Реєстрація космічних об'єктів

Лекція 5 Правовий статус космічних об'єктів

Контрольні питання

1. Чому уявляється надзвичайно важливим для подальшого вдосконалення правового регулювання космічної діяльності чітке формулювання на міжнародно-правовому рівні основних понять МКП: “космічний простір”, “космічна діяльність”, “космічний об’єкт”, “держава реєстрації”, “запускаюча держава”?

2. Яка фізична та юридична природа терміну “делімітація”?

3. Які сучасні підходи існують у встановленні межі між повітряним і космічним просторами?

4. У чому полягає особливий правовий статус ГСО?

5. Що заважає ефективно розподілити та використовувати ресурс ГСО?

6. Які основні відмінності у правовому режимі космічного простору і небесних тіл?

5.1. Класифікація космічних об'єктів.

5.2. Реєстрація космічних об'єктів.

5.3. Рятування та повернення космічних об'єктів.

5.4. Запуск космічних об'єктів. Запускаюча держава.

Література: [2, 3, 5, 7-11].

У міжнародно-правових документах зустрічаються поняття: “космічний апарат”, “космічний корабель”, “космічний об'єкт”. Як загальне поняття найчастіше використовується термін “космічний об'єкт”. При цьому маються на увазі технічні пристрої (апарати), створені людиною і призначені для використання в космічному просторі. Природні космічні об'єкти (наприклад, Місяць, планети, метеорити) охоплюються в міжнародно-правових документах поняттям “небесні тіла”.

У діючих міжнародних угодах про космос немає визначення космічного об'єкта. Спроби розробити таке визначення були як у дипломатичній практиці, так і в доктрині. У ході роботи над Конвенцією 1972 року про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об'єктами, із пропозиціями щодо такого визначення виступали Бельгія, Угор-щина, Індія, спільно Австралія і Канада, Польща, Аргентина. Однак загальної згоди (консенсусу) з цього питання досягти не вдалося, і було вирішено не давати такого визначення. З урахуванням попереднього досвіду надалі подібного роду спроби не відновлювалися.

Виключенням із загального правила є два нині недіючих документи, в яких містилося визначення космічного об'єкта. Насамперед, це Конвенція 1962 року про створення Європейської організації з розробки ракет-носіїв (ЭЛДО), у ст. 19 якої космічний об'єкт визначений як “апарат, призначений для виведення на орбіту як супутника Землі або іншого небесного тіла, так і для польоту по іншій траєкторії у космічному просторі”. У 1971 році на Всесвітній адміністративній конференції радіозв'язку космічний об'єкт був ототожнений з космічним кораблем і визначений як “створений людиною засіб пересування, призначений для запуску за межі основної частини земної атмосфери”. У чинних нині Статуті, Конвенції й Адміністративних регламентах Міжнародного союзу електрозв'язку визначення космічного об'єкта вже не міститься [3].

Питання про визначення космічного об'єкта обговорювалося в доктрині міжнародного космічного права. У проекті Кодексу принципів дослідження і використання космічного простору, розробленому в 1962 році Лондонським інститутом дослідження міжнародних питань ім. Д. Девіса, космічний корабель, що ототожнюється з космічним об'єктом, визначається як “будь-який корабель, здатний до пересування по орбіті або в космічному просторі”.

Для юристів характерні два основних підходи до визначення космічного об'єкта: функціональний і просторовий.

Прихильники функціонального шляху рішення правових проблем космосу акцентують увагу на характері тяги космічних апаратів і на їхній відмінності в цьому відношенні від повітряних судів, що використовують при польоті властивості повітря. Однак при цьому не враховуються належною мірою перспективи створення аерокосмічних об'єктів, здатних самостійно злітати в космос з поверхні Землі і здійснювати посадку аналогічно повітряним судам.

