Роль, значення та організація діяльності центральних банків

Особлива роль в організації грошово-кредитної системи будь-якої країни належить центральному банку, який створює сприятливі умови для функціонування цієї системи через забезпечення макроекономічного аспекту стабільності цін, грошей і надійності банківського сектора.

Процес створення центральних банків тісно пов'язаний із процесом демонетизації золота і переходом від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу кредитно-паперових грошей.

Історично у світі створення центральних банків відбувалося двома шляхами:

– еволюційний - становлення центрального банку відбувалося протягом тривалого періоду часу шляхом поступового закріплення за ним монопольної емісії банкнот (Банк Англії, Банк Голландії, Банк Франції). Центральні банки цих країн виникли на базі найбільших комерційних банків, у яких з розвитком кредитної системи відбувалася концентрація банкнотної емісії;

– директивний держава приймала рішення про заснування Центрального банку, закріпивши за ним з моменту створення монопольне право випуску грошей у країні, наділивши його також функціями регулювання діяльності комерційних банків та грошово-кредитного регулювання економіки (Федеральна резервна система США, Резервний банк Австралії, Національний банк України).

Основні етапи розвитку центральних банків наведені в таблиці 8.1

Таблиця 8.1 - Основні етапи розвитку центральних банків

Етапи	Характеристика етапу
І етап XVII ст.	Чіткого розмежовування між комерційними та центральними банками не було. У цей час монополії банкнот не існувало, тобто комерційні банки активно застосовували випуск банкнот для нагромаджування капіталу.
ІІ етап XVII-XIX ст.	Система золотомонетного стандарту, за якого законодавчо закріплювався безпосередній обіг золотих монет, їх безперешкодний обмін на паперові банкноти. Централізація банкнотної емісії, що привело до створення центральних емісійних банків 1668 р.- Центральний банк Швеції; 1694 р.- Центральний банк Англії; 1816 р - Центральний банк Норвегії; 1860 р.- Центральний банк Росії; 1875 р.- Центральний банк Німеччини; 1880 р - Центральний банк Франції; 1893 р - Центральний банк Італії.
III етап XIX - XX ст.	Перехід від системи золотомонетного стандарту до системи обігу нерозмінних на золото грошей, позбавлених власної вартості. 1920 р. - прийняття Міжнародної фінансової конвенції, відповідно до якої всі країни повинні були організовувати свій центральний банк. 1940-1970 рр. - створення центральних банків у країнах Азії, Африки, Латинської Америки. 1991р.- прийняття Верховною Радою України Закону «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якого на базі Української республіканської контори державного банку СРСР був утворений Національний банк України, у нашій країні було започатковано функціонування центрального банку у ринковому розумінні цього поняття - як верхнього рівня банківської системи.
IV етап ХХ-ХХІ ст.	Глобалізація світового фінансового ринку. Співробітництво центральних банків на міждержавному рівні: - створення Банку міждержавних розрахунків (Швейцарія), засновниками якого стали центральні банки більшості розвинутих країн з метою сприяння співробітництву, полегшенню проведення міжнародних розрахунків; - створення Комітету з банківського регулювання та нагляду (Базельського Комітету), метою діяльності якого є розроблення на основі дослідження світового банківського досвіду принципів ефективного банківського нагляду та рекомендацій центральним банкам щодо процедури аналізу банківських ризиків та критеріїв їх оцінки. Співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними та фінансовими організаціями (Міжнародний валютний фонд, Європейський банк реконструкції та розвитку, Світовий банк, Міжамериканський банк розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Азіатський банк розвитку та ін.) Створення наднаціональних центральних банків певних груп країн (Європейський центральний банк).

Ряд авторів у своїх дослідженнях стверджують, що сутність центрального банку найбільш доцільно розглядати саме через призму його основних функцій.

Як вважає О.В. Дзюблюк, на першій стадії аналізу цілком прийнятною є власне оцінка основних функцій центрального банку, що визначають його сутність та специфіку, а на другій - дослідження генезису вказаних функцій з огляду на їх роль в організації грошово-кредитних відносин суспільства.

