Педагогічна діяльність і теоретична спадщина В.Сухомлинського

Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с. Василівка Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після семирічної школи навчався в Кременчуцькому педаго­гічному інституті, але через хворобу перервав навчання і згодом продовжив його на заочному відділенні Полтавського учительського інституту, одержав­ши диплом учителя української мови і літератури. До війни працював учи­телем спочатку в рідному селі, а згодом в Онуфріївській середній школі, де його призначили завучем. У роки війни був на фронті, а після тяжкого пора­нення вчителював в Удмуртії. Після війни – заврайвно Онуфріївського райо­ну, з 1948 по 1970 рр. – директор Павлиської середньої школи. Він кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель, удостоєний звання "Героя Соціалістичної Праці". Помер 2 вересня 1970 р.

У застійні часи Сухомлинський удостоївся найвищих нагород соціаліс­тичного суспільства. Сьогодні при перегляді подій того часу ставлення до діяльності та ідей Сухомлинського не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Найголовнішим у його житті була любов до дітей. У записних книжках Сухомлинського, які він вів все своє життя, 3700 сторінок, кожна з яких присвячена одній людині – його учневі: "Три тисячі сімсот людських доль... Кожна дитина була світом – цілком особливим, унікальним".

Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська середня школа", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Народження громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.

Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини, яка ґрунтується на ідеї всебічного роз­витку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховне завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя.

Формування культури розумової праці школяра. Пе­дагогом була запроваджена у Павлиській середній школі система розумо­вого виховання, спрямована на піднесення в учнів життєвої цінності знань, на залучення їх до розумової праці, на вироблення у них вміння і бажання вчитися. Він закликав до створення у школі культу знань. У Павлиській середній школі учням прищеплювалась думка, що знання не путівка до вузу, а багатство, яке є необхідним незалежно від того, ким стане дитина.

Сухомлинський вважав, що успішне розумове виховання можливе за умови, коли вчитель на кожному уроці буде одночасно викликати в учнів жадобу до навчання і вчити їх вчитися. З цією метою у Павлиші практикува­лися уроки думки, творчі завдання, створення високого інтелектуального фону, прищеплення любові до читання, створення гуманного і вимогливого підходу до оцінювання, вміла організація виконання домашніх завдань, виховання самодисципліни у розумовій праці. Останню Сухомлинський розглядав у тісному зв’язку із зміцненням здоров’я учнів, вважаючи, що у більшості випадків їх відставання у навчанні головною причиною є поганий стан здоров’я. Успіх у навчанні починається з турботи про те, як харчується і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грає, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі.

Переслідуючи ідею залучення учнів до розумової праці, Сухомлинський стверджував, що остання є не просто сидіння на уроці або дома за книжкою. Розумова праця – це зусилля думки. Мислення в учнів з’являється там, де є потреба відповісти на запитання, прагнучи до поєднання праці душі, мислення і рук. Важливе місце у цьому відводив проблемному навчанню, коли новий матеріал учитель подає як проблему, яку учні разом із ним повинні розв’язати.

Сухомлинський помітив, що думка в дітей починає працювати, якщо їх повести у ліс, на луг, в поле, і там ставити дітям тисячу запитань "чому", там чекати відповіді і добиватися її. Емоційна радість, спільне переживання краси, спільне прагнення зрозуміти і дають це бажання пробудження думки. З точки зору Сухомлинського, діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними. Сухомлинський вважав, що праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін.

Ідею перетворення освіти у важливу життєву цінність Сухомлинський тісно пов’язує з відсутністю чи наявністю в учнів інтересу до учіння. Він ставить вимогу, щоб учіння для учнів було радісною працею. Єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. "Оцінка повинна винагороджувати працелюбство, а не карати за лінощі та нерадивість. Але не можна допустити, щоб оцінка балувала учнів, щоб не склалось легковажне ставлення до навчання. Дитина мусить усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль".

