Класифікація договорів

Система договорів передбачає і їх класифікацію. Значення класифікації цивільних договорів полягає в тому, що керуючись певними критеріями, ми можемо поділити договори на групи із схожою правовою регламентацією, що дозволить удосконалю­вати законодавство, кодифікувати його в потрібному напрямі.

Сенс класифікації цивільних договорів полягає в тому, щоб на підставі обраних критеріїв поділити договори на групи, що об'єднують зобов'язання із схожою правовою регламентацією і розмежовують зобов'язання з різним правовим регулюванням'. Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класи­фікація правочинів (консенсуальні й реальні, відплатні й бе­зоплатні тощо).

Розмежування договорів на відплатні та безвідплатні носить легальний характер. Так, ст. 626 ЦК містить презумпцію від-платності договору, якщо інше не встановлено договором, зако­ном або не випливає із суті договору. Це положення обумовле­но існуванням еквівалентно-оплатних засад, на яких будується сучасна ринкова економіка країни. Тому договори, які у вітчиз­няному законодавстві традиційно вважалися безвідплатними (договір доручення, договір зберігання), виступають сьогодні як договори відплатні. Безвідплатними залишилися договори, при­рода яких виключає зустрічні вимоги (дарування, позичка).

Договорам властиві й певні особливості, що зумовлюють їх поділ.

Так, за правилами формування змісту договори поділяються на іменні й безіменні'. Іменні договори це ті, які мають легаль­ну назву, представлені в ЦК України або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов'язків сторін (закони «Про лізинг», «Про оренду державного та комунального майна»).

Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулю­ються, але сторонами на практиці застосовуються (агентський договір, інжиніринг тощо). Подальший розвиток товарно-грошо­вого обігу обумовлює появу нових за змістом цивільно-правових договорів, які поступово з безіменних перетворюються на іменні. Так, в ЦК УРСР 1963 р. з'явився раніше невідомий вітчизняно­му законодавству договір довічного утримання. В новому ЦК Ук­раїни окремі глави відведені безіменним раніше договорам, які поступово отримали визнання і самостійне значення в цивільно­му обігу - договори факторингу, франчайзингу, ренти.

Право повинно забезпечувати необхідний юридичний механізм регулювання тих договірних відносин, які з'являються в суспіль­стві в зв'язку з постійною еволюцією економічного розвитку.

Договір являє собою двосторонній правочин. Як і правочини, договори також можуть бути односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми. Але для розмежування цих видів дого­ворів застосовуються зовсім інші критерії, ніж для розмежуван­ня односторонніх, двосторонніх та багатосторонніх правочинів. Якщо правочини поділяються на односторонні та двосторонні залежно від того, чи необхідна для їх виникнення, зміни чи при­пинення правовідносин воля однієї чи декількох сторін, напри­клад, заповіт і договір купівлі-продажу, то односторонні і двос­торонні договори розрізняються за характером розподілу прав та обов'язків між сторонами.

В односторонньому договорі одна сторона має лише суб'єктивні права, а інша — лише суб'єктивні обов'язки. Так, за договором позики позичальник зобов'язується повернути позикодавцю таку ж суму грошових коштів або ж таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості, які були передані у власність, а позико­давець має право вимагати повернення грошей чи речей.

У двосторонніх договорах правами і обов'язками наділені обидві сторони. Кожна з них виступає одночасно і як кредитор, і як боржник. Так, за договором купівлі-продажу на продавця покладається обов'язок передати майно у власність покупця, і, водночас, належить право вимагати, щоб покупець прийняв це майно і сплатив за нього певну грошову суму. На покупця від­повідно покладається обов'язок прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму, водночас покупцеві належить право вимагати передачу проданого йому майна. Більшість цивільно-правових договорів є двосторонніми.

Багатосторонні договори - це договори, які укладаються більш як двома сторонами. Такими, зокрема можуть бути дого­вори про спільну діяльність, в яких можуть брати участь три і більше сторони. До них застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів.

