Охарактеризуйте розвиток освіти часів Київської Русі та Гетьманщини. Які національні риси вона мала?

Існування писемності на Русі в язичницький період підтримувалось як індивідуальним, так і груповим навчанням грамоти. Групове навчання було зародковою формою шкіл, які з’являються з винайденням буквенно-звукової системи письма. До прийняття християнства перші школи були двох типів:

– язичницькі школи, які задовольняють потреби язичницької верхівки;

– християнські школи. Відомо, що християнство проникає на Русь задовго до його офіційного запровадження.

Розвиткові освіти і шкільництва європейського гатункуна Русі сприяло запровадження християнства. Воно прилучило Русь до античної культури і науки, зблизило її з багатьма країнами Європи.

Перше офіційне свідчення про появу шкіл на Русі датується 988 р. і пов’язане воно з хрещенням Русі. У "Повісті временних літ" вказується, що князь Володимир відкрив у Києві при Десятинній церкві школу "книжного вчення".

Хрещення Русі і розповсюдження грамотності через шкільне навчання були ланками однієї політики князя Володимира, який бажав укріплення держави, і тому прагнув підготувати грамотних людей, передусім, для державного апарату, які б могли уміло вести внутрішню і зовнішню політику.

З іншої сторони, і християнська церква була зацікавлена у підготовці освічених людей – ідеологів нової релігії. Та й рівень розвитку ремесла і торгівлі вимагав грамотних людей. Слід відзначити заслугу християнської церкви у поширенні шкільництва на Русі. Саме вона принесла сюди традицію шкільної освіти, якої на Русі не було.

Вслід за відкриттям школи Володимиром у 988 р., де було 300 дітей, древні літописи зберегли свідчення про відкриття ще ряду шкіл на Русі. На ХI ст., коли припадає період розквіту Київської Русі, тут склалася така система шкіл і виховання: школи "книжного вчення", монастирські школи, школи грамоти, кормильство, жіночі школи.

Школи "книжного вчення" – школи підвищеного типу. Як правило, тут викладалося "сім вільних мистецтв". Особливістю таких шкіл було те, що навчання здійснювалось за привнесеною християнством книжною системою, де головною була робота з книгою, з текстом. А це розширювало рамки пізнання і можливості освіти.

Ці школи готували своїх вихованців до діяльності у різних сферах державного, культурного та церковного життя. Прикладом шкіл "книжного вчення" були школа Володимира (988 р.), двірцева школа Ярослава Мудрого (1037 р.) і ін. Остання існувала при Софійському соборі і мала міжнародне значення. Це була школа підвищеного типу, тут велося перепису­вання книг, а також готувалися писарі і перекладачі для цієї справи. В ній було започатковано першу на Русі бібліотеку, яка стала дуже відомою.

Монастирські школи запроваджувались з ХI ст. при монастирях згідно Студитського статуту, який вимагав, щоб монахи жили в гуртожитках і навчалися грамоти. Спочатку існували тільки закриті монастирські школи, їх відвідували новоприйняті монахи. Такі школи функціонували лише в період навчання останніх. Навчання носило індивідуальний характер.

У деяких монастирях існували школи підвищеного типу. Такою була школа в Києво-Печерському монастирі (1068 р.). Вона давала богословську освіту, яка досягала рівня візантійської духовної патріаршої академії. З її стін виходили не лише вищі духовні ієрархи (ігумени, єпископи і т. д), а й видатні діячі давньоруської культури, представники богословсько-філософської думки. Школа відома своєю бібліотекою. Києво-Печерський монастир став центром руського літописання, був постачальником книжкової продукції у всій Київській Русі.

Головне завдання монастирських шкіл полягало в суворому аскетичному вихованні, зміст якого зводився до формування в ченців покори, терпіння, відмови від радощів земного життя.

З ХII ст. за ініціативою князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) в Галицько-Волинському князівстві запроваджуються перші відкриті монастирські школи для населення.

Школи грамоти існували переважно в містах (в село грамота не проникала). Тут вчились діти бояр, посадників, купців, лихварів, заможних ремісників. Утримувались такі школи на кошти батьків, тому для бідного населення були недоступні.

Вивчали читання, письмо, лічбу і хоровий спів. Під час занять учитель працював з кожним учнем окремо або з невеликою групою учнів (8-10 чол.).

Кормильство – форма домашнього виховання дітей феодальної знаті. Князі підбирали для малолітніх княжичів (віком 5-7 років) кормильців з числа воєвод і знатних бояр, що жили в окремих волостях. Княжич не тільки там виховувався, але й княжив. Кормильці були і як наставники, і як управителі. Кормильство передбачало не лише військово-фізичне виховання, але й орієнтувалось на високий рівень освіти. Князі володіли 5-6 іноземними мовами.

