Незалежність

Рр.

У 1966 – 1967 рр. у школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми та підручники. У вищій та середній школі стали викладатися нові навчальні дисципліни: кібернетика, генетика, суспільствознавство, основи радянської держави і права тощо. У 1972 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР ухвалили спільну постанову «Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший розвиток загальноосвітньої школи». Ця постанова зобов’язувала всіх учнів, які закінчували основну школу, продовжувати навчання та отримати документ про загальну середню освіту. Держава зі свого боку гарантувала створення умов для такої освіти всім дітям республіки. У 1980 р. в Україні 99% випускників восьмирічок продовжували навчання в дев’ятих класах або в навчальних закладах, що давали середню освіту.

Одним із головних завдань школи держава проголосила підготовку робітничої зміни. Новим явищем стала організація навчання у районних (міських) міжшкільних навчально-виробничих комбінатах, відвідуючи які 1 – 2 рази на тиждень старшокласники мали можливість опанувати робітничу професію: водія, слюсаря, механізатора та ін. Наприкінці 70-х років такими комбінатами було охоплено близько 2 млн учнів.

Суттєві зрушення відбулися і в системі професійно-технічного навчання. З 1971 р. професійно-технічним училищам почали надавати статус середніх (тобто таких, де учні могли разом з робітничою професією здобути середню освіту). Кількість таких училищ з 1971 по 1981 р. зросла в 6,3 раза, а учнів – у 10 разів.

Деякі зміни у системі народної освіти УРСР пов’язані з реформою загальноосвітньої і професійної школи, що була проголошена у 1984 р. Увага акцентувалася на підвищенні ефективності трудового навчання, набутті учнями більш якісних знань з природничо-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей із 6-річного віку зі створенням підготовчих груп і класів на базі дитячих садків і початкових шкіл. Діти, які вступали до школі з 6 років, мали навчатись у початковій ланці 4 роки, а ті, що з 7 років – 3 роки (вони переходили з 3-го одразу до 5-го класу і тим самим вирівнювались у термінах навчання з 6-річками). Відповідно 8-річні школи були реорганізовані в 9-річні, середні – в 11-річні. На базі професійно-технічних училищ різних типів створювалися середні професійно-технічні навчальні заклади.

У другій половині 60-х – на початку 80-х років у освіті тривав процес русифікації. Починаючи з 1979 р., повсюдно запроваджувалось вивчення російської мови в національних дошкільних закладах для дітей з п’яти років життя. Безпосередніми наслідками такої політики стало скорочення частки українських шкіл у мережі загальноосвітніх навчальних закладів за 1960 – 1980 рр. на 8,7 тис.

Господарські реформи потребували нарощування кількості фахівців із вищою й середньою спеціальною освітою. Тому мережа вишів неухильно розширювалась: у 1972 р. був заснований Сімферопольський університет, у 1985 – Запорізький. З 1965 по 1985 р. кількість фахівців із середньою спеціальною освітою зросла з 1,4 млн до 3,6 млн осіб, а з вищою – з 0,9 млн до 2,7 млн осіб.

У вищих навчальних закладах України навчалася велика кількість студентів із соціалістичних країн та країн, що розвивалися. Отже, Україна мала одну з потужних та розгалужених мереж загальних, середніх спеціальних та вищих навчальних закладів у світі. Водночас якість і престижність вищої освіти знижувалась.

Центром наукових досліджень залишалася Академія наук УРСР, яку очолював відомий спеціаліст у галузі електрозварювання Б. Патон. У 1969 р. завдяки розробкам вчених Інституту електрозварювання вдалося вперше у світі здійснити зварювання алюмінію, титану та нержавіючої сталі в умовах космічного вакууму й невагомості на кораблі «Союз-6». Були розроблені принципово нові конструкції і технологія зварювання трубопроводів великого діаметру. За короткий строк світовим лідером у галузі порошкової металургії став Інститут проблем матеріалознавства, першим директором якого був академік І. Францевич.

Помітний внесок зробили українські учені у галузях ливарного вироб­ництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки та ін. У цей час плідно працювали вчені під керівництвом М. Боголюбова (математична фізика), В. Глушкова (кібернетика), Л. Ландау (ядерна фізика).

Певні успіхи були досягнуті в аграрній науці. Колектив Миронівського науково-дослідного інституту на чолі з академіком В. Ремеслом селекціо­нував нові сорти пшениці. В Україні також були виведені високоврожайні сорти цукрового буряку, кукурудзи, соняшнику та інших культур.