Прихильники так званого просторового підходу головну увагу акцентують не на характері тяги космічних об'єктів, а на місці їхньої діяльності. Відповідно, основною ознакою таких об'єктів розглядається те, що вони призначені для польоту і діяльності в космічному просторі. У цьому вбачається їхня відмінність від повітряних апаратів, а також від наземних засобів і установок з дослідження космосу. Такий підхід характерний і для Енциклопедії з космонавтики за редакцією В.П. Глушко. У ній аналогічний космічному об'єктові термін “космічний апарат” визначається як “загальна назва різних технічних пристроїв, призначених для виконання цільових задач у космосі” [3].

Деякими юристами висловлюється точка зору, відповідно до якої створений штучний об'єкт, призначений для запуску в космос, але такий, що ще знаходиться на Землі, не є космічним об'єктом. Тут проблема визначення космічного об'єкта підмінюється проблемою поширення на такий об'єкт сфери дії норм міжнародного космічного права.

Космічний об'єкт як технічний пристрій (апарат), використання якого регулюється нормами національного права, лише за певних умов (запуску в космічний простір або спорудженні в ньому) стає об'єктом міжнародного космічного права. Саме з моменту запуску космічного об'єкта або спорудження такого об'єкта в космічному просторі, включаючи небесні тіла, виникають пов'язані з ним міжнародні правовідносини, що продовжуються до його приземлення або згоряння при входженні в щільні шари атмосфери.

Відповідно до Конвенції 1975 року про реєстрацію, держави надсилають на ім'я Генерального секретаря ООН інформацію не тільки про запущені космічні об'єкти, але й про об'єкти, що, будучи виведеними на орбіти навколо Землі, більше не знаходяться на цих орбітах [10]. Тим самим наче підтверджується факт припинення міжнародних правовідносин, пов'язаних з польотом конкретного космічного об'єкта.

Як бути, однак, з питанням про міжнародні правовідносини у зв'язку з припиненням функціонування об'єктів, доставлених або споруджених на Місяці та інших небесних тілах?

З погляду діючих норм міжнародного космічного права сам факт припинення функціонування об'єкта, доставленого або спорудженого на небесному тілі, не впливає на здійснення державою, у реєстр якої занесений цей об'єкт, юрисдикції і контролю над ним і пов'язані з цим міжнародні правовідносини. Недоторканими залишаються і права власності на цей об'єкт.

Чи можна зробити зі сказаного висновок про те, що міжнародні правовідносини, що виникають у зв'язку з доставкою або споруд-женням на небесному тілі космічного об'єкта, практично не припиняються? Діючі угоди з космосу відповіді на це питання не дають. Уявляється, що такі міжнародні правовідносини можуть бути припинені. Для цього необхідно, щоб держава реєстрації інформувала Генерального секретаря ООН, а також громадськість і міжнародне наукове співтовариство про ліквідацію такого об'єкта або про відмовлення від своїх суверенних прав на нього.

Подібного роду інформація цілком відповідала б п. 2 ст. VI Конвенції 1975 року про реєстрацію об'єктів, що запускаються в космічний простір, і п. 1 ст. 9 Угоди 1979 року про діяльність держав на Місяці та інших небесних тілах. У першому випадку передбачається, що “кожна держава реєстрації може час від часу передавати Генеральному секретареві ООН додаткову інформацію щодо космічного об'єкта, занесеного в її реєстр” [10]. В другому випадку говориться про негайне інформування Генерального секретаря ООН державою, що створює на Місяці станцію, про її місце розташування і цілі. Надалі ця держава з інтервалами в один рік повинна інформувати Генерального секретаря також про те, “чи продовжується використання цієї станції, і чи змінилися її цілі” [11].

Тимчасові рамки застосування норм міжнародних угод до космічних об'єктів можуть розширюватися при створенні таких об'єктів на міжнародній основі або їхньому приземленні на території іноземної держави, а також у відкритому морі. Як правило, однак, на космічний об'єкт, що змонтований і навіть встановлений для запуску на стартовій площадці космодрому, норми міжнародного космічного права не поширюються.

