Студопедия

КАТЕГОРИИ:


Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)

В різні літературні епохи та в різних художніх напрямах





Змінність жанрів та жанрових систем

 

Питання про сталість-змінність жанрів є дискусійним. Воно давно обговорюється в літературознавстві. В. Кожинов: “Жанр, понимаемый как тип произведения, есть образование исторически устойчивое, твердое, проходящее через века” (КЛЭ. – М., 1964. – Т. 2. – С. 915). Ю. Тинянов: “Жанр – не постоянная, не неподвижная система… представить себе жанр статической системой невозможно уже потому, что самое сознание жанра возникает в результате столкновения с традиционным жанром, т.е. ощущения смены – хотя бы частичной – традиционныого жанра “новым”, заступающим его место” (Тынянов Ю. Поеэтика. История литературы. Кино. – М., 1977. – С. 202.).

 

Літературні жанри не є застиглими субстанціями, вони живуть живим життям і тяжіють до постійного оновлення і розвитку з плином літературного процесу.

 

М. Бахтін у книзі “Проблемы поэтики Достоевского” (М., 1972, розділ 4 “Жанровые и сюжетно-композиционные особенности произведений Достоевского”) писав:

«Литературный жанр по самой своей природе отражает наиболее устойчивые, «вековечные» тенденции развития литературы. В жанре всегда сохраняются неумирающие элементы архаики. Правда, эта архаика сохраняется в нем только благодаря постоянному ее обновлению, так сказать осовременению. Жанр всегда и тот и не тот, всегда и стар и нов одновременно. Жанр возрождается и обновляется на каждом новом этапе развития литературы и в каждом индивидуальном произведении данного жанра. В этом жизнь жанра. Поэтому и архаика, сохраняющаяся в жанре, не мертвая, а вечно живая, то есть способная обновляться архаика. Жанр живет настоящим, но всегда помнит свое прошлое, свое начало. Жанр – представитель творческой памяти в процессе литературного развития. Именно поэтому жанр и способен обеспечить единство и непрерывность этого развития» (с. 178-179).

 

Н.В. Копистянська у статті “Понятие “жанр в его устойчивости и изменчивости” (Контекст – 1986. – М., 1987. – С. 178-205) визначила чотири сфери щодо дилемми “стале – мінливе”, “постійне – часове”:

Сфера 1. Жанр як поняття більш абстрактне, загальнотеоретичне, що означає сукупність і взаємозв’язок основних, визначених і стійких жанрових ознак, які виявляються у творах різних епох, різних народів (роман, балада, поема, сонет і т.д.).

Сфера 2. Жанр як історичне поняття, обмежене у часі й соціальному просторі. Жанр розглядається тут у динаміці, в комплексі причин його формування, розвитку, змін тощо. (Наприклад, новела епохи Відродження і новела XIX століття, антична епопея і новочасна епопея, рицарський роман і роман реалістичний тощо).



Сфера 3. Жанр – поняття, що враховує специфіку конкретної національної літератури (чеська романтична казка, російський реалістичний роман та ін.).

Сфера 4. Конкретизація поняття стосовно творчості окремих митців (чеховське оповідання, флоберовський роман, роман Достоєвського, байроновська поема тощо).

Отже, Копистянська робить важливий висновок: “В самом понятии жанра сочетается устойчивое и изменчивое. Жанр устойчив как понятие общетеоретическое. Жанр изменчив в непрерывном историческом развитии и национальном своеобразии. Жанр неповторимо индивидуален” (с. 182).

 

Що ж впливає на змінність жанрів? Які чинники розвитку літературних жанрів? М. Бахтін, досліджуючи жанрові особливості романів Достоєвського, робить екскурс в історію жанрів, занурюється в глиб античності, показуючи, як антична архаїка модифікувалася в творчості Достоєвського. Паралельно він відзначає, під впливом яких чинників давні жанри розвивалися протягом тривалого часу.

