До поеми С.Кленовича 8 страница

Новозавітні апокрифи — не визнані офіційною церквою твори, написані на сюжети, запозичені із Нового Завіту. В Україні були відомими легенди про Христа («Про постриг Христа в попи», «Про те, як Христос плугом орав», «Як апостол Петро продав Христа у рабство») та апокрифічні євангелія (близько 50), зокрема Першоєвангеліє Якова («Якова повість»), Євангеліє Хоми (Євангеліє дитинства Христа), Євангеліє Никодима. Мали вплив на християнський культ та живопис (свято Введення Марії у храм, сюжети ікон про зшестя Христа до пекла тощо).

Нормани — пращури теперішніх норвежців, данців, шведів та ісландців.

Норманська теорія — напрям в українській та зарубіжній історіографії, прихильники якого вважають норманів засновниками східнослов'янської державності, в т. ч. і Київської Русі, а саме слово «Русь» — норманського походження.

Образ автора – носій авторського мовлення у прозовому творі, художній двійник реальної особистості письменника, змодельоване ним уявлення про себе і відтворене у свідомості читача. Текстуальний образ автора і якості автора як реальної людини можуть суттєво відрізнятися.

Обрядова поезія — твори усної народної творчості, які, на відміну від фольклору позаобрядового, є органічною частиною традиційних народних обрядів і в обрядах виконуються. О. п. поділяється на два основних цикли: календарний і сімейний. В основі календарних землеробських обрядів — прагнення шляхом магії покращити урожай, досягти господарського благополуччя. Календарні обряди поділялися на чотири сезонні цикли: зимовий, весняний, літній і осінній. Сімейні обряди супроводжували найбільш знаменні події у житті людини — народження дитини, шлюб, поховання.

Ода (з гр. — пісня) — 1) у давніх греків — урочистий ліро-епічний вірш для хору; 2) урочиста, хвалебна пісня, присвячена видатній події чи особі («Ода» Павла Русина, «Похвала Борисфену» Феофана Прокоповича, «Ода на перший день травня 1761 року» Ігнатія Максимовича та ін.).

Одкровення — богословський термін, яким позначається «усе те, що сам Бог відкрив людям про Себе і про істинну віру в Нього». Згідно з теологічним вченням Бог відкриває себе кожній людині через видимий світ (природу), людську совість (голос Божий), провіденційно сприйняту історію людства, а також через різні знамення і чудеса. За християнським віровченням, Боже О. міститься у Святому Письмі.

Окатоличення – суспільно-політичний та ідеологічний процес навернення до католицької віри, який активізувався в українських землях після Люблінської унії 1569 р. Його головними ідеологами стали єзуїти.

Оклад — декоративне покриття книжкової палітурки, виконане з жорстких матеріалів (слонова кістка, золото, срібло, олово) з використанням техніки чеканки, лиття, тиснення, філіграні.

Октоїх (від гр. — вісім і голос) — збірник піснеспівів православної церкви (пісень, молитов, канонів) на вісім голосів.

«Олександрія Хронографічна», «Александрія», «Діяння Олександра», «Роман про Олександра» — перекладний грецький роман псевдо-Калісфена про життя і подвиги Олександра Македонського (356-323 рр. до н. е.) з пригодницькими, казковими і фантастичними мотивами. Назву «Хронографічна» отримала, бо зустрічається лише у складі хронографічних зведень ХІІІ ст. і у списках першої редакції Літописця Еллінського і Римського. В «О. Х.» розповідається легендарна біографія Олександра. У оповіді багато подій, що не відповідають історичній правді (напр., походи Олександра в Італію, Африку, Карфаген, одруження з дочкою Дарія Роксаною тощо). Значне місце в «О. Х.» займають батальні сцени, описи далеких чудесних земель. У середні віки була широко розповсюджена у Візантії та країнах Європи і Сходу.

Давньоруський переклад було зроблено у ХІІ-ХІІІ ст. ст. Відома у декількох редакціях. Велика популярність пов'язана з цікавими описами екзотичних людей, звірів, явищ природи.

