Лист XIX

Сенека вітає свого Луцілія!

Аж підстрибну, бува, з радості, коли отримую твої листи. Вони сповнюють мене доброю надією: бачу в них не одну лиш обіцянку, а запоруку твого вдосконалення. Не звертай же з тієї стежки, на яку ти ступив, прошу тебе, благаю. Про що ж іще радше я міг би просити друга, як не про нього самого? Якщо можеш, то ухились від тих клопітких занять, якщо ні - вирвися. Хіба мало розтрачено часу? Почнімо хоча б у старості збиратися в дорогу! Що тут ганебного? Прожили серед хвиль, то хоч умрімо в гавані. Але я не раджу тобі шукати слави у дозвіллі: ним ні похвалятись не треба, ані його приховувати. Ніколи, хоч як засуджую безум людського роду, ніколи б я не посмів загнати тебе в якийсь глухий сховок, одгородити від людей забуттям. Живи так, щоб твоє дозвілля було на видноті, але не вражало очей. Нехай ті, хто тільки-но почав снувати свої задуми, вирішують, чи варто їм провести життя в невідомості. Ти вже не маєш на це права: сила твого хисту, вишуканість письма, непересічність твоїх дружніх зв'язків - усе це вивело тебе на широкий простір. Хоч би як глибоко ти поринув у самотність, у яку нору б не забився,- тебе виявить те, що ти зробив досі. Тобі вже не вдасться побути у темряві: хоч би куди ти тікав, колишня твоя слава принаймні відблиском поспішить за тобою. Але спокій ти можеш здобути для себе, не наражаючись на чиюсь ненависть, не роз'ятрюючи душу докорами, не пригнічуючи тугою. Бо чи є щось таке, що, на твою думку, ти покидав би нерадо, проти своєї волі? Твої клієнти? Але ж вони не так до тебе, як до того, що очікують від тебе, прив'язані. Можливо, друзі? Дружби вони прагнули колись, тепер - зиску. Змінять, скажімо, свої заповіти одинокі старці - і всі, хто щодня приходив до них з вітанням, перемандрують до інших порогів. Велике дешево не обходиться. Зваж, чи волієш відмовитися від себе самого, чи від якоїсь із своїх справ. О, якби ти й постарітися міг, не переступаючи тих скромних меж, у яких тобі було суджено народитися! Якби доля не підняла тебе так високо! Якби!.. Але те раптове щастя віднесло тебе далеко; твоєму зорові вже не досяжні обрії здорового життя: їх заступила провінція, прокураторство і все, що з цим пов'язане. А далі тебе підхоплять ще почесніші обов'язки; за ними - ще якісь інші, й так - без кінця. Який із цього вихід? А що ж тут озиратися? Гадаєш, настане пора, коли ти, врешті, не матимеш чого жадати? Ніколи того не станеться! Подібно до низки причин, з яких, як ми кажемо, сплітається приречення, безперервно снуються й жадання: кінець одного стає початком іншого. Життя, у яке ти поринув, саме по собі ніколи не покладе краю твоїм нещастям, твоєму рабству. Вийми з-під ярма вже натерту шию. Краще хай її один раз перетнуть, ніж вона постійно має гнутися під тягарем. Повернувшись до приватного життя, ти, зрозуміло, матимеш усього менше, але для тебе цього буде більше ніж доволі, а нині тебе не вдовольняє те, що ріками пливе звідусіль. То що вибираєш: ситість у нестатках чи в достатках - голод? Щастя - жадібне, та ще й наражає нас на жадобу інших: доки сам пожиратимеш усе очима, доти й тебе пожиратимуть інші.

«Який же все-таки вихід?» - запитаєш.- Та будь-який. Згадай, скільки ти змарнував зусиль заради грошей, як настраждався задля почестей, то зважся хоч на що-небудь ради дозвілля. Інакше тобі доведеться посивіти серед тих прокураторських, а потім і міських урядових клопотів, у колотнечі, між усе нових хвиль, яких не вдасться уникнути, хоч би як прагнув поміркованості та спокійного життя. Зрештою, що з того, що ти хочеш відпочивати? Твоя доля не хоче! Ти ж і тепер дозволяєш їй зростати, хіба не так? Скільки додасться до успіху, стільки само - до страху.

Хочу тут навести тобі думку Мецената(1)- слова, вирвані у нього такими ж тортурами: «Сама висота вражає вершини громом». Питаєш, у якій книжці той вислів? У тій, що називається «Прометей».

Меценат, очевидно, хотів сказати: «Де висота - там і вражені громом вершини». Чи варта того могутність, хоч би якою була вона, щоб твоя мова стала, мов у п'яного? То був обдарований чоловік, він міг подати чудовий зразок римської красномовності, коли б його не розніжило, скажу навіть, не оскопило щастя. Ось така доля чекає і тебе, якщо не згорнеш вітрила, якщо (а він зробив це надто пізно) не повернеш до берега.

Я міг би поквитатися з тобою наведеним висловом Мецената, але, наскільки тебе знаю, ти посперечався б зі мною - не прийняв би грубо карбованої, низькопробної монети. Отож, як уже я звик, звернуся за позичкою до Епікура. «Спочатку,- вчить він,- треба глянути, з ким тобі їсти та пити, а вже потому - що їсти та пити, бо ж напихатися м'ясом наодинці - звичай лева чи вовка». Але керуватися тією настановою зможеш лише тоді, коли покінчиш із метушнею. Інакше тих, з ким тобі ділити обіди, підбиратиме для тебе з юрби клієнтів твій номенклатор(2). Помиляється, хто шукає друга у вітальні, а випробовує його за обіднім столом. Найбільша біда заклопотаної, обтяженої своїм майном людини в тому, що вона вважає своїми друзями тих, кого сама не любить, будучи певною, що достатньо слави добродійника, аби оточити себе друзями. Хоча, як то буває, що більше комусь зобов'язаний, то більшу злобу до нього чуєш: небагато позичив - маєш боржника; багато - ворога.- «То як? Добродійством не набудеш друга?» - Набудеш, коли вибиратимеш, на кого тобі звернути своє добродійство, коли вкладатимеш його, а не сипатимеш ним навмання. Отож, поки вчишся керуватися своїм розумом, послуговуйся порадою мудрих людей: більше зважай на те, хто отримує, ніж на те, що отримує.

Бувай здоров!

Дата добавления: 2015-06-28