Пізні національні релігії

Дотепер збереглись і функціонують такі націо­нальні релігії: індуїзм, сикхізм, джайнізм, конфу­ціанство, даосизм, синтоїзм, іудаїзм та ін. Роз­гляньмо стисло їхні еволюцію, віровчення і культ.

Індуїзм - одна з поширених релігій сучасної Індії. Виникла в VI-IV ст. до н.е. на грунті давніх релігійних вірувань і реформованого брахманізму. Термін "індуїзм" походить від арабського визна­чення складного комплексу явищ культури, від­мінних від ісламу, буддизму і джайнізму.

Індуїзм - політеїстична релігія. Основні боги індуського пантеону - Брахма (творець світу), Вішну (бог-охоронець) і Шива (бог руйнування). До цього пантеону належать також численні боги місцевого характеру та боги буддизму. Особливо шанованими серед послідовників індуїзму є боги Вішну і Шива, на основі яких виникли в індуїзмі дві течії - вішнуїзм і шиваїзм. Кожний з назва­них богів мав дружину чи власну жіночу іпостась. Дуже сильно шанували дружину Шиви, Парваті, - її ще називали Дурга, або Калі. Культ Калі вельми поширений в Індії.

Брахма - творець, це його основна функція. Він створив світ у багатоманітті живого і минулого. В цій тріаді Брахма про­тистоїть Вішну, який її зберігає, і Шиві, який її руйнує. На відмі­ну від Вішну і Шиви, Брахма - найбільш абстрактний Бог тріа­ди, йому присвячено значно менше міфів.

Брахма зображається червоним, лотосооким_; з бородою, у нього 4 обличчя, 4 тіла і 8 рук, в яких 4 веди, жезл, посудина з водою Ганга, жертовна ложка, іноді квітка лотосу, перлинне намисто і лук. Живе на г. Меру. Брахмі присвячувалися поодинокі храми, а у повсякден­них обрядах і ритуалах про нього, як правило, не згадують.

Шива - один з основних індуїстських богів, природа якого суперечлива. Він одночасно вважається і милостивим творцем життя, і страшним богом знищення. Головною його функцією вважають руйнівну (Бог смерті, розорення, зміни), що частково пов'язане з тим, що Шива - покровитель аскетів, які прагнуть такого розорення й змін, що веде начебто до злиття з Вічністю й Абсолютом.

Проте практично в культі Шиви на перший план вийшов творчий момент: культ життєвої сили і чоловічого начала став основним в шиваїзмі. Культ Лінгама - чоловічого животворчо­го начала - найпопулярніший. Іконографічно Шива зображується чотирирукою людиною, що танцює у вогняному колі. Культ лінгаїтів і досі зберігся в Індії.

Шиїти вірять у можливість переселення душ. У наш час шиїзм поширений переважено в Ірані, Іраку, Ємені. Окремі громади шиїзму в інших країнах.

Бичок Нанді - атрибут Шиви - символізує силу й животворні потенції Шиви. До Шиви звертаються спраглі потомства, у його храм сходяться бездітні жінки, які чекають від його сили реального втілення їхніх мрій.

Шиву вважають також грозою демонів, у битвах з якими він не раз виявляв чудеса героїзму.

Шакті - духовна енергія Шиви; саме в ній - могутність гі­гантських потенцій Шиви. Вона виявляється лише за певних обставин. По-перше, ця енергія накопичується у ньому в пері­оди його аскетичних пильнувань і споглядань. По-друге, енер­гія Шакті в Шиві тісно переплетена з його чоловічою животвор­ною силою.

Жіночий культ Шиви - переміщення Шакті на жіноче на­чало. У цьому культі започатковується і значно поширюється ідея, згідно з якою енергетична сила Шакті реалізується у мо­мент злиття чоловічого й жіночого начал, що відіграло свою роль у розвитку в індуїзмі культу Ками.

Культ Ками, мистецтва любові, тісно пов'язаний з куль­том Шиви, Шакті, та Вішну. Якщо культ Шиви в Індії завжди був тісно пов'язаний із Шакті та Ками, то культ третього члена тримурті - Вішну мав інший характер.

Вішну - один з найголовніших Богів індуїстської міфоло­гії (поряд з Брахмою і Шивою). В індійській традиції ім'я Вішну тлумачиться як «той, що проникає в усе», або всепроникаючий.

Всі всесвіти виходять із пор на його тілі. Всесвіти вини­кають з його видихом і знищуються, як він вдихає. Вішну входить у кожен із всесвітів, із свого тіла породжує води і кладеться на них. З його пупа виростає стебло лотоса, а в лотосі народжується перше створіння - Брахма. Вішну входить до кожного атома такого всесвіту, а також як наддуша - в серця всіх живих істот. Крім того, він перебуває на молочному океані в середині всесвіту.

В існуючій іконографії Вішну зображується як чудовий юнак, який або лежить на величезному змії Шеші, або ж стоїть у всеозброєнні. Вішну - м'який, несуперечливий, його основна функція - збереження. Він простий, максимально близький людям, особливо схильний до емоційного сприйняття божест­ва - саме такі переважають серед вішнуїтів. На численних зо­браженнях чотирирукии Вішну звичайно сидить на тисячоголо­вому драконі, що пливе, або на троні у вигляді білого лотоса.

Богиня Лакшмі - жінка Бога Вішну - завжди поруч з чоло­віком, вона ніжно любить його. У Вішну багато перетворень -аватар, хоча основних 10. У перших 4 він виступає у вигляді тварин (риби, черепахи, вепра, людини-лева); у п'яте - карлика-велетня. Останні 5 відомих перетворень Вішну: Парашурама, Рама, Будда і Месія-Калка, на прихід якого ще че­кають найулюбленіші в Індії поклонники-аватари Вішну - Рама, Кришна.

Рама - герой давньоіндійського епосу Рамаяна, найулю­бленішої поеми індійців. У селах брахмани речитативом пере­казують її. Рама - герой, благородна людина, воїн, мудрий монарх і люблячий чоловік. Його дружина Сіта є уособленням жіночої вірності, любові й шляхетства, еталон Індійської жінки.

Рамаяна найкраще відображає національний дух індій­ців, їхній спосіб життя, думи, етичні й культурні цінності. Тому й не дивно, що Рама обожнений в уяві народу.

Аватара (досл. «той, хто сходить вниз») - в індуїзмі вті­лення бога в образах інших богів, людей або тварин, яке при­ходить з духовного світу задля спасіння позначених душ. Вті­лення Бога-Особи і його діяння описані у Ведах.

Другою відомою і шанованою аватарою Вішну вважають Кришну.

Кришна (досл. - чорний, темний, а також Верховний) в індуїстській міфології - Бог-рятівник. Кришна в релігійній філо­софії є втілення Верховної Особи Господа. Індійська дослідни­цька традиція стверджує, що Кришна - реальна історична осо­ба, яка згадується ще у ведичній літературі як мудрець-філософ і пророк, який був поступово обожнений, став відо­мим і шановним в усій Індії.