«Олексій, людина Божа» (1673-1674) — п'єса з репертуару українського шкільного театру, міракль. Поява обумовлена обставинами життя тодішніх Києва та України: після Андрусівського перемир'я (1667) Київ залишився під Москвою, яка відмовилася віддавати його Польщі, релігійна та феодальна українська верхівка прихильно ставилася до цього, всіляко прославляючи царя і російських воєвод. Феодально-церковний характер владної верхівки України, прихильної до релігії, до культу, навіяв ідею вшанувати царя Олексія Михайловича, прославивши його святого патрона — Олексія, людину Божу, взяти для урочистої вистави сюжет релігійно-ідеалістичний, оздобивши його натяками на сучасність.

Граничить з п'єсами державницько-політичного характеру. Основна ідея твору: прославлення подвижництва. Образ Олексія є втіленням християнського ідеалу, це людина доброчесна і покірна. У творі відчутний вплив єзуїтських драм: застосування алегоричних образів з класичної міфології, панегіризм стосовно головного героя, який є символом конкретної історичної особи (поставлена в день іменин царя Олексія Михайловича, починається і закінчується хвалою на його честь). Бароковість твору виявляється у поєднанні образів християнської віри (архангели) з образами класичної міфології та історії (Діоген, Юнона, Віртус-Чеснота, Венера). Написана драма силабічними віршами.

Олімп — 1) назва гір догрецького походження. Найбільш відомий покритий снігом, лісистий багатовершинний гірський масив висотою 2918 м, найвища частина Греції; 2) в античній поезії — міфічна резиденція верховних грецьких богів, «олімпійців», де знаходився палац царя богів Зевса і помешкання інших богів.

Ораторське письменство — повчальна література Києворуського періоду, завдання якої полягало у розкритті основних догматів християнства і правил християнської моральності. За змістом і формою розрізняли дидактичне (повчальне) красномовство (проповіді Феодосія Печерського) і епідиктичне (урочисте) красномовство («Слово про закон і благодать» Іларіона, слова Кирила Туровського). Найбільшого розквіту О. п. здобуло у ХІІ ст., у ХІІІ–ХІV ст. поступово втрачає популярність.

Оригінал (лат. — первісний) — 1) справжній документ чи твір на відміну від копії, фальсифікації; 2) текст, з якого зроблено переклад іншою мовою.

Оригінальна література – корпус літературних текстів, створених авторами рідною мовою свого народу, країни.

Орнаментальний стиль — стиль, властивий літературі Київської Русі ХІІ ст. Його основними ознаками є мозаїчність, ускладненість композиції, вільні часові зміщення, символічність відтворення дійсності. Стилістика стає самоціллю. Орнаментальним творам притаманні нагромадження прикрас, гіперболізація, антитези, ускладнений синтаксис. З О. с. пов'язане так зване «плетіння словес». Найзначнішими києворуськими літературними пам’ятками О. с. є проповіді Кирила Туровського, «Києво-Печерський патерик», крайові літописи ХІІ-ХІІІ ст., «Моління» Даниїла Заточника.

Острозька Академія — вища греко-слов'янська школа, заснована у 70-х рр. ХVІ ст. у м. Острозі на кошти князя Костянтина Острозького, перший вищий навчальний заклад у Східній Європі; відігравала важливу роль у розвитку педагогічної думки та організації національної школи в Україні. Вперше згадується в передмові до Острозького букваря 1578 р. Перший ректор — Герасим Смотрицький. Професори – Дмитро Наливайко, Кирило Лукарис та ін. Статуту й програм не збереглося. При О. а. діяли друкарня і науково-літературний гурток.