З урахуванням вищевикладеного на першій стадії аналізу найбільш прийнятним видається застосування традиційного підходу до розгляду діяльності центрального банку, що передбачає виділення чотирьох базових функцій (рисунок 8.1).

Усі зазначені функції є притаманними центральним банкам у країнах з розвинутою ринковою економікою, де діє дворівнева банківська система, що виявляє можливості її верхнього рівня ефективно організовувати діяльність банківських установ і забезпечувати потреби всіх суб'єктів ринку у кредитно-розрахункових та інших послугах відповідних інститутів.

Функція «емісії готівки й організації грошового обігу» пов'язана з монопольним правом центрального банку на випуск банкнот - законних платіжних засобів, на території даної країни.

Згідно Європейського економічного і валютного союзу з 1 січня 2002 р. на території країн, які запровадили євро були емітовані в готівковий обіг євробанкноти і євромонети. Євро стала єдиною валютою на території країн Європейського союзу. В Україні емісійним центром готівкового обороту виступає Національний банк України, який із завершенням у 1996 р. грошової реформи емітує в обіг національну валюту - гривні та копійки. Як емісійний центр країни він має повноваження у сфері організації і регулювання готівкового грошового обороту.

Функція «банк банків» полягає в кредитно-розрахунковому обслуговуванні центральним банком усіх інших банківських установ країни та здійснення банківського регулювання й нагляду за ними. Ця функція передбачає діяльність центрального банку як міжбанківського розрахункового центру та кредитора останньої інстанції.

Центральні банки у переважній більшості країн не вступають у безпосередні взаємовідносини з підприємствами, організаціями і населенням, а впливають на економічні процеси опосередковано - через систему комерційних банків, здійснюючи відповідне обслуговування останніх.

Участь центрального банку у розрахунковому обслуговуванні комерційних банків може мати різні форми.

Централізована система передбачає здійснення міжбанківських розрахунків через рахунки комерційних банків, відкриті в центральному банку. Децентралізована система передбачає два варіанти розрахунків:

- через приватні розрахунково-клірингові центри з проведенням остаточних розрахунків (сальдо взаємних міжбанківських вимог та зобов'язань) через центральний банк;

- через кореспондентські рахунки, які комерційні банки відкривають один в одного.

У багатьох країнах світу, крім централізованої платіжної системи, функціонують децентралізовані системи. Наприклад, у США поруч із централізованою платіжною системою Fed Wire, що належить ФРС і за якою кожний федеральний резервний банк є водночас розрахунковою палатою для банків свого округу, функціонує децентралізована система міжбанківських клірингових розрахунків - CHIPS (Clearing House Interbank Payments System).

В Україні Національний банк запровадив загальнодержавну Систему електронних платежів, що забезпечує здійснення розрахунків на всій території країни.

Участь центрального банку в кредитному обслуговуванні комерційних банків має багатогранне функціональне призначення:

- кредити центрального банку - це один з інструментів впливу банку на грошовий обіг. Зростання обсягу наданих кредитів збільшує грошову базу й розширює пропозицію грошей, тоді як зниження обсягу кредитів зменшує грошову базу і звужує пропозицію грошей. Кредитна діяльність центрального банку впливає також на рівень ринкових процентних ставок;

- центральний банк виконує роль кредитора останньої інстанції і надає комерційним банкам короткостроковий кредит для підтримки їх ліквідності;

- кредити центрального банку - це засіб урегулювання міжбанківських розрахунків і забезпечення таким чином безперебійного функціонування платіжної системи.

Функція центрального банку «банк банків», як було визначено раніше, пов'язана з регулюванням діяльності банківських установ країни. Під регулюванням банківської діяльності розуміють:

- використання монетарних інструментів з метою впливу на обсяг та структуру банківських резервів, а також на рівень процентних ставок;

- ухвалення положень, що базуються на чинному законодавстві й регламентують діяльність банків у вигляді нормативних актів, інструкцій, директив;

- застосування превентивних і протекційних заходів, які спрямовані на забезпечення стабільності функціонування банківської системи та на проведення центральними банками ефективної монетарної політики.

