ При всіх же властях стояв! ‑ галасувала зразкова квартальна. ‑ Чого ж тепер розвалювати? Кому він поперек горла став?

І, забачивши Олексу‑механіка, що саме завився на майдані, присікалася й до нього:

‑ Ти все із своїм Бубликом не розв'яжешся? А це свавілля тобі не пече? Ти ж народний засідатель, нащо ми за тебе голоси віддавали?

‑ А що я можу? ‑ виправдувався механік. ‑ Хто мене слухає?

‑ Справу в суді на руйнителів заведи!

‑ Судити! Прилюдно судити треба за таке, ‑ сердито підтримав Шпачиху танкіст, що стояв у вишитій гуцулці, як завжди виструнчений, з ціпочком у руці. Ціпочок незрушний, лице підняте, і таке було враження, мовби танкіст крізь незрячі свої окуляри теж дивиться на собор і бачить його.

‑ Та при всіх же властях стояв! ‑ знов завела своєї обурена до краю Шпачиха. ‑ А тепер на руїну? Пам'ять козацьку на канцур'я рознести?

Микола Баглай не втручався в розмови. Не сподівався він, що доля собору так зачепить його Зачіплянку, собору, який перед цим був ніби в безнадійному забутті і, здавалось, нікого вже не цікавив. Дотепер, мабуть, ні в кого й питання не виникало, стояти йому чи ні, можна жити без нього чи не можна, так само, як не виникають у металурга сумніви: йти чи не йти йому сьогодні на зміну, ставати чи не ставати до печі мартена. Виходить, ти помилявся? Гадав, що тільки тобі доступна краса цього архітектурного шедевра, а інші таких речей уже не сприймають? Чи, може, й справді були глухі? Може, тільки зараз нарешті слух у людей на красу повертається? І не одного тебе обурює, що рука невігласа зважується посягти на труд людський, на це дивовижне творіння козацького барокко… Сучасний вандалізм ‑ звідки він, звідки ця психологія браконьєрства? Коли у вирі революції доводилось руйнувати, у битвах із старим світом, тоді ще можна було якось зрозуміти, ‑ битви мають свої закони… Стихія, вибух вікової ненависті… Та й тоді не зруйнували, хтось уберіг, може, здорова інтуїція народу зберегла та Ленін своїми декретами? І ось нині, серед устояного мирного життя, коли мистецтво покликане облагороджувати душі людські, пробуджувати потяг до духовного навіть у тих, хто встиг змізеритись, ‑ в цей час приходить зачіплянський сірий‑сірий герострат, затятий у своїй дрімучості, підступає пігмей із бульдозером чи вибухівкою… «Ні, товаришу браконьєр, не так це просто зараз», ‑ думав Микола. Потреба собору, потреба краси, так само, як і огида до руйнування, видно, завжди жевріла в цих людях, будівничих за покликанням, тільки жевріла вона досі непомітно, жила в надрах душ десь глибоко й пригамовано, її навряд чи й помічали в собі, як не особливо помічає Зачіплянка тишу своїх літніх ночей, доки вона ніким не порушена, і квіття доменних заграв, доки вони палають. Звикаєш, не надаєш значення, доки це є, вважаєш, що це завжди й повинно бути, як вічний плин часу, як неминуща краса світу. Коли ж набігає тінь, нависає загроза, починаєш розуміти, що є речі, без яких душа озлидніла б. Сьогодні люди помітили свій собор. Для них він не підлягає знесенню, бо він прийнятий ними у цінності життя так само, як від народження прийнята синява Дніпра, і багряна велич нічного неба над заводами, і постать чавунного революційного Титана, що для юних поколінь прийшов десь уже ніби з вічності.