Інтерес до навчання, загальний розвиток учня неможливі, якщо у класі нема інтелектуального фону – постійного обміну знаннями в класі між учнями, якщо програмний матеріал не спирається на велику кількість матеріалу позапрограмного. Важливим джерелом інтелектуального фону є розвиток захоплень школярів. Кожний учень повинен мати свій улюблений предмет, де він знає більше за інших.

Велика увага у Павлиші приділялась читанню. Сухомлинський не уявляв собі повноцінного, всебічного розвитку підлітка, юнака, дівчини без того, щоб вони не мали своїх улюблених письменників. Обов’язковою вимогою до дітей було за шкільні роки перечитати 200 книг із золотого фонду світової літератури, а до педагогів ставив вимогу навчати школярів працювати з книгою.

У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дис­циплінують мислення, розвивають пам’ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість.

Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці.

На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним.

Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки – повноти щастя дитини – Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.

Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми.

Формування моральних переконань і вчинків. Сухом­линський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.

Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре".

Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних розповідей вихователя про гарні вчинки людей, без пояснення правил моралі. Він складає хрестоматію маленьких повчальних розповідей, вишукує такі розповіді і історії в книгах, газетах, журналах. Проте найбільше боявся Сухомлинський, що розмови залишаться лише розмовами, перетворяться у пустослів’я. Якщо дітей схвилювало слово педагога, це хвилювання повинно обов’язково вилитися у справу, у роботу, у допомогу людям, школі, колгоспу. При такому поєднанні (слово учителя – схвильованість – спільна праця вихованців і вчителя) в дітей виникає почуття задоволеності.

У Павлиші милосердя, сердечність, благородство виховуються у дітей через свята Матері, Троянди, закладення саду вдячності (сад для старих людей). "Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина здобуває дорогоцінне багатство душі, вона відчуває серцем, коли і де товаришеві, другові, любимій людині, яка живе поряд, треба допомогти".

Виховання естетичних цінностей і формування вміння створювати прекрасне. Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою, виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку, або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.

Естетичну насолоду школярі отримували в ході спостережень серед природи, де вони навчалися у молодшому шкільному віці творити казку... Дітям пояснювали, що людина стала людиною не тільки тому, що навчилася своїми руками робити знаряддя праці, а й тому, що навчилася цінувати і створювати красу навколишнього середовища. Уособленням останнього у Павлиській середній школі стали свята квітів – конвалій, тюльпанів, бузку, троянд, хризантем. Засобами естетичного виховання були також музика, живопис, краса образів художніх творів та казки.

Досягнення гармонії здорового тіла і духу. На думку Сухомлинського, фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства, облагородження всіх інших сфер людської особистості. Під його керівництвом фізичне виховання у Павлиській школі спрямовувалось, перш за все, на зміцнення здоров’я дітей, досягнення гармонії здорового тіла і духу.

Головними видами занять з фізичної культури Павлиська середня школа вибрала гімнастику і легку атлетику. Мета таких занять – виховати почуття краси рухів, силу, гармонійність, спритність, витривалість. Виникненню естетичного задоволення надається значення при виконанні таких вправ як біг, ходьба на лижах, плавання. На змаганнях з цих та інших видів спорту стало правилом враховувати красу, гармонію рухів, а швидкість вважалась другорядним елементом.

Спорт стає засобом виховання лише тоді, коли він – улюблене заняття кожного. На думку Сухомлинського, гармонія здорового тіла і духу немож­лива без радості. Тим більше, що здоров’я дитини – це не просто комплекс санітарно-гігієнічних норм і правил, не зведення вимог до режиму, харчу­вання, праці, відпочинку. Це, перш за все, – турбота про гармонійну повноту всіх фізичних і духовних сил, і вінцем цієї гармонії є радість творчості.

