Список літератури. Здоровега Владимир. Слово тоже єсть дело

Здоровега Владимир. Слово тоже єсть дело. Некоторьіе вопросьі теории публицистики. - М., 1979. - С. 93-112.

Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. - X., 2002. - С. 134—146. Стюфляева М.И. Образньїе ресурси публицистики. - М., 1982.

15.3. Жанрові модифікації та методика роботи

У повсякденній літературній практиці публіцистика нерідко трактується як жанр, на відміну від епосу, лірики, драми, тобто "чисто" ху­дожньої літератури. У цьому разі, як ми наголошували вище, публіцистика визначається як родова ознака певного виду творчості й відповідно тексту, і, як прийнято сьогодні говорити, дискурсу. Та й у внутріредакційному спілкуванні той чи інший матеріал, навіть редакційне замовлення, називають загальними словом "публіцистика", на відміну від інших, пере­лічених нами потоків інформації, незалежно від того, йдеться про статтю, огляд чи нарис.

Науковий підхід вимагає додаткового заглиблення у сутність цього літературного явища саме із жанрового боку. Вище ми характеризували традиційний набір художньо-публіцистичних жанрів (він зафіксований на­віть у наведеній схемі). Однак уважний читач не міг не помітити, що той самий жанр, скажімо стаття, може бути інформаційним, аналітичним і публіцистичним. Здавалось би, репортаж має тверду прописку серед інформаційних методів відображення, але водночас, як зазначали, він може набувати форм художньо-публіцистичного дослідження. Відкритий лист, коментар, навіть огляд, можуть мати сатирико-публіцистичне спрямування.

Тут вирішальне значення мають не формальні композиційно-жанрові ознаки, а внутрішні якості твору залежно від авторського завдання, способу мислення і, зрозуміло, індивідуального літературного обдарування. Є такі літературні форми, які однозначно і повнокровно репрезентують саме публіцистику у вузькому, власному значенні слова або художньо-публіцистичне крило журналістики. Сюди належать нарис у всіх його різновидах, популярне сьогодні есе, а також сатирично-публіцистичні жанри - фейлетон, памфлет.

Для журналіст? не суттєво, до якого жанру він вдається і чому він сьогодні воліє звертатись не до традиційного портретного нарису, а до політичного портрету. То не завжди вдячна справа тих, хто пробує осмис­лити ці делікатні речі. За таке пояснення, якщо немає належних досліджень, беруться і самі публіцисти. Зважаючи на це, детальніше розглянемо жанрові модифікації й особливо специфічну методику праці публіциста. Тут все взаємопов'язано: мета виступу, пошуки її образного втілення, можливості вигадки і домислу, методика підбору інформації та її художньої комбінації тощо.

І почнемо із найрепрезентабельнішого художньо-публіцистичного жанру - нарису. Про нарис уже написані стоси книг, а самих творів цього різновиду публіцистики у різних слов'янських літературах набереться на добру бібліотеку. Історичні обставини склалися так, що найширшого

Гаташ Валентин. Наука розмовляє англійською // Дзеркало тижня. - 2003. - 15 берез.

розвитку цей жанр набув у російській журналістиці та літературі. Саме слово, яким позначається цей різновид літературної творчості, російське за походженням. У більшості зарубіжних словників і довідників під час окреслення жанрів документалістики фігурує російське "очерк", яке вжи­вається як синонім західноєвропейського за походженням слова "есе". Українське "нарис" є не цілком адекватним відповідником "очерка". Мабуть, ближчим до нього є українське "зарисовка", бо в її основі лежить кореневе "чертить", "окреслювати".

Сама суть цього різновиду журналістського твору в тому, що його автор змальовує певне явище з натури, так би мовити, живцем. Якщо ж заходить мова про осмислення та узагальнення в науці цієї більш-менш усталеної форми відображення, то майже постійно його перетягають то в художню літературу, то в журналістику. Причини таких суперечок у тому, що слово "нарис" охоплює досить широку гаму в чомусь подібних, але далеко неоднорідних творів - від художнього нарису до безсюжетного аналітичного матеріалу. Категорично не можна погодитися лише з тими літературознавцями, які розглядають нарис як своєрідну підготовчу роботу до написання романів, п'єс чи поем. Це самостійний жанр, який потребує досить своєрідного таланту. Ним були наділені такі популярні свого часу письменники, як Валентин Овечкін, Іван Волошин, Роман Федорів, Дмитро Прилюк та ін.