Глава X

Володька Лобода не був наполоханий Віруньчиним наскоком на нього в кабінеті. Щоправда, коли вона виявила оту кляту таблицю за сейфом, стало трохи незручно господареві кабінету, тим паче, що сцена відбувалася в присутності товариша згори, хай і не надто високого чину. Та, зрештою, все перемелеться, кума переказиться, і знову твоє опиниться зверху… Не такий наївний він діяч, щоб, починаючи вести облогу собору, не забезпечити собі надійно тили. Має певність;, бо має опору. Той, кого Володька вважав батьком хрещеним, хто висунув його на керівну посаду, слухати спокійно не міг, коли заходила мова про собор. Відповідальний товариш той, можна сказати, саме на соборі погорів: жінка дітей таємно похрестила. Перед тим вона, як виявилось згодом, і паски щороку святила, але паски ‑ то ще півлиха, а тут власних відповідальних дітей… Скандал! І хоч хрестини відбувалися зовсім не в соборі, а десь на селищі, підпільно, в кочівного приблудного попа, проте відповідальний товариш гнів свій чомусь саме на соборі зосередив, до нього люттю наливсь. У соборі вбачав головного винуватця усіх прикростей, пов'язаних із хрестинами, собор був винуватий, що й суворе стягнення вхопив, і що намічувана кар'єра заломилась. Ледве зовсім не полетів униз, та, на щастя, вдалося зачепитись на досить‑таки відповідальному щаблі. Одне слово, доки цей товариш там є, доки має вплив, Володька Лобода може ще й не таких ударів завдавати по тій облупленій кумирні, і заповзятливість його не буде осуджена, навпаки, знайде підтримку.

Наступного дня був вихідний, і Лобода ще зранку вирішив: на Скарбне. Поїде в ті райські місця, накупається досхочу, спочине душею, підгартується, ‑ бо ж у здоровому тілі здоровий дух! ‑ і заодно старого свого провідає в його ветеранській обителі. Треба ж виявити старому увагу, та й справу має до нього суто інтимну. Коли зважуєшся на вирішальний крок у житті, тут без батьківської поради не обійтись… Здавна так у народі заведено, що, перед тим як брати шлюб, мусить син у батька‑матері благословення просити, без цього, мовляв, щастя не буде. А він хоче щастя ‑ щастя і тільки, чорт візьми!

Ранок ‑ хоч напийся, небо чисте, прогнози на ясність, тож мерщій у дорогу! Поїде цього разу без компанії, корисно ж людині й усамітнитись коли‑небудь, побути віч‑на‑віч з природою, з лірикою душі, зібратися з думками. І не треба йому сьогодні ніякого персонального транспорту, вирушить отак, як є, по‑простецькому, персональним трамваєм, як той казав. Ну, трамвай, правда, ще не скоро до плавнів ходитиме, а ось автобусом ‑ будь ласка. Не біда, що й черга на зупинці, товкотнеча при посадці, тільки не зівай, стань вдало, і маса тебе сама внесе. Культурно захоплюєш місце біля вікна, де вітерцем продуває, і скромно сидиш собі, мов звичайний безіменний пасажир. Частіше б керівним працівникам отак їздити разом з народом, спілкуватися з ним у тісняві, в жароті, де ніхто тебе не знає, а ти ніби знаєш усіх, ‑ сів невидимкою і вивчаєш їхні настрої, їхні потреби. Їздити отак разом з трудящими в напхом напханім автобусі, піддавати свої ребра випробам, маючи іншу можливість, ‑ на це не кожен здатен. Розчулившись від власної великодушності, Лобода давав собі слово, що навіть коли вже працюватиме і в тому головному, високому будинку, де кроки твої гаснуть у килимах, а на столі ціла батарея телефонів, то й тоді не викликатиме вранці машину, а ходитиме на роботу пішки, щоб не сказали, що загордився Володька Лобода після того, як взяли в апарат…

Автобус іде через старий дерев'яний міст, залишений населенню на згадку ще фронтовими саперами; рух величезний, дощаний настил щодня латають, і хоч з боку пасажирів нарікань зараз не чути, Лобода в думці все ж заспокоює їх, що не сьогодні‑завтра цей ветхий міст буде знесено, замінено іншим, може, схожим на отой новий, що його добре видно з вікна автобуса: блищить ажурними арками вище по Дніпру, єднає береги, єднає заводи.