Відповідно до Конвенції про реєстрацію 1975 року, космічні об'єкти вносяться до реєстру тільки після їхнього запуску на навколоземну або навколосонячну орбіту, чи ще далі в космос. Водночас, геофізичні ракети, незважаючи на те, що їх політ відбувається на висотах орбіт штучних супутників Землі, не реєструються як космічні об'єкти.

Важливе практичне значення має питання про те, чи відносяться до космічних об'єктів і тим самим чи підпадають під сферу дії Конвенції про реєстрацію 1975 року, а також інших міжнародних угод з космосу літальні технічні пристрої (апарати), що, були виведені на навколоземну орбіту і не зробили повного обертання навколо Землі (так званий частково орбітальний політ), повертаються на Землю. Деякі юристи стверджують, що положення міжнародних угод з космосу поширюються лише на такі літальні технічні пристрої (апарати), що зробили повний обертання по навколоземній орбіті. Саме так вони трактують, зокрема, п. 1 ст. II Конвенції 1975 року, в якому міститься зобов'язання реєстрації космічного об'єкта, що запускається на орбіту “навколо Землі або далі в космічний простір” [10]. Нерідко при цьому частково орбітальний політ порівнюється із суборбітальним польотом міжконтинентальних балістичних ракет (МБР), на які положення Конвенції про реєстрацію 1975 року та інші міжнародні угоди з космосу не поширюються.

Для такого порівняння, однак, як у юридичному, так і в технічному відношенні немає серйозних підстав. У юридичному сенсі проліт МБР через космос не вважається забороненим у силу відсутності режиму повної військової нейтралізації космічного простору. Що стосується часткового орбітального польоту космічного об'єкта, то наявність на його борту ядерної зброї виявилося би порушенням встановленої Договором 1967 року заборони розміщувати в космосі ядерну зброю.

У технічному плані об'єктові, що робить частково орбітальний політ, на відміну від МБР, що летить за балістичною траєкторією, надається перша космічна швидкість. Завдяки цьому він виходить на нав-колоземну орбіту, а для того, щоб спуститися з неї на Землю, їм використовується гальмівний пристрій. Тому такий об'єкт за своєю конструкцією призначений для використання в космосі, і у випадку його запуску він цілком підпадає під сферу дії як Конвенції 1975 року про реєстрацію, так і інших міжнародних угод з космосу.

У Конвенції про реєстрацію 1975 року (ст. I) услід за Договором про космос 1967 року (ст. VII і VIII) і Конвенцією про міжнародну відповідальність 1972 року (ст. I) говориться про космічні об'єкти та їх “складові частини” [7], [9], [10]

Під поняттям “складова частина” космічного об'єкта в угодах про космос розуміють апаратуру, джерело енергії і все устаткування, необхідне для нормального функціонування цього об'єкта, що відокремилися від космічного об'єкта частини, а також залишки космічного об'єкта, що розпався. Крім того, у Конвенції 1975 року, так само як і в Конвенції 1972 року, у поняття космічного об'єкта включаються “засоби його доставки і його частини”.

Італійський юрист К. Занги вважає, однак, що під “складовими елементами” космічного об'єкта розуміють тільки такі окремі від нього частини, як модуль космічної станції або ступіні ракети-носія [3]. Цим поняттям, на його думку, не повинні охоплюватися встановлені в космічному об'єкті до його запуску компоненти (антени, сонячні батареї, телекамери і т.д.). Було б, однак, досить сумнівно намагатися знайти розходження між “складеними” і “не складеними” частинами космічного об'єкта. Тим самим будь-яка частина як самого космічного об'єкта, так і засоби його доставки повинні розглядатися як космічний об'єкт. При нанесенні шкоди уламком КА або ракети-носія, що впав на Землю, є безглуздою сама постановка питання про те, чи є цей уламок “складовою” або “не складовою” частиною космічного об'єкта. Відповідальність за шкоду виникає при падінні і нанесенні шкоди будь-якого уламку без винятку.