Загалом слушною є думка про те, що місце нарису на стику публіцисти­ки і художньої літератури. З публіцистикою його поєднує документалізм, проблемність, із художньою літературою - відповідна система образності, навіть композиції. Конфлікт у нарисі розглядається переважно не як зіткнення думок, навіть образно виражених, що характерне для статті, а як зіткнення персонажів - носіїв певних думок, позицій. Та найголовніше в тому, що нарис відрізняється від решти публіцистики не образністю, як можна прочитати у більшості досліджень, бо, як ми мали нагоду переконатися, образність органічно притаманна публіцистиці, а характером образності. Тут наявний образ-персонаж. Образ у нарисі, на відміну від образу в статті чи памфлеті, наближається до художнього образу.

Документалізм теж відрізняє нарис, але вже від оповідання. Важливо зрозуміти, що маємо на увазі, ведучи мову про документалізм. Якщо під документалізмом мати на увазі тільки те, чи точно названа адреса місця дії та прізвище персонажа - значить розуміти документалізм звужено. Тоді за бортом жанру опиниться велика кількість на перший погляд безадресних нарисів, але створених на основі дійсних подій. Нарис відтворює дійсні факти життя, незалежно від того, називає автор справжнє прізвище героя чи ні, називає місце його проживання чи про нього можемо лише здо­гадуватися. Звичайно, назвавши точне ім'я дійової особи, автор бере на себе ніби додаткові зобов'язання щодо документальної точності не тільки

головних, але й другорядних деталей. Якщо навіть у нарисі немає точної адреси - він все одно документальний. Оповідання, повість можуть бути документально точними (наприклад, твори про реальних історичних осіб), герої їх можуть мати реальних прототипів, а можуть і не мати. Нарисовець же завжди пише про те, що реально існує в житті. Нам здається, що нарисовець без "натури" не може писати. Це б суперечило самій природі жанру. Отже, документальність у широкому розумінні слова - органічна властивість нарису.

Чи звужує це творчі можливості автора? Аніскільки. Писати з натури -не значить копіювати. Ось що писав з цього приводу відомий публіцист А. Аграновський: "Письменник завжди "придумує" свого героя, незалежно від того, живий цей герой чи вигаданий. Якщо завтра десять талановитих літераторів візьмуться писати про одну і ту ж людину (і залишать у недо­торканості всі життєві перипетії), все одно в них вийде десять різних порт­ретів. Кожен вкладе в книгу свої думки, свої ідеали, свій досвід, свою душу, розум, серце. А коли працюють бездарні ремісники, то, буває, йдеш по картинній галереї, бачиш портрети десятка різних людей, і всі на один кшталт"¹.

Нарис - найпоширеніший художньо-публіцистичний жанр, у якому досліджуються реальні життєві явища через людські долі та ха­рактеристики з метою впливу на соціальну практику, формування осо­бистості, її орієнтації у системі соціально-політичних і духовних цінностей.

Західноєвропейська преса не знає такого терміна, як "нарис". Натомість у французькій журналістиці поширений портрет, який вважається публіцистичним жанром. Він, на думку дослідників, об'єднує елементи репортажу, розслідування, інтерв'ю та аналізу. Деякі газети традиційно вміщують великі, на всю останню полосу портрети відомих у країні та у світі людей. Інші обмежуються колонками або 100-150-рядковими матеріалами цього типу". Цими матеріалами наша преса відрізняється від американської журналістської практики.

Нарис, як й інші популярні жанри журналістики і літератури, зазнає високих злетів і занепадів, оновлень і трансформацій. Сплеск розвитку нарису пов'язаний із формуванням так званої натуральної школи в літературі XIX ст. Дещо штучно роздмухувався його розвиток у досить широких масштабах у 20-х роках XX ст. у Росії і в Україні. Натомість так звана хрущовська відлига цілком природно стимулювала появу наприкінці 50-х - на початку 60-х років минулого століття розвиток проблемного нарису. Імена В. Овечкіна, А. Аграновського, С. Плачинди, С. Колесника,

Аграновский А. Узость // Лит. газ. - 1961. - 23 мая. Гід журналіста... - С.60—64.

Я. Голованова, Ю. Черниченка, Д. Прилюка та інших нарисовців завоювали помітний авторитет серед читацького загалу, особливо серед інтелігенції. Саме нарис з його художніми засобами, розповіддю про мислячих людей тією чи іншою мірою стимулював суспільні процеси. У 80-ті роки нарис з його метафоричною, іноді езопівською мовою надав місце "прямій мові" -відвертій, нещадно критичній, оперативно-дослідницькій публіцистиці, яка, як зазначалось, стала кумиром мільйонів і супроводжувала похорони то­талітарної системи.

Нарис існує у різних іпостасях. Той чи інший його різновид стає домі­нуючим залежно від не завжди усвідомлених і науково сформульованих потреб. Як зазначалося, майже зовсім виродився у нинішню пору один з найпопулярніших свого часу портретний нарис.