Основними догматами віровчення індуїзму є вчення про дхарму, яка визначає соціальні обов'язки та місце людини в суспільстві, карму - відповідальність людини перед богом за свої вчин­ки, ахінсу - безумовне непротивлення насиль­ству, сансару - переродження душі після смерті. Віруючих переконують, що життя людини від на­родження і до поховального вогнища є виконан­ням релігійного обов'язку та неперервних риту­альних дій під керівництвом брахманів, жерців.

На вшанування окремих богів споруджують безліч храмів, каплиць і вівтарів. Окрім останніх, сила-силенна святих місць, річок і предметів. Найсвященнішою вважається річка Ганг. У храмах установлюють скульптури богів, на вівтарях горить вогонь, куряться благовіння та запашіють квіти. Останні, напевно, - найпоширеніша форма жертвоприношень, хоча в жертву богам приносять також фрукти, овочі, а інколи й тварин. У храмах богині Калі, наприклад, приносять у жертву коз­лика, у храмах Південної Індії в особливо урочис­тих випадках заколюють чорного буйвола. В Індії шанують не тільки богів, ай окремі атрибути їхнього життя. Так, в окремих храмах поклоня­ються скульптурі бика, який є за традицією їздо­вою твариною бога Шиви. Чимало тварин індуїсти вважають святими, а надто - корову, мавпу і змію. Убивство корови, приміром, є тяжким зло­чином. На честь святих тварин будують також храми і здійснюють жертвопринопіення. Серед послідовників індуїзму поширені віра в добрих і злих духів, гарні та погані прикмети тощо.

Правовірний індус щоденно здійснює молитви біля домашнього вівтаря або просто перед зобра­женням бога у своєму домі. Тільки чоловіки мають право здійснювати поховальні та поминальні обря­ди, тільки їх молитви й жертви досягають мети і забезпечують бажаний результат посмертних пере­втілень.

Найсвятішим місцем для індусів є храм Бенарес, який складається з майже 1500 будівель і сто­їть на березі Гангу. До берега від храму прокладено безліч камінних східців (гхати) - місця купання паломників. Останні тисячами приходять сюди для ритуальних купань у священній воді Гангу, щоб напитись його води і в такий спосіб очистити­ся від гріхів, позбавитися хвороб, а відтак набрати в глечик води і понести її за сотні кілометрів для інших, які не мають змоги побувати тут. Тут же на березі Гангу на особливих майданчиках горять поховальні вогнища, на яких спалюють померлих людей, а попіл розвіюють над річкою. Цвинтарів в індуїзмі не існує, покійників спалюють у священ­них місцях.

Негативним елементом індуїзму в минулі часи було освячення кастового поділу населення. І хоча кастова дискримінація заборонена конституцією Індії, ці традиції зрідка ще побутують серед якоїсь частини населення.

Джайнізм - релігія, яка виникла в VI ст. до н.е. в Індії та, на думку послідовників, була передана їм із далекого минулого 24 пророками-вчителями, першим із яких був Рішабха, а останнім - Джина (переможець, той хто переміг карму, звільнився від сансари). Поширення джайнізму обумовлено релігійною реакцією на кастовий лад, освячува­ний індуїзмом. Тому джайнізм заперечує станово-кастову систему і визнає, що врятуватися, звіль­нитися від карми, переродження можуть усі, неза­лежно від кастової належності. Водночас він ніко­ли не виступав активно проти варн і каст. Джай­нізм заперечує брахманський пантеон богів і жерт­воприношення, відкидає авторитет Вед, виступає проти брахманських обрядів і панування брахма­нів, заперечує існування світової душі (Брахмеї) та бога як творця і спасителя.

Джайнізм учить, що весь матеріальний світ є зло, тому людині слід звільнитися від нього. Особ­ливо великим злом є дурне життя. Тому сенсом життя для послідовника є спасіння, врятування душі» досягнення нею нірвани. Для цього треба ві­рити у пророків, розуміти їхнє вчення, самовдос­коналюватися, суворо дотримуватись установле­них правил поведінки: не вбивати, не обманювати, не красти, не перелюбствувати, бути поза шлюбом, не бути користолюбним. Особливе значення нада­валося нормі ахімса - не вбивати нічого живого, бо за вченням джайнізму вічних душ стільки, скільки є живих істот і навіть більше, з огляду на духовність окремих предметів. За ахімсою ("не вбивай") не можна вбивати навіть комах, а щоб не проковтнути їх випадково з водою або вдихаючи повітря, джайніст повинен прикривати рот ткани­ною.

Чернецтво у джайністів розвитку не набуло, але вони досить широко пропагують суворий аске­тизм. Стосовно до аскети джайністи розділилися на дві угоди: дигамбари найбільш послідовно до­тримуються аскетизму, відмовляються навіть від носіння одягу (дигамбара - одягнуті світлом, ого­лені); шветамбари не дотримуються суворого ас­кетизму, проповідують менш суворий підхід до життя (шветамбари - ті, що носять білий одяг).

Культ у джайнізмі проводиться урочисто, пиш­но і зводиться до поклоніння Джині як божеству, його учням, декларуються священні тексти (мантри), здійснюються масові сповіді. Богослужіння проводять у грандіозних храмах із розкішно оформленим інтер'єром.

Джайнізм зберігся в Індії дотепер. Його послі­довниками є в основному заможні міщани, пред­ставники торгово-промислового капіталу.

Сикхізм склався наприкінці XV - на початку XVI ст. і являв собою окрему течію в індуїзмі. Ця релігія має поширення серед сикхів - етнічної групи населення Індії. Сикхізм було засновано Нанаком, сином дрібного торговця з касти кшатріїв. Він народився у Пенджабі. Нанак розробив усі по­ложення сикхізму. На наш час основні положення віровчення сикхізму залишилися незмінними. Засновник сикхізму багато зробив для пропаганди своєї релігії. Нанак відвідав Мекку, Медину, Баг­дад, мандрував Індією, де знайшов послідовників. Основна мета нового вчення Нанака - це об'єд­нання мусульман та індуїстів. З ісламу він запози­чив ідею про те, що Бог - це добро і любов, що слід прагнути до злиття з Богом під керівництвом наставника - гуру. Таким гуру в очах його послідовників і вважався сам Нанак. Бог для віровчи-телів сикхізму був реальністю, і потреби доводити його реальне існування не було. Сикхізм учить, що всі люди рівні перед Богом, незважаючи на касто­ве положення людини. Виступивши проти каст і брахманів з їхніми ритуалами, проти аскетизму, Нанак увів принцип спільної трапези та спільної кухні, Де всі їдять щось одне і поряд один одного у храмах. Проповіді гуру і його послідовників бу­ли сприйняті населенням Пенджабу. Після цього виникла секта сикхів, вплив якої на населення по­силювався. Сикхи суворо дотримуються традицій одягу, не стрижуть волосся і не голять бороди, не палять, вшановують священну книгу "Сахіб Грантх", де викладено погляди Нанака і його уч­нів. З XVII ст. серед сикхів поширився обряд по­свячення в бойові дружини. Це стосувалося зміни зовнішнього вигляду людини. До існуючих правил не підстригатися додавалася необхідність носити бороду, короткі та зручні для бою штани, у волос­ся вставляти гребінь, мати короткий меч і бойовий браслет. На початку XVIII ст. сикхи домоглися ус­піху в створенні незалежної від монголів держави у Пенджабі, яку скасували англійці 1949 р.