Острозька Біблія — перше повне видання книг Святого Письма церковнослов'янською мовою у її східнослов'янському варіанті, здійснене 1581 р. Іваном Федоровим у Острозькій друкарні (заснована 1580 р.) на кошти князя Костянтина Острозького. В основу видання покладено рукопис «Геннадієвої Біблії», створеної у Новгороді в 1489-1499 рр. Вміщує передмову Костянтина Острозького, в якій тлумачиться виникнення тексту, другу, віршову передмову Герасима Смотрицького, де вміщено похвалу видавцеві та його гербові, і післямову Івана Федорова. Прикрашена численними заставками, кінцівками та ініціалами. Пам'ятка книги доби Ренесансу. З уніфікованим правописом була передрукована в Москві у 1663 р.

Отці церкви — традиційна назва церковних діячів раннього християнства (ІІ – VІІІ ст.ст.), що створили догматику й організацію християнської церкви і прославилися своєю мудрістю, святістю і знаннями у богослов'ї. Первісно цей термін позначав чотирьох О. західної церкви: Григорія Великого, Амвросія, Августина і Ієроніма; а також чотирьох О. східної церкви: Василія Великого, Атанасія, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Посилання на думку О. ц. було основним аргументом у теологічних диспутах.

Отче наш — молитва, якій Ісус навчив своїх учнів під час Нагорної проповіді. Вона починається словами «Отче наш» (Матв. 6, 9-13) або «Отче» (Лук. 11, 2-4). Версії Матвія, розгорнутої у сім прохань, дотримуються всі християнські церкви:

Отче наш, що на небі! Нехай святиться Ім ' я Твоє,

нехай прийде Царство Твоє, нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі.

Хліба нашого щоденного дай нам сьогодні.

І прости нам довги наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим.

І не введи нас у випробування, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є царство, і сила, і слава навіки. Амінь.

Єдина молитва, походження якої ведеться від самого Ісуса. «О. н.» називається ще «молитвою Господньою», оскільки це «молитва, звернена до Господа».

Павло (Савл, Саул) — один з апостолів християнства, єврей, народжений у грецькому місті Тарсі. Спочатку був відомий як переслідувач християн, пізніше стає місіонером, бере участь у апостольському Соборі в Єрусалимі, який полегшив прийом навернених язичників у лоно християнської Церкви. Заснував багато християнських громад, з якими спілкувався листовно. Традиція стверджує, що П. зазнав мученицької смерті у Римі невдовзі після Петра: йому як римському громадянинові відтяли мечем голову. Про події його життя відомо з «Діянь апостолів». У Новий Завіт входить 14 послань, автором яких вважають П. Він виступав за розрив з іудаїзмом, за розповсюдження християнства серед усіх народів, за примирення з існуючим суспільним ладом. Головна ідея його творів – духовне спасіння.

Палеографія (від гр. — старовинний, давній і пишу) — історико-філологічна наука, що досліджує історію письма, вивчає особливості розвитку його графічних форм, оздоблення рукописів, досліджує матеріал, на якому записано текст, знаряддя писання, оправу, формат давніх манускриптів. Встановлює сукупність ознак, які дозволяють визначити епоху, час недатованих і нелокалізованих пам'яток. У своїх висновках звертається до історії, орфографії, історії літератури та мови, текстології.

Палея (гр. — Старий Завіт) — перекладний історичний твір енциклопедичного характеру, у якому викладалася старозавітна історія, а також історія персидська, єгипетська, римська, грецька аж до падіння Візантії. Деякі редакції включали історію царів вавилонських, єгипетських, персидських, македонських і римських до Тиверія, грецьких імператорів до взяття турками Константинополя. П. вміщувала значну кількість апокрифів, роздумів про явища природи та особливості людської істоти. До появи повного перекладу Бібліїфактично заміняла її і потужно вплинула на давньоруський живопис і церковну словесність. Найдавніші відомі на Русі списки П. датовані XIV ст.

Палея (гр. — Старий Завіт) історична («Книга буття неба і землі», «Очі палейні») — перекладний історичний твір енциклопедичного характеру, що містить виклад старозавітної історії (до царя Давида включно) з великими відступами від біблійного тексту і апокрифічними доповненнями. Відсутні богословсько-символічні коментарі і зіставлення Старого і Нового Завітів. Зміст розрахований на звичайного читача.