Розсаджування київськими князями своїх дітей по містах і областях спочатку сприяло консолідації східнослов’янських земель. Але згодом виявились його негативні наслідки: батьки погано знали дітей, брати не знали один одного, що посилювало міжусобиці; високий статус кормильців давав їм змогу втручатися в родинні суперечки князя, в політичні інтриги і придворні змови. Починаючи з ХIII ст. кормильці заміняються дядьками – високоосвіченими людьми (вперше термін зустрічається 1202 р.). Вони ставали домашніми вчителями. На зміну кормильству приходять елементи гувернерства.

Жіночі школи. Прикладом таких шкіл є жіноча школа, відкрита Ганною Всеволодівною (сестрою Володимира Мономаха) при Андріївській церкві у Києві (1086 р.). Пізніше такі школи були відкриті в Суздалі, Полоцьку та інших містах. Ряд джерел засвідчують високу освіченість жінок, особливо у князівських верхах. Це піднімало престиж Київської Русі в очах Європи.

Більшість дітей, передусім, простих людей виховувались у сім’ї. Їх вчили сільськогосподарської праці та іншій домашній роботі. Дітей могли віддавати якомусь майстрові для вивчення ремесла. Там вони інколи могли вивчати грамоту та хоровий спів.

За порівняно короткий час (ХI-ХII ст.) Київська Русь досягла надзвичайно великих успіхів у поширенні грамотності та шкіл і за станом освіти не поступалася західноєвропейським країнам. Прикладом цьому є двірцева школа Ярослава Мудрого. Причинами, які сприяли розповсюдженню грамотності й шкільництва на Русі, були:

– про освіту турбувалася не лише і не стільки церква, а й князівська (світська) влада;

– навчання в школах проводилось рідною мовою (слов’янською);

– з Болгарії проникала і поширювалась кирило-мефодіївська писемна традиція (Русь приступила до шкільної освіти не на голому місці, а маючи вже багато болгарських перекладів літератури на слов’янську мову);

– існувала самоосвіта, майже невідома на Заході того часу;

– школа була відкрита для широких мас, хоч мова про всеобуч не йде;

– школа в Київській Русі була доступна для дівчат;

– давньоруські школи за своєю організацією були більш демократичними, тут дисципліна мала більш м’який характер, ніж у західноєвропейських школах.

Саме якісна та універсальна освіта була одною з головних причин того, що в ранньомодерній Європі знали й поважали провідників українського козацтва, гетьманів і старшину «Terra Cossakorum». Найвагоміший внесок у це було зроблено осередком української духовності й освіти, про який піде мова далі.

Загальновідомо, що освітнім закладом першої величини в Україні XVII—XVIII стст. була Києво-Могилянська академія, початки якої сягають 1615 р. — часу заснування школи при Богоявленському братстві в Києві. Перетворена в 1632 р. на колегію, а в 1701 р., згідно з указом російського царя Петра I, на академію, вона фактично до заснування Московського університету в 1755 р. була єдиним у Східній Європі навчальним закладом вищого типу.

Славу Могилянки творили, в першу чергу, її керівники та викладачі, серед яких було немало видатних вчених та письменників, що складали цвіт української інтелектуальної еліти того часу. Це перш за все — Сильвестр Косов, Йоаникій Галятовський, Варлаам Ясинський, Йоасаф Кроковський, Лазар Баранович...

Впроваджені Петром Могилою у викладання науки викладалися там і пізніше. Мовою викладу була латина, залишалася і польська мова. До викладання вводилися й німецька, грецька, старослов’янська мови, пізніше — французька та російська.

Академія була рушієм перетворення, змін у традиційному світогляді, переорієнтації на наукове пізнання світу. Це стало можливим завдяки синтезу наукових надбань Заходу і Сходу Європи. Західні ідеї та доробок учених переосмислювався відповідно до потреб власної культури, її традицій, віросповідання. Було б незле повчитися цьому й сучасним вітчизняним діячам освіти, які, на жаль, здебільшого некритично сприймають доробок своїх закордонних колег, механічно переносячи його на український грунт із відповідними наслідками.

Цікаво зазначити, що в плані прийому на навчання вихідців із різних станів академія була досить демократичною установою — тут навчалися представники майже усіх станів та прошарків українського суспільства, світські люди переважали над вихідцями із духовенства. Географія місць звідки прибували на навчання до Академії студеї, була надзвичайно широкою — від Перемишля на Заході до берегів Сіверського Дінця на Сході, хоча російський цар Олексій Михайлович поставився до вихідців із Правобережної України в колегіумі різко негативно.

У різні часи в Академії викладала ціла плеяда видатних українських вчених — перший викладач філософії Йосип Кононович — Горбацький, вірогідний автор «Синопсиса» Інокентій Гізель, Георгій Щербацький.