Отже, які ж це чинники розвитку жанру:

· зміна дійсності, а звідси – і зміна ставлення жанру до неї, зміна самого предмета жанру (М. Бахтін висуває ставлення жанру до дійсності як один із головних критеріїв його оцінки, тобто тут ми маємо справу із “жанровим змістом”: «Первая особенность всех жанров серьезно-смехового – это их новое отношение к действительности: их предметом или – что еще важнее – исходным пунктом понимания, оценки и оформления действительности служит живая, часто даже прямо злободневная современность», с. 181);

· світовідчуття, світосприймання в ту чи іншу епоху;

· тип культури, культурна ситуація;

· фольклор;

· міфологія;

· релігія;

· філософія;

· взаємодія жанрів, їх взаємовплив, здатність до взаємопроникнення;

· саморозвиток жанру, його здатність до внутрішнього оновлення, актуалізації певних рис;

· творче новаторство митця (Л. Чернец: «Вопрос о влиянии творческой индивидуальности писателя на жанр и жанровые трансформации тесно связан с вопросом о жанровом развитии вообще. Ведь одной из причин изменения жанра в литературном процессе является личность писателя»);

· літературні тенденції, що актуалізуються на різних етапах;

· різні види мистецтва тощо.

 

Приклад змінності жанрів, поданий М. Бахтіним у книзі “Проблемы поэтики Достоевского”.

Тип “діалогічної” прози, що характерна для творчості Достоєвського, веде свій початок від двох жанрів серйозно-сміхового – “сократичний діалог” і “Меніппова сатира”.

“Сократичний діалог” (рос. - “сократический диалог”) – поширений в епоху античності жанр. “Сократичні діалоги” писали Платон, Ксенофонт, Антисфен, Есхін, Федон, Евклід, Алексамен, Глаукон, Кратон та ін. До нас дійшли лише діалоги Платона і Ксенофонта, але й по них можна визначити жанрові особливості:

· “сократичний діалог” має коріння у народно-карнавальній традиції й просякнутий глибоко карнвальним світосприйняттям, особливо на усній стадії свого розвитку;

· в основі жанра лежить сократичне уявлення про діалогічну природу істини і людської думки про неї, діалогічний спосіб пошуку істини протиставлений монологізму, що претендує на володіння готовою істиною;

· основні прийоми “сократичного діалога” – синкриза (зіставлення різних поглядів на певний предмет) і анакриза (спосіб викликати, провокувати слова співбесідника, змушувати його висловлювати свою думку);

· герої “сократичного діалогу” – ідеологі, звідси основний сюжет жанру – випробування істини в іделогічному плані;

· сюжетна ситуація діалога у виключній ситуації (так званий “діалог на порозі смерті”, коли кожне слово стає особливо значущим і містить ситуацію очищення);

· ідея в “сократичному діалозі” поєднується з образом людини – її носія, отже можна говорити про образ ідеї.

 

“Сократичний діалог” проіснував недовго, але в процесі його розпаду склалися інші жанри, в тому числі й “Меніппова сатира”, хоча її не можна розглядати тільки як продукт розпаду “сократичного діалогу”, оскільки її коряння сягає карнавального фольклору.

 

“Меніппова сатира”, або меніппея. Свою назву жанр отримав від імені філософа III ст. до н.е. Меніппа із Гадари, що надав жанру класичної форми, однак термін був уведений римським ученим I ст. до н.е. Варроном, який називав свої сатири меніпповими. Представники античності: Антисфен, учень Сократа; Гераклід Понтік; Біон Борисфеніт (тобто з берегів Дніпра); Сенека; Петроній (“Сатирікон”); Лукіан; Апулей (“Метаморфози”) та ін.

Меніппова сатира справила вплив на давньохристиянську літературу античного періоду і на візантійську літературу, а через неї – і на давню російську писемність. Вона потім продовжувала розвиватися в середні віки, в епоху Відродження, Реформації і в новий час аж до сьогодні.