Від кінця XVIII ст. сикхи почали помітно ево­люціонувати в бік індуїзму. У храмах ставилися ідоли. Але індуїсти продовжували вбачати в сик­хах окрему релігійну течію.

У наш час сикхи - досить активна етнічна ре­лігійна спільнота, яка має вплив на політичне життя сучасної Індії.

Конфуціанство - релігія, що виникла на осно­ві філософсько-етичного вчення Конфуція (Кун-цзи) у VI ст. до н.е. на території Китаю. Погляди Кун-цзи були викладені його учнями у книзі "Лунь-юй" ("Бесіди і судження"). Релігією конфу­ціанство стало тільки на зламі нашої ери.

Конфуцій, Кун Цзи, Кун Чжун-ни (551 - 479 до н.е.) народився і жив у епоху великих соціа­льних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у стані тя­жкої внутрішньої кризи. Руйнувалися патріархально-родові но­рми, у жорстких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих царств, що спиралася на адміністративно-бюрократичний апа­рат із незначного служилого чиновництва.

Погляди Конфуція відобразили прагнення за­хистити суспільство від соціальних потрясінь. З цією метою він розробив соціальний ідеал. Високо­моральна людина повинна володіти двома важли­вими якісними рисами: гуманністю й почуттям обов'язку. Гуманність розумілася Конфуцієм як скромність, справедливість, стриманість, любов до людей. Але людина, за Конфуцієм, повинна мати ще одну якісну рису - це почуття обов'язку. Обов'язок гуманна людина своїми вчинками на­кладає на себе. Почуття обов'язку обумовлено знанням і вищими принципами, але не розрахун­ком. Конфуцій розробив низку інших понять, та­ких як вірність, щирість, дотримування церемоній та обрядів. Наслідування всім цим принципам Конфуція було обов'язком благородної людини (цзюнь-цзи). Справжній цзюнь-цзи байдужий до життєвих зручностей і матеріальних благ. Себе во­на присвячує високим ідеалам, людям і пошукові істяни.

Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вір­ність і щирість (чжень), благопристойність і дотримання цере­моній та обрядів.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброче­сності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої навколо несправедливості. Однак, як це часто трапляється, з перетворенням його вчень на офіційну догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася переважно у підкресленій відданості старовині, повазі до старших, напускній скромності і доброчесності.

В середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини залежно від того, яке місце вона посідала у соціально-чиновницькій ієрархії. В епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемоніал-трактат Лин-зи, компендіум (тобто єдиний збірник) конфунцїанських норм, який мав силу понад два тисячоліття. Усі записані в цьому обряднику правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з тим більшим старанням, чим вище становище займала людина в суспільстві.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним со­ціального ідеалу, сформулював основи такого соціального по­рядку, який хотів би бачити в Піднебесній: «Хай батько буде батьком, син - сином, цар-царем, чиновник-чиновником і т. п., хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов'язки, робити те, що їм належить».

Упорядковане таким чином суспільство повинне склада­тися з двох категорій: верхів і низів - тих, хто думає, управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється. Критерієм поділу на верхи і низи служили не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання і чесноти, а точніше, ступінь близькості люди­ни до ідеалу - Цзюн-цзи. Однією з найважливіших основ соці­ального порядку, за Конфуцієм, було суворе підкорення стар­шим. Будь-хто з старших (чи то батько, чи чиновник, чи імпе­ратор) є безперечним авторитетом для молодшого, підлегло­го, підданого.

Сліпе підкорення його волі, слову, бажанню - це елемен­тарна норма для молодших і підлеглих не лише у державі в цілому, а й у клані, корпорації або сім'ї. Невипадково Конфуцій полюбляв говорити, що «держава - це велика сім'я, а сім'я - це мала держава».

Культ предків і норми «Сяо» конфуціанство перетворило в найперший обов'язок кожного китайця - універсальну і зага­льну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив учення про сяо, синівську пошану. Сяо - це основа гуманності. Бути чесним сином зобов'язаний кожен, а особливо людина письменна, освічена, гуманна, яка прагне до ідеалу Цзюн-цзи. Сяо служили батькам за ппавилами обов'язків Лі, поховати їх за правилами Лі і при­носити ім жертви за правилами Лі.

Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо зібрані у збірнику «24 приклади Сяо», перетворилися на об'єкт захоплення і насліду­вання. Наведемо зразок Сяо з цього збірника:

а) восьмирічний хлопчик літніми ночами не відганяв від себе комарів: нехай вони краще кусають його, а то турбувати­муть його батьків;

б) шанований син голодного року відрізав кусок свого ті­ла, аби зварити бульйон для знесиленого батька тощо.

Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли роз­квіту культу сім’ї і клану. Сім'ю вважали серцевиною суспільст­ва, інтереси сімї переважали над інтересами окремої особи. Дорослого сина женили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося настільки нормаль­ним і природним, що проблема любові при цьому не поставала ні перед ким. Любов могла прийти після шлюбу, а могла і зо­всім не прийти. Однак це ніколи не заважало нормальному іс­нуванню сімї і зміцненню позиції сімї у віках.

Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції в китайсь­кому суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерва­тизм, який знайшов найвищий прояв у культі незмінної форми. Практично це призвело до того, що кожен народжений китаєць за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем. Це означало: з перших кроків життя кожен китаєць у побуті, у спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних та громадських обрядів і ритуалів діяв так, як це було санкціоновано кон-фуціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося з сімї, з дитинства, з привчан­ня до культу предків і норм Сяо, до суворого дотримання це­ремоніалу в сімї, і особливо на людях, у суспільстві.

У країні виник нечуваний культ писемності, ієрогліфа, культ конфуціанських освічених моралістів-начотчиків_: вчених-чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити мудрість священних книг, шар письменних інтелектуалів які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво_: за­йнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дво­рянство, духовенство, бюрократія разом узяті.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієн­тована на підготовку конфуціанства. Дати синові освіту й вивести його «в люди» - це мрія ко­жної сім'ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Необхідно бу­ло вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою вміти роз­биратися у складних стародавніх текстах, написаних малоро-зумілою письмовою мовою. На це витрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалась освіта не всім.

Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідно­синах країни з небом і від імені неба - з різними племенами і народами, що населяли світ. Конфуціанство підтримало і піднесло створення (ще в інсько-мчжоуський період) культу правителя, імператора, «сина Неба», який управляв Піднебесною від імені великого Неба, реалізував священну волю Неба.

Нині конфуціанство у Китаї стало чимось біль­шим, ніж просто релігія. Це і політика, і адмініст­ративна система, і верховний регулятор економіч­них і соціальних процесів. Це - основа всього ки­тайського способу життя, квінтесенція китайської цивілізації, що існує понад 2 тис. років.

Даосизм (дао - кит. «шлях», даосизм - кит. «дао цзя» - школа Дао) - релігія, поширена в Китаї; виникла у V-VI ст. до н.е. Спочатку даосизм був не власне релігією, а філософським ученням. Релігією він став у II ст. до н.е.

Згідно з традицією засновником даосизму вважається Лао-цзи. Легенди розповідають про його дивне народження (мати носила його кілька десятків років і народила старим -звідки й походить його ім'я «стара дитина» Лао-цзи.

Даосизм в II-III ст. поділився на філософський (дао цзя) і релігійний (дао цзяо), який створив своєрідне релігійне об'єднання: його першим патріархом вважається Чжан Дао-лин.

Релігія Дао (шлях, вічний, абсолютний і загальний закон спонтанного виникнення, розвитку і зникнення всесвіту). Дао (дао цзяо) увібрав у себе магію, алхімію, лікування та інші елементи народних культів та шаманських вірувань. Аб­солютизація ідеї безсмертя стимулювала пошуки даосами різних способів продовження життя (цаншен) за допомогою сексотерапії, дієти, пневмотерапії тощо.

Даосизм пропонує особливий шлях досягнення безсмер­тя. Тіло людини являє собою мікрокосмос, який, в принципі, слід уподібнити до макрокосму, тобто Всесвіту. Подібно до то­го, як Всесвіт функціонує в ході взаємодії сил Інь і Ян, має зір­ки, планети тощо, організм людини також є сукупністю духів і божественних сил. результатом взаємодії чоловічого і жіночого початків. Той, хто прагне досягти безсмертя, повинен, насам­перед, намагатися створити для усіх духів-манад (їх 36 тисяч) такі умови, щоб вони не бажали залишити тіло.

Це досягається, насамперед, як пропонували даосисти, обмеженням у їжі-шлях, до кінця вивчений індійськими аскетами-відлюдниками.

Кандидат у безсмертя повинен був відмовитися спочатку від м'яса і вина, потім взагалі від будь-якої грубої їжі, потім від овочів і зерна, які зміцнюють матеріальне начало в організмі.

Другий важливий елемент досягнення безсмертя - фізи­чні й дихальні вправи. До комплексу цих вправ входило посту­кування зубами, потирання скронь, розкошлатіння волосся, а також уміння володіти власним диханням: затримувати його, перетворювати у ледь помітне «утробне».

Щоб стати безсмертним, кандидат повинен був здійснити не менш як 1200 доброчесних актів, при цьому навіть один аморальний вчинок зводив все нанівець. На підготовку до без­смертя повинно було йти багато часу і сили, фактично все життя, причому все це було тільки прелюдією до завершально­го акту - злиття дематеріалізованого організму з Великим Дао. Ця трансформація людини до безсмертя вважалася дуже непростою, доступною лише небагатьом.

Сам акт перевтілення вважався настільки священним і таємним, що ніхто не міг його зафіксувати. Була людина - і немає її. Вона не вмерла але зникла, залишила свою тілесну оболонку, дематеріалізувалася, піднялась на небо, стала без­смертною.

Даосисти пояснювали, що, мабуть, смерть - це ще не доказ невдачі: цілком можливо, що померлий піднявся на небо і досяг безсмертя.

Основи філософського вчення мислителя Лао-цзи були викладені його учнями в книзі "Дао-де цзин", до якої увійшли висловлені автором фі­лософсько-ідеалістичні та стихійно-матеріалістич­ні погляди. У центрі доктрини даосизму - вчення про велике Дао - закон буття. Дао панує скрізь і в усьому. Його ніхто не створював, але все вихо­дить із нього. Навіть велике небо слідує Дао. Пі­знати Дао, злитися з ним - мета життя. Вищою метою людини, згідно з ученням даосизму, є відхід од пристрастей і метушні життя. Даосизм пропа­гує простоту і природність. Проголошений у "Дао-де цзин" принцип "увей" (недіяння) означає, що людина не повинна втручатись у природний пере­біг подій.

Основу даосистського віровчення складають п'ять заповідей, які повторюють заповіді буддиз­му, а також даосистські уявлення про добродій­ність. Це насамперед: виконання синовнього обов'язку, вірність, любов, терпіння, самопожерт­вування, напучення проти злих учинків, розведен­ня тварин, висадження дерев, прокладання доріг, риття криниць, просвітлення нерозумних, читан­ня священних книг, виконання обрядів.

Культ даосизму має багато спільного з конфуці­анством. До його пантеону поряд із главами релі­гійних доктрин (Лао-цзи, Конфуцій, Будда) входи­ли й інші божества та герої. На честь богів і вели­ких героїв (полководців, захисників ремесел тощо) даоси створювали храми, де ставили ідолів і зби­рали підношення. Такі храми обслуговувалися ду­ховенством, монахами. В даосизмі у II ст. до н.е. склалося жрецтво. Його заняттями були ворожін­ня, астрологія, медицина, фізіологія людини, ма­гічні обряди. Специфічну категорію божеств дао­сизму становили "безсмертні гени". Особливою шаною користуються вісім безсмертних, "басянь", розповіді про яких надзвичайно поширені серед народу, а їхні фігурки та зображенню на по­лотні знайомі кожному китайцеві з дитинства.

Опорними пунктами даосизму стали великі монастирі, що будувалися повсюди, де вчені даоські маги й проповідники на­вертали неофітів, знайомлячи їх з основами теорії безсмертя.

Поступово даосизм у Китаї відтісняли буддизм і конфуціанство. Його традиції збереглися донині у фольклорі та народній медицині, у практичних рекомендаціях із медитації та ритуальної гімнас­тики. Прихильників віровчення і культу даосизму в сучасному Китаї небагато.

Синтоїзм - релігія населення Японії, що ви­никла у процесі розвитку і культурного синтезу місцевих родоплемінних вірувань. Синто (шлях духів) - позначення світу надприродного, богів і духів, яких здавна шанували японці. Витоками синтоїзму були первісні форми вірувань - ані­мізм, тотемізм, культ предків, культ вождів тощо. Основи віровчення синтоїзму викладено у свя­щенній книзі "Кодзикі", складеній у VIII ст. Вона містить міфи про створеність світу, виникнення держави і народу тощо. Згідно з ними, спершу іс­нували бог та богиня - Ідзанагі та Ідзанамі. Ідзанамі померла, коли народжувала первістка, бога вогню. Ідзанагі хотів урятувати жінку з підземно­го царства, але не зміг. Тоді йому довелося обхо­дитись одному: з його лівого ока народилась боги­ня сонця Аматерасу, нащадкам якої судилося ста­ти імператорами Японії. Звідси походить культ ім­ператорів.

