Запуск космічних об'єктів. Запускаюча держава

Запуск космічного об'єкта означає початкову стадію польоту космічного об'єкта, у ході якої забезпечується його виведення в задану точку космічного простору.

Включення запалювання, що ініціює роботу двигунів для старту, розглядається як початок запуску. Запуск триває до виходу об'єкта на заплановану космічну орбіту. Під орбітою космічного об'єкта мається на увазі траєкторія, по якій космічний об'єкт обертається навколо Землі або іншого небесного тіла. Кожна орбіта космічного корабля характеризується показниками висоти — апогею і перигею, нахилом площини орбіти до площини екватора в градусах. Орбіти поділяються на навколоземні (геоцентричні) і навколопланетні. Залежно від нахилу орбіти можуть бути екваторіальними, полярними або похилими.

Поняття “запуск космічного об'єкта” включає також спробу його запуску. Спробою запуску вважається як нетривала робота двигунів ракети на старті, так і політ за траєкторією, що не забезпечує виведення космічного об'єкта в розрахункову точку космічного простору.

Запуск космічного об'єкта — найбільш відповідальний етап космічного польоту не тільки в технічному плані, але й у міжнародно-правовому. Насамперед, момент запуску космічного об'єкта збігається з моментом поширення на нього норм міжнародного космічного права. Ця стадія польоту звичайно страхується особливим типом поліса. Страхувальник покриває полісом можливий збиток з моменту запуску двигунів першого ступеня ракети-носія до виведення космічного об'єкта на заплановану орбіту в стані, придатному для нормального функціонування. Такий стан звичайно засвідчується особливим сертифікатом через шість місяців з моменту запуску. Під час запуску розмір страхових премій складає від 14 до 25% застрахованого майна, у той час як страхування супутника на орбіті — 1,5...2,5% у рік від застрахованої вартості космічного об'єкта.

У 1990 році спільно Інститутом держави і права АН СРСР (нині Російська академія наук), Інститутом повітряного і космічного права Кельнського університету (ФРН) і Центром досліджень і вивчення космічного права та політики Університету Міссісіпі (США) був розроблений проект Конвенції про пілотовані космічні польоти. Цей проект був представлений на засіданні Юридичного підкомітету Комітету ООН з космосу. У ст. I згаданого проекту пропонувалося початком пілотованого космічного польоту вважати посадку в космічний об'єкт. Тим самим у цьому проекті пусковий етап запуску розширювався за рахунок передпускового періоду підготовки до запуску, що включає момент завершення складання космічного об'єкта, його транспортування, установку на стартовій площадці, стикування з ракетою-носієм, заправлення паливом, перевірку функціонування апаратури і лише після цього — посадку космонавтів.

Один із розробників проекту Конвенції, американський юрист С. Горов проте вважав, що з погляду lex lata “запуск” космічного об'єкта, а не «посадка космонавтів» і «закриття дверей» розглядається як момент, з якого космічний об'єкт виявляється в сфері дії норм міжнародного космічного права і насамперед Конвенції 1972 року про міжнародну відповідальність за шкоду, спричинену космічними об'єктами.

У міжнародному космічному праві розрізняють чотири категорії держав, що безпосередньо беруть участь у запуску космічного об'єкта:

1) держави, що здійснюють запуск космічного об'єкта;

2) держави, що організують запуск космічного об'єкта;

3) держави, з території яких здійснюється запуск космічного об'єкта;

4) держави, з установок яких здійснюється запуск космічного об'єкта.

Усі перераховані категорії держав іменуються запускаючими державами.

Перераховані чотири категорії держав, що запускають, згадуються в ст. VII Договору про космос 1967 року [7] (хоча сам термін «запускаюча держава» не використовується), у ст. 1 Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року [9] та в ст. I Конвенції про реєстрацію 1975 року [10].

Стосовно першої категорії (держава, що здійснює запуск космічного об'єкта) термін “запуск” включає спробу запуску, яку варто відрізняти від підготовки до запуску.