Палея (гр. – Старий Завіт) толкова — перекладний історичний твір енциклопедичного характеру, що містить оповідь про старозавітні події за першими 8-ма книгами Біблії, а також богословсько-символічний коментар до них, який має характер полеміки з іудаїзмом і мусульманством. Текст насичений апокрифічним матеріалом. Оповідь доведена до Х ст.

Палея (гр. — Старий Завіт) хронографічна — переробка Палеї толкової і внесення до неї доповнень з Хроніки Георгія Амартола. Оповідь доведена до Х ст. Розрізняють Повну П. х. і Коротку П. х.

Палімпсест (гр. — заново зіскоблений) — давній рукопис, написаний здебільшого на пергаменті після того, як з нього було стерто первинний текст. Були розповсюджені до початку книгодрукування.

Паліндром (гр. — той, що повертається, що рухається назад), рак — 1) слово, що однаково читається зліва направо і справа наліво. Напр., дід, око, біб, дивоовид тощо; 2) курйозна форма вірша, у якій певне слово або віршовий рядок можна читати зліва направо і навпаки при збереженні змісту. У Івана Величковського П. іменується «раком літеральним»:

Анна во дар бо ім ' я мі обдарованна,

Анна дар і мні сін міра данна,

Анна мі мати і та мі манна,

Анна пита мя я мати панна (переклад М.Сулими).

«Палінодія» (гр. – оборона), «Книга оборони»Захарії Копистенського – твір української православної полемічної літератури, написаний у 1619-1622 рр. у Києві як відповідь на трактат єзуїта Лева Кревзи «Оборона єдності церковної» (1617). Використані численні джерела: твори античних, візантійських, західноєвропейських істориків, польські хроніки, давньоруські літописи та сучасна авторові антиуніатська література. У творі критикується Ватикан та з'ясовується антинародна суть діяльності єпископів-ренегатів. Головний засіб боротьби проти окатоличення і ополячення автор вбачає у поширенні шкільної освіти, знань, друкованих книг і схвально ставиться до культурно-освітньої діяльності братств. Рукописні списки «П.» були поширені в Україні, Білорусі та Московії.

Паломництво (від лат. — пальмова гілка), пілігримство (від лат. — чужинець), проща — відвідування віруючими Святих місць (у християн – Єрусалима), викликане уявленням про те, що в таких місцях молитва більш дієва. П. виникло на основі давніх вірувань про надзвичайні можливості природи і поклоніння їй. Перші паломники з’явилися у ІV ст. Мандрівка до Святих місць чи мощей, як правило, пов’язана з труднощами, здійснювалася віруючими з метою виконання благочестивої клятви чи обітниці, щоб побачити видіння або позбавитися хвороби.

Розквіт П. припадає на епоху Середньовіччя. На Русі перші паломники з'явилися в ХІ ст. (перший руський паломник — печерський ігумен Варлаам (1062)), утворився особливий тип паломників-професіоналів («к а ліки перехожі»), які мандрували від одного Святого місця до іншого. П. вважалося подвигом особливого благочестя. За церковним статутом св. Володимира паломники належали до числа «людей церковних». Прирівнювалися до духовенства. Паломники (пілігрими, каліки перехожі) – богомольці, що були у Святих місцях, ̶ поверталися з пальмовою гілкою, яку тримали під час заутрені біля Гроба Господня у Вербну неділю. П. розширювало світогляд як самих паломників, так і людей, що з ними спілкувалися, а також було засобом міжнародного літературного обміну.

Паломницька (від лат. — пальмова гілка) література, Ходіння — жанр давньоукраїнської літератури; своєрідні щоденники-путівники, які містили найнеобхіднішу інформацію про Святі місця. Найдавніший національний зразок П. л. – «Ходіння…» Данила (Даниїла) (ХІІ ст.), який побував у Палестині між 1106 і 1108 рр.П. л. відіграла значну роль у розповсюдженні на Русі географічних, історико-етнографічних та політичних знань.