Згідно синтоїзму зв'язок між камі і людьми, здійснюється через представника богині Сонця на Землі - імператора (Мі­кадо), який вважається родоначальником усіх японців.

Складовими частинами державного синтоїзму стали:

а) тенноїзм - культ імператора (тенно) і його предків;

б) династичний синтоїзм, тобто культ, що особливо вша­новується імператорською сім'єю, яка нібито перебуває в родинних зв'язках з богами;

в) храмовий синтоїзм - культ різних богів у храмах;

г) домашній синтоїзм - культ богині Аматерасу в кожній «вірнопідданій» сім'ї.

Пантеон синтоїзму великий. Для відправлення молитов, обрядів та здійснення жертвоприношень будувалися невеликі храми (дзиндзя), споруджен­ня яких у Японії почалося під впливом буддизму. У храмі віруючі зупиняються перед вівтарем (за­крита частина храму, де зберігають символ "Ка­мі", талісман), кидають монету, поклоняються і плескають у долоні, іноді вигукують при цьому слова молитви. Раз або двічі на рік у храмі буває свято з урочистими жертвоприношеннями й бого­служіннями. Культ здійснюють у храмах жерці різних рангів, посада яких передається спадково. Широко вшановується богиня Аматерасу, зобра­ження якої є у храмах та в домашніх вівтарях (камідан).

Синтоїзм, як і релігійний даосизм у Китаї, не міг задовольнити потреб суспільства, що активно розвивалось, у філософському осмисленні світу. Тому новий для Японії буддизм швидко посів про­відні позиції в духовній культурі держави і, зок­рема, злився з синтоїзмом. Глибоко націоналістич­ний синтоїзм до середини XX ст. був державною релігією, основою патріотизму та моралі япон­ських самураїв. З 1946 року синтоїзм в Японії відокремлений від держа­ви, формально був відкинутий культ імператора, хоч покійні імператори продовжують вшануватися як «боги» і на їх честь у країні споруджено багато храмів.

Центром релігійного життя синтоїстів є храм Ясукуні а Токіо, присвячений божествам жертв війни.

Зороастризм - стародавня релігія, що виникла приблизно на межі II-І тис. до н.е. на території Південно-Західної та Середньої Азії. Цю релігію називають у світі по-різному: зороастризмом - від імені її легендарного засновника пророка Заратустри, або Зороастри; маздаїзмом - від імені Ахурамазди, - головного бога, який уособлює світ, добро, істину і життя; магізмом - тому що її жерці є вихідцями з племені магів; релігією Авес­ти - від назви збірки священних книг; вогнепок­лонством - у зв'язку з пошануванням вогню; парсизмом — послідовники мешкають в Індії тощо.

Особливістю віровчення зороастризму є його дуалізм - уявлення про протиборство доброго і злого початків, сили світла й царства темряви. Зо­роастризм приписує поклоніння вогню, що вва­жається очищувальною силою тіла. Колись на його честь навіть будувалися храми. Взагалі фі­зичній чистоті зороастризм надавав ритуального значення.

Священною книгою зороастризму є Авеста, в якій викладено основні положення віровчення. Зо­роастризмові притаманне вчення про страшний суд, про загробне життя, про кінець світу внаслі­док вогненної космічної катастрофи, в якій гріш­ники загинуть разом із їхнім заступником, а пра­ведники - послідовники доброго бога за допомо­гою Митри воскреснуть і очистяться вогнем. По­слідовників зороастризму після смерті (труп по­кійника - символ нечистоти) не віддають ні зем­лі, ні вогню, ні воді, бо вважається, що кремація чи поховання в землю споганює їх. Тому послідов­ників ховають на "вежах мовчання" (або на висо­ких горах), де їхні трупи з'їдають хижі звірі та птахи. Прихильники зороастризму окрім вогню вшановують і деяких тварин (коня, собаку тощо).

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством привело до того, що у III ст. виникло мані­хейство - вчення, яке за середньовіччя дало бага­то нових, нетрадиційних для зороастризму, на­прямків: богомилів, катарів, альбігойців, павликан і т. д. У VII ст. після завоювання Середньої Азії арабами позиції цієї релігії були обмежені. Значна кількість послідовників зороастризму еміг­рувала до Індії, де їх згодом почали називати парсами. Нині послідовники зороастризму живуть на території Пакистану, Південного Ірану, Південно-Західної Індії.

Іудаїзм. Однією з найдавніших у світі національних релігій є іудаїзм - монотеїстична релі­гія, яка має значну кількість прихильників серед єврейського населення в багатьох державах. Окрім євреїв, іудаїзм сповідують іще караїми, тати й фалаші (ефіопська група). До основних догматів ві­ровчення іудаїзму належить віра в єдиного Бога Ягве, у прихід месії, у безсмертя душі та в існуван­ня загробного царства. Ягве став загальнонарод­ним Богом у період формування і розвитку рабо­власницьких відносин. У поширенні монотеїстич­них поглядів серед стародавніх євреїв значну роль відіграло жрецтво, яке сконцентрувалося навколо Єрусалимського храму. Жерці цього храму були підпорядковані цареві. Служителі іудаїзму вима­гають від прихильників цієї релігії сліпої віри в Бога, що являє собою необхідну основу особистого спасіння в потойбічному світі.

Складовою іудейського віровчення про Бога Яг­ве є догмат про прихід месії. Послідовники іудаїз­му уявляють собі месію як посланця Ягве, на яко­го покладено завдання прийти на землю, звершити Страшний суд із покаранням супротивників Ягве та винагородити його послідовників. З вірою у прихід месії пов'язані уявлення про провісників появи божого помазаника, кількість яких дорів,нює дев'яти. Серед них роль первосвященика ві­діграє містичний Ілля Пророк. Слід зазначити, що Страшний суд мислиться послідовниками іудаїзму як суд Ягве над ворогами іудейського народу, над усіма грішниками і навіть просто над людьми, які не сповідують іудаїзм.

Основою іудейської моралі вважається Декалог (10 заповідей):

1) шануй єдиного Бога;

2) не сотвори собі кумира;

3) не поминай ім'я Бога без необхідності;

4) шануй день суботи;

5) шануй своїх батьків;

6) не вбивай;

7) не прелюбодій;

8) не кради;

9) не свідчи брехливо на ближнього;

10) не жадай майна ближнього свого.