Відгуркотів розбитими дошками міст, автобус вилітає на широку асфальтовану дорогу, що йде якраз побіля плавнів і далі ще кудись, щоб десь там влитися в магістральні траси. Обіч асфальтівки все нові мікрорайони, по‑сучасному сплановані селища, вони не рівня тій стихійній, хаотично розкиданій Зачіплянці. Будинки світлі, багатоповерхові, хоча всі мов близнюки, на один копил, і стелі в квартирах низькі, як у печерах, на карликів розраховані, ‑ але ж скільки треба житлоплощі! Із суцільних блоків будують, женуть і женуть угору швидкісним методом ‑ тиждень не побудеш ‑ і вже не впізнаєш масиву: виросли на пісках нові об'єкти. Дешево і сердито. Кажуть, стандарт. А що ж би ви хотіли? Як інакше при такій скупченості населення? Наплодилося нас! Статистика запевняє, що на кінець століття сім мільярдів гавриків буде на планеті, волі‑неволі полізеш угору, виростуть, може, хмаросяги й там, де зараз розкошують у садках зачіплянські вілли, особливо ота, Ягорова, під солом'яною стріхою… Звичайно ж, якби будувати не для цифри, а з вигадкою, з вогником, то можна б і ці одноманітні коробки чимось оживити, а то вночі, як добре під мухою чоловік, то й додому навряд чи втрапить, заблудиться в цьому царстві стандарту. А чому б не оздобити один корпус у стилі козацькому, другий ‑ у карпатському, клумби зробити ‑ там із силуетом, там із трав'яним годинником… «Лінощі думки, оце нас заїдає, ‑ ніби полемізував із кимось Лобода‑висуванець. ‑ Скільки б'ємось, скажімо, над тими сучасними обрядами, скількох залучали, а вони, як змовились, пропонують тексти ‑ в насмішку ‑ один фальшивий, а другий ще фальшивіший. Тоді ще й дивуємось, чому деякі відсталі трудівниці, і навіть жінки керівних товаришів, паски святять або беруть кумів та потайки дітей хрестити несуть… Хочеться матері, щоб дитину її таки було в купелі скупано, кропилом покроплено».

Зостались позаду корпуси нового житлового масиву, і попросторішало одразу. В усі краї видно далеко. Повінь сонця розлилась, а десь аж на обрії знову з'явився собор. Зуміли ж отак поставити! Скільки не їхатимеш тепер, аж до самих плавнів, все він буде тобі перед очима. З будь‑якої точки видно собор, звідусіль! З боку заводів там він хоч не так виступає, із‑за інших будівель та садків тільки вершечками бань проблискує, а звідси ‑ мов на долоні. Їдеш, їдеш, а він усе є. Відсунути б його куди‑небудь з горизонту, щоб очі не муляв… На якійсь нараді нібито було сказано: навіщо нам десятки пам'яток із вісімнадцятого.сторіччя? Чому не залишити по одній від сторіччя, а решту… Може, й справді там настрій такий? Проїжджатиме трасою той, хто спитати владен, гляне: невже він і досі стоїть, собор отой химерний? А як у вас з атеїстичною пропагандою? А з сектами як? Секти, мабуть, порозплоджували… Доводь тоді, що собор не має нічого спільного з сектами і що відправи в ньому хіба що горобці справляють, пурхаючи у вікна…

Але ж красень, стервець!

З комишини отаке вибуяло. Відстань все поглинула, ні риштовань твоїх не видно, ні бляхи проіржавілої, зосталась сама поезія! Панує над усією місцевістю, весь обрій ніби тільки для того й існує, щоб відтінити його. Перед ним просто мізерією себе почуваєш. Наче сміється з тебе, наче питає: ану, ти щось краще за це збудуєш? Для віків? Чи тільки на кольоретки й здатен? А що, коли це й справді… шедевр? Коли хтось саме таку оцінку йому дасть? Тоді знову ж спитають, а з кого ‑ з найменшого, з тебе! Хоч те добре, що звідси, з траси асфальтівки не дістає око розгледіти, в якім він занедбанім стані, ні іржі не помітно, ні облупленості, ні повидираних вікон, ‑ самий силует, самий дух творця, як Баглаєнко сказав би…

І десь там Єлька неподалік. Мабуть, книжку читає. Заніс їй днями роман про Сагайдачного. І вчора читала. Заскочив на хвилинку, а вона й говорити неспроможна ‑ повні очі сліз. Чого ти? Виявляється, дочитала до того місця, де Настю турецькому паші продають… Єлька ця ‑ просто скарб, дикий, рідкісний витвір природи. Не стільки, правда, витвір, скільки матеріал, але ж який! Хай і дикувата, хай і неотесана трохи, так, може, це й краще? Сам формуватимеш, ще не пізно. Хоча, видно, й нелегкою буде формовка, тут треба добре вивчити опір матеріалу. Думати про Єльку, уявляти її всіляко ‑ йому сама насолода. Від землі, від природи вся, горить, аж степом та сонцем від неї пахне. Якби тільки не ота її неприступність… Одначе найдемо й до неприступних ключа! Ти ось їдеш, а Катратий там своє робить, готує грунт. Прогресивний виявився дід, дарма що з махновцями плутався колись, в доісторичну еру…