Цих подібних між собою квазінарисів про передовиків з'являлася така велика кількість, що від них занудило, викликало певну психологічну алергію як серед журналістів, так і серед споживачів. Це не означає смерті цього різновиду нарису. Увага мас-медіа зосередилася на політичних портретах насамперед історичного характеру. Це особливо стосується діячів і явищ, які були під забороною або довкола яких десятиліттями тво­рилися міфи. Жодний етап розвитку журналістики не супроводжувався такою зливою друкованих, а також теле- і кінонарисів про історичних діячів від Троцького і Сталіна до Махна і Берії, від Грушевського до Шухевича, від генералів Франко, Манергейма до Петлюри та митрополита Сліпого. Деякі видання, як наприклад, "Дзеркало тижня", перейшли від політичних портретів видатних особистостей до соціологічних портретів політичних об'єднань. Багатьом зацікавленим у з'ясуванні суті політичних процесів запам'яталися солідні аналітичні нариси про найголовніші політичні партії України, опубліковані на початку 2002 р., якраз напередодні виборів до Верховної Ради. їх можна віднести до різновиду проблемного нарису.

У часи активних міжнародних контактів, розвитку туризму набули значної популярності подорожні нариси. На тлі величезної кількості принагідних вражень і репортажів, головним джерелом інформації яких є поверхове споглядання, путівники і всезнаючий Інтернет, трапляються змістовні, аналітично-образні твори про країни та їхніх людей. Можна по-різному ставитися до написаного свого часу про Канаду й Америку В. Коротичем, П. Шафетою, О. Чорногузом, але, зважаючи на відому на той час тенденційність, у цих творах було якесь наближення до образного ба­чення іншого світу. Можливість незалежного мислення, оригінальність ху­дожнього трактування побаченого і відчутого у неповторній есеїстичній формі характерне для дорожніх нарисів Ю. Андруховича, О. Забужко, Ю. Покальчука та деяких інших письменників молодшого покоління.

Близьким до нарису є популярне сьогодні есе, або, як дехто називає, есей. У буквальному перекладі з французького (еззеу) означає "спробу",

"начерк". Як уже зазначалося, у перекладацькій практиці ці слова - нарис та есе - вживаються як синоніми. У самому слові есе теж фігурує поняття спроби, начерку. Як свідчать джерела, сам цей термін вжив уперше 1580 р. відомий французький мислитель М. Монтень. Мабуть, певна відмінність між східнослов'янським нарисом і західноєвропейським есе - у самій структурі і певному тоні. Якщо нарис у значній кількості своїх зразків тяжіє до сюжетної будови, то для есе притаманна асоціативна форма розповіді, вільна, властива лише цьому авторові твору будова. Можна навіть висловити припущення, що есе - породження західної цивілізації, яка йде від Арістотеля, Платона, Плутарха, а нарис своїми коренями сягає візантійської культури з її житіями святих.

Структурно есе нагадує те, що свого часу йменувалося замітками публі­циста. Воно значно ширше охоплює коло філософських, науково-популяр­них, літературно-критичних і власне публіцистичних творів. Есеїстика потре­бує специфічного філософсько-письменницького обдарування з притаман­ною їй ненав'язливістю, особистісним баченням світу, багатством асоціацій, індивідуальністю стилю. Есеїстична манера письма притаманна нарисам і навіть деяким повістям П. Загребельного, філософським і літературознав­чим дослідженням Є. Сверстюка. Самобутніми есеїстами зарекомендували себе вже згадувані Ю. Андрухович, О. Забужко. На сторінках львівського "Поступу" із властивими для цього автора есе виступає Т. Прохасько. "Львівська газета" під рубрикою "Коментарі" теж вміщує невеликі есе.

Зрозуміло, нарис і особливо есе потребують певного обдарування. І, на­самперед, дару образного бачення і образного мислення. Якщо репортерові треба вміти відібрати і цікаво, наочно передати факти, якщо коментатор і оглядач мусять заглибитися у сутність явищ і процесів, то нарисовець, есеїст мають знайти образний ключ вирішення певного питання. Образне мислення, як відомо, будується за іншим принципом, ніж мислення логічне. Тут вступають у свої права внутрішні зв'язки, асоціації. Тому важливо шукати ці не для всіх помітні инуїршті зв'язки шж явищами ка етап: формування задуму, творення концепції та збору інформації майбутнього виступу. І хоч художник оперує тими самими словами й поняттями, що й пересічна людина, він їх використовує для образного відтворення світу й людей. На цьому етапі дуже важливе вміння бачити так, щоб відтворити постать і внутрішню суть людини. Прикладом таких нарисів може слугувати нарисова книжка Миколи Босака "Планета Диканька", що друкувалася частинами в "Молоді України" наприкінці 2001 - на початку 2002 рр. і вийшла окремим виданням. її читання, як і студіювання інших добротно скомпонованих нарисів, може бути дуже повчальним для початкуючих журналістів. Бо важливий не тільки сам результат, а

Босак Микола. Планета Диканька. Нарис-есеЯ. - К., 2002.

