Основні моделі поведінки на олігополістичному ринку

Q₁ - обсяг продукції, що випускає фірма 1;

Q₂ - обсяг продукції, що випускає фірма 2.

Рис. 7.1 Рівновага Курно

Статичний аналіз взаємовідносин двох фірм в умовах дуополії (двох олігополістів) був запропонований в 1838 р. А.Курно. Рівновага Курно є одним з окремих випадків рівноваги за Нешем.

Основним припущенням моделі є припущення щодо поведінкової реакції конкурента: на ринку діють дві фірми з однаковою економічною силою, які випускають ідентичну продукцію; кожна фірма сприймає обсяг виробництва конкурента сталим і потім приймає власне рішення щодо свого обсягу виробництва.

Рівновага Курно – це ситуація на ринку, коли в умовах дуополії кожна фірма, діючи самостійно, обирає такий оптимальний обсяг виробництва, який очікує від неї друга фірма. За такої рівноваги кожна фірма реально оцінює обсяг, що вироблятиме її конкурент, і відповідно максимізує свій прибуток.

Недоліком цієї моделі є припущення щодо того, що кожна фірма вважає, що впродовж одного періоду інша не буде змінювати свій обсяг виробництва, а це не є очевидним. Лише в стані рівноваги очікування підприємців можуть бути виправданими.

Модель Штакельберга – це модель олігополістичної поведінки, яка, на відміну від моделі Курно, припускає неоднакову економічну силу конкурентів, що дозволяє сильнішому з них взяти на себе функцію лідера на ринку.

Qл - обсяг продукції, що випускає фірма-лідер

Qа - обсяг продукції, що випускає фірма-аутсайдер

Рис. 7.2 Модель Штакельберга

Аутсайдер – фірма будь-якої галузі, що не входить до монополістичного об¢єднання підприємців цієї галузі і займає одне з останніх місць щодо основних показників.

В моделі Штакельберга дві фірми мають різні економічні сили. Виходячи з того, що функція реакції фірми-аутсайдера відома, лідер намагається привести себе до стану, який дозволяє йому досягти найвищого прибутку; інакше кажучи, фірма-аутсайдер має залежну, а фірма-лідер – незалежну позицію. У випадку, коли фірма-аутсайдер матиме таку саму економічну силу, як і лідер, остання не зможе реалізувати незалежну позицію, оскільки друга фірма може змусити її змінити обсяги і зрештою прийти до рівноваги Курно. Тому єдиною умовою досягнення рівноваги Штакельберга є наявність у лідера такого запасу міцності, який дозволив би йому, незважаючи на спроби конкурента, утриматися на незалежній позиції (точка К). Якщо конкурентна сила другої фірми значна, вона теж може спробувати зайняти незалежну позицію (точка П). За цих умов реалізується точка конкурентної рівноваги В, за якої прибутки обох фірм будуть дорівнювати нулю і така рівновага не може бути стабільною. Це означає, що якась з фірм має вийти з ринку або вони мають домовитися про спільну політику збуту на ринку (кооперативна гра) – утворити картель.

Модель Бертрана – це модель поведінки фірм-олігополістів, коли, на відміну від моделей Курно та Штакельберга, кожна ділова одиниця визначає не обсяг випуску, а ціну на свою продукцію за даних уявлень щодо цін, які виберуть інші. Кожен учасник ринку шукає такі ціни, які дають йому змогу отримати максимум прибутку за даної ціни конкурента. Якщо фірми продають однакову продукцію, то умова досягнення рівноваги Бертрана збігається з умовою конкурентної рівноваги – ціна дорівнює граничним витратам. Логічно це пояснюється тим, що, якщо ціна буде вищою за граничні витрати, один з конкурентів матиме великі стимули трохи знизити свою ціну, щоб завдяки цьому захопити більшу частку ринку.

Рис. 7.3 Модель Бертрана

Спрощена модель Бертрана представлена на малюнку 7.3. Кожна з рівних за економічною силою фірм має функцію реагування, що відображає всі значення ціни, які за очікуваної ціни її конкурента забезпечують отримання максимального прибутку. Якщо друга фірма встановить ціну, яка відповідає її монопольному стану, перша відреагує на це встановленням своєї ціни, це викличе реакцію пристосування другої фірми; процес взаємного пристосування триватиме доти, аж доки не встановиться рівновага в точці В.

Цінова конкуренція в умовах олігополістичної взаємозалежності призводить до цінової війни.

Цінова війна – циклічне, послідовне зниження ціни з метою витіснення конкурентів з олігополістичного ринку.

Наслідки олігополістичної цінової війни:

- ринкова ціна знижується до рівня середніх витрат;

- обсяг випуску продукції в галузі встановиться на рівні досконалої конкуренції;

- економічні прибутки кожної фірми будуть дорівнювати нулю.

Руйнівні дії цінових війн примушують фірми до співробітництва та змови.