Жанрові ознаки меніппеї:

· у зіставленні із “сократичним діалогом” збільшується вага сміхового елементу, карнавальний характер сміхового елемента, оскільки меніппея – провідник карнавального світовідчуття в літературі;

· виключна свобода сюжетної і філософської вигадки;

· найсміливіша фантастика мотивується ідейно-філософською метою – створити виключну ситуацію для провокування і випробування філософської ідеї, з цією метою герої піднімаються на небеса, скускаються в пекло, ставляться у виключні життєві ситуації;

· органічне поєднання вільної фантастики, символіки, а інколи – містико-релігійного елемента з крайнім і грубим натуралізмом (пригоди правди та ідеї відбуваються на великих дорогах, у в’язницях, базарних площах тощо, людина ідеї – мудрець – не боїться світового зла заради ідеї);

· філософський універсалізм і світоспоглядальність, меніппея – це “жанр останніх питань”, у ній випробовуються останні філософські позиції;

· розвиток ситуації “сократичного діалогу” – “на порозі смерті”, звідси – особиливе значення має зображення потойбічного, “розмови мертвих”;

· тип експериментуючої фантастики, спостереження за об’єктом чи суб’єктом з незвичної точки зору;

· морально-психологічний експеримент: зображення незвичних, ненормальних морально-психічних станів людини, божевілля всілякого роду (“маніакальна тематика”), роздвоєння особистості, нестримної замріяності, незвичайних снів, пристрастей, що межують з божевіллям, та ін.;

· характерні сцени скандалів, ексцентричної поведінки, недоречних висловлювань, тобто все, що порушує усталений хід подій;

· елементи соціальної утопії (введення снів чи порожей по невідомих країнах);

· широке використання вставних жанрів: новел, листів, ораторських промов та ін., змішування прозової та віршованої мови;

· полістилістичність та політональність;

· злободенна публіцистичність, це жанр, що гостро відгукується на ідеологічну “злобу дня”.

 

Соціальні та культурно-філософські умови формування жанру меніппеї:

«Он формируется в эпоху разложения национального предания, разрушения тех этических норм, которые составляли античный идеал «благообразия» (красоты-благородства), в эпоху напряженной борьбы религиозных и философских школ и направлений, когда споры по «последним вопросам» мировоззрения стали массовым бытовым явлением во всех слоях населения и происходили всюду, где только собирались люди, - на базарных площадях, на улицах, больших дорогах, в тавернах, в банях, на палубах кораблей и т.п., когда фигура фигура философа, мудреца или пророка, чудотворца стала типичной... Это была эпоха подготовки и формирования новой мировой религии – христианства.

Другая сторона этой эпохи – обесценивание всех внешних положений человека в жизни, превращение их в роли, разыгрываемые на подмостках мирового театра по воле слепой судьбы… Это приводило к разрушению эпической и трагической целостности человека и его судьбы.

Поэтому жанр мениппеи является, может быть, наиболее адекватным выражением особенностей данной эпохи. Жизненное содержание здесь отлилось в устойчивую жанровую форму, которая обладает внутренней логикой, определяющей неразрывное сцепление всех ее элементов” (с. 201-202).

 

Жанр меніппеї увібрав у себе інші жанри, спорідненість з якими виявляється у внутрішньому діалогізмі:

діатриба – діалогізований риторичний жанр, побудований у формі бесіди з відсутнім співбесідником (Біон Борисфеніт);

солілоквіум – бесіда із самим собою (Антисфен, учень сократа, Еліктет, Марк Аврелій, Августин та ін.;

сімпосіон – бенкетний діалог (Платон. Ксенофонт), слово на бенкеті мало особливі властивості: вільність, фамільярність, щирість, ексцентричність, амбівалентність, карнавальність.