У зв'язку зі створенням Міжнародної космічної станції перед державами-учасницями виникла дилема: вважати міжнародну космічну станцію космічним об'єктом, а її елементи “складовими частинами” цього об'єкта або розглядати її як сукупність різних космічних об'єктів, що підлягають окремій реєстрації. Питання було вирішено в Угоді про міжнародну космічну станцію, підписаній у Вашингтоні 29 січня 1998 року урядами Канади, 11 держав - членів Європейського космічного агентства, Японії, Росії і США. Згідно зі ст. 5 цієї Угоди кожен партнер “реєструє як космічні об'єкти надані їм орбітальні елементи...” [55].

З питанням про “складові частини” космічних об'єктів або частини засобів їхньої доставки безпосередньо пов'язана проблема юридичної природи космічного сміття.

Серед юристів існують два підходи до цього питання. Окремі юристи вважають, що таке сміття не повинне розглядатися як космічні об'єкти або їх частини. Це означає, що космічний об'єкт, який вийшов з ладу або з-під контролю, а також розпався в результаті вибуху на уламки, не повинен розглядатися як космічний об'єкт або його частини. Тим самим будь-яка шкода, заподіяна таким космічним сміттям, виявиться поза сферою дії Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року.

Більшість юристів вважають, однак, що космічне сміття повинне охоплюватися поняттям космічних об'єктів і їх складових частин [3].

Складним є визначення поняття “космічне сміття2. У ході обговорення цього питання в Науково-технічному підкомітеті Комітету ООН з космосу в 1997 році було запропоновано визначення космічного сміття, у якому відзначалося, що мова повинна йти про не функціонуючий штучний космічний об'єкт, включаючи його фрагменти і частини, нездатний відновити свою діяльність. При цьому немає значення, чи є можливість здійснити ідентифікацію його власника.

Поява транспортних космічних кораблів багаторазового використання типу “Спейс Шаттл” викликала дискусію про їх правову природу. Переважна більшість фахівців сходилися на тому, що при запуску такі кораблі нічим не відрізняються від звичайних космічних об'єктів. Але, на думку окремих юристів, при входженні в щільні шари атмосфери космічні кораблі повинні розглядатися як повітряні літальні апарати, оскільки на цьому етапі польоту ними використовується реакція повітря. Керівництво Національної аеро-космічної адміністрації (космічного агентства) США - НАСА виступило з офіційним роз'ясненням, що спуск із космічної орбіти на Землю “Спейс Шаттл” у принципі нічим не відрізняється від приземлення звичайного космічного корабля й у цьому сенсі “Спейс Шаттл” на всіх етапах польоту повинен розглядатися як космічний об'єкт; відповідно, його правовий режим під час спуску та посадки визначається нормами міжнародного космічного права.

З 1996 року увагу держав — членів Комітету ООН з космосу прикуто до визначення правового статусу аерокосмічних об'єктів. Мова йде про можливе створення в XXI столітті літальних апаратів, здатних самостійно робити польоти «Земля-Космос-Земля» або за балістичною траєкторією “Земля-Земля” з частковим прольотом через космічний простір. Створення таких кораблів подвійного призначення, здатних у залежності від поставленої мети робити космічні або повітряні польоти, потребує, на думку юристів, додаткової правової регламентації як у міжнародному космічному праві, так і в повітряному праві [22].

Визначним етапом на шляху створення аерокосмічних об'єктів є запланований НАСА на початок XXI століття дослідний запуск космічного корабля Х-43 за схемою, аналогічною українсько-російському проекту МАКС. Бомбардувальник Б-52 підніме космічний корабель Х-43 з ракетою-носієм “Пегас”, оснащеною гіперзвуковим двигуном, на висоту 6-13 км. Звідти Х-43 ракетою-носієм “Пегас” буде виведений на висоту 30 км. Після цього включиться власний гіперзвуковий двигун космічного корабля Х-43, що і виведе його на розрахункову навколоземну орбіту. За розрахунками вчених, у перспективі в результаті удосконалення гіперзвукових двигунів літальному апаратові буде надана швидкість, достатня для подолання сили земного тяжіння і виходу в космос. Цим і буде покладено початок створення аерокосмічних об'єктів подвійного призначення.