Іудейський культ має велику кількість різно­манітних обрядів, молитов, постів, обмежень, ви­мог, заборон і свят. Досить нагадати, що правовір­ний іудей мусить пам'ятати 365 заборон і 248 ви­мог Талмуду. Основними різновидами культу є:

молитва, що посідає значне місце в обрядовості іудаїзму, оскільки за уявленням євреїв молитовне слово досягає самого Бога. Здійснюється тричі на добу за наявності молитовного свистка, з одяган­ням на лоб і ліву руку філактерії (амулетів із текс­тами Тори) тощо;

омовіння. Здійснюється напередодні суботи та іудейських свят у мивці (спеціально обладнаний басейн із дощовою чи джерельною водою), з попе­реднім омиванням рук перед кожною молитвою, перед входом до синагоги тощо;

обрізання - особлива ознака заповіту Ягве з єв­рейським народом (Бут., 17:10);

кошерна, чи трефна, їжа - культ дозволеної чи недозволеної (нечистої) їжі. Правовірний єврей повинен був уживати лише кошерне м'ясо з дозво­лених тварин, яких ріжуть за встановленими пра­вилами. Заборонено водночас уживати м'ясну та молочну страву;

мезуза й цицит. Віруючі повинні розвішувати мезузу (клаптик пергаменту з віршами книги "Второзаконня") у футлярі на одвірки та носити цицит (китиці з вовняних ниток, закріплених до кінцівок арбаканфорту, що їх одягають під верхній одяг). Мезуза й цицит оберігають від злих духів;

капорес, лулав, ташліх - магічні обряди. Капорес здійснюється в ніч напередодні Судного дня. Чоловік тричі крутить над головою півня, жін­ка - курку, тричі промовляючи молитву: "Це бу­де викупом моїм, жертвою моєю та заміною мене, тому цей півень, курка підуть на смерть, а я отри­маю щасливе і мирне життя". М'ясо птиці поїда­ють у ніч по закінченні Судного дня). Лулав здій­снюється під час молитви у дні свята кущів (сукот). Віруючий має тримати в одній руці лулав (пальмову гілку, перев'язану трьома миртовими та двома вербними гілками), у другій - есрог (особ­ливий сорт лимона) і трясти повітря, що служить магічним засобом викликати вітер і дощ. Ташліх здійснюється в день іудейського Нового року біля річки, де віруючі читають уривки з біблійної "Книги Михея" (7:18-20) і розспівують релігійні гімни. Під час читання молитов віруючі виверта­ють кишені та кидають у воду крихти хліба, спо­діваючись у такий спосіб звільнитися від гріхів.

Особливим багатством культурно-релігійних обрядів відзначаються іудейські свята. їх можна розділити на три групи: 1) свята, на які здавна здійснювали паломництво до Єрусалима (шалом регалій) - Песах (Пасха), Шавуот, Сукот; 2) релі­гійні свята Рош-Ашана (Новий рік) і Йом-Кіпур (Судний день); 3) свята на честь знаних подій з іс­торії життя єврейського народу - Ханука, Пурим, Піст 9 ава тощо. За іудейською традицією свята починаються ввечері, тому святкові свічки запа­люють іще до заходу сонця (за встановленим ка­лендарем запалювання свічок).

Шабат (Спокій). Відзначати суботу було пер­шим святом (Бут., 2: 1-5; Вихід, 20: 8-11). Цього дня належить відпочивати, навіть не запа­люючи свічок, не готуючи їжі тощо. За іудейським календарем день починається з вечора (захід сон­ця), тому субота настає з вечора п'ятниці (за 18 хв- до заходу сонця і закінчується з появою на небі трьох зірок у суботу ввечері). За традицією перед початком суботи господиня запалює дві свічки, а потім, удома чи в синагозі, всі читають суботню молитву. Цього вечора сім'я збирається за святко­вим столом, на якому мають бути обов'язково хліб (дві плетені булки - хали) та сіль. Перед їжею господар Дому благословляє над келихом вина су­ботній день (кідуш). Вечеря триває довго, після неї співають пісні, розповідають цікаві історії. Субот­нім ранком ідуть до синагоги, де, окрім молитви, читають книгу Тору, текст якої розділений за кількістю субот у році. Решту дня присвячують відпочинкові, читанню, відвіданню друзів тощо. У суботу влаштовують три трапези: одну ввечері, та дві вдень. У цей день приписано радіти, забороне­но тужити й поститися, навіть траур тимчасово пе­реривається. Закінчується субота вечірньою мо­литвою та здійсненням обряду авдала (розділен­ня), під час якого запалюють свічку, випивають трохи вина та насолоджуються запахом духмяних речовин (наприклад, кориці).

Песах (Пасха) - свято звільнення, вихід із єгипетського полону євреїв. Переказ свідчить, що предок єврейського народу Яків та його дванад­цять синів, рятуючись від голоду на їхній землі Ханаан, прийшли до Єгипту. Але життя їхнє, а надто їхніх нащадків, склалося трагічно, про що оповідає друга книга Мойеейова "Вихід". Тому од­нієї ночі сини Ізраїлеві вийшли з полону. Існує ві­дома традиція поїдати мацу (прісний хліб) упро­довж усіх семи днів пасхального свята.

У давнину підготовка до свята починалася 10 числа місяця нісан (березень-квітень за соняч­ним календарем). Того дня кожна сім'я приносила в жертву пасхальне ягнятко, влаштовувала вро­чисту трапезу, розповідала про трагічну ніч у Єгипті.

Після вавилонського полону (586 р. до н. є.), під час якого згорів Єрусалимський храм і почало­ся розселення євреїв по світах, склався новий ри­туал святкування Пасхи. Основна увага приділя­лась урочистій трапезі в ніч на 15 нісана, що про­водилася за певними правилами. На столі обов'яз­ково мала бути страва з трьома опрісноками (ма­цою), що уособлювали три частини єврейського на­роду: когенів (священиків), левітів (служителів храму) і простих євреїв. Крім того, на окремому підносі ставилося ще шість предметів із символіч­ним значенням: шматок м'яса з кісткою (символ жертовного ягнятка); хрін (символ тяжкого життя євреїв у полоні); печене яйце (символ випробувань, що випали на долю євреїв); зелена петрушка й се­лера (символ весни); харосет, приготовлений із го­ріхів, яблук, вина й кориці (символ глини, з якої робили цеглу в Єгипті); солона вода (символ сліз).

Після омовіння рук та благословіння за сімей­ним застіллям розповідали про історію втечі з по­лону, читали книгу “Агада”, споживали трапезу, де вшшвали чотири келихи червоного пасхального вина тощо. Трапезу відбували напівлежачи на од­ному боці (за давнім звичаєм символізувало пове­дінку вільних людей). Ранком наступного дня від­відували синагогу для святкового богослужіння, читання спеціальних молитв. Свято тривало сім днів (у діаспорах поза Палестиною - вісім). У сучасному Ізраїлі свято триває сім днів, перший та сьомий дні є вихідними.