добротний, із специфічною для документалістики вигадкою, непідкупною іронією і сарказмом текст. Автор не змінює прізвищ, не вигадує того, чого не було. Він лише злегка відтінює, загострює, художньо концентрує побачене і вивчене. Та злегка іронізує над порадами своїх учителів, які рекомендували своїм вихованцям перед тим, як писати нарис, обов'язково свого героя полюбити та ін.

Але вчитаймося хоча у цих кілька рядків, щоб переконатись, як можна справді з любов'ю, лаконічно створити характер. Йдеться про колегу, фотокореспондента райгазети Павла Максимовича Сукача: "Це най-типовіший, найхарактерніший, найполтавськіший полтавець. Дорідний, із заокругленими формами, невеликими губами, які після ста грамів набирали обрисів чайної троянди, із хвилястим волоссям, яке в спеку пітніло від чола і німбом згорталося у слово з трьох літер. Не "мир", і не те, що ви подумали, а "ера"! Він так піднесено, непосидюче, творчо й жив". І далі говориться про те (яка гіпербола!), що в районі "не лишилося не те, що дядька - деревця, кущика, ярочка, які не удостоїлися честі потрапити на його фотоетюд". Він, продовжує автор, "палахкотів ідеєю щось вигадати, написати, впровадити на сторінках... Нераз ініціативу стриножував брак системної спеціальної освіти, здатності до аналізу і узагальнень, від чого кореспонденції та замальовки страждали описовістю, телеграфічністю стилю, які щедро застосовував у своїх художніх творах Хемінгуей, але радили уникати газетярам теоретики преси"¹.

Таких колоритно виписаних образів у цій нарисово-есеїстичній розпо­віді багато. Вони свідчать про можливості художньо-публіцистичних барв літературного письма, якщо за ними здібності, досвід і ота любов до людини, у якій Григір Тютюнник бачив загадку таланту.

Другу велику групу жанрів художньої публіцистики становлять сатиричні твори. Про них найчастіше зазначають як про жанри сатирично-публіцистичні, на відміну від художніх сатирично-гумористичних творів (повістей, комедій, віршованих і прозових гуморесок, пародій тощо). Фей­летон, памфлет, а саме вони репрезентують цей різновид сатири і гумору, мають багато спільного. Насамперед їх єднає документалізм, оперативність, зазвичай, невеликий обсяг, а головне - газетно-журнальний родовід. Фейлетон навіть назвою пов'язаний з газетним аркушем. Ще більш газетними є різноманітні сатиричні замітки, коментарі, сатиричні листи з редакції. Сюди ж останнім часом міцно прописався виплід, треба думати, колективної творчості народу - анекдот².

¹ Молодь України. - 2002. - 15 січ.

² Детальну характеристику сатирично-гумористичних жанрів сучасної журналістики студент
знайде у ґрунтовному навчальному посібнику: Кузнецова Олена. Засоби і форми сатири та
гумору в українській пресі. - Львів, 2003.

Фейлетон (від /еиіііеіоп - аркуш) став поширеним жанром гумору й са­тири не одразу. У Франції, як відомо, цим словом спочатку називали не­великі публікації, видрукувані як додатки до певних періодичних видань на окремому аркуші. Згодом фейлетоном називали не жанр, а місце на газетній шпальті, так званий підвал. У європейській практиці й досі слово це має відмінне від нашого значення.

Як жанр газетно-журнальної сатири і гумору фейлетон сформувався десь у 20-х роках минулого століття, а може раніше. В Україні фейлетон асоціюється з іменем легендарного свого часу Остапа Вишні. Хоч, зауважимо, автор "Мисливських усмішок" недолюблював цього слова і волів називати свої незліченні творіння усмішками, гуморесками. В Україні діяла досить потужна група майстрів газетної сатири і гумору, серед яких Кость Котко, Василь Чечв'янський, Сергій Чмельов та ін.