Утвердження в міжнародній договірній практиці терміну “космічний об'єкт”, що охоплює всі різновиди технічних пристроїв (апаратів) і конструкцій, призначених для використання в космічному просторі, усунуло велику термінологічну плутанину, що донедавна існувала в цьому питанні і створювала визначені труднощі на шляху подальшого прогресивного розвитку міжнародного космічного права. Тепер, коли ці термінологічні труднощі усунуті, представляється цілком своєчасною постановка питання про класифікацію космічних об'єктів.

У цілому всі космічні об'єкти поділяються на дві основні групи: автоматичні і пілотовані космічні об'єкти.Залежно від місця діяльності обидві групи космічних об'єктів, у свою чергу, поділяються на навколоземні орбітальні і міжпланетні космічні об'єкти. У діючому міжнародному космічному праві, на відміну від міжнародного повітряного або морського права, космічні об'єкти військового призначення не виділяються в особливу правову категорію. У цьому виявляється специфічна особливість міжнародного космічного права в порівнянні з міжнародним морським і повітряним правом, в яких, відповідно, військові кораблі і військові літаки користуються особливим правовим режимом, відмінним від правового режиму торговельних судів і літаків цивільної авіації.

Найбільш чітке розмежування автоматичних і пілотованих космічних об'єктів проведено в Угоді 1968 року про рятування космонавтів, повернення космонавтів і повернення об'єктів, запущених у космічний простір. Особливістю пілотованих космічних об'єктів є специфіка їхнього міжнародно-правового статусу.

Розглядаючи міжнародно-правові аспекти функціонування пілотованих космічних об'єктів у залежності від цільового призначення і місця діяльності представляється можливим розрізняти три різновиди таких об'єктів: космічні кораблі, населені орбітальні станції, населені станції на небесних тілах.

Розвиток космонавтики зажадав виділення в особливий різновид навколоземних населених космічних станцій (ННКС). Вони відрізняються від космічного корабля трьома основними ознаками: 1) тривалим періодом активного функціонування; 2) наявністю або можливістю наявності періодично змінюваного екіпажу і транспортної системи матеріально-технічного постачання та обслуговування; 3) широким колом задач, що можуть вирішуватися екіпажем за допомогою апаратури ННКС і космічних засобів, що входять до складу станції. До такого виду космічних об'єктів відносилися орбітальні станції “Мир”, “Салют” і Міжнародна космічна станція (МКС) та аналогічні космічні конструкції майбутнього.

Залежно від місця діяльності вважається доцільним із загальної категорії пілотованих космічних об'єктів виділити станції на Місяці та інших небесних тілах. За своїми ознаками вони близькі до ННКС. Оскільки для цих та інших характерний тривалий період роботи персоналу як на самій станції, так і поза нею, стосовно цих станцій більш доцільно говорити не про пілотування, а про заселеність. Відповідно, їх доцільно іменувати “населені орбітальні станції” і “населені станції на Місяці та інших небесних тілах”.

Таким чином, на сучасному етапі космонавтики можна говорити про три основні види пілотованих космічних об'єктів: пілотовані кораблі, населені орбітальні станції, населені станції на небесних тілах.

Що стосується двох останніх видів пілотованих космічних об'єктів, то в міру їхнього використання ймовірно виникне цілий “букет” питань, що, у свою чергу, потребуватиме спеціального міжнародно-правового врегулювання. У майбутньому в міру активізації експлуатації природних ресурсів Місяця і використання неземного матеріалу для спорудження населених станцій можуть виникнути складності через можливість поширення основних космічних угод на подібного роду діяльності.