До основних повноважень центрального банку як регулятивно-наглядового органу належать такі:

- регулювати доступ до банківської системи. Це означає, по-перше, можливість визначити певні вимоги й умови, що є обов’язковими для отримання ліцензії на право вести банківську діяльність, по-друге, здійснювати нагляд за дотриманням цих вимог та умов;

- забезпечувати розумне регулювання діяльності банків, тобто яке, з одного боку, не обмежує їхньої самостійності у підтримуванні фінансової стійкості, а з іншого - передбачає певні вимоги до банків, спрямовані на мінімізацію банківських ризиків;

- регулярно отримувати від банків звітність для проведення безвиїзного нагляду;

- здійснювати інспекційні перевірки в банках;

- застосовувати заходи примусового впливу щодо проблемних банків;

- брати неплатоспроможні банки під особистий нагляд, призупиняти їхню діяльність, організовувати реорганізацію та ліквідацію банків.

В Україні органом банківського регулювання та нагляду є Національний банк.

Функція «банкір уряду» полягає в організації центральним банком кредитно-розрахункового обслуговування урядових структур, а також проведення операцій, пов'язаних з касовим виконанням державного бюджету, обслуговуванням державного боргу та зберіганням золотовалютних резервів країни.

Центральні банки, виконуючи роль фінансового агента уряду, як правило, беруть активну участь в організації випуску державних боргових зобов'язань, їх розміщенні і підтриманні ринкового курсу.

В Україні Національний банк здійснює розрахунково-касове обслуговування уряду, виконує роль платіжного агента уряду з обслуговування державного боргу.

Функція «реалізації грошово-кредитної політики» визначає місце і роль центрального банку в ринковій системі організації господарських процесів. Центральний банк вживає регулятивних заходів у грошово-кредитній сфері економічних відносин з метою ефективного впливу на господарську активність, темпи економічного зростання, стримування інфляції та забезпечення зайнятості робочої сили.

Основним об'єктом грошово-кредитного регулювання з боку центрального банку виступає кредитна діяльність комерційних банків, що безпосередньо позначається на сукупній грошовій масі, від величини якої у свою чергу залежить динаміка основних показників розвитку економіки.

В Україні Національний банк відповідно до чинного законодавства розробляє основні напрями єдиної грошово-кредитної політки, згідно з якими здійснює регулювання грошового обігу. Пропозиції Правління НБУ щодо основних напрямків державної грошово-кредитної політики щорічно затверджуються Верховною Радою України.

Основою для розробки грошово-кредитної політики є прогнозна програма економічного і соціального розвитку держави, яку розробляє уряд, макроекономічні показники розвитку України і Закон України «Про державний бюджет України» на відповідний період.

Ряд економістів визначають функцію центрального банку «реалізація грошово-кредитної політики» як базову функцію, тобто пріоритетну для центрального банку в ринковій економіці.

На рисунку 8.2 подана ієрархічна підпорядкованість функцій центрального банку, запропонована О.В. Дзюблюком.

Рисунок 8.2 - Ієрархічна підпорядкованість функцій центрального банку.

На вершині вказаної ієрархії - грошово-кредитне регулювання як базова функція центрального банку в сучасних умовах, тоді як усі інші функції займають підпорядковане стосовно неї становище, і їх можна навіть вважати свого роду підфункціями (банк банків і банкір уряду). Водночас емісія готівки, котра свого часу була основою формування центробанків, нині займає підпорядковане становище стосовно його підфункцій, позаяк більшою мірою виступає як результат здійснення останніх.

Статус центрального банку - не лише найважливіший елемент становлення даного інституту в економіці, а й фактор, що має велике політичне та економічне значення для розвитку ринкової інфраструктури. Становище центрального банку є відображенням тих процесів, що відбуваються в економіці, рівня розвитку її політичних інститутів, демократичних традицій суспільства, його економічної культури тощо.