Практичне значення цього поділу полягає в тому, що в двосто­ронніх договорах кожна із сторін, за загальним правилом, може не виконувати свої обов'язки, якщо контрагент не надає їй зустрічно­го задоволення. Черговість виконання встановлюється або безпо­середньо в договорі, або випливає із закону. Так, в роздрібній тор­гівлі для того, щоб стати власником товару покупець зобов'язаний сплатити в касу гроші, отримати чек і надати його продавцю.

Договір, як правило, є підставою для виникнення правовідно­син лише для сторін, які його уклали. Цивільному праву відомі договори на користь третьої особи, коли права за договором на­буває особа, яка безпосередньо не приймала участь в укладанні договору.

Договором па користь третьої особи є договір, в якому боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь тре­тьої особи, яка встановлена або не встановлена в договорі.

Прикладом такого договору є договір змішаного страхування життя, за яким у випадку смерті застрахованого, страхова сума виплачується вигодонабувачеві - зазначеній в договорі третій особі. Договір на користь третьої особи необхідно розмежовувати від договору про виконання третій особі, за яким третя особа не набуває самостійного права вимоги.

Розрізняють також договори мінові та алеаторні. Мінові до­говори - це договори, при укладанні яких сторонам відоме спів­відношення та обсяг прав і обов'язків сторін. Так, при укладанні договору купівлі-продажу, покупець передбачає, що за передану продавцю конкретну суму грошей він набуде у власність пере­дбачену договором річ. А продавець відповідно розуміє, що за­мість майна, яке він втратить, він отримує певну суму грошей. Більшість договорів в цивільному праві - мінові.

Алеаторні договори - це договори на ризик, тобто при укла­данні договору сторони не можуть чітко визначити межі вико­нання своїх обов'язків, а втрата чи збагачення однієї із сторін залежить від випадку. Так, при укладанні договору довічного утримання не можна визначитися, для кого він вигідний, ос­кільки смерть відчужувача може припинити договір через день, а може і через тридцять років. До алеаторних можна віднести до­говір страхування майна, оскільки настання страхового випадку і, відповідно, виплата страхового відшкодування від волі сторін не залежить. Алеаторним вважається і договір ренти.

Розрізняють також договори комерційні і фідуціарні (довір­чі). До останніх можна віднести безоплатний договір зберігання, доручення. Сторона, яка укладає договір, повинна бути впевне­на в порядності контрагента.

Договори основні та додаткові (акцесорні). Додатковий до­говір не може самостійно існувати, проте недійсність додатково­го договору не впливає на долю основного договору. Найбільш поширеними різновидами додаткових договорів є договори, спрямовані на забезпечення виконання певних зобов'язань — по­рука, застава, завдаток.

У ЦК України, на відміну від ЦК УРСР, закріплені нові види договорів: публічний договір, договір приєднання, попередній договір.

З урахуванням значення договору для задоволення приватних або публічних інтересів розрізняють публічні договори та приватно-правові. Під останніми розуміють усі договори, де жодною із сторін не є підприємець.

Публічним визнається договір, в якому однією із сторін є підприємець, що взяв на себе обов'язок здійснювати продаж то­варів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до нього звертається. До таких організацій відносяться підприємства роз­дрібної торгівлі, зв'язку, транспорту загального користування, медичні установи тощо. Зокрема, до публічних договорів можна віднести: договір роздрібної купівлі-продажу (ч. 2. ст. 698 ЦК); договір прокату (ч. З ст. 787 ЦК); договір побутового підряду (ч. 2 ст. 865 ЦК); договір перевезення транспортом загального користування (ч. 2 ст. 915); договір зберігання речей у камерах схову організацій, підприємств транспорту (ч. 1 ст. 972 ЦК); до­говір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа (ч. 2 ст. 1058 ЦК) та деякі інші.

Підприємець, за загальним правилом, не повинен надавати переваги одній особі перед іншою щодо укладання публічного договору. Умови публічного договору (ціна товару, робіт, послуг) повинні бути встановлені однакові для всіх споживачів. Виклю­чення допускається, якщо законодавчим актом передбачені пільги певним категоріям споживачів, наприклад, при наданні готельних послуг (інвалідам та ветеранам Великої Вітчизняної війни, Героям Радянського Союзу і Героям України тощо).