Розумна та упорядкована космічна діяльність держав потребує систематичного обліку зроблених запусків та інформації про них усіх держав в інтересах сприяння розвиткові міжнародного співробітництва в галузі освоєння космосу. У цьому — головне призначення реєстрації космічних об'єктів. При цьому варто розрізняти реєстрацію національну і міжнародну. Коли дані про запущений космічний об'єкт заносяться Генеральним секретарем ООН до Центрального реєстру, ми маємо справу з міжнародною реєстрацією. Реєстрація об'єктів, що запускаються в космічний простір, регулюється Конвенцією про реєстрацію 1975 року. На початку минулого року понад 40 держав стали сторонами Конвенції, чотири держави підписали її та одна міжнародна організація (Європейське космічне агентство) заявила про прийняття прав і обов'язків за Конвенцією.

Розробка і прийняття Конвенції про реєстрацію випливали з необхідності конкретизувати і розвивати принципи, сформульовані в ст. VIII Договору про космос 1967 року і резолюції ГА ООН 1721 (XVI)B від 20 грудня 1961 року. У ст. VIII Договору про космос 1967 року говорилося лише про національну реєстрацію космічних об'єктів, запущених у космічний простір. При цьому нічого не було сказано про запровадження міжнародної реєстрації на додаток до реєстрів окремих держав.

Резолюція ГА ООН 1721 (XVI)B від 20 грудня 1961 року передбачала наступну систему міжнародної реєстрації космічних об'єктів:

1) реєстрації підлягали лише об'єкти, запущені “на орбіту навколо Землі або далі”;

2) інформація про такі об'єкти мала надаватися запускаючими державами Генеральному секретареві ООН на добровільній основі і в обсязі, обумовленому самими державами;

3) Генеральний секретар ООН мав вести загальнодоступний реєстр на основі цієї інформації [38].

Конвенція про реєстрацію 1975 року закріпила сталу практику міжнародної реєстрації, додавши їй юридично обов'язковий характер. У преамбулі Конвенції як про основну мету її укладення говориться про бажання держав-учасниць “заснувати на обов'язковій основі централізований реєстр запущених у космічний простір об'єктів, що має вести Генеральний секретар ООН” [10]. Конвенція встановлює мінімальний обсяг інформації про об'єкти, що повідомляється державами в ООН, а також регулює деякі інші питання, пов'язані з реєстрацією космічних об'єктів. Відповідно до Конвенції, держава реєстрації повинна повідомити: назву держави, що запускає, або держав; відповідне позначення космічного об'єкта або його реєстраційний номер, дату, територію або місце запуску, основні параметри орбіти, включаючи період обертання, нахилення, апогей і перигей, а також указівку на загальне призначення космічного об'єкта. Ця інформація повинна подаватися в найближчий практично здійсненний термін, тобто, Конвенція не встановлює наперед сформульованих вимог щодо часу надання інформації; це доручається визначити самій державі реєстрації.

Дані повідомляються державами листами на ім'я Генерального секретаря ООН і заносяться до централізованого реєстру, що ведеться Управлінням ООН з питань космічного простору. Копії листів, отриманих Генеральним секретарем ООН, розсилаються всім членам ООН. Починаючи з 14 квітня 1977 року одержувана інформація поширювалася в серії під символом ST/59/SER.E/... Крім цього, Секретаріат ООН публікує спеціальну серію інформаційних повідомлень, що надається державам, щодо запровадження національних реєстрів запущених космічних об'єктів. В Україні такий реєстр супроводжується на цей час Національним космічним агентством України. Цим же центральним органом виконавчої влади в ООН надається інформація про космічні об'єкти, що запускаються Україною.

Конвенцією про реєстрацію встановлено, що при запуску космічного об'єкта декількома запускаючими державами “вони спільно визначають, яка з них зареєструє цей об'єкт...” (п. 2 ст. II Конвенції) [10].