В умовах ринкової економіки центральні банки є, як правило, установами, юридично незалежними від виконавчих органів влади, є їхнє головне призначення - забезпечення стійкості національної грошової одиниці та регулювання і координація діяльності грошово-кредитної сфери. У своїй діяльності центральні банки мають керуватися лише державними інтересами та чинним законодавством.

Правовий статус центральних банків розвинутих країн закріплений у правових актах: законах про центральні банки та їх статутах, законах про банківську та кредитну діяльність, у валютному законодавстві. Зазвичай основним правовим актом, що регулює діяльність центрального банку, є Закон про центральний банк, де визначено його організаційно-правовий статус, функції, процедуру призначення вищого керівного складу, взаємовідносини з державою і національною банківською системою. Цей закон встановлює повноваження центрального банку як емісійного інституту країни.

Організаційно-правові основи центральних банків промислово розвинутих країн різні. За характером власності центральні банки можна поділити на три види:

- державні- 100% капіталу центрального банку цих країн належить державі (Франція, Велика Британія, Німеччина, Іспанія, Україна);

- акціонерні - увесь капітал цих банків може належати комерційним банкам (наприклад, у США) чи іншим фінансовим установам (наприклад, в Італії 100% капіталу центрального банку належить банкам та страховим компаніям);

- змішані - держава володіє лише частиною капіталу центрального банку (наприклад, у Японії 55% капіталу перебуває у власності держави і 45% - у приватних осіб, у Швейцарії - 57% є власністю кантонів і 43% - власністю приватних осіб).

Держава, однак, в усіх країнах відіграє провідну роль у формуванні органів управління центрального банку, незалежно від частки володіння державою капіталом центрального банку.

Характер взаємовідносин центральних банків з урядовими державними структурами за своїм змістом і формою істотно відрізняється в різних країнах. Якщо спробувати узагальнити картину взаємодії центрального банку з урядом, то в загальному плані можна виділити дві полюсні макросистемні моделі:

– центральний банк виступає агентом міністерства фінансів і провідником його грошово-кредитної політики;

– центральний банк є незалежним від уряду, що забезпечує йому самостійність у проведенні грошово-кредитної політики без тиску.

Проте на практиці жодна з цих схем у чистому вигляді не отримала поширення через різноманітність форм організації політичної влади й ~ неадекватність економічного розвитку в різних країнах. У більшості країн функціонує проміжна модель, у межах якої використовуються принципи взаємодії виконавчої влади з центральним банком за певного ступеня незалежності останнього.

Під незалежністю центрального банку від уряду слід розуміти дві її форми:

- політична незалежність - це автономія (самостійність) центрального банку у встановленні цільових орієнтирів грошової маси;

- економічна незалежність - це самостійність центрального банку у виборі інструментів грошово-кредитної політики.

Умовами політичної незалежності центрального банку є встановлення порядку призначення членів його керівного органу або керуючого, ухвалення прийнятого банком рішення з боку уряду і (або) парламенту. Економічна незалежність виражається у тому, що центральний банк не зобов'язаний автоматично видавати грошові кошти урядові для фінансування державних витрат й віддавати йому перевагу під час надання кредитів.

Незалежність центрального банку в цілому визначається такими факторами:

- незалежність від уряду. Ця умова є обов'язковою. Якщо центральний банк зобов'язаний виконувати вказівки уряду, то він не зможе підтримувати стабільність цін, оскільки відчуватиме тиск з боку уряду;

- особиста незалежність членів органів управління центрального банку. Незалежність органів управління центрального банку забезпечуватиметься у тому випадку, якщо вони призначаються на достатньо тривалий період часу. У випадку повторного призначення виникає небезпека зменшення ступеня їх особистої незалежності;

- юридичний статус банку, що визначається можливостями внесення змін у статут (закон) центрального банку. Що складніше внести зміни в статут, то надійніше забезпечується незалежність центрального банку.