Динаміка інтеграції архітипічного матеріалу

Коли архетепічне пробуджується у людині, спочатку воно переживається так ніби людиною заволоділо щось ─ щось дуже страшне, прекрасне чи важливе. Це відбувається тому, що пробудження архітепічного змісту супроводжується підйомом дуже великої кількості енергії, яка нас «затоплює». Поскільки наше Его має на порядки менше життєвої енергії (лібідо) ніж міститься у кожному із архетипів, то воно почуває, що стає чимось дуже маленьким і може зовсім зникунути. Пізніше, як вказує Мелані Кляйн, цей процес переживається у вигляді «підсвідомої фантазії» як «психічного виразу інстинкту». Причому «для кожного інстинктивного потягу існує дійова фантазія». Юнг сам заклав фундамент такого підходу, коли допустив, що у разі виникнення архетепічного змісту, він може бути пережитий спочатку тільки через его ідентифікацію або проекцію. Причому через его ідентифікацію вони переживаються тільки слабким его, яке як вид захисту починає «вірити», що це все іє його енергією.

У особистості із сильним здщоровим его архетипічні образи і афекти переживаються перш за все через проекцію. Тобто вони перш за все сприймаються самою людиною так, ніби вони належать іншим чи чомусь у зовнішньому світі. Інакше вони могли б бути ідентифіковані Его, і таким чином поглинуті, інкорпоровані в Его ілюзорним чином. Це призводить до того, що сам Юнг називав «інфляцією его», а відомі психоаналітики Когут і Кернберг описували як синдром «грандіозної самості», коли людина почуває, що вона є тим, чим є певний архетепічний образ, наприклад всесвітньою матір’ю чи героєм нації. Наслідки такого процесу ми можемо спостерігати у будь-якій психіатричній лікарні, де завжди повно Наполеонів, богів тощо.

Досвід відділення лежить очевидно в основі перехідних явищ і активного уявлення. Потреба в «творчій іллюзії» є помічником у відкритті реальності. Коли ми спотворюємо образ реальності через проекцію, ми не можемо з нею (реальністю) адекватно взаємодіяти. Ми стаємо неефективні у житті. Коли ж ми «поселяємо» свої проекції у область ілюзії, то можемо їх добре розгледіти і віддеференціювати, відірвати від реальних оточуючих нас об’єктів і зробити висновки стосовно реальності і нашого внутрішнього світу. Крім цього, як стверджують сучасні юнгіанці, зокрема Фордхам і Гордон, ні поява архетипічного, ні активне уявляння не повинні змішуватися з інтерпретацією. Вони повинні мати правильні умови, які Мазут Хан назвав «не інтерпретування». Ідея цього була основою техніки пошуку творчих рішень, названою «мозковим штурмом».

Неважливо з яким матеріалом клієнта ми маємо справу ─ зі снами, фантазіями чи вільним асоціюванням, коли ми зустрічаємо архетипічні мотиви, ми повинні дослідити як вони переживаються і як людина до них відноситься. Психологу необхідно знати, наприклад, чи не починає архітепічний зміст монополізувати психіку людини, чи не домінує воно у певних, чи у всіх особистих стосунках, чи не відбувається деяка корисна взаємодія між між свідомими процесами з одного боку, і архетипічними ─ з іншого.

Відкриття Віннікоттом третьої області допомагає зрозуміти багато про співробітництво свідомого і несвідомого та розпізнати місце у психіці, де така співпраця може відбутися. Наявність цієї, третьої області є визначальною для того, щоб фантазії, архетипи і реальність зустрічалися, зливалися і розходилися та знову зливалися. Тобто для можливості індивідуації. Цей процес стає можливим через і завдяки символічній функції, котра сама має корені у третій області і через котру пов’язуються свідоме і несвідоме, чуттєве і абстрактне та реальність, що неможлива для спостереження з явищами, котрі можна спостерігати. Фантазії, котрі зустрічаються тут з реальністю можуть походити як з особистого підсвідомого, так і з різних рівнів колективного несвідомого. Ця ж сама область є також, так би мовити колискою, для культурних досягнень і цивілізованої поведінки всього людства. Тому ця область повинна бути розвиненою. А розвивається вона в процесі фантазування.

Гордон також описує вроджені механізм вивільнення (ВМВ) архетипічних дереватів: коли депресивна позиція досягається і справжнє оплакування відбувається, зростає здатність бачити себе та інших в межах їх дійсної природи. Реальні люди починають диференціюватися від архетипічних фігур і виглядають до більшої міри людськими, гуманізуються ─ в кожному разі частково. Проте, це не оберігає нас від почуття втрати. Ми можемо переживати почуття горя, суму злості, відчаю і апатії тощо, коли архетипічні образи починають відходити від людей і об’єктів у зовнішній світ. Все здається нам тоді таким пласким, примітивним і не надихає нас. Хоча така трансформація подібна до нового народження, це народження уже відбувається у світі, що менше захоплює, ніж світ раю і пекла, ангелів і демонів, цінностей, змістів і таємниці.