Найактивніший розвиток фейлетону, як і загалом гумору і сатири у підцензурній пресі, припадає на час певних послаблень утисків, але за наявності суворого партійного контролю над друкованим словом. Може, саме тому конче необхідно було, користуючись певними віддушинами, вдаватися до мови Езопа, наполегливо шукати такі прийоми подачі матеріа­лу, такий сатиричний підтекст, який розумів читач, але не можна було зви­нувачувати автора й видання. Коли цензурні рогатки були поламані, з'явилась можливість відверто говорити про все наболіле, зникла потреба в іносказанні, у вишуканості прийомів, алегорії, багатозначному підтексті, винахідливості, без яких не може обійтися сатирик. Автор палає громадянським гнівом, надає перевагу відвертій критиці, а не вишуканим прийомам алегорії, сатиричного висміювання, внутрішнього сарказму. Та й читач, принаймні розумний, шукав колись у сатирі певну віддушину, відчував певний катарсис. Чи не тому очолюваний мужнім Федором Маківчуком "Перець" мав мільйонні тиражі і передплата на нього суворо обмежувалася. Фейлетон посідав відповідне місце у будь-якій газеті, а сьогодні його треба шукати зі свічкою в руках. Це не означає його зникнення. Відбуваються складні трансформації. І, може, сьогодні на студентських лавах чи у редакціях сидять його майбутні творчі реформатори.

То що ж собою являє цей свого часу чи не найцікавіший, а нині якось самою практикою відсунутий на задній план жанр? Якщо коротко, то фей­летон прийнято визначати як сатиричний, художньо-публіцистичний, малої форми твір, у якому висміюються негативні явища соціально-політичного життя, повсякденного побуту, стосунків між людьми.

На відміну від памфлету, який здебільшого присвячується політичним явищам і діячам, фейлетон може трактувати політичні події та стосунки, а може сатирично осмислювати побутові й моральні взаємини між людьми, картати бездушність, зазнайство, бюрократизм, глупоту і бездарність.

Об'єктом сатири завжди були не просто негативні явища, а такі хиби і вади, які рядяться під добропорядність, люди, які видають себе не за тих, ким є насправді. Такі особистості, політики, лицеміри, дворушники, брехуни, зазвичай, бояться сміху. Згадаймо, як вмів дотепно викривати тогочасні політичні порядки, лжепатріотів призабутий, на жаль, Володимир Самійленко. То хіба ж сьогодні менше таких об'єктів? Саме для сатири, саме для фейлетону.

"У кращих фейлетонах, - зазначав дослідник сатири і гумору Анатолій Капелюшний, - яскраво виявляється сатирична і художньо-публіцистична природа цього жанру. Вони сатиричні, оскільки з'ясовують комічну суть факту, явища, тобто показують невідповідність між ідеалом сатирика, між суспільним ідеалом і реаліями дійсності, які набувають форми негативного явища. І одночасно - це твори публіцистичні, в яких сатирик намагається реалізувати певний публіцистичний задум, чітко визначає свою позицію".

У слушності цієї думки легко переконатися, якщо уважно вчитатися, вслухатися, оскільки вони часто звучать з естради, з телевізійних екранів, у сатиричні твори одного з найпопулярніших сучасних сміхотворців Євгена Дударя. З позиції людини, яка любить свій народ, свою культуру, мову, фейлетоніст гнівно картає комічну за своєю природою малоросійщину, національну апатію, пристосуванство, бюрократичну пиху чиновництва, користолюбство сучасних доробкевичів, безбатченків, новітніх кар'єристів, хабарників, безхребетників. До відомого списку "моїх ворогів", який, кажуть, висів над столом Остапа Вишні, можна б додати ще з десяток імен негативних типів сучасного сатирика-публіциста. І це не залишки проклятого минулого, як прийнято було говорити за радянських часів, а породження наших днів у незалежній і нібито демократичній державі. І всі ці негативні типи саме сатиричного викриття, бо видають себе за національну еліту, тобто прикриваються, маскуються. Євгенові Дударю, якому підвладний дотеп, вміння творити комічну ситуацію, легко маяісватя сатиричні типи і позитивні гумористичні образи, іноді бракує терпіння, його політичний темперамент, пристрасть публіциста подекуди беруть верх над здатністю смішити. Він вибухає гнівом, вдається до моралізування, що іноді закидають йому критики і деякі читачі.

Фейлетон прийнято поділяти на різні типи. Вони бувають конкретні, коли називається справжнє ім'я винуватця, і безадресні, коли викриваються не так конкретна особистість, як певне явище. В історії журналістики траплялись випадки, коли надходили звичні на той час відгуки, офіційні реагування на безадресні фейлетони. Настільки типовим могло бути висміюване сатириком явище.