 

Меніппея не тільки використовувала інші жанри, але й сама проникала в інші жанрові форми, змінюючи їх і сама при цьому змінюючись. Так, вона проникала вже у так звані “грецькі романи” античності, в утопічні твори, у прозові жанри ранньохристиянської літератури, і далі – в твори Середньовіччя (у жанри латинської церковної літератури, у жанрах “суперечки”, “дискусії”, амбівалентні “прославлення”, мораліте і міраклі, містерії і соті, в пародійній літературі середніх віків – у загробних видіннях, пародійних “євангельських” читаннях, а також у новелі), Відродження (не тільки в новелах, а й у великих жанрах у Рабле, Сервантеса, Гріммельсгаузена) аж до романів Достоєвського і сьогодення.

 

Одночасно триває самостійний розвиток меніппеї у різних варіантах і під різними назвами: “лукіанівський діалог”, “розмови про царство мертвих”, “філософська повість” (різновид епохи Просвітництва, наприклад, у Вольтера), “фантастичне оповідання” і “філософська казка” (форми романтизму, наприклад, у Гофмана) тощо.

 

Підсумок історичного екскурсу жанрів: “Жанровое название “мениппея”, как и все другие античные жанровые названия – в применении к литературе нового времени употребляется как обозначение жанровой сущности, а не определенного жанрового канона (как в античности)” (Бахтин М., с. 233).

 

Достоевський відділений від витоків меніппеї двома тисячоліттями, упродовж яких жанрова традиція тривала, вона розвивалася, ускладнювалася, переосмислювалася, зберігаючи при цьому свою єдність і неперервність.

А Достоєвський по-своєму розвиває меніппею: поглибив філософську проблематику, наблизив форму меніппеї до потреб свого часу, висловив світовідчуття людини XIX століття, використовує поліфонізм (коли ніхто з героїв не має права на остаточну істину), вводить систему двійництва і систему дзеркал, що висвітлюють ідеї та образи у незвичному ракурсі, виявляючи їх глибинну сутність та ін.

Достоєвський не був стилізатором жанру меніппеї, він не наслідував його свідомо, тут скоріше те, що М. Бахтін називає “пам’ять жанру”.

 

Жанр неможливо розгялядати відокремлено, тому що питання розвитку жанру неодмінно пов’язані з визначенням типологічних ознак, що пов’язують певний твір з іншими творами. Отже, кожний жанр слід вивчати в контексті із жанровою системою періоду, регіону, а також у зв’язку з попередніми і наступними жанровими системами.

 

Ю. Тинянов підкреслював стрімку динаміку жанрів і при цьому наголошував на важливості вивчення жанрів у межах жанрових систем: “Изучение изолированных жанров вне знаков той жанровой системы, с которой они соотносятся, невозможно” (Тинянов Ю.Н. Поэтика. История литературы. Кино, с. 276).

 

С.С. Аверинцев також відзначає: “фон, на котором можно рассматривать силуэт писателя всегда двусоставен: любой писатель – современник своих современников, товарищей по эпохе, но также продолжатель своих предшественников, товарищей по жанру” (Аверинцев С.С. Плутарх и античная биография. - М., 1973. – С. 6).

 

Л. Чернець обгрунтувала комплексний підхід до вивчення жанрів:

“Комплексный подход к жанрам предполагает и тщательные историко-литературные “реставрации” жанровых систем того или иного периода, и работы типологического характера, выявляющие общие закономерности и преемственность в жанровом развитии литературы. В этих взаимно обогащающих друг друга типах работ жанр предстает, в сущности, в разных объемах. Ведь в произведении, рассматриваемом вне какого-либо жанрового ряда, нет, собственно жанровых признаков. В отличие от других литературоведческих категорий (например, сюжета, композиции, стихотворного размера и др.), жанр не указывает на какую-то всегда одну и ту же сторону произведения, объем жанров изменяется в зависимости от жанрообразующих факторов, действующих в литературе того или иного периода.