Шавуот (Тижні, або Седьмиці) - назва семи тижнів від Пасхи до Шавуот; за українським пере­кладом Біблії це свято називають П'ятидесятни­цею. Настає на п'ятдесятий день від другого дня Пасхи. У цей день, за переказом, Мойсееві було дано Тору на горі Сіней, у якій викладено закони життя єврейського народу. Напередодні свята бу­динки, квартири й синагогу прикрашають зелени ми гілками дерев, що символізують Тору - дерево життя. У синагозі творять молитву, читають "Кни­гу Рут". їдять молочні страви, тому що Тора уособ­лює "мед і молоко під язиком твоїм".

Піст 17 тамуза і Піст 9 ава - пам'ятні дати, пов'язані з печальними подіями в історії іудеїв. За переказом, відвідування Мойсеєм гори Сінай, де він отримав Тору, було настільки тривалим, що у євреїв склалося враження про відмову Мойсееві у божому заступництві. Тому вони стали вшановува­ти золоту фігуру теляти як божества. Повернув­шися через сорок днів, Мойсей розгнівався, роз­трощив таблиці з заповідями Бога, спалив на вогні та змолов золоте теля і розсипав по воді (Вихід, 32). Це сталося 17 тамуза. Водночас цей піст від­криває тритижневу скорботу зі зруйнування Єру­салимського храму (70 р. н. є.) римським вій­ськом. У цей піст іудеї не їдять і не п'ють від сходу сонця до западання темряви. Закінчуються ці три тижні Постом 9 ава, який починається від заходу сонця протягом доби до западання темряви. Уве­чері та зранку в синагозі читають "Книгу Ейха" (Плач Єремії).

Рош-Ашана - свято Нового року, який настає першого числа місяця тишрі (вересень-жовтень). Триває два дні, під час яких читають молитви про покаяння. У цей день сурмлять у шофар (бараня­чий ріг), урочисті звуки якого сповіщають про вла­ду Бога, послання Тори, прийдешність месії тощо. Існує також звичай - під час свята з'їдати шма­точок яблука з медом і круглим хлібом (хала), щоб рік був гарний,

Йом-Кіпур - свято Дня відпущення, або Суд­ний день. Власне, це свято покаяння за гріхи, все­прощення, тому перед Судним днем кожен має по­миритися зі своїми друзями та знайомими, яких, можливо, єврей образив минулого року. У цей час бажано здійснювати благодійництво. У синагогах проводяться урочисті богослужіння, молитви чер­гуються з читанням текстів Тори і книг пророків, а завершується свято сурмлінням у шофар.

Сукот (кущі) - свято куренів. Триває тиждень на пам'ять про те, що Бог розмістив євреїв у ку­щах після виходу з Єгипту. Кущу споруджують після закінчення Судного дня у вигляді легкого куреня з дощок, гілок дерев і тканини. У кущі на­лежить жити всі сім днів свята Сукот (в умовах холодного клімату в кущі здійснюють лише трапе­зу). В останній день свята Сукот у синагогах здійс­нюють урочисті процесії із сувоями Тори в руках, розспівують псалми на честь Бога Ягве.

Ханука - свято світла та оновлення; присвяче­не перемозі Макавіїв (Макавій по-єврейськи "мо­лот") над грецькими завойовниками у II ст. до н.е., після чого євреї визволили Єрусалим та очистили храм від язичницьких жертвоприношень, побуду­вали новий жертовник за 8 днів (тому свято тривав 8 днів). На Хануку прийнято запалювати свічки, по одній щодня. Ханукальні свічки різні за вико­нанням, окремі з них - справжні витвори мистец­тва. Запалювати світильники - почесний обов'я­зок жінок. На Хануку дарують гроші дітям, готу­ють латкес (запечені в маслі картопляні оладки).

Ту-Вашват - Новий рік дерев, що пов'язаний із давньою традицією євреїв садити дерева до тих чи інших подій. На Башват прийнято гуляти серед дерев, споживати фрукти.

Пурим-— найвеселіше свято в іудеїв, пов'язане з подіями в історії єврейського народу (вони опи­сані в біблійній "Книзі Естер"). Під чає цього свята в синагогах читають "Книгу Естер", влаштовують карнавали й веселі вистави, в яких розповідають про історію цариці Естер, радника перського царя Амана тощо. На Пурим прийнято бешкетувати й веселитися, обмінюватися гостинцями й подарун хами» пекти гомвнташі (коржики у формі трикут­ника - "вуха Амана") тощо.

Джерелом віровчення іудаїзму в Тора і Талмуд. Тора (Вчення) - це перші п'ять книг Старого За­повіту, Пятикнижжя Мойсея: “Буття” (Берешит), "Вихід" (Шемот), "Левіт" (Вайїкра), “Числа” (Бемідбар) і "Второзаконня" (Дебарім). їхній зміст складають міфи про створення світу, розповіді про потоп, зруйнування Содома й Гоморри, свідчення про відкриття Бога Ягве Мойсееві, про вручення Богом десяти заповідей, повчання про культ тощо. Тора містіть також безліч приписів про жертво­приношення, ритуальну чистоту, харчові заборо­ни, богослужіння, організацію жрецтва. Є в Торі медичні та санітарно-гігієнічні приписи, що уза­гальнюють досвід того часу.

Талмуд (Вивчення) -багатотомний збірник іудейських догматичних правових, релігійно-філо­софських, моральних і побутових приписів, що склалися протягом восьми століть - од IV ст. до н.е. по IV ст. н.е. Структурними частинами Тал­муду є Мішна (докладний коментар до Старого За­повіту, який складається з 63 трактатів, розміще­них у 6 відділах) і Гемара (зібрання тлумачень до трактатів Мішни). Розрізняють два варіанти Тал­муду: палестинський (відредагований у III ст. н.е.) та вавилонський (відредагований у V ст. н.е.). Пристосовуючи Біблію (Старий Заповіт) до істо­ричних обставин існування єврейських громад, талмудисти розробили безліч правил, постанов і заборон, розрахованих на посилення національної замкненості й релігійної відокремленості євреїв. Талмуд містить міркування про культ, догматику, повчання про мораль і різноманітні релігійні при­писи, а також відомості з медицини, математики та географії, притчі й прислів'я, казки й легенди, міфи та байки. У Талмуді є спроби текстуальної критики Тори, а також відомості історичного ха­рактеру: про виникнення релігійних угруповань в Іудеї (книжники, єсеї, садукеї, фарисеї), про трансформацію релігійних уявлень стародавніх єв­реїв од часів укладення Старого Заповіту і до поя­ви Нового Заповіту. Крізь увесь Талмуд проведено ідеї залежності людини від Бога, терпіння, сми­рення тощо. У Талмуді розрізняють галах та агаду, що переплетені одне з одним. Галах - це закон відносно життя релігійного, сімейного, цивільного тощо. Агада - це міфи, легенди, казки, оповідки тощо. До талмудичної літератури належать Мідраши - збірки релігійних текстів, де коментуються вірші старозавітних книг.