За будовою, структурою, - і це певною мірою збігається з першим кри­терієм, - вирізняють белетристичні та публіцистичні фейлетони. Типовим прикладом белетристичного фейлетону може бути усмішка Остапа Вишні "У ніч під Новий рік", у якій розповідається про те, як розважається у новорічну ніч величезна група сторожів - родичів і друзів голови колгоспу. Так звані публіцистичні, побудовані не на розгортанні сюжету, а певної гумористичної тези, думки часто з'являлися у творчій практиці Є. Набоки, О. Чорногуза, Є. Дударя.

Зрозуміло, що праця фейлетоніста потребує, насамперед, відповідного, досить рідкісного обдарування. Газетний фейлетоніст повинен володіти всіма тими якостями, які притаманні для доброго журналіста-професіонала, але йому повинно бути властиве природне почуття гумору, комічного бачення реальності, не кажучи вже про її мовностилістичну іронічну інтерпретацію, тобто здатність писати смішно. Якось один гуморист порівняв працю фейлетоніста із роботою клоуна у цирку. Він повинен володіти прийомами циркового мистецтва, але робити ці вправи ще й смішно.

Робота фейлетоніста - одна з найнебезпечніших. Не просто розкритику­вати, а висміяти когось, а тим більше високу посадову особу, у наші де­мократичні часи майже автоматично веде автора і редакцію до суду. Закони пильно охороняють честь і гідність громадянина. Навіть коли ця "гідність" дуже сумнівна і примарна. Може, це теж одна із причин занепаду жанру фейлетону при повному "розквіті" різноманітних соціально небезпечних негативних явищ і процесів, а також їхніх реальних носіїв.

Із цілої маси методичних порад самих сатириків та їх певного узагальнення у наукових дослідженнях виділимо два ключові моменти. Перший стосується особливої уважності й навіть прискіпливості під час вивчення фактів. У редакційній пошті, у повідомленнях ЗМІ, особливо на різних сайтах Інтернету, сила-силенна повідомлень про різноманітні негативні явища, неподобства і беззаконня, бюрократизм і хабарництво, зловживання владою і корупцією. Така інформація, осооливо в Інтернсті, часто проходить безкарно. Однак коли за ту чи іншу тему береться сатирик і намагається її розписати, називаючи реальні прізвища й організації, скандалу не уникнути. До цього автор повинен бути готовий і має зважати на це у процесі збору і перевірки інформації. Кожне слово, кожен факт мусить мати підтвердження. "Підтвердження факту, - засвідчує журналіст, якому не раз доводилося "горіти" після публікації гострого критичного матеріалу, - має бути свідком або диктофоном, або документом, або іншим способом..."¹

Особливо важкими, часто нездоланними для журналіста є зустріч і роз­мова з майбутнім героєм фейлетону чи іншого критичного матеріалу. Адже

' Теорія і практика радянської журналістики... - С. 298.

Високий Замок. - 1999. - 27 січ.

він має право відповідно до Закону "Про інформацію" запитати, навіщо потрібна інформація, яка стосується його особи. Це завжди можна потрактувати як втручання в особисте життя. У такій ситуації журналіст повинен виявити особливу винахідливість і віртуозність, юридичну грамот­ність, про яку ще не написано у жодних підручниках і довідниках.

Другий момент - специфічно художній. Автор фейлетону чи іншого са­тирично-гумористичного виступу має вміти побачити комічний бік явища, процесу, людини. Створення вищезазначеної концепції майбутнього твору органічно передбачає сатиричне трактування прочитаного, почутого.

Автор одразу повинен вирішувати, як буде потрактована подія, які сю­жетно-композиційні повороти і словесні сатиричні засоби використову­ватимуться. Нерідко ключовою може стати певна деталь, фраза, вираз обличчя, аналогія тощо. Однак у них має бути закладена побачена комічна невідповідність. Коли фейлетоніст почув словосполучення "соска в аспек­ті", то воно стало наскрізним образом фейлетону. Зрозуміло, у сатирі не обійтися без гіперболи і пародіювання та цілого арсеналу інших засобів комізму.

Памфлет (від грецьких слів, що означають у перекладі "все палю") -поширений у журналістиці й художній літературі сатирично-публіцистич­ний жанр. Памфлет - переважно безсюжетний сатирично-публіцис­тичний твір, в якому автор, вдаючись до гострої іронії та сарказму, гнівно таврує суспільно-небезпечні, на його думку, насамперед політич­ні явища і вади.

Зародившись в Англії ще на початку XVI ст. (його пов'язують із відо­мим твором Еразма Роттердамського "Похвала глупоті"), памфлет здобув популярність у часи найбільшого загострення соціальної й національної боротьби різних часів і народів. Не випадково цей жанр широко використо­вували ідеологи марксизму з їхніми людиноненависницькими, диктатор­ськими доктринами.