Если исследователь жанровой системы определенного периода национальной литературы устанавливает прежде всего тот объем и значение, которые имели жанры в свете ближайших традиций, то анализ преемственности жанрового развития нацелен на выявление наиболее устойчивых черт жанра, на обнаружение связей между различными жанровыми системами, связей, часто скрытых от непосредственных участников литературного процесса” (Чернец Л.В., с. 15).

 

Отже, жанр слід розглядати в межах жанрових систем, при цьому потрібно враховувати не тільки змінність жанрів, але й змінність жанрових систем у часі й регіональному та культурному просторі.

Л.Чернець попереджає проти небезпеки заміни “реставрованих” жанрових норм більш пізніми, навіть сучасними. Наприклад, “Сід” П. Корнеля можна визначити як трагедію, але автор називав її трагікомедією і формально п’єса відповідала нормам цього жанру. Або, скажімо, до новели часів Дж. Бокаччо не можна підходити із сучасними нормами, потрібно враховувати особливості жанрової системи тієї доби.

 

Л.В. Чернець: “Одной из важнейших задач типологии жанров является установление связей между жанровыми системами различных литературных периодов, выявление наиболее устойчивых жанровых признаков в литературном процессе” (с. 19).

 

В. Є. Халізєв (Теорія літератури, 1999): “Жанры составляют важнейшее связующее звено между писателями разных эпох, без которого развитие литературы непредставимо” (с. 340).

 

“Практична ж історія будь-якого жанру здійснюється в жанровій системі як взаємопов’язаному наборі окремих жанрів, таксономічні відношення між якими зумовлені в цілому ціннісними орієнтирами колективу. Тому кожна жанрова система характеризується історичною, і національною чи регіональною відносністю” (Б. Іванюк, Лексикон, с. 198).

 

У працях, присвячених проблемам системного і порівняльного аналізу світової літератури, І. Неупокоєва встановила три основні типи систем літературного розвитку:

· часовий (системи літературних епох, періодів і т.п.);

· історико-культурний (національні, зональні, регіональні системи);

· художній (системи літературних напрямів, стилів, жанрів і самих творів).

 

Д.С. Наливайко у статті “Жанрово-стилевая система литературы Возрождения» (Вопросы литературы. – 1979. - № 11) уважає, що найважливішим типом літературних систем слід визнати художній, оскільки він є вираженням імманентної структури літературного процесу, а перші два типи виступають в основному формами існування цього процесу – часовою і просторовою. Тому, на його думку, особливої уваги заслуговують жанрово-стильові системи літератури, які оформлюються в різних зонах і регіонах світу. “При таком подходе с наибольшей отчетливостью раскрывается структура литературы (или группы литератур) за сравнительно большой период времени, характер и специфика ее связей с социально-исторической действительностью, “постоянные” и “переменные” величины ее движения и развития” (с. 165).

 

Питання про змінність жанрових систем цікавило не одне покоління дослідників (Д.С. Лихачов, В. Жирмунський, Ю. Тинянов, О. Соколов, М. Бахтін та ін.).

Л. Чернець зробила важливий висновок про те, що загальна картина жанрового розвитку не є простим результатом суми (“сложения”) локалізованих жанрових класифікацій. Адже жанрові системи не є абсолютно “чистими”, вони нерідко змішуються, накладаються одна на одну, жанрові ознаки можуть поєднуватися і т.п.

 

П. Гринцер у статті “Поетика слова” (Вопросы литературы. – 1984. - № 1.) наголошує: «Категории поэтики заведомо подвижны. Даже тогда, когда в длительной исторической перспективе они сохраняют свою актуальность, от периода к периоду и от литературы к литературе они часто меняют свой облик и смысл, вступают в новые связи и отношения, всякий раз складываются в особые и отличные друг от друга системы. Характер каждой такой системы обусловлен в конечном счете литературным самосознанием эпохи, в свою очередь эксплицированным в ее литературных доктринах, в ее поэтике… Поэтому необходимым условием построения исторической поэтики является, с нашей точки зрения, анализ эволюции самих представлений о литературе, изменений в содержании самого понятия «поэтика» (с. 130-131).