Розрізняють декілька типів поведінки олігополій відносно ціноутворення, які дають змогу створити формальні моделі.

Емпіричні спостереження інколи дають підставу вважати, що для олігополістичних ринків характерна тенденція до збереження постійної ціни. Як правило, зміна цін несе фірмі досить значні витрати: фірма змушена змінювати цінники, повідомляти всіх покупців, корегувати угоди з оптовиками та платити штрафи за порушення зобов’язань. Крім того, зміна цін може відштовхнути покупців, знизити інтерес до товару.

Одна з моделей для пояснення феномену збереження постійної ціни була вперше запропонована П. Свізі. Це модель “ламаної” кривої попиту.

а) Модель “ламаної” кривої попиту – це модель цінової стратегії олігополістів без змови.

Рис. 7.4 Олігополістична “ламана” крива попиту.

P₀ – ринкова ціна

D₁,D₂ – ламана крива попиту: на відрізку D₁A більш еластична (для рівня ціни, що вищий за Р₀), а на відрізку AD₂ – менш еластична (для рівня ціни, що нижчий за Р₀);

MR₁ MR₂ – крива граничного доходу: будь-який зсув МС на відрізку bc (тобто з МС₁ до МС₂) не вплине на рівень ціни Р₀.

Основні передумови моделі:

- кожна фірма вважає, що коли вона підніме ціну, решта фірм не наслідуватимуть її і вона втратить значну частину своїх прибутків;

- коли фірма встановить нижчу ціну, інші фірми наслідуватимуть її, оскільки не захочуть втратити своєї частки на ринку.

Наслідки моделі:

- олігополіст має “ламану” криву попиту;

- на кривій граничного доходу має місце розрив;

- крива граничних витрат проходить через розрив у кривій граничного доходу.

Модель “ламаної” кривої показує відносну жорсткість цін при олігополії, але не пояснює принципів олігополістичного ціноутворення.

Жорсткість цін, що нерідко притаманна олігополістичним галузям, пояснюється, передусім, бажанням фірм уникати спільної руйнівної конкуренції цін.

Змова – це явна, таємна чи мовчазна домовленість між фірмами в галузі з метою встановлення фіксованих цін та обсягів випуску.

Картель – це змова декількох фірм-виробників (продавців) з метою максимізації прибутку, які спільно діють на ринку як фірма – монополіст, контролюючи обсяг виробництва та ціну блага.

При організації картелю фірми повинні:

1) узгодити спільні ціну і галузевий обсяг випуску продукції;

2) встановити квоти кожного учасника;

3) виробити механізм запровадження угоди і контролю за її виконанням.

Розмір квоти залежить від домовленості і, як правило, є приблизно пропорційним частці кожної фірми – члена картелю на ринку. За умови виконання угоди про квоти кожним учасником картелю, картель перетворюється у монополію. Кожний учасник картелю виграє, отримуючи надприбуток.

Умови створення картелю:

1. Встановлення бар’єрів на шляху входження в галузь конкурентів.

2. Визначення загального рівня випуску та монопольної ціни, що максимізує прибуток.

3. Встановлення квоти для кожної фірми, що входить у картель.

4. Забезпечення процедури контролю щодо встановлених квот.

Фактори, що сприяють змові олігополістів:

а) фірми виготовляють стандартизовану продукцію;

б) в галузі невелика кількість фірм;

в) не дуже поширені нецінові методи конкуренції;

г) галузь переживає період економічного піднесення;

д) легко може бути виявлено порушення угоди;

е) існують високі бар’єри на шляху входження нових фірм у галузь.

Причини нестійкості картелю:

1) Різниця в попиті та витратах. Навіть при дуже стандартизованій продукції фірми мають різні ринкові частки й діють з різним рівнем виробничої ефективності. Відмінності у витратах та попиті означає, що будуть відрізнятися і ціни, що максимізують прибуток для кожної фірми. Отже, немає прийнятної для всіх ціни. Це стоїть на заваді в олігополістів, коли вони складають угоду про єдину ціну чи про прийнятнішу групу цін, що заважає створенню таємної угоди.

2) У кожного учасника картелю виникає спокуса продавати свою продукцію за високу картельну ціну, але перевищувати картельну квоту, отримуючи додатковий прибуток. Якщо такої поведінки дотримується більшість фірм у картелі – він приречений розвалитися.

3) Потенційну загрозу картелю несе об¢єднання аутсайдерів у контркартель.

4) Монопольні ціни принаджуватимуть до ринку нових виробників, що неминуче позначиться на ринковій рівновазі.

5) Падіння ділової активності, яке дуже скорочує ринки та викликає зростання середніх витрат із-за недостатнього завантаження виробничих потужностей і падіння прибутків. В таких умовах фірми, щоб уникнути серйозних скорочень прибутку знижують ціни в надії збільшити обсяги продажу продукції за рахунок конкурентів.