Памфлет (з гр. — усе палю) — 1) жанр публіцистики, якому властиве нищівне викриття, спрямоване не проти окремих фактів, а проти цілої політичної, державної, філософської чи естетичної системи або проти конкретних впливових у суспільстві діячів. Здебільшого має агітаційну мету, тому завжди тенденційний, розрахований на безпосередню реакцію широкої публіки. П. властиві як іронія, згущена до сарказму, так і патетика; 2) гостросюжетний художній твір, якому властива публіцистичність та історична конкретність викриття.

Панегірик (від гр. — урочиста промова), енкомій — 1) у давніх греків надгробне слово, у якому звеличувались заслуги померлого, згодом — хвалебна промова, вірш-прославлення на честь конкретної особи чи групи людей. В українській літературі панегіричне віршування з'явилося у кінці XVI ст. («Просфонима», 1591) і поширювалося у зв'язку з національно-визвольною боротьбою. П. мали офіційне феодально-церковне спрямування, у них творився образ позитивного героя доби. За внутрішнім змістом П. близькі до українських пісень, у яких віншувальні, вітальні мотиви дуже поширені, особливо у календарно-обрядовому циклі; 2) будь-який літературний твір хвалебного характеру.

Пантеїзм (гр. — все і Бог) — релігійно-філософське вчення, що ототожнює Бога з природою, розглядає природу як утілення божества.

Пантеон (гр., букв. — місце, присвячене усім богам) — 1) храм або місце, присвячені усім богам; 2) сукупність богів певного релігійного культу; 3) місце поховання видатних людей.

Папа Римський — глава католицької церкви і верховний правитель (абсолютний монарх) держави-міста Ватикан. Повний титул: єпископ Риму, намісник Ісуса Христа, наступник князя апостолів, верховний понтифик вселенської церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан, раб рабів Божих. Обирається конклавом пожиттєво.

Парабола (від гр. — зіставлення, порівняння, наближення) — притча, коротка казка, алегорична розповідь повчально-моралізаторського характеру.

Парадокс (гр. – несподіваний) – своєрідна, блискуче сформульована думка, яка містить суперечність із загальноприйнятими переконаннями, різко протилежна узагальненому поняттю, може суперечити здоровому глузду.

Паралелізм (з гр. — той, що йде поряд) – стилістично-композиційний прийом: паралельне зображення явищ із різних сфер життя, показ одних явищ на фоні інших, зіставлення їх переважно за ознакою дії.

Так, як на човен хвилі налітають,

На Україну лиха нападають.

Ні, іще гірше! Човен воду крає,

А Україна в крові потопає. (Лазар Баранович)

Залежно від того, на якому рівні — ритмічному, синтаксичному, строфічному, психологічному — відбувається це зіставлення, розрізняють ритмічний П., синтаксичний П., психологічний П., строфічний П. Виразно представлений у творах фольклору (пісні, прислів'я, загадки) і близьких до них художніх літературних творів. Синтаксичний П., який починається з частки «не», називається заперечним П.

Парафія (букв. від гр. – біля дому) – нижча церковно-адміністративна організація у християнських церквах на чолі з церковною радою, що об'єднує вірян, які відвідують один храм. Становить частину єпархії, що перебуває під наглядом єпархіального архієрея і керується священиком-настоятелем, який призначається єпархіальним архієреєм.

Паремійник (від гр. — притча, інакомовлення) — збірник перекладних уривків із історичних та пророчих книг Старого Завіту, що читався при богослужінні. У ХІІ ст. на Русі був перекладений давньоболгарський «Григоровича паремійник».

Паремія (від гр. — притча, інакомовлення) — уривки з Старого і Нового Завітів, які читаються у православній церкві на вечірній службі, здебільшого напередодні церковних свят. Вміщують пророцтва про подію, що святкуватиметься, восхваління святого, на чию честь встановлене свято, або пояснюють суть свята.

Парнас — гірський масив до 2 458 м висотою у Центральній Греції. На його схилі знаходяться давні Дельфи з храмом Аполлона. На П. бере початок священне Кастальське джерело, присвячене музам. Тому П. разом із Геліконом став горою муз і символом поетичного мистецтва.