Популярністю користувався памфлет в українській літературі та журна­лістиці, відіграючи часто різну, нерідко протилежну роль у гострому про­тистоянні як внутрінаціональному, груповому, так і міжнаціональному. Достатньо назвати імена Івана Вишенського, Івана Франка, Осипа Маковея, Лесі Українки. Може саме у цьому наскрізь войовничому, нещадному за тоном жанрі публіцистики найяскравіше виявилися внутрінацюнальні та міжетнічні антагонізми, характерні для української історії: Дмитра Донцова, Сергія Єфремова, Симона Петлюри, Миколи Хвильового, Євгена Маланюка - з одного боку; Костя Котка, Дмитра Мануїльського, Ярослава Гадана - з іншого. Історія вже винесла їм свій вирок.

Памфлет, як на нашу думку, не має чітких жанрових меж. Ми називає­мо памфлетами і гостро викривальні матеріали статейного типу, і солідні за обсягом монографії, і навіть романи. Підставою для цього є відповідний

тон, войовничість, а відтак засоби письма, стильова манера розмови. Певною мірою еталонними для українського памфлету першої половини минулого століття з усіма їх внутрішніми суперечностями, але все-таки блискуче інтелектуально написаними був цикл творів Миколи Хвильового, опублікований у літературній періодиці 1925-1930 рр. Резонанс їх був надзвичайно великий не лише у літературному, але й політичному смислі. Особливо гострим був тоді ненадрукований памфлет "Україна чи Малоросія?", актуальність якого не втрачена й досі.

Певне пом'якшення стосунків між народами у сучасному світі, припи­нення чи, скоріше, вичерпання прийомів і методів "холодної війни", усві­домлення того, що шляхом конфронтації не можна досягти так потрібних компромісу і злагоди між людьми, відсунули памфлет і памфлетний стиль десь на задній план. Хоча гострі протистояння, пов'язані, скажімо, з подіями в Іраку, і певні суперечності між США і деякими європейськими державами зумовили появу памфлетного за тоном виступу американського публіциста Ральфа Петерса "О'ревуар, Маріанно... Ауф відарзеєн, Лілі Марлен... Америка - Європа: кінець роману"¹, надрукованого у німецькій "Франкфуртер Альгемайне Цайтунг". Категоричність, нестриманість, невластива для сучасної американської есеїстики лайливість (чого варті вирази "безглузда шизофренія", "безсовісні манірничання Шрьодера і Ширака" або "Франція представляється нам жінкою легкої поведінки" чи визнання президента та міністра "пияками біля стерна політики") засвідчують, що зміна ситуації, загострення глобального протистояння не тільки вносять зміни в інформаційну політику, ведуть до майже усвідомленого вбивства журналістів під час бойових зіткнень, але й такого тону розмови, який нагадує кращі зразки стилю часів холодної війни.

Арсенал журналістських форм сатири і гумору не обмежується класич­ним фейлетоном і памфлетом. Тут і байка, і епіграма, і пародія, і сатиричні замітки, репліки, і найголовніший жанр сучасного гумору й сатири - анекдот.

Рідко яка газета обходиться без пов'язаних з цим жанром добірки, руб­рики. Серед дослідників журналістики навіть поширена думка, що анекдот став чи не найпопулярнішим жанром газети. Анекдот явно не жур­налістського походження. Дехто із журналістів навіть припускає його неземне походження. Однак те, що він знайшов своє місце і в періодиці, особливо на інтернетівських сайтах, не викликає сумніву.

У популярних масових виданнях є не тільки оригінальні рубрики, але й свої карикатуристи. Йдеться не тільки про журнал "Перець", а й про газету "День". Свого карикатуриста в особі журналістки Юлії Ліщенко має

Див.: Дзеркало тижня. - 2003. - 7 черв. " Вдовиченко Галина. Невже анекдоти придумують пришельці? // Високий Замок. - 2003. -З лип.

"Високий Замок". У цій же газеті уже протягом багатьох років живе популярна рубрика "Хіт-парад подій і цитат", яку веде у кожному четверго­вому номері відома журналістка Наталя Балюк. Нею відкривається кожен "товстий" номер газети. Переважна більшість величезної, може й міль­йонної, аудиторії починає читати газету саме з цієї рубрики. Зрозуміло, виступи журналістки бувають досить вдалими, а трапляються й менш влучні. Дуже багато залежить від того, який фактаж подає життя, а також від гостроти й дотепності самого коментаря і внутрішньої єдності певної невидимої сюжетної лінії.