6) Правові бар’єри: антитрестовське законодавство.

У більшості країн відверті змови картельного типу заборонено законом, тому частіше існують таємні змови, які дуже небезпечні для суспільства, бо практично уникають контролю з боку держави. У галузях, де ціни мають тенденцію бути стабільними відносно довгий час, для координації дій застосовується лідерство в цінах.

Модель “лідерство в цінах” (мовчазна таємна домовленість) є засобом, за допомогою якого олігополісти можуть координувати свою поведінку в галузі цін, не звертаючись до прямої таємної змови. Формальні угоди та нелегальні зустрічі при цьому не передбачаються. Отримує розвиток практика, згідно якої “лідируюча” фірма (як правило, найбільша за обсягами виробництва чи найбільш ефективна в галузі) змінює ціну, а всі інші фірми більш чи менш автоматично наслідують цю зміну.

Основні типи цінового лідерства:

- лідерство фірми з суттєво нижчими витратами, ніж у конкурентного середовища. Це може бути обумовлене кращим менеджментом або використанням досконалішої технології, найтривалішим перебуванням в даній галузі, високою кваліфікацією працівників; найбільш раннім порівняно з іншими фірмами галузі досягненням ефективного масштабу виробництва, що дає змогу першим використовувати економію від масштабу;

- лідерство фірми, що домінує на ринку, але не суттєво відрізняється від послідовників за рівнем середніх витрат. Це домінування на ринку може бути обумовлене диференціацією продукції (наприклад, високою якістю, широкою рекламою) або домінуючою фірмою може стати група картелізованих фірм серед інших, які не ввійшли у картель.

Рис. 7.5 Модель “лідерство в цінах”

Напрямки тактики цінового лідера:

· Оскільки зміна цін завжди пов’язана з деяким ризиком у відношенні того, що конкуренти можуть не наслідувати лідера, корегування цін робиться рідко. Ціна змінюється тільки тоді, коли умови витрат та попиту зміняться значно й в усій галузі.

· Про майбутню зміну ціни ціновий лідер повідомляє вустами головних адміністраторів, які дають інтерв’ю галузевим виданням.

· Ціновий лідер встановлює, як правило, ціну нижче тієї, що максимізує його прибуток. Нові фірми, які є відносно неефективними із-за свого невеликого розміру, можуть вижити і розширитися, якщо галузева ціна буде дуже високою.

Цей прийом полягає у тому, що провідна фірма визначає ціну, яка визначає політику інших фірм. Модель “лідерство в цінах” має назву часткової монополії (рис. 7.5) тому що лідер встановлює монопольну ціну, базуючись на власному граничному доході та граничних витратах. Решта фірм приймає цю ціну як дану. Фірма-лідер визначає свій попит, віднімаючи кількість товару, яку пропонують інші фірми при всіх можливих цінах, від ринкового попиту D. Її чистий попит позначений кривою D₁. Потім фірма-лідер підраховує граничний доход для цього попиту (MR₁) і виробляє кількість товару Q_L в точці, де MR₁=MC. S – крива пропозиції решти фірм у галузі. Вони виробляють при ціні P_L кількість товару Q₁. У підсумку Q_L+Q₁=Q_D при P=P_L.

Встановлення ціни лідером залежить від того, чи обмежуватимуть інші фірми при відповідних цінах обсяги виробництва, щоб ринкові частки залишилися приблизно такими ж, чи навпаки розширюватимуть виробництво при умові підвищення цін. Якщо інші підприємства обмежуватимуть виробництво, то лідер може встановити загальну ціну, що максимізує прибуток фірми.

Ціноутворення за принципом “витрати плюс” – метод встановлення ціни, що практикують олігополістичні фірми, який полягає у встановленні ціни на базі середніх витрат плюс запланована норма прибутку, яка залежить від еластичності попиту на продукцію: при нееластичному попиті вона буде вище і навпаки.

Олігополіст використовує методику визначення витрат на одиницю продукції при деякому типовому завантаженню виробничих потужностей (як правило, 75-80% їх використання) і до цих витрат додається накидка для того, щоб визначити ціну товару.

Фірма прагне до норми прибутку на свої капіталовкладення (десь 15% після сплати податків на прибуток). Після калькуляції стандартної ціни комітет вищого рівня, що визначає цінову стратегію, вносить незначні корективи, щоб врахувати наявну або можливу конкуренцію, довгострокові стратегічні цілі та інші фактори.

Ця модель ціноутворення має свої переваги для фірм, що виробляють значний асортимент продукції. Ці фірми можуть стикнутися з тяжким та дорогим процесом приблизного визначення умов попиту та витрат для сотень найменувань своєї продукції. Цей метод калькуляції є сумісний з прямою таємною змовою чи лідерством в цінах.

Коли олігополісти не конкурують в сфері цін, саме через нецінову конкуренцію визначається частка ринку для кожної фірми.

Дата добавления: 2014-01-03