Ми, пише Гордон, повинні залишати доступними архетипічні переживання для цілісності нашого життя. Ми не повинні думати про них в термінах відживання, переростання їх та позбавлення від них. Але їх відповідний дорослому стану психіки локус ─ це третя область Віннікотта, область фантазій. Архетипічні мотиви і образи мають переміститися від їх перебування у «тому, що видається» ─ де не існує простору між образом і Его-самістю – у «уявне», де місце гри і ілюзії, як визначив Віннікотт, розміщене між образом і Его.

Важливо розуміти, що в області ілюзії архетипічні змісти взаємодіють з тими психологічними процесами, через котрі ми досягаємо знання та стосунків з реальністю ─ процесами, на зразок відчуттю, сприйняттю, мисленню і пам’яті ─ що існує процес тривання і взаємопроникнення між реальністю і фантазіями. І продукти, які виходять з цієї області, фактично є гібридами між тим, що прийшло до нас ззовні і тим, що прийшло туди зсередини психіки. Тільки про дуже прості образи чи символи можна думати як про чисто архетипічні, при цьому їх функціонування існує перш за все для запускання інстинктивної поведінки в присутності певних стимулів. Складніші фантазії необхідно розуміти як гібрид згаданого і пережитого, з одного боку і архетипічниго змісту ─ з іншого. Це відповідає вірі Юнга у те, що архетипи є вільними від змсісту, допоки особистий досвід не зробить їх видимими. Хоча більшість тем у снах і міфах універсальні, дійсні форми, котрими вони представлені, є різними і відрізняються від того, що є в однієї людини та від них же у іншої людини, від культури до культури, від епохи до епохи.

Завершити сказане можна прикладом дослідження міфу про Персея і Медузу, котре зробив Малькольм Пінс. Цей міф дуже образно підтверджує те, про що йшлося. Медуза ─ це нездоланне архетипічне чудисько ─ перемагається нарешті героєм Персеєм ─ репрезентацією Его-свідомості. Персей зміг зробити це за допомогою Афіни, богині мудрості, котра дала йому відполірований щит для використання його і як броні, і як дзеркала ─ символа образу, думки і рефлексії, щоб закритися ним від прямого погляду монстра і врятуватися від можливої погибелі через зустріч з цим поглядом (що було б зачаруванням і звабленням архетипічним, тобто психозом).

Але пригадаємо вітальну частину цього міфу ─ із крові, що пролилася з шиї медузи народився Пегас, крилатий кінь, символ творчої уяви.

Висновки до 2-го питання

Отже: В процесі психологічного дозрівання відбувається відхід архетипічних образів і мотивів від реальних людей і об’єктів, до котрих вони прив’язувалися несвідомо в результаті ідентифікації та проекції і через котрих єдиним способом, за Юнгом, архетипічний матеріал може бути вперше запроваджений у свідомість. Проте архетипічні процеси ніколи не будуть зовсім замінені і подолані, бо вони фактично виконують важливу функцію у житті індивіда, якщо – і тільки якщо вони будуть переміщені у відповідну реальність ─ замість того, щоб спотворювати уявлення про реальних людей і об’єкти. Вони переміщаються в область, яку Віннікотт назвав «областю ілюзій». Це область психічного, де фантазія і реальність зустрічаються, зливаються, роз’єднуються і знову ж зливаються. Якщо хоча б раз цей фокус встановлений як такий, що відповідає архетипічним процесам, то вони можуть збагатити внутрішній світ, оживити його, відновити почуття дивовижного та поетичного і, таким чином посилити відчуття того, що життя проживається реально і осмисленно.

Висновки до лекції

Отже: Не дивлячись на те, що теорія К. Юнга багато критикувалася його сучасниками, вона стала джерелом багатьох теоретичних дискусій і теоретичною основою для методів корекційного впливу, що все більше набувають популярності, у наш час. Зокрема на цих ідеях побудована символдрама із її вимогою обов’язкового промальовування та обговорення образів, яка визнається на Заході як спосіб психотерапії навіть страховою медециною. І яку ми вивчатимемо на практикумі з психокорекції. З цих ідей живиться вся арттерапія про яку йтиметься у іншому розділі нашого курсу.

Специфіка юнгіанського аналітичного підходу, порівняно із класичним психоаналітичним полягає у різному трактуванні символів несвідомого. І відповідно до цього сучасні прихильники аналітичних методів на підставі теорій Юнга більше схиляються до того, що вони самі називають «не трактування», а сенс роботи із символічним матеріалом вбачають радше у чим довшій взаємодії із цим матеріалом з метою отримання додаткової інформації. Цей процес можливий лише у тих людей, у яких добре розвинена «зона іллюзій» за Вінікотом. І які розуміють її значення та вміють нею послуговуватия. Розвиток таких здібностей і є метою сучасної юнгіанської психокорекції.

Ст.викладач кафедри

Дата добавления: 2017-01-14