Договір приєднання - це договір, умови якого визначені однією із сторін у формулярах або в інших стандартних формах і можуть бути прийняті іншою стороною шляхом приєднання до запропо­нованого договору в цілому. Особливість цього договору полягає в тому, що його умови і зміст розробляє і формулює, як правило, сторона, що передає товар, виконує роботу, надає послуги й посі­дає монопольне або домінуюче становище на ринку. Споживач же може або укласти договір, погодившись із запропонованими йому стандартними умовами, або ухилитися від укладання договору. Здебільшого споживач, який зацікавлений у виконанні певної ро­боти чи послуги, в силу монопольного становища контрагента не має можливості відмовитися від укладання такого договору. До­говори приєднання використовуються, зазвичай, підприємства­ми транспорту, зв'язку, побутового обслуговування, кредитними, страховими організаціями у відносинах із споживачем.

В системі договорів самостійне місце посідають договори основні та попередні. Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) ук­ласти договір в майбутньому на умовах, встановлених поперед­нім договором. В господарській практиці склалися традиційна процедура ведення переговорів щодо укладення договорів в май­бутньому (створення спільних підприємств, реалізація спільних проектів тощо). Результатами переговорів є складення певного документу - договір про наміри, протокол про майбутнє спів­робітництво, попередній договір тощо. Такий документ може породжувати правові наслідки лише за умови, що він відповідає всім ознакам попереднього договору, передбаченого ст. 635 ЦК. Попередній договір має бути укладеним у формі, встанов­леній для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена - у письмовій формі.

Він повинен містити умови, які б дозволили визначити його предмет й інші істотні умови основного договору, строк, протя­гом якого сторони зобов'язані укласти основний договір.

До передніх договорів можна віднести договір поруки, який укладається для забезпечення зобов'язань, які виникнуть в май­бутньому, договір про організацію перевезень вантажів тощо.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення дого­вору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкоду­вати іншій стороні заподіяні збитки, якщо інше не передбачено законом чи договором.

Договір про наміри (протокол про наміри) не породжує цивіль­но-правових наслідків, якщо в ньому прямо не виражено волі сторін надати йому сили попереднього договору.

Система цивільно-правових договорів за юридичною та еко­номічною ознаками може бути побудована на тих же засадах, що і система зобов'язань, які виникають із договорів.

За правовими наслідками в юридичній літературі традицій­но виділяють наступні групи цивільно-правових договорів:

1) договори про передачу майна у власність, повне госпо­дарське відання або оперативне управління (купівля-продаж, поставка, контрактація, постачання енергетичними та іншими ресурсами через приєднану мережу, міна, дарування, рента, довічне утримання, позика тощо);

2) договори про передачу майна в тимчасове користування (майновий найм, оренда, прокат, лізинг, договір найму житла, позичка тощо);

3) договори про виконання робіт (побутовий підряд, будівель­ний підряд, підряд на капітальне будівництво, підряд на проект­ні та пошукові роботи, виконання науково-дослідних або дослід­но-конструкторських та технологічних робіт тощо);

4) договори про передачу результатів творчої діяльності (ав­торські, ліцензійні договори, договори про передачу науково-технічної продукції тощо (доручення, комісія, зберігання, охоро­на експедиція);

5) договори про надання послуг (перевезення, страхування, доручення, комісія, зберігання, охорона, про посередницькі пос­луги, кредитний договір тощо);

6) договори про спільну діяльність (установчий договір, до­говір про наукове-технічне співробітництво тощо)'.

У законодавстві, судовій практиці, в юридичній літературі широко вживається термін «господарський договір», під яким розуміють ділові правочини між суб'єктами господарювання щодо розподілу між ними кореспондуючих господарських прав та обов'язків, необхідних для досягнення мети. Цим поняттям традиційно охоплюється частина цивільно-правових договорів, які укладаються юридичними особами — суб'єктами госпо­дарської діяльності (договір поставки, договір підряду на капі­тальне будівництво, договір оренди).