Прикладом організації запуску може бути ситуація, коли одна держава, що володіє супутником або іншим корисним навантаженням, просить іншу державу здійснити запуск. У цьому випадку перша держава буде розглядатися як держава,що організує запуск космічного об'єкта.

У свій час приватна компанія ОТРАГ, зареєстрована у ФРН, і з основним місцем перебування в ній, зайнялася складанням і запуском ракет із приватних ракетних площадок у Заїрі та Лівії. Незважаючи на прагнення західнонімецького уряду відмежуватися від зв'язків з цією компанією, ФРН розглядалася як запускаюча держава.

Нерідко приватна компанія організує запуск свого супутника за допомогою ракети іноземної приватної компанії. Прикладом може служити російська приватна компанія «НТВ-плюс», для якої супутник зв'язку «Бонум-1» був підготовлений американською приватною компанією «Хьюз», а 23 листопада 1998 року цей супутник був запущений на ГСО американською приватною компанією «Боїнг». У цьому випадку Росія повинна розглядатися як держава, що організує запуск, а США — як держава, з території якої був здійснений запуск, тобто з погляду можливої відповідальності перед третьою стороною обидві держави є запускаючими, солідарно відповідальними на випадок шкоди, заподіяної космічним об'єктом третій стороні.

В останні роки серед закордонних юристів спостерігається тенденція заперечувати можливість збереження статусу “запускаючої держави” за державою при запуску космічного об'єкта її приватною компанією навіть за умови визнання національної приналежності цієї компанії. Разом з тим продаж космічного об'єкта однієї держави іншій не може розглядатися як “організація” запуску.

У ході розробки Конвенції про міжнародну відповідальність 1972 року обговорювалося питання про те, чи має бути відповідальність держави, “з території або установок якої здійснюється запуск космічного об'єкта”, вторинною стосовно відповідальності держави, “яка здійснює або організує запуск космічного об'єкта”. У підсумку були визнані рівні права й обов'язки за всіма державами, що запускають, як учасників спільного запуску.

Категорія держави, що запускає, з території або територіальних вод якої здійснено запуск космічного об'єкта, не викликає питань. Природно, до цієї категорії не можуть бути віднесені запуски, зроблені у відкритому морі.

Запуск із борту корабля у відкритому морі вважається запуском з установок, а держава, під юрисдикцію якої судно підпадає, вважається запускаючою державою.

Звичайно установки для запуску знаходяться на території тієї самої держави (наприклад, в Російській Федерації — космодроми у Плесецьку і Вільному). Якщо установка споруджується в іншій державі, то обидві держави стають запускаючими державами.

На визначеному етапі створення аерокосмічних об'єктів передбачається проводити запуски в космос з повітряних суден типу американських Б-52 у польоті. Тлумачення таких запусків юристами досить різне.

На думку одних юристів, зліт літака може розглядатися як початок космічного запуску, а держава, з території якої такий зліт проведений, буде запускаючою державою.

Інші юристи вважають, що запуск космічного об'єкта з борту літака необхідно прирівняти до запуску з “установки”. Держава, в якій такий літак зареєстрований, і буде розглядатися як запускаюча держава.

Деякі юристи воліють виходити з того, що оскільки національний повітряний простір є територією держави, то запуск із борта літака в межах цього повітряного простору може бути прирівняний до запуску космічного об'єкта з території держави незалежно від того, з аеродрому якої держави літак злетів і в якій державі він зареєстрований. Тобто, держава, у межах повітряного простору якої був здійснено запуск, повинна розглядатися як запускаюча держава. Варто мати на увазі, що жодна з викладених точок зору не знаходить підтвердження в чинних нормах міжнародного космічного права.