Не будучи університетом в класичному значенні цього слова, академія була своєрідним «підготовчим ступенем» для української молоді, що бажала продовжити свою освіту за кордоном. Культурно-освітній обмін — фактично, прообраз Болонського процесу, що дозволяв вільне отримання чи продовження освіти у будь-якій країні Європи, було запроваджено вже в ті часи.

Цікаво, що на науку за кордон їдуть діти не лише заможних старшин — землевласників, а й міщан, простих козаків — українців, на відміну від Московської держави, де закордонні поїздки були фактично заборонені духовною владою, аби молодь не підхопила Західної «культурно-релігійної зарази». Натомість, на навчання до Академії, що була вогнищем культури не лише для України, з’їжджалися представники країн слов’янського світу, споріднених з Україною культурно. Добою найвищого розквіту Академії був час гетьманування Івана Мазепи, який особисто виділяв на утримання закладу великі кошти, збудував нове приміщення для неї-корпус, що пізніше назвали Мазепиним. Наприкінці XVII ст. Тут навчалося близько 2000 студентів кожного року.

Знаковим є той факт, що майже всі визначні українські діячі XVIII ст., вийшли з київської академії — гетьмани, генеральна старшина, канцеляристи Генеральної військової канцелярії. Маємо тут згадати про автора монументального твору українського історіописання першої половини XVIII ст. — «Літопису» Самійла Величка, що також навчався в Академії. Доволі показовим є те, що велика кількість вищого російського духовенства від 1700 до 1762 рр. складалася з українців, учнів Могилянки. Навчався тут і відомий російський учений, ініціатор заснування Московського університету, академік М. В. Ломоносов

Після отримання статусу Академії, вона долучилася до утворенню колегій у Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1730 р.) та інших містах України, таким чином посприявши утворенню мережі середніх шкіл на Україні.

У усіх цих навчальних закладах, з незначними змінами, викладалися усі ті самі предмети, що і в Академії — граматика, синтаксис, піїтика, риторика, філософія.

Високо цінувалась освіта в Запорозькій Січі — про це свідчить хоча б те, що, як пише наш видатний історик, академік Дмитро Яворницький, більшість січового товариства була грамотною й власноручно підписувалась на різноманітних листах, ордерах та інших документах. На Запорожжі існували й свої школи, що поділялись на монастирські, січові й церковно-парафіяльні У січовій школі викладалися співи, читання та письмо. За різними даними, чисельність учнів в школі досягала 80 чоловік.

Монастирська школа існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі, в ній викладали грамоту, молитви, Закон Божий і письмо. Церковно-парафіяльні школи існували при усіх парафіяльних церквах запорожців, що мешкали по слободах, зимівниках.

Відсоток грамотності, зважаючи на повагу Товариства до освічених людей та заохочення козацтва до навчання навіть у старшому віці, був досить високий.

Про це свідчить цікавий документ, який згадується в «Історії запорізьких козаків» Д. І. Яворницького — Розписка від 1763 року, про обов’язок виконувати усі порядки внутрішнього благоустрою, в якій підписувались «хто по простоте крестами, а кто может — письмом». Згідно з нею, на 13 неграмотних січовиків в одному курені припадало 15 грамотних. Маємо погодитись із авторитетною думкою вченого, що подібного рівня грамотності на той час не спостерігалось навіть у вищих верств російського народу.

Не соромила Козацької держави й початкова, народна школа. Вона утримувалась на власні кошти українського населення і з його власної ініціативи. На середину XVIII ст., на території семи полків Гетьманщини існувало 866 народних шкіл, що в зіставленні з густотою населення дорівнювало одній школі на 1000 осіб. У 1767 році лише в одному Чернігівському полку існувало 143 школи, по одній вже на 746 осіб.

Розуміючи, що поширеність і якість освіти в Україні — Гетьманщині — одна з головних перепон на шляху до її остаточного покріпачення, Російська імперія поступово вживає заходів до скорочення кількості шкіл в Україні, добиваючись цього різними засобами. Внаслідок цього вже наприкінці існування Гетьманщини на одну школу в середньому припадало по 6750 учнів.

Така діяльність імперської адміністрації не могла не позначитись на становищі українців у державі. Втративши можливість навчатися в своїх навчальних закладах, українство підупало культурно, економічно, втратило залишки волі до супротиву, усвідомлення своєї окремішності. Вже не було кому захищати ті залишки автономії, якими ще користувалась Гетьманщина після правління імператриці Єлизавети.

Без усвідомлення сьогоднішніми українськими можновладцями тієї істини, що без всеохопленої, якісної національної освіти усіх ланок — нижчої, середньої та вищої — майбутнє України як незалежної та справді європейської держави завжди буде під питанням.

Дата добавления: 2015-06-29