Собор ненадовго зник за деревами смуги‑вітроламки, потім знову виринув. По трасі рух, все мчить сюди й туди, а він на місці, ніби вісь, ніби шпиль‑наконечник над життям цілого краю. Батько твій Ізот Лобода ще парубком у тому соборі співав, голос, кажуть, мав, як у Паторжинського. Ще й зараз після чарки зможе затягти. Якщо інші пишаються своїми батьками, то ти можеш пишатися двічі. Свого часу був одним з найкращих металургів, на все Подніпров'я його ім'я гриміло, з Макаром Мазаєм змагався. Всю війну на Уралі давав метал з ним, і Володька там починав свою трудову біографію. Дитя війни ‑ так міг би про себе сказати. На картках виріс, підлітком уже стояв біля верстата, в мороз пальці до металу прикипали… Старші брати теж не зіпсували анкету, не кажучи вже про батька. Тільки от характер у старого важкий, дедалі гірше Володька почувається з ним. Ще на заводі, коли батько приходив на збори, де Володька мав виступати, синові одразу псувався настрій. Дивну річ помітив: уже сама присутність старого одразу робить всі твої слова мовби якимись недійсними, порожніми… Що за знак?

Виростав Володька під девізом: людина ‑ найцінніший у світі капітал. А хіба й ні? Хіба слава братів, загиблих на фронтах, та батькові заслуги не прокладали й тобі дорогу, хіба не пожинав ти і їхньої слави капітал? Може, за те й висунуто? Але ні, не применшуй свою власну роль, живеш не лише заслугами роду ‑ цінять тебе й за твої власні. Щоправда, декотрі з твоїх ровесників зуміли вище сягнути, але ж і ти не забалотований життям. Не догматик який‑небудь зашкарублий, ще можеш далеко піти… Шлюб тобі не зашкодить, навіть Єлька своїми пестощами не приспить у тобі жадобу іти по висхідній, брати штурмом Ельбруси життя. Від котрогось (чи не від молодого Орлянченка) чув якось: «Тільки знайду достойну особу і ‑ все: замикаюсь у привату, іду в інтимі» 3 ним, з Лободою, цього не станеться, щасливий шлюб тільки енергії додасть… Брехня, помітять, оцінять… Тільки більше, більше ініціативи! Не давай пощади старосвітчині! Більше простору для нововведень, для різних обрядів сучасних… На самих вікторинах далеко не поїдеш, треба вхідчини новоселам, купелі новонародженим, карнавали робітничим паркам, у масках щоб, весело, бурхливо!… Перед лекторським бюро домогтися, щоб лекції в парках були живіші, а то вийде і нудить по своїх шпаргалках про будову всесвіту, а перед ним троє пенсіонерів куняють на лавках… Подбав би краще, щоб сушняк свій народною мудрістю пересипати, прислів'ями оживити, приказками… Тепер на це звертають увагу. Володьку вважають знавцем народної мудрості: іноді начальство навіть залучає його при нагоді соковите прислів'я в доповідь втулити, перцем приперчити де слід… Треба буде знов приказок підчитати, а головне, самому творити нові, сучасні, бо хто ж їх творитиме, як не ти?! До трудящих прислухайся, підхоплюй гостреньке слівце в наших роботяг, вони ж уміють ‑ скаже, як зав'яже: «Комсомолом починаєм, соцбезом кінчаєм…» Коли й чиєсь повториш, теж не гріх ‑ на козаку нема знаку, не піймавсь ‑ не злодій!… Пригадалось, як колись, ще в комсомолі, всю конференцію розсмішив, процитувавши з «Енеїди»: «Зевес тоді лигав сивуху і оселедцем заїдав!…»

Треба й сучасних авторів підчитати, щось вони ж там пишуть? Щось… мислять? Лобода одразу насупився: ох, знаємо тих мислителів. Про соцреалізм не дуже щось, більше про гуманізм… Вічні питання їм подавай, вічні істини, їм би оцей собор ‑ стояли б і вік на нього молились… Хлібом їх не годуй, тільки дай їм тієї козаччини!… Дивний народ: все мають у власних машинах розкатують, а все ще чогось їм треба… Мабуть, і самі не знають чого! Усе їм ‑ золотим дощем: нагороди, лауреатства, любимчики народу… Ні, розбалували ми їх! Інших критикують, а самі від комфорту не відмовляються! Не часто, мабуть, щоб отак у автобусі за гривеника. Або щоб як той Сковорода‑філософ ‑ палицю в руки, рюкзак на плечі і пішки по Україні. Теперішній філософ з лімузина не вилазить. Правда, хоч і в машинах, я все знають, бестії, все чують… Попадись йому на перо, докотись до нього хоча б оця історія з соборною таблицею, він її не промине, шум підніме до небес. Ох, публіка! Ох, народець!