Виховання любові та звички до праці. У Павлиській се­редній школі вища педагогічна мудрість трудового виховання полягала в тому, щоб утвердити в дитячому серці народне ставлення до праці. Праця для народу є не тільки життєвою необхідністю, без якої немислиме людське існування, але і сфера багатогранних проявів духовного життя, духовного багатства особистості. "Людину впізнають по колосу пшениці, яку вона по­сіяла і виростила", – говорить народна мудрість. У Павлиській середній школі учня впізнавали по вирощеному дереву, квітці та його робочому зошиту.

На думку Сухомлинського, у системі трудового виховання треба використовувати всі види праці у їх різноманітності: навчальну і виробничу, короткочасну і довготривалу, платну і безкоштовну, ручну і механізовану, у майстерні і в полі, індивідуальну і колективну. Пройшовши таку школу трудового гарту випускники Павлиської середньої школи уміли працювати на основних видах с/г техніки, металообробних верстатах, складати радіоприймач тощо Цьому сприяла праця на пришкільних ділянках, у саду, спорудження шкільних приміщень, а також робота у гуртках, яких у школі було біля 80.

Сухомлинський підкреслював надзвичайну важливість того, щоб дитяча праця включалася в економічне, матеріальне життя сім’ї, була в ньому органічною необхідністю. Як тільки дитина навчилася нести своєю рукою ложку від тарілки до рота, вона працює, – говорить народна мудрість.

Дуже важливо навчити дітей довготривалої праці. Адже справжню велику роботу можна виконати лише за роки. Така людина навчиться ставити далекі цілі і добиватися їх.

Сухомлинський так прагнув організувати трудове виховання, щоб діти відчували радість праці, пов’язаної з красою творення. У той же час він вважає, що праця немислима без мозолів і поту. У трудове виховання він включав гармонію трьох понять: треба, важко і прекрасно.

Колектив Павлиської середньої школи глибоко вірив в облагороджуючу силу праці. Якщо дитина вклала частину своєї душі у працю для людей і знайшла в цій праці особисту радість, вона не може стати злою, недоброю людиною.

Сухомлинський розвинув ідею К.Д.Ушинського про необхідність поєднання розумової і фізичної праці. Він вбачав таке поєднання не в механічному збільшенні фізичного навантаження поряд з навантаженням розумовим, а в постійному застосуванні інтелектуальних зусиль у фізичній праці. Сухомлинський застерігав, що не будь-які розумові заняття є працею, а лише ті, в яких є найважливіші ознаки праці – мета, зусилля, результати. Фізична праця має виховне значення у тій мірі, в якій бере участь у ній розум дитини. Фізична праця без розумової не дає нічого для виховання. Сухомлинський висловив думку про взаємовплив і взаємозбагачення розумової і фізичної праці.

Витоки здібностей і дарувань дітей, вказував Сухомлинський, – на кін­чиках їх пальців. Від пальців йдуть найтонші струмочки, які живлять джерело творчої думки: "Сили розуму міцніють в міру того, як удосконалюється майстерність, але і майстерність черпає свої сили в розумі".

Сухомлинський наголошував, що працелюбство, як моральна якість виховується тільки в колективі. Чим сильніше колективне почуття поваги до праці, тим ефективніше виховання кожного школяра.

Виховання колективізму у школярів. Сухомлинський суттєво розширив вчення Макаренка про колектив. Одна з перших його книг називалась "Виховання колективізму у школярів".

Макаренко багато разів попереджував, що виховання у колективі зовсім не означає нівелювання дітей, підгін під загальний шаблон. Смисл виховання в колективі, на його думку, в розквіті особистості дитини. Ось цю сторону колективізму і досліджував Сухомлинський. Там, де іноді бачать одне відношення: вплив колективу на особистість, там він встановив двосторонні відношення, говорячи і про вплив особистості на колектив.

Сухомлинський вважав, що дитячий колектив створюється поступово, крок за кроком і розглядає його як дуже складну єдність кількох наріжних каменів: ідейної, інтелектуальної, емоційної, організаційної спільності. Стійкість, міцність одного наріжного каменя залежить від міцності, стійкості всіх інших.

