Перехід до моделі сталого розвитку як магістральний напрям вирішення глобальних екологічних проблем

Глобальний характер розвитку екологічної кризи потребує об'єднаних зусиль усіх держав світу з метою усунення загально-планетарної ресурсово-екологічної катастрофи.

Отже, перед кожною країною нині стоїть надзвичайно важливе зав­дання — розроблення й поступова реалізація концепції переходу до моделі сталого екологобезпечного функціонування національної економіки. Цього, зокрема, вимагають рішення Міжнародної конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, яка відбулась у 1992 р. в Ріо-де-Жанейро, виголосивши нову концепцію розвитку людства («Декларація Ріо»). Концепція виходила з визнання неприйнятності подальшого збе­реження трьох основних практичних варіантів використання природно-ресурсового потенціалу планети, що існували на той час: західної мо­делі, моделі країн із так званою плановою економікою та моделі країн, що розвиваються, оскільки кожна з них зумовлює (відповідно): невип­равдані з огляду на природно-ресурсовий потенціал планети масштаби експлуатації природних ресурсів; неефективні та незбалансовані за еко-лого-економіко-соціальними параметрами варіанти використання заз­начених ресурсів; нееквівалентний обмін ресурсами, що призводить до бідності й стагнації регіонів.

Основою концепції сталого розвитку є паритетність відносин у тріаді «суспільство—виробництво—природа». По суті модель сталого еколого- безпечного розвитку означає виживання людства. Перехід же до такої моделі може бути здійснений тільки за умо­ви ефективного міжнародного співробітництва та гарантування націо­нальних інтересів кожної держави. Реалізація концепції сталого розвитку можлива за комплексного проведення відповідних заходів організаційно­го, технологічного, фінансово-кредитного, міжнародно-правового, адміністративного плану, які здійснюватимуться світовим співтоварист­вом, його регіональними інституціями та кожною країною окремо.

Оскільки коріння вирішення екологічних проблем лежить у спосо­бах, технологіях і методах господарської діяльності людини, то стриж­нем нової соціоекополітики має бути саме всебічна екологізація сучасного виробництва.

Рис. 2. Основні напрями екологізації продуктивних сил

У розвинутих країнах спостерігаються високі показники розвитку індустрії охорони й відтворення природного середовища, а також, відповідно, ринків товарів та послуг екологічного призначення (екоіндустрії). Наприклад, за останні сім-вісім років середньорічні тем­пи приросту світового екобізнесу становили 9 %, а доходи від продажу «зелених» товарів і технологій досягли 580 млрд дол. із перспективою зростання до 680 млрд (2010 р.). Лідером на світовому екологічному ринку є США: на них припадає до третини загального обсягу продажу., Велика робота в цьому плані здійснюється у ФРН, Японії, Італії, / Франції, Великій Британії. Екологізація розвитку продуктивних сил у зазначених країнах забезпечується прогресивними змінами в ор­ганізаційних, економічних, інституційних формах господарювання ' взагалі та природокористування зокрема (див. рис. 2)

Розвинуті країни

У розвинутих країнах практично втілюється на макро- і мікрорівнях господарювання екологозорієнтована стратегія соціально-економічного зростання як єдино правильний напрям досягнення сталого розвитку. Природа тут розглядається як своєрідний суспільний капітал, що потре­бує примноження, а отже й управління.^Аксіомою природокористуван­ня стає принцип «Екологічно — значить економічно», який реалізується через такі поняття, як «мінімізація екологічної шкоди», «мінімізація відходів», «запобігання забрудненням».

Державні зусилля концентруються переважно на трьох напрямках По-перше здійснюються великомасштабні природоохоронні заходи (організація і фінансу­вання НДДКР, підготовка фахівців, реалізація загальнонаціональних проектів природоохоронного спрямування, формування сучасної еко­логічної інфраструктури). По-друге, забезпечується нормативно-пра­вове регулювання (розроблення природоохоронного законодавства і контроль за його дотриманням, екологічна експертиза проектів, еко­логічне інспектування й ліцензування виробництва, встановлення більш жорстких екологічних стандартів, норм, квот тощо). І, по-третє, держава економічно стимулює та підтримує природоохоронну діяльність усіх ланок приватного сектора.

Економічні інструменти екологічного регулювання наведено на рисунку 3.

Економічні методи стимулювання природоохоронної діяльності у країнах із розвинутими ринковими відносинами об'єднують дві групи законодавчо закріплених регуляторів екологічної поведінки підприємців, Перша група спрямована на спонукання забруднювачів довкілля обмежувати свою екологодеструктивну та екологонебезпечну діяльність.уВона охоплює такі регулятори: платежі за викиди, скиди, захоронення або розміщення забруднюючих речовин, платежі за погіршення якості природних ресурсів і умов; так звані екологічні по­датки з прибутку товаровиробників, які використовують природозаб-руднюючі види техніки та екологонебезпечні технології або випуска­ють продукцію з небезпечними екологічними компонентами; штрафні санкції і т.п.

Рис. 3. Економічні інструменти екологічного регулювання

• Друга група регуляторів спрямована на стимулювання природокористувачів і природозабруднювачів до поліпшення стану навколишнього середовища. Такі регулятори слід вважати економічно привабливими для товаровиробників. Зрештою, вони означають перехід до принципово нової екологічної політики — від контролю за забрудненням навколишньо­го середовища до запобігання забрудненню. „За допомогою державних суб­сидій, податкових пільг, позик, кредитів за низькими відсотками, режи­му прискореної амортизації виробничого потенціалу та природоохорон­ного устаткування, купівлі-продажу прав на забруднення тощо стиму­люється екологічна поведінка підприємців.

Дата добавления: 2014-01-03