 

Які ж критерії дозволяють простежити змінність жанрових систем, у межах яких міняються і жанри ?

У різні часи висувалися різні критерії. Так, Г. Гегель у своїй характеристиці жанрів (груп жанрів на певних етапах літератури, тобто жанрових систем) поклав в основу категорії “субстанціальне” і “суб’єктивне” і визначає такі критерії:

· “загальний стан світу”;

· ставлення автора до свого предмета;

· основна колізія жанру;

· характери.

Наприклад, для епопеї важливий загальний стан світу – епоха героїв і героїчних діянь. В “епопеї повинна зберігатися тісна єдність між поетом і його матеріалом”, бо поет – одне ціле з епохою, із загальним станом світу. Колізії епопеї – воєнний конфлікт, оскільки у війні бере участь вся нація, що знаходиться у стані руху. Найкраща колізія епопеї – “ворогування чужоземних націй”, що має всесвітньо-історичне виправдання. Звідси герой епопеї ставить перед собою собою субстанціальні цілі. Єдність героя і колективу, значущість суб’єктивної дії для субстанціального (загального) – характерні риси епопеї.

Г. Гегель показує, що висунуті критерії в романі мають інше вираження, і це свідчить про змінність жанрів у часі. Загальний стан світу в романі – держава в її суперечностях. Автор тут пасивніший порівняно з епопеєю. Колізія – конфлікт між поезією серця і прозою обставин, протиставлення героя і суспільства. Герої тісно пов’язані із середовищем, діють відповідно до “розкладу” світу.

 

О. Веселовський у своїй “Історичній поетиці” (Л., 1940) займався вивченням літературних родів, але його висновки важливі і для жанрової типології. Змінність літературних форм, у тому числі й жанрових форм Веселовський пов’язує з історичним розвитком особистості, що має такі стадії, відображені в літературі:

· «общность умственного и нравственного кругозора, невыделенность личности» в условиях рода, племени, дружины (эпос);

· «прогресс личности на почве группового движения», индивидуализация в рамках сословного выделения (древнегреческая лирика и лирика средних веков, древнегреческий и рыцарский роман)»;

· «общее признание человека», разрушение сословного и торжество личного принципа (новелла) и роман итальянского Возрождения).

Отже, література, на думку О. Веселовського, закарбовує динаміку в стосунках особистості й суспільства.

 

У сучасний період висуваються різні критерії щодо змінності жанрових систем. Так, наприклад, у “Лексиконі” зафіксовані такі підходи, що дозволяють простежити еволюцію жанрових систем:

· змістовність (тематичний зміст) самого жанру;

· функціональні обов’язки жанрів щодо потреб колективу;

· тип жанрової інтерпетації;

· жанрові складники, що утворюють жанрову систему;

· ступінь суб’єктивізації (Б. Іванюк, с. 201-202).

Однак ці підходи не досить обгрунтовані.

 

Стаття Д.С. Наливайка “Жанрово-стилевая система литературы Возрождения” (Вопросы литературы. – 1979. - № 11.) має важливий методологічний характер, оскільки в ній накреслені ті критерії, за якими можна вивчати змінність жанрових систем. Так, дослідник простежує особливості ренесансного світосприйняття в зіставленні з Середньовіччям, зміну ставлення до людини. “В меру того, как изменялось отношение к человеку, неминуемо должно было меняться и отношение к человеческому, то есть земному, реальному миру, ко всем “вещам человеческим” (с. 171). Пыдкреслюється роль традицій античності. А також – зрушення у галузі мистецтва, що охопили і змістовий і формальний рівні. Д.С. Наливайко враховує також типи творчості античності й Середньовіччя, що синтезувалися в добу Відродження. А тип творчості – це “внутрішні цілісні системи естетичних уявлень (про красу, її природу, структуру, функції тощо), специфічне відчуття і розуміння форми, які складаються в різних регіонах на різних стадіях і є при всіх модифікаціях певним ядром, сталою динамічною єдністю художнього мислення епохи”, “це ядро художнього мислення” (с. 177).