3.Зміст договору. Істотні, звичайні і випадкові умови договору

Договір є взаємною угодою, тому в договорі містяться окремі положення, умови, визначаються права та обов'язки сторін. Сукупність цих умов, погоджених між сторонами, і становить зміст договору.

Традиційно в літературі розрізняють істотні, звичайні й ви­падкові умови договору. Ця класифікація має не лише теоре­тичне, а й практичне значення, особливо в тих випадках, коли йдеться про встановлення факту укладання договору.

Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть ста­ти будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Так, для договору купівлі-продажу істотними умова­ми виступають предмет і ціна. Для договору майнового найму, окрім предмета і ціни, істотною умовою є ще й строк договору. Положення про поставку продукції виробничо-технічного при­значення серед істотних умов договору називає якість, асорти­мент тощо.

Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов'язки, які покладаються на них за договором. Так, відсут­ність в договорі купівлі-продажу ціни позбавляє його сенсу. Вод­ночас в договорі дарування відсутність ціни не лише не впливає на його зміст, а й взагалі не створює перешкод (звичайно, поки не йдеться про необхідність сплатити державне мито).

Таким чином, істотними умовами договору є:

- умови, які безпосередньо зазначені в законі;

- умови, які необхідно погодити саме для даного виду дого­вору;

- умови, на погодженні яких наполягає одна із сторін. Звичайні умови — це умови, які традиційно, за звичаєм,

включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосе­редньо в договорі, але розуміється, що вони підлягають вико­нанню. Наприклад, уклавши договір майнового найму, сторони обійшли мовчанкою питання щодо розподілу обов'язків стосов­но проведення капітального і поточного ремонту. Але відповідно до чинного законодавства, за загальним правилом, капітальний ремонт виконує наймодавець, а поточний - наймач, якщо інше не передбачене договором. Тобто в цьому випадку, незважаючи на відсутність у договорі звичайної умови, на зміст договору її відсутність не впливає.

Випадкові умови — це умови, які, як правило, не передбача­ються даним видом договору, але можуть бути встановлені за по­годженням сторін, або це умови, які за погодженням сторін вста­новлюються у відступ від положень диспозитивної сторони.

Якщо випадкові умови за погодженням сторін знаходять міс­це в договорі, вони набувають ознак істотних умов. На перший погляд відмінності між істотними і випадковими умовами сто­совно того чи іншого конкретного договору відсутні, оскільки кожна з них підлягає безумовному виконанню. Але, як зазнача­лось в літературі, їх відмінність одразу виявляється з виникнен­ням спору з приводу факту укладання договору. За відсутності умов, які об'єктивно відносяться до істотних умов договору, не­має і самого договору. Але, якщо одна із сторін заперечує факт укладання договору, посилаючись на відсутність в ньому умо­ви, яку вона за погодженням намагалася включити в договір, то оскільки така умова за своєю природою є випадковою, договір може бути визнаним як такий, що не укладався, лише у разі до­веденості факту погодження сторонами такої умови.

Здебільшого зміст договору визначається шляхом типізації договірних умов. Серед джерел регулювання договірних відно­син певне місце посідають типові договори, тобто своєрідні нор­мативно-правові акти, які затверджені у встановленому порядку компетентними органами. На умовах, передбачених типовим договором, сторони і повинні укласти договір, оскільки, як пра­вило, норми, що містяться в типовому договорі, носять імпера­тивний характер.

Свого часу були затверджені типові договори найму житло­вого приміщення, оренди державного майна, купівлі-продажу земельної ділянки, охорони об'єктів, охорони квартир, ремонту сільгосптехніки та ін.

Завдяки типовим договорам досягається ефективне вико­ристання договірної форми, детальна регламентація прав та обов'язків сторін, що сприяє належному виконанню зобов'язань і захисту прав та інтересів контрагентів за договором.

Від типових договорів необхідно відрізняти взірцеві договори, які не є нормативно-правовими актами, тому сторони можуть дотримуватись їх змісту або вносити певні зміни.

Дата добавления: 2014-01-03