І молодші їхні теж у такому ж дусі жмуть. Зустрівся якось Володьці в редакції багатотиражки поет заводський. І хлопець нічого, добрий виробничник, комсорг цеху, а вірші… Як і в того Баглаєнка, все в планетарних масштабах: Титан і Антититан, брама заводська ‑ брама віку… Спробував був його покритикувати: «Що ти все тільки про брами? До брами дійшов і зразу стоп. А ти далі веди свою музу, на територію, в цех! Ти ж не лише поет, а й комсорг! Дай у своїх сонетах виробничий процес. Цех мені дай! Оспівай головне ‑ продукцію рук своїх!» А в цього іронія в очах: «Товаришу Лобода, нагадаю вам, що я в режимнім цеху і моя продукція розголошенню не підлягає…» Отакий Елюар!

Собор усе ще мов на долоні. Коли дивитися звідси на нього, з перспективи, є в ньому щось ніби від ракети космічної, надто ж у тому центральному куполі, що стрімко угору націливсь… Дивно: стільки бомбами вирв на Зачіплянці було нарито, а його жодна не взяла. Наперекір усім бомбам досі стоїть, мов якась антибомба, ‑ вістрям угору, у небо, увись. Зуміли ж отак поставити, передчули час!… А тепер борись із ним, ще чи й перебореш…

Та годі про це. Не думати про неприємне! Хай буде в тебе сьогодні День спокійного сонця, День приємних думок! (Це теж одна з придуманок, варто запам'ятати, при нагоді запропонуєш заводській молоді, отим тугодумам безкрилим, може, підхоплять?)

Плавні нарешті! Скарбне. Райсвіт це зветься в людей. Все довкола в буйнощах зелені, у розповні літа. Сама природа розкрила зелені обійми назустріч горожанам, звідусіль війнуло лісовим духом, здоров'ям… Підходять і підходять автобуси, висипають людей ‑ ідуть, озброєні спінінгами, вудками, нав'ючені рюкзаками, і всіх їх одразу поглинають хащі, зелена сутінь, переплетена сонцем; розсіялись, розтеклися, нема. Скільки їх місто викидає сюди у вихідний, а плавнів вистачає на всіх, розмахнулась природа, розкинулась багатствами колишніх козацьких угідь, не пошкодувала і для теперішніх людей ні тихих вод, ні ясних зір, вночі все небо над плавнями всіється зорями дивовижно ясними, буде що лічити закоханим.

Хащі, очерети, гаї та підгайки, рукави та рукавчата з поваленим у воду дерев'ям, плеса та заплески, стежки та стежиночки ‑ заблудитись би можна незнайомій людині у цих плавневих нетрях, що їм немає кінця! Річка тече закрутами, на одному з таких закрутів у Володьки своє, давно вподобане місце, з гарним плесом, з рідколіссям вікових дубів… Це коло Бабиного Коліна, де не одну юшку заїдено, не один випито «Арарат». Сьогодні, коли добувся до цього місця, тільки очі витріщив: стовпотворіння! Ліс аж тріщить від машин, мотоциклів, всюди труси та купальники на кущах, приймачі ревуть, вода кипить плавцями та ниряльниками, лящать діти, пустують дорослі, блищать тіла, літають м'ячі, яскравіють рятівні кола… Фейєрверк сонця, свято барв, бенкет розкошуючого літа! На багатьох машинах приватні номери, то який‑небудь металург ‑ інженер або рядовий сталевар, ‑ зібравши свою рідню, напхавши в того «Москвича» або «Запорожця» пасажирів, як у рукавичку, виїхав з ними сюди лісовим повітрям насмакуватись… Лобода наливався гордощами: ось де вивчати життєвий рівень! По молоку та м'ясу хай ще не випередили, хай тільки гасло поки що кинуто, зате ж настрій який, життя кругом цвіте, хоч на кольорову плівку знімай! І знімають, крутять, знайомий воєнком поставив біля куща свою товстелезну бабеху в купальнім костюмі, ніяк не прицілиться, ніяк не наведе на неї свій об'єктив…

І Лобода тут не чужий, то з тієї, то з іншої компанії гукають:

‑ Володько, привіт!