На думку Сухомлинського, для закладення початкових підвалин колективу надзвичайно важливо, щоб діти прагнули робити добро, утверджували добро своєю діяльністю і водночас були нетерпимі, непримиренні до зла.

Сухомлинський вважав, що колектив лише тоді є великою виховною силою, коли він увесь час духовно зростає. Це можливо лише там, де сьогодні кожен розумніший, розвиненіший, щедріший серцем, ніж учора. Мова йде про постійне, безперервне духовне самозбагачення колективу, про те, щоб він, як один із скульпторів, що творять нову людину, завжди працював над своєю власною статуєю – над самим собою, збагачуючи її все новими й новими найтоншими рисочками.

Сухомлинський застерігав проти поділу колективу на актив і пасив. Кожен член колективу нехай виявляє свою активність у тій сфері діяльності, в якій найповніше розкриваються його задатки, здібності, нахили.

Новим для педагогіки є положення Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: "як всі, так і я", "колектив завжди правий" тощо. Колектив, з його точки зору, стає дійовою силою лише тоді, коли особа вкладає сили своєї душі в іншу людину, турбується про неї. Одне з найживодайніших джерел виховної сили колективу полягає в тому, щоб вихованець прагнув бути хорошим, щоб про нього добре думали.

Розумною має бути влада колективу при розгляді конфліктних ситуацій. Чим менше колектив займається розглядом конфліктів, тим більшу виховну силу він має. Треба вміти згладити, нейтралізувати конфлікт у самому його зародку.

Майже в кожній своїй роботі Сухомлинський знову і знову говорить про роль вихователя в дитячому колективі, вважаючи, що без розумного педагога немає колективу. Мудрість педагога-вихователя полягає у тому, щоб вихованці не відчували його дріб’язкової опіки й формального нагляду, щоб задум педагога діти висували і здійснювали як власний задум. Підлітки вже прекрасно розуміють, що педагог має бути взірцем, ідеалом, совістю їхнього колективу. Вихователь колективу є тією силою, завдяки якій ніколи не припиняється духовний (моральний, інтелектуальний, емоційний, естетичний) розвиток колективу.

Проблема самовиховання особистості. На думку Сухо­млинського, найбільш яскравим результатом виховання є те, що людина почала думати сама про себе, задумалась над питанням: що є у мене доброго і що є ще погане? "Виховання, що спонукає до самовиховання – це і є, за моїм глибоким переконанням, справжнє виховання", – пише він у статті "Виховання і самовиховання". У книзі "Сто порад учителеві" розробив систему правил, яких необхідно дотримуватись при самовихованні у моральній сфері, фізичній культурі, навчанні та праці.

Щоб спонукати дитину до самовиховання, необхідно, перш за все, вчити її пізнавати себе й виховувати себе. Девіз самовиховання добре виражений у словах Ф.М.Достоєвського: "Знайди себе в собі, підкори себе собі, оволодій собою". Виховання почуттів, дисциплінування думки й волі, вироблення й урівноважування характеру – все це, стверджував Сухомлинський, людина повинна робити сама, пізнаючи себе й оволодіваючи собою. Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж учора.

Сухомлинський вважав, що для організації самовиховання важливо, щоб не було нервозності у колективі, жорстких покарань, грубих окриків: "Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання". Адже покарання звільняє вихованця від докорів совісті, а совість – головний рушій самовиховання.

Проблема сімейного виховання дітей. Сухомлинський вважав, що найважливіші риси і якості дитини зароджуються в сім’ї. Проб­лемам сімейного виховання присвячені його твори "Батьківська педагогіка", "Сто порад учителеві" та ін. Він постійно цікавився умовами й особ­ливостями виховання дітей у різних сім’ях, вивчав позитивний досвід, підмі­чав найістотніші і найбільш типові вади та недоліки сімейного виховання.