Пасхалії — таблиці визначення дат святкування Великодня (Пасхи) і тих релігійних свят, початок яких відраховується від цього дня.

Патерик (гр. — батько), Отечник, Старчество — агіографічний збірник, який вміщував невеликі дидактичні оповідання про пустельників або ченців певного монастиря чи місцевості, у них розповідалося не про все життя монаха, а лише про його найбільш важливі подвиги чи події. Перші П. з'явилися у Візантії у ІV ст. Найбільш відомими на Русі були перекладні «Лавсаїк» Палладія Єленопольського (364-430), «Луг духовний» («Лимонар» або «Синайський патерик») Іоанна Мосха (бл. 538-619), «Єгипетський патерик» («Сказання про єгипетських чорноризців»), «Римський патерик», «Скитський патерик». Найвизначнішою пам'яткою оригінальної літератури вважається «Києво-Печерський патерик» (ХІІІ ст.).

Патерик Єгипетський, «Сказання про єгипетських чорноризців» — агіографічний збірник перекладних повістей, до складу якого входять «Історія єгипетських монахів», збірник легенд про єгипетських відлюдників та «Лавсаїк» Палладія, загалом близько 100 оповідей. Переважають легендарні та казкові мотиви. Окрему групу становлять оповіді про бісів та про різноманітні зваби, якими вони випробовують відлюдників. Найдавніші списки датовані ХІV ст., однак на Русі був відомий з ХІ-ХІІ ст.

Патерик Римський — агіографічний перекладний збірник оповідей про життя італійських ченців, основою для якого стали «Бесіди про життя і чудеса італійських отців і про безсмертя душі» папи Григорія Великого (кінець VІ ст.). Має форму діалогу, який ведуть папа Григорій і друг його юності диякон Петро. Найпопулярніший мотив оповідей: чудесна влада ченців над стихіями природи і дикими тваринами. Широко використані легендарні та казкові мотиви, фантастика, чудеса і видіння. Окремий розділ присвячений розповідям помираючих або померлих про загробне життя. Найдавніші списки датовані ХІV ст.

Патерик Синайський, «Лимонар» (квітучий луг), «Луг духовний» Іоанна Мосха — перекладний агіографічний збірник оповідей про життя палестинських, сирійських та єгипетських ченців, складений у кінці VІ-VІІ ст. палестинським монахом Іоанном Мосхом. Вміщує 200 оповідей аскетичного (подвиги відлюдників) та світського змісту (оповідання про трьох сліпців, про бурю на морі, про розбійника Кир'яна та інші). Літературна обробка практично відсутня. Відомий у рукописах ХІ-ХІІ ст. У 1628 р. був надрукований у Києві Спиридоном Соболем: додана передмова, яка з’ясовувала особу автора.

Патерик Скитський — перекладний агіографічний збірник оповідей про єгипетських відлюдників, до складу якого увійшли «Лавсаїк» Палладія та частини з Синайського патерика. За змістом дещо відрізняється від подібних збірників, оскільки дидактичні анекдоти і новели майже відсутні, а основна увага зосереджена на численних повчальних висловлюваннях і афоризмах, авторство яких приписується різним святим. Матеріал розташований за тематичним принципом: кожній з чернечих доброчинностей відповідає окрема глава. Був дуже популярним на Русі. Найдавніший список — ХІV ст.

Патристика (від гр. — отець) — сукупність творів «отців церкви» — греко-римських філософів-богословів II–VIII ст. ст. У П. розроблялася християнська догматика. Вплинула на формування таких прозових жанрів, як полемічна філософська промова, богословський трактат-роздум, проповідь, похвальне слово, послання, духовний гімн, сповідь. Розквіт П. припадає на ІV-V ст. ст. і пов'язаний з іменами Атанасія Олександрійського (біля 295-373), Василія Великого (330-379), Григорія Назианина (біля 330-390), Григорія Ниського (біля 335-394), Іоанна Златоуста (біля 350-407). На Русі патристичні твори часто з'являлися у вигляді збірників («Златоуст», «Златоструй», «Ізмарагд», «Маргарит» та ін.). П. вплинула на давньоруську ораторську прозу, агіографію, екзегетику тощо.