Історія іудаїзму умовно поділяється на чотири періоди: біблійний, талмудичний, рибинистичний і модерністський. У біблійному періоді іудаїзму іс­нували примітивні вірування стародавніх євреїв, що виявлялись у шануванні гір, місяця, рослин і тварин та запозичених у II тис. до н.е. у хананеїв окремих релігійних обрядів. В XI ст. до н.е. від­бувався процес виокремлення з безлічі богів одно­го, головного Бога. Після релігійних реформ, про­ведених царем Іосією 621 р. до н.е., жерці та пророки, проповідуючи монотеїзм, обгрунтували дог­матику іудаїзму, зафіксовану в Старому Заповіті. Після підкорення Іудейської держави Римом у І ст. н.е. ідеологи іудаїзму почали пристосовува­тися до нових умов. Виникла значна література з віровчення, що найбільш адекватно відповідала потребам єврейських діаспор. У V ст.н.е. вся зіб­рана й відредагована література вийшла під наз­вою Талмуд, що й започаткувало талмудичний період.

В епоху феодалізму єврейські діаспори існува­ли в багатьох країнах. Кожна з єврейських громад утримувала окрему синагогу, яка стала центром іудейського культу на чолі з рабином. Синагога регламентувала життя віруючих відповідно до за­коноположень Тори й Талмуду. Рабини розділили Закон на 613 заповідей, суворе дотримання яких забезпечувало іудеєві спасіння. Рабинат у середні віки став оплотом релігійного життя євреїв.

У XIX ст. почалася модернізація іудаїзму з метою кращого пристосування до тогочасних со­ціально-економічних і політичних умов. Це при­вело до утворення трьох різновидів іудаїзму: реформованого, консервативного та реконструк-тивістського.

Реформований іудаїзм як ліберальну форму ві­ровчення було започатковано ще 1810 р. німець­ким фінансистом І. Якобсоном, який створив нову за формою синагогу. Службу в ній правили не ли­ше мовою іврит, а й німецькою; калатали дзвони, грав орган. Це була синагога, реформована за про­тестантським зразком. Але успіху в Європі рефор­мований іудаїзм не мав. На початку XX ст. він по­ширився у США. Богослужіння провадили англій­ською мовою, осучаснили одяг рабинів, святкуван­ня суботи перенесли на неділю, синагогу називали храмом (наслідуючи християнство, рабияи лікві­дували в молитовних будинках перегородки, що відділяли чоловічу частину храму від жіночої). Ві­ровчення реформістів передбачає прийдешнє зішестя месії та воскресіння тіла, майже зовсім не визнає багатьох положень і звичаїв Талмуду.

Консервативний іудаїзм набув поширення у 20-х рр. XX ст. у США. Іудаїсти-консерватори, трохи змінивши рабинські традиції, дотримують­ся єврейських свят і основних традицій, намагаються зберегти незмінною сутність національної культури і релігії. Висловлюючись за суворе до­тримання іудейських традицій, вони по-новому витлумачують закони Мойсея (Тору), намагаючись пристосувати їхні положення до сучасної культури й філософії. Послідовники консервативного іудаїз­му, зокрема освічені люди, відіграють значну роль в інтелектуально розвинених верствах суспільства.

Реконструктивістський іудаїзм як ортодоксаль­на форма віровчення також набув поширення у 20-х рр. XX ст. в США. Ортодокси намагаються поновити і зберегти іудейську релігію з її серед­ньовічними приписами, повернути їй риси рабинізму, зв'язати з національною самобутністю. Во­ни безпосередньо дотримуються правил Талмуду, вшановують суботній день, уживають лише кошерну їжу тощо. Реконструктивістський іудаїзм панує серед населення держави Ізраїль.

В останні десятиріччя у США посилилася течія іудео-християнства. Про єдність іудаїзму з христи­янством заговорили наприкінці минулого століт­тя. У1947 р. французький історик Жюль Ізаак під гаслом боротьби з релігійним антисемітизмом ут­ворив товариство іудео-християнської дружби. На конференції, що відбулася того ж року в Зелісберзі (Швейцарія), представники товариства, іудеї та католики, прийняли програмний документ "Де­сять пунктів Зелісберга". У ньому зазначено, що християнство - це наслідок іудаїзму, зі сторінок Старого та Нового Заповітів промовляє той самий Бог, що Ісус Христос народжений єврейською ді­вою, яка була дочкою нащадків Давида, а тому єв­реї не можуть злісно ставитися до проповідей Ісуса Христа. Представники конференції звернулися до глави католицької церкви про зняття з євреїв не­обгрунтованого звинувачення в розп'ятті Ісуса Христа. Ватикан із порозумінням поставився до намагань іудаїзму. На IV сесії Ватиканського собо­ру 1965 р. було прийнято "єврейський документ", у якому висловлено співчуття з приводу антисемі­тизму та переконання в тому, що єврейський на­род не є винним у розп'ятті Ісуса Христа. Джерелом віровчення іудео-християни визнають Стариб і Новий Заповіти, дотримуються спільних чи близьких за змістом іудео-християнських звичаїв і традицій. Іудео-християнське віровчення широко пропагується не лише у США, айв інших країнах, зокрема в Україні, що привело до виникнення тут іудео-християнських громад.

Досить поширеним серед іудаїзму є хасидизм (благочестя), що виник у XVIII ст. серед євреїв Польщі та України. Засновником хасидського ві­ровчення був Ізраїль Бещт (1689-1760), який протиставив його, вченню рабинів. Він учив, що крім Бога нічого не існує, людина посідає особливе місце у світі, а її мета - служіння Богові, пізнан­ня божественних таїнств і єднання з Богом. Цієї мети можна досягти не вивченням Тори й Талму­ду, чого вимагають рабини, а пристрасною молит­вою, старанним виконанням усіх релігійних запо­відей, благочестивою поведінкою. Праведним за­ступником людини перед Богом є цадик (святий, праведник), якому відкрита "книга людської до­лі", він знаходиться в постійному спілкуванні з Богом, він чудотворець, і віруючі повинні перед ним благоговіти.

Нині хасидизм існує головно у формі хабад-ха-сидизму (любавицька течія), Що поєднує у своєму віровченні містику хасидизму з рабинським бого­слов'ям. Сучасний хасидизм значну увагу приді­ляє іудейським святам, виокремлюючи в їхньому змісті "національне зерно". Хасиди вшановують Песах, Пурим, Хануку, Шабат та інші єврейські свята, підтримують надію прихильників на чудотворення у дні, що їх вибрав Ягве для спочинку, весілля та радощів.

Хасидизм поширений в Україні серед певної кількості віруючих іудеїв. Більш як 80 релігійних громад іудеїв зареєстровано відповідними держав­ними органами.

Дата добавления: 2014-01-03