Запроваджена Конвенцією 1975 року обов'язкова система реєстрації об'єктів, що запускаються в космічний простір, буде, зокрема, сприяти їх ідентифікації та застосуванню і подальшому розвитку галузі міжнародного права, що регулює дослідження та використання космічного простору - МКП. Іншими словами, головною метою реєстрації є фіксація правового зв'язку між об'єктом, запущеним у космічний простір, і державою, що запускає, у реєстр якої об'єкт занесений для збереження юрисдикції і контролю цієї держави над таким об'єктом. Одночасно це має значення для встановлення, яка держава або міжнародна організація несуть відповідальність за конкретну космічну діяльність і можливу відповідальність за збиток, заподіяний таким об'єктом.

Держави, що запускають, можуть укласти між собою угоду з питань про юрисдикцію і контроль над космічним об'єктом і будь-яким його екіпажем. Відповідно до такої угоди космічний об'єкт може бути зареєстрований в одній державі, а контроль і юрисдикцію над ним і будь-яким його екіпажем буде здійснювати інша держава. Конвенція про реєстрацію 1975 року розглядається як така, що може бути застосована до будь-якої міжнародної міжурядової організації, що здійснює космічну діяльність, якщо ця організація заявляє, що вона приймає на себе права й обов'язки, передбачені цією Конвенцією, і якщо більшість держав - членів цієї організації є державами - учасницями Конвенції і Договору про космос 1967 року (п. 1 ст. VII) [10].

Конвенція допускає запровадження міжнародною міжурядовою організацією власної реєстрації запущених нею космічних об'єктів або передачу таких функцій одній з держав-членів. У випадку запровадження міжнародною організацією власного реєстру між державами - членами такої організації повинна бути досягнута домовленість про те, яка з них буде здійснювати контроль і юрисдикцію над космічними об'єктами, запущеними організацією, оскільки сама організація не може бути наділена такими правами. Як приклад можна згадати Європейське космічне агентство (ЄКА), що виступає від імені 11 держав-членів ЄКА у меморандумі з НАСА про створення міжнародної космічної станції. ЄКА як партнер повинен буде зареєструвати європейський модуль станції, однак, юрисдикція над модулем і над громадянами європейських країн у складі екіпажу космічної станції буде здійснюватися Францією.

Конвенція передбачає, що держава, що запускає, може час від часу передавати додаткову інформацію (п. 2 ст. IV), а також повідомляти Генерального секретаря ООН у максимально можливій мірі й у най-ближчий практично здійсненний термін про космічні об'єкти, щодо яких вона раніше надала інформацію і які, будучи виведеними на орбіту навколо Землі, більше не знаходяться на цій орбіті (п. 3 ст. IV). Коли на космічний об'єкт, що запускається на орбіту навколо Землі або далі в космічний простір, нанесені відповідні позначення або реєстраційний номер або те й інше, держава реєстрації повідомляє Генерального секретаря ООН про цей факт при наданні інформації про космічний об'єкт. У цьому випадку Генеральний секретар ООН заносить це повідомлення в реєстр (ст. V) [10]. Таким чином, Конвенція передбачає можливість добровільного маркування й у той самий час вимагає обов'яз-кового інформування про це Генерального секретаря ООН.

Якщо держава - учасник Конвенції не в змозі розпізнати космічний об'єкт, який заподіяв йому чи його фізичній або юридичній особі збиток або який може мати небезпечний чи шкідливий характер, інші держави-учасниці, включаючи, зокрема, держави, що володіють засобами спостереження за космічними об'єктами та їх супроводу, відповідають у максимально можливій мірі на отримане від цієї держави-учасниці або подане від її імені через Генерального секретаря ООН прохання про допомогу в ідентифікації об'єкта. Ця допомога повинна виявлятися на справедливих і розумних умовах, причому держава-учасниця, що звертається з таким проханням, представляє інформацію про час, характер і обставини подій, що слугували підставою для цього прохання. Конкретні умови в цьому відношенні є предметом угоди між зацікавленими сторонами (ст. IV) [10].