 

Методологічний характер має для нас і стаття П. Гринцера “Поетика слова”, в якій наголошується важливість змінності поетики слова, самого ставлення до літератури в різні епохи.

 

 

Узагальнюючи існуючі підходи, можна висунути такі параметри, що дозволяють нам простежити змінність жанрових систем у часі й просторі:

· ставлення до світу;

· ставлення до людини;

· ставлення до слова (мистецтва, літератури, поетики), тип творчості;

· ставлення до традиції;

· жанрова ієрархія і жанри-домінанти в ній.

 

Наприклад, в епоху переходу від античності до Середньовіччя (у Європі) міняються всі ці параметри. Якщо в добу античності світ уявлявся цілісним і гармонійним, то в добу Середньовіччя світ постає як такий, що втрачає цілісність, він жахає своєю таємничістю, невизначеністю. Світом, за уявленнями людей у середні віки, керує вища воля, вище начало – Бог. Світ у добу Середньовіччя статичний, застиглий у своїх формах. Справжнє життя, за уявленнями тієї доби, не у земному світі, а після смерті – в потойбічному. Теоцентрична система світосприйняття у Середньовіччі, у повну залежність від Бога поставлені і світ фізичний, і світ моральний. Звідси модель буття: верх і низ, Бог і Диявол, добро і зло. Горизонталь – реальний світ, що прагне до високого. Це простежуємо і жанрах героїчного епосу (подвиги заради віри, вищих цінностей), і в клерикальній літературі тощо.

Якщо в добу античності людина усвідомлювала силу своїх творчих можливостей, прагнула до гармонії зі світом, то в добу Середньовіччя людина постала залежною від світу, від долі, від Бога, вона постійно відчувала боротьбу різних начал у своїй душі – Бога і Диявола, тілесного і духовного, високого і ницого тощо. Головним у людині вважалася душа, що пов’язує її з Богом, а тіло, весь чуттєвий світ сприймалися як перепона на шляху душі до Бога. Основний сюжет середньовічних творів – складна боротба в душі людини, духовне випробування людини.

Ставлення до слова, тобто зміст слова і його функції в добу Середньовіччя теж змінюються. Слово вже не є шлях до гармонії, як у добу античності, це вже шлях підготовки до вищого буття, слово нерідко набуває сакрального значення, воно є способом боротьби з ницим, диявольським. Слово виконує в Середньовіччі велику виховну функцію. Згадаймо, що Данте у своїй “Божественній комедії” поставив завдання вивести своїм словом людство із темряви й привести до щастя, вказати людству вищу мету існування.

Ставлення до традиції визначає динаміку зміни жанрових форм. До XVIII століття традиційність була основною ознакою літератури. Митці намагалися розвивати попередні традиції, хоча це не заперечувало їх новаторства. Однак починаючи з XVIII століття починається докорінна перебудова літератури, пов’язана з тим, що в романтичну добу заперечуються будь-які канони, будь-які традиції, передусім традиції класицизму, заперечується сам принцип міметичного, висунутий ще Аристотелем, творча майстерність, творча воля митця абсолютизується. Тому жанрова система докорінно оновлюється.

У кожну добу, в кожній жанровій системі є своя жанрова ієрархія, є жанри-домінанти в них, але про мова піде нижче.

 





Дата добавления: 2014-01-03; Просмотров: 1877; Нарушение авторских прав?


Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет



ПОИСК ПО САЙТУ:


Рекомендуемые страницы:

Читайте также:
studopedia.su - Студопедия (2013 - 2020) год. Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав! Последнее добавление
Генерация страницы за: 0.017 сек.