Сухомлинський вказував на необхідність єдиних уявлень у батьків щодо виховання дітей, а звідси випливає єдність їх вимог. У Павлиській середній школі для батьків і всіх дорослих існувала педагогічна школа. На конкретних прикладах батькам показували хиби сімейного виховання, яку велику шкоду приносить дітям любов замилування, деспотична любов, любов підкупу.

Однією з найтиповіших вад сімейного виховання, на думку Сухомлинського, є споживацький характер способу життя багатьох дітей. "Люди з кам’яним серцем частіше виростають саме в таких сім’ях, де батьки віддають дітям усе й не вимагають від них нічого", – пише він.

Особливу увагу у Павлиші приділяли трудовому вихованню дітей в сім’ї. Ставив важливим завданням батькам – закласти основи пізнавальної діяльності і навчальної праці у дітей дошкільного віку. Автор "Батьківської педагогіки" надав для цього батькам практичні поради: розвивати в дітей спостережливість, вміння орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, ситуаціях, мислити, міркувати, фантазувати.

У вихованні дітей треба дуже обережно вдаватися до застосування покарань. Бо якщо вони занадто часті або й несправедливі, що це огрублює душу дитини.

Сухомлинський з нових позицій підходить до оцінки життєвої позиції і ролі дитини в сім’ї. Діти в сім’ї – це не тільки слухняні виконавці волі батьків і старших, вони рівноправні члени сім’ї, активні учасники всіх сімейних справ, вони можуть чинити взаємний позитивний вплив на сім’ю, поведінку батьків і старших, їх ставлення до своїх сімейних і громадських обов’язків. Вони не повинні відчувати своєї нерівності, неповноцінності, приниженої гідності. Автор відстоює право дітей активно втручатись у сімейні справи.

Проблема вчителя і вчительської професії. Сухом­линський вважав, що учитель – це особлива професія, яку не порівняєш ні з якою іншою справою.

На його думку, педагогічна праця близька до науково-дослідної. Ця близькість полягає в аналізі фактів і в необхідності передбачення. У творі "Розмова з молодим директором школи" він пише: "Учитель, який не вміє і не бажає проникати подумки в глибину фактів, в причинно-наслідкові зв’язки між ними, перетворюється у ремісника".

Сухомлинський підняв проблему, якими якостями має володіти хороший педагог. По-перше, хороший учитель – це людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати хорошою людиною, вміє дружити з дітьми, приймає близько до серця дитячі радощі і горе, знає душу дитини.

По-друге, цей учитель добре знає науку, на основі якої побудований предмет, що викладається ним. Чим глибші знання, чим ширший кругозір, всебічна наукова освіченість вчителя, тим у більшій мірі він не тільки викладач, але й вихователь.

По-третє, хороший учитель – це людина, яка знає психологію і педагогіку, розуміюча і почуваюча, адже без знання науки про виховання працювати з дітьми неможливо.

По-четверте, хороший учитель – це людина, яка досконало володіє уміннями в тій чи іншій трудовій діяльності, майстер своєї праці. У хорошій школі в кожного вчителя є яка-небудь трудова пристрасть.

Сухомлинський звернув увагу на проблему підготовки учителя до уроків: "Знаючий, думаючий, досвідчений педагог не засиджується довго, готуючись до завтрашнього уроку. Учитель готується до хорошого уроку все життя... Така духовна і філософська основа нашої професії і технології нашої праці: щоб дати учням іскорку знань, треба поглинути ціле море світла."

Сухомлинський вказав на необхідність турботи про вчителя. Вимагаючи від учителя, треба пам’ятати, що йому необхідно щось давати. Усі шкільні громадські організації повинні створювати обстановку багатого духовного життя, умови, коли сили і дорогоцінний час учителя не витрачається марно.

Учителя треба оберігати від всеможливої писанини і "заходів".

Дата добавления: 2014-01-03