Стосовно можливості перегляду Конвенції про реєстрацію 1975 року треба зазначити, що відповідне питання мало бути включене до попереднього порядку денного ГА ООН через десять років після набуття чинності цієї Конвенції для того, щоб на основі досвіду застосування зазначеної Конвенції розглянути питання про необхідність змін. Однак у будь-який час через п'ять років після набуття чинності Конвенцією про реєстрацію на прохання однієї третини держав - учасниць Конвенції і за згодою більшості з них скликається конферен-ція держав-учасниць з метою перегляду чинної Конвенції. При такому перегляді Конвенції про реєстрацію обов'язково буде прийматися до уваги прогрес у розвитку космічної техніки, включаючи досягнення, що відносяться до ідентифікації космічних об'єктів.

У 1986 році, через десять років після набуття Конвенцією про реєстрацію 1975 року чинності, питання про її перегляд розглядалося на сесії ГА ООН. Однак дискусія з цього питання не призвела до жодних змін Конвенції. ГА ООН у своїй резолюції 41/66 від 3 грудня 1986 року підтвердила значення Конвенції та закликала держави і міжнародні організації приєднатися до неї. У 1987 році Генеральним секретарем ООН була підготовлена доповідь про застосування Конвенції про реєстрацію об'єктів, запущених у космічний простір. У 1998 році 20 європейських держав - членів ЕКА і такі, що підписали з Агентством угоди про співробітництво, виступили з ініціативою включення до порядку денного Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу нового пункту, озаглавленого «Вдосконалення Конвенції про реєстрацію». У представленому спільному робочому документі пропонувався план трирічного, починаючи з 2000 року, обговорення пропозицій щодо вдосконалення, що повинні завершитися прийняттям додатка до Конвенції про реєстрацію.

Конвенція 1975 року не встановлює особливого порядку реєс-трації для окремих видів космічних об'єктів.

В юридичній літературі вказується на необхідність враховувати специфіку національної реєстрації станцій, що складаються з окремих блоків, що можуть здійснювати політ самостійно або в зістикованому стані. До цього варто додати, що невід'ємними компонентами орбітальних станцій є транспортні космічні кораблі, що роблять підліт до них.

Окремі блоки космічної станції, здатні самостійно існувати на навколоземній орбіті, так само як і транспортні космічні кораблі, що підлітають до неї, підлягають національній реєстрації. Варто мати на увазі, що реєстрація космічних об'єктів (національна і міжнародна) істотно відрізняється від реєстрації морських і повітряних суден. Якщо національна реєстрація морських і повітряних суден провадиться, насамперед, з метою можливості їх розпізнання (ідентифікації), то стосовно космічних об'єктів така необхідність виникає лише у виняткових випадках (змушена посадка на іноземній території, шкода, заподіяна космічним об'єктом на іноземній території). При цьому розпізнання (ідентифікація) здійснюється не стільки за допомогою реєстраційних даних, скільки шляхом використання національних наземних засобів спостереження і контролю за космічними об'єктами.

Крім цього, варто мати на увазі також істотне розходження в самому підході до зовнішніх реєстраційних і розпізнавальних знаків. Справа в тому, що використання спеціальних розпізнавальних пластин для маркірування космічних об'єктів призвело б до збільшення ваги об'єкта, а також до збільшення кількості частин об'єкта, що падають на землю і здатних завдати шкоди. Крім того, під час польоту космічного об'єкта навколоземною орбітою зовнішнє маркірування на його борту практично неможливо було б розпізнати з поверхні Землі, а при його поверненні на Землю таке маркірування згоріло б у щільних шарах атмосфери. У той самий час реєстраційні та розпізнавальні знаки, що наносяться на морські та повітряні судна, цілком можна розрізняти неозброєним оком або за допомогою найпростіших оптичних засобів.

Дата добавления: 2014-01-03