Якщо спробувати визначити жанр таких публікацій, то це сатиричні коментарі. Ось вдалий, на нашу думку, хіт-парад під назвою "Комусь щось обіцяють відірвати". Тема - найболючіше питання - скандал з підвищенням цін на хліб та інші продукти. Починається коментар із висловлювання прем'єр-міністра В. Януковича про те, що винуватці кризи шукатимуть захисту в столичних кабінетах, але "по-перше, - каже він, - ми їм ноги поперебиваємо, по-друге, голови повідриваємо". Народу такий підхід подобається, каже авторка. "Наш народ хлібом не годуй, дай тільки по­дивитися, як комусь щось відривають". Правда, сумнівається вона, влада, як у цьому анекдоті, лише обіцяє. Друга цитата з депутатських висловлювань - явна нісенітниця, бо депутат О. Рибачук стурбований тим, що "сарана доїдає останнє вугілля в Донбасі". Знову відповідний глузливий коментар, мовляв, "дограємось до того, що міль залишки демократії зжере". Не менш суттєвий завершальний акорд. Грізну заяву харківського губернатора, що тим, хто спробує підвищити ціни, оголошується війна, в якій будуть поранені, а, може, навіть убиті. Скориставшись тим, що деякі губернатори виявилися у підвішеному стані, чекали звільнення з посад, авторка не менш в'їдливо пояснює ситуацію: "Зараз вони й самі не знають, поранені вони чи убиті. Чекають від Президента контрольного пострілу".

Не втрачає популярності й сатиричне ревю Юзя Обсерватора "Львівські обсервації", теж своєрідна форма сатири і гумору у львівській газеті

"ГЇОСТуп". Тут ТСЖ КОмеНТуЮТьСя висловлювання ПОЛІТИКІВ, ЧИНОВНИКІВ,

публікації інших видань, окремі передачі телебачення. Ревю більш розлоге, часом опускається до висміювання дрібних прорахунків колег. Автор тримає під постійною увагою улюблених політичних персонажів, серед яких найбільше дістається "татуськові".

Гумор і сатира у сучасних мас-медіа, у газетній і телевізійній пуб­ліцистиці не вичерпується використанням тих чи інших специфічних жанрів. Як ми могли переконатися лише з окремих наведених вище прикладів, елементи іронії та сарказму пронизують кращі статті, нариси, огляди, інтерв'ю. У тижневику "Дзеркало тижня", газеті "День", "Фактьі и

комментарии" нема спеціальних відділів, рубрик гумористичного харак­теру, але іронія і сарказм пронизують виступи провідних публіцистів цих та інших видань. Але скільки природного, непідкупного гумору, а іноді й сатири є органічною складовою творів одного з найдостойніших українських публіцистів Сергія Набоки, наскільки іронічним, зокрема і у ставленні до себе, був Олександр Кривенко, скільки гостроти й дотепу в статтях і оглядах Юлії Мостової і Сергія Рахманіна. Зрештою, маємо хай не такий високотиражний, як колись, журнал "Перець" і навіть загально­український конкурс політичної сатири імені Сергія Набоки, перших її лауреатів, зокрема і молодих журналістів. Є надія, що очищення сміхом буде добрим супутником демократизації та оздоровлення суспільства.

* * *

Закінчити цю книжку хотілось би тим, з чого вона починалась - про професіоналізм і професіонала. Досвідчені журналісти ставлять сьогодні питання про створення ринку журналістського пера. Задумуючи нові видання чи доводячи до відповідного рівня старі, треба обов'язково продумувати багато речей - звідки брати кошти, насамперед, яку техніку придбати, як розповсюджувати видання і яку рекламу подавати. Однак без зважування найголовнішого — хто газету, журнал, телепрограму робитиме, без імен, з якими редактор "збирається стукати в читацькі душі", - нічого не вийде.

І підручник цей писався з єдиною надією: посильно сприяти формуван­ню професіоналів, журналістів нового бачення світу, нового мислення, гострого чесного слова. В Україні формується нове покоління журналістів. Деякі з них уже встигли заявити про себе, і їхній досвід, як і досвід наших

видатних пппепетїник'ін₇ покинен б^хТИ ^пОЗВИН^лгШЙ! ПРИМНОЖСНКЙ. ІНШІ

готуються стати професіоналами, опановуючи ази журналістики на студентській лаві, частина засвоює секрети ремесла безпосередньо в редакції. Маємо підстави сподіватися, що висловлені тут думки, часом спірні й дискусійні, у чомусь суб'єктивні, стануть у пригоді всім, хто шукає й утверджує себе у журналістиці, а сама українська журналістика завдяки їхній праці не тільки сягне європейського рівня, але й вноситиме свою частку в її скарбницю. Треба вірити, треба працювати.

' Балюк Наталія. Комусь щось обіцяють відірвати // Високий Замок. - 2003. - 7 - 14 серп.

Дата добавления: 2014-01-03