Дуже часто стосовно одного космічного об'єкта може бути кілька запускаючих держав. Так, 20 листопада 1998 р. з космодрому Байконур, орендованого Росією в Казахстані, був запущений у космос російською ракетою «Протон» 25-тонний російський модуль «Зоря» — перший сегмент Міжнародної космічної станції. Практично, ситуація така, що з території Казахстану запущений космічний об'єкт Російської Федерації. Тим самим з погляду діючого міжнародного космічного права (незважаючи на те, що Казахстан не підписав жодного з універсальних договорів з космосу) як Російська Федерація, так і Казахстан є «запускаючими державами» з усіма наслідками, що з цього випливають.

На практиці запуск космічного об'єкта може здійснюватися неурядовими організаціями, однак, відповідальність буде покладатися на відповідну запускаючу державу.

Як приклад можна послатися на створену в 1998 році спільну компанію “Сі Лонч” (“Морський старт”) для запуску в космос супутників з океанської платформи. Морський плавучий космодром складається зі стартової платформи “Одіссей” і складально-командного судна (СКС). Компанію інкорпоровано на Кайманових островах, що є британською колонією.

У зв'язку з активізацією приватнопідприємницької діяльності із запуску космічних об'єктів варто мати на увазі положення ст. VI Договору про космос 1967 року, відповідно до якого діяльність неурядових юридичних осіб у космічному просторі, включаючи Місяць та інші небесні тіла, повинна провадитися з дозволу і під постійним спостереженням відповідної держави-учасниці Договору. У США з метою заохочення участі приватних компаній у здійсненні комерційних запусків космічних об'єктів у 1984 році був виданий Закон про комерційні космічні запуски. Відповідно до цього Закону була встановлена тверда система ліцензування міністром транспорту комерційних космічних запусків і експлуатації стартових площадок. У 1988 році до Закону США було внесено поправки, в яких основна увага була приділена страхуванню відповідальності ліцензіата.

До сказаного варто додати, що запускаюча держава несе міжнародну відповідальність за шкоду, заподіяну космічним об'єктом. У зв'яз-ку з цим постає питання про те, хто є запускаючою державою у випадку приватнопідприємницької діяльності компанії “Сі Лонч” із запуску космічних об'єктів з океанської платформи.

Оскільки компанія “Сі Лонч” зареєстрована на Кайманових островах, що є колонією Великої Британії, то Велику Британію з повною підставою можна вважати запускаючою державою. Питання про поширення закону Великої Британії про космічний простір 1986 року, що регулює приватнопідприємницьку діяльність із запуску космічних об'єктів, на Кайманові острови є внутрішньою справою ВВеликої Британії, що не впливає на її міжнародно-правовий статус запускаючої держави.

запускаючою державою є також США, РФ, Україна, Норвегія. Оскільки стартова платформа «Одіссей» і складально-командне судно (СКС) плавають під прапором Панами, то остання також є запускаючою державою.

Під запускаючою державою може розумітися також будь-яка міжнародна міжурядова організація, що здійснює космічну діяльність, якщо ця організація заявляє, що вона бере на себе права й обов'язки, передбачені Конвенцією про міжнародну відповідальність 1972 року, і якщо більшість держав-членів цієї організації є учасниками Конвенції та Договору про космос 1967 року.

З такими заявами на сьогоднішній день виступили тільки дві міжнародні міжурядові організації: Європейське космічне агентство і Європейська організація супутникового зв'язку.

Контрольні питання

1. Які особливості визначення поняття “космічний об'єкт” в сучасному міжнародному космічному праві?

2. Чи може об'єкт, що робить лише частково орбітальний політ, розглядатися як космічний об'єкт?

3. Яка юридична природа правового статусу майбутніх аерокосмічних об'єктів?

4. Чи потрібна обов'язкова система реєстрації об'єктів, що запускаються в космічний простір?

5. Які держави вважаються запускаючими?

6. Яким чином визначається держава реєстрації?

7. У яких випадках держава зобов'язана здійснювати пошук і повертати запускаючій державі космічний об'єкт або його частини?

Дата добавления: 2014-01-03