Патріарх (гр. — родоначальник) — вищий духовний сан у православній церкві в Україні.

Патріотизм (від гр. — вітчизна) — одне з найглибших громадянських почуттів, змістом якого є любов до батьківщини, відданість своєму народові, гордість за надбання національної культури.

Патрологія (від гр., букв. — вчення про отців) — розділ християнського богослів'я, що вивчає твори отців церкви; загальна назва видань, які містять тексти творів та біографії отців церкви.

Пафос (з гр. — почуття, пристрасть) — натхнення, піднесеність, запал, почуття великого захоплення.

Пентаметр (від гр. — п ' ятимірник) — стопа в античному віршуванні, яка складалася з двох піввіршів, розмежованих цезурою; в кожній частині було два дактилі та один довгий склад, тобто П. утворюють п'ять стоп: 4 дактилі і 1 спондей, який був розділений, кожному з двох його складів передували два дактилі. Самостійно П. в поезії не вживався, фігурував лише у сполученні з гекзаметром, складаючи разом з ним елегійний дистих.

Передмова — вступна стаття до книги, написана чи самим автором, чи упорядником, чи редактором з метою допомогти читачеві зрозуміти її зміст. У П. часто розповідається історія написання й видання включених до книги творів, принципи відбору їх, порядок розташування, джерела, з яких вони взяті (рукописи, першодруки). Особливий інтерес становлять П., написані самим автором. Вони допомагають з’ясувати погляди автора на зображувані події та явища, вказують на використані матеріали, прототипи образів, зроблені при перевиданні зміни тощо.

Переклад художнього твору — відтворення змісту і форми літературного твору, написаного однією мовою, за допомогою засобів іншої мови.

Перекладна література — 1) корпус літературних текстів іноземного походження (візантійського, південнослов’янського), які з'явилися на Русі разом із прийняттям християнства; 2) тексти, перекладені із будь-якої мови, якою вони були написані, на мову країни, до якої вони потрапили.

«Пересторога» невідомого автора – твір української православної полемічної літератури; полеміко-історичний трактат, написаний приблизно в 1605-1606 рр. невідомим автором, можливо, одним із керівників Львівського Успенського браства Юрієм Рогатинцем або Іваном Борецьким, членом цього братства. У творі зроблена спроба аналізу історіософії церковної боротьби як боротьби диявола проти праведної Церкви. Подається історія релігійної полеміки 90-х рр. ХVІ ст. Берестейська унія 1596 р. трактується як шкідливий щодо України акт. Автор має на меті застерегти своїх співвітчизників стосовно підступності католиків, захищає братства, міщан, «хлопство», бо тільки вони, на його думку, спроможні захистити православну церкву від зазіхань Ватикану, а український народ ̶ від полонізації. У творі стверджується, що єдиним шляхом до відродження православної церкви є відродження освіти та підвищення загального культурного рівня українського суспільства.

Переяславська рада — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким 8 (18) січня 1654 р. у м. Переяславі для вирішення подальшої долі взаємин між Україною і Росією.

Періодизація — розчленування літературного процесу на окремі проміжки часу, які мають певну єдність і викінченість. При цьому враховують коло оригінальних і перекладних пам’яток, що з'явилися в певний період; головні принципи відображення дійсності: характер жанрів, стилів, які визначають специфіку літературного розвитку періоду; характер тем, ідей, образів.

Персонаж (від лат. — особа, особистість) — зображення людини у драматичних та епічних чи ліро-епічних творах.

Персоніфікація (з лат. — особа і робить), уособлення — один із тропів, вид метафори, образний вислів, у якому ознаки істоти, людини переносяться на неживий предмет, абстрактне поняття, явище. Напр.,

Дата добавления: 2017-01-14