‑ Володимире Ізотовичу! До нас причалюйте!

Це ж здорово, коли ти людям не нуль! В будь‑яке товариство тебе приймуть, всюди ти бажаний, бо знають, який ти компанійський, вмієш і мертвих розвеселити. Затіяти гру якусь, розповісти анекдот чи й пісню організувати ‑ все це вийде в тебе, з вогником вийде, його ти й досі не втратив!… Поблизу легко, з пританцем пройшла в панамці, в туго обтягнутих штанях дівчина, невеличка, гарно складена, здається, з тих, що на «Коксохімі» практику відбувають, осміхнулася Лободі, наче знайомому, і стало на душі ще приємніше. Як, власне, небагато треба людині, щоб відчути, яке воно, щастя, на смак!

Виникла проблема, де ж роздягатись. Бо всі ‑ то свої, а може статися, що одежду свою завтра аж на товкучці впізнаєш. У кишенях до того ж документи ‑ з цим не жартуй. Вирішив присусідитись біля воєнкома. Доки роздягався коло цього розтовстілого подружжя, воєнком і його бойова подруга встигли одержати у. віддяку від Лободи веселу історійку про того генерала, якого в поїзді обікрали, зостався без своїх генеральських штанів із лампасами, ‑ ой же трудно було потім бідоласі доводити, що він генерал!…

Зоставшись у трусах, Володька оглянув себе. Негарно, що тіло біле, зовсім без засмаги. Студенти он борюкаються, ті всі вже як полінезійці, а тут за текучкою, за клопотами й загоріти нема коли. Та хоч і біле тіло, але міцне, здорове ‑ порода відчувається Лободина, козацька. Купатись! Змити в Скарбному трудовий піт і пилюку буднів!

З розгону шубовснув у воду. Плавав на животі й на спині, вода його лоскотала, збивав долонями бризки вгору ‑ сліпий осяйний дощ падав на нього з блакиті неба!

Викупався, посвіжів, збадьорився. Скарбне здатне миттю знімати втому. Поблизу грали у м'яча якісь дівки в мокрих купальниках, довгоногі, стегнасті; підключився до них і теж трохи поганяв м'яча. Ліс, сонце, жарти, забави… Оце життя. Мабуть, оце воно і є, щастя. Просте, земне… як Єлька. Ні, не вміємо ми відпочивати, не вміємо, товариші, користатись благами рідної природи! Самі ж губимо себе. Надалі покладе собі за правило виїздити щовихідного з Єлькою на Скарбне, їздитимуть на Вовчу, заведуть наметик на дві персони і в лісі під зорями ночуватимуть. І взимку спатимуть у лісі, в хутряних полярних мішках!

‑ Зрештою, щастя ‑ це найвищий тонус душі, ‑ жваво загомонів до воєнкома. ‑ Не розумію, звідки беруться на світі невдоволені? Нарікальники? Знав я одного з ваших, знову‑таки, пробачте, генерала: пенсію має ‑ дай Бог кожному, пошана, достаток, а теж гуде. Спитати б, чого йому ще треба?

Воєнком усміхнувся:

‑ Свободи або жінки молодої.

‑ Скоріше останнього. Бо хто вже мав свободи більше, яіб той генерал…

Обсохнувши, прогрівшись на сонці, Лобода знову шубовснув у воду, плавав, пірнав, виринав, з чиїмись дітьми водою переплескувався…

Після того не відмовився й перекусити, бо розсердилась би воєнкомова, коли б не юкуштував її наїдків, щедро розставлених на килимку. Сюди сміливо їдь, у цей край щедрот!… Без нічого їдь, завжди біля людей прогодуєшся, як оті он студенти, що неподалік чумацьку кашу заходились варити. Ох і оригінали! В однієї компанії казана попросили, бо «наш казанок об глиняний глечик розбився», у відставника солі, в когось цибулину, в когось картоплину, ще в когось пшона жменю, тільки вода своя ‑ джерельна вода Скарбного… Зібрали потроху з усіх данину, скомпонували, і каша чумацька вже булькотить у казанку, ждуть, обсіли її голодняком з ложками, яких, до речі, теж позичили у сусідів, ще й регочуть: доісторичний ліс‑праліс, мовляв, і той людину годував, то невже ж цей ліс, сучасний, цивілізований, ліс благ і достатку, та нас, голодних студентів, не прогодує?

Дата добавления: 2015-06-28