Проте ефективність роботи вчених в Україні була недостатньо високою. Промислові підприємства, колгоспи, радгоспи не були зацікавлені в негайному впровадженні досягнень науки у виробництво, бо це належним чином не заохочувалося. За цих умов учені втрачали інтерес до результатів своєї праці. Дуже часто виходило, що відкриття, зроблені в нашій країні, за кордоном знаходили більш широке застосування.

Ще більш суперечливими були процеси в розвитку соціогуманітарних наук. Серед досягнень суспільних наук найпомітнішим стало видання 26-томної «Історії міст і сіл УРСР» під керівництвом академіка П. Тронька. Зусиллями співробітників АН УРСР, ВНЗ, музеїв, архівів, наукових бібліотек з’явилися й інші багатотомні видання, зокрема «Історія української літератури», «Історія української мови», «Археологія Української РСР», «Історія Української РСР», «Історія українського мистецтва».

Влада всіляко стимулювала суспільствознавчі дослідження, які будувалися винятково на класовому підході, концепції «розвинутого соціалістичного суспільства», «нової спільноти – радянський народ», ідеї злиття націй тощо.

Однак не всі вчені поділяли позиції офіційної суспільствознавчої науки. Історик М. Брайчевський підготував кілька цікавих розвідок із давнього історичного минулого України («Коли і як виник Київ», «Походження Русі», «До походження давньоруських міст»). У 1972 р. у м. Торонто (Канада) вийшла друком праця М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», де критикувалася офіційна інтерпретація Переяславської угоди. У 1979 р. свою історико-філософську працю «Лист до російських та українських істориків» завершив історик і філолог Ю. Бадзьо, який заперечував офіційну теорію щодо так званого триєдиного походження трьох слов’янських народів – російського, українського й білоруського.

Партійне та державне керівництво пильно стежило за змістом наукових досліджень й швидко реагувало на будь-які прояви розбіжностей або критики офіційних, ідеологічних позицій. Так було засуджено на вісім років кандидата технічних наук Б. Болотова за його публічні виступи проти комуністичної диктатури. Дванадцять років ув’язнення одержав за свої переконання науковець-філософ Є. Проток. У 1972 р. був засуджений за політичні погляди на п’ять років таборів співробітник Інституту філософії АН УРСР В. Лісовий.

На час здобуття незалежності в Україні понад 90% зайнятого населення мали середню або вищу освіту. Водночас одним з основних питань розвитку школи стало виконання закону УРСР «Про мови в Українській РСР». Відбувалося швидке зростання кількості шкіл з українською мовою навчання. Особливо активно цей процес розгортався в західному регіоні. Почала створюватися мережа шкіл для дітей національних меншин. Почали відкриватися навчальні заклади нового типу: ліцеї, гімназії та інші. Через брак коштів та непросту демографічну ситуацію стала скорочуватися мережа шкіл, особливо в сільській місцевості. Протягом 90-х років внаслідок падіння престижу педагогічних професій, низької зарплати та хронічної її невиплати загальноосвітні, середні спеціальні і навіть вищі навчальні заклади втрачали найбільш кваліфіковані й досвідчені кадри.

Прагнення України до інтеграції у світовий та європейський освітній простір, потреби соціально-економічного розвитку підштовхували до подальшого удосконалення освіти. У 1998 р. був прийнятий закон про професійно-технічну освіту, що врегульовував систему підготовки кадрів кваліфікованих робітників у відповідних навчальних закладах.

У 2001 р. замість 5-бальної системи оцінювання в загальноосвітній школі була запроваджена 12-бальна, що, на думку реформаторів, давало змогу більш об’єктивно оцінювати та ефективно стимулювати навчальну діяльність школярів, зробити навчальний процес більш гнучким і зорієнтованим на індивідуальні та вікові можливості учня.

У 2002 р. у 22 тис. шкіл України розпочалося викладання іноземної мови з другого класу. У 2004 р. був затверджений Державний стандарт загальної середньої освіти. Відповідно до стандарту було розпочато роботу над новими підручниками й програмами. Відбулися зміни і в системі вищої освіти. Почали відкриватися нові вищі навчальні заклади (ВНЗ). Зокрема, до річниці незалежності України відкрився університет «Києво-Могилянська академія», згодом з’явилися Національна академія управління, Академія фінансистів у Донецьку, Острозька академія, ряд нових університетів. У першій половині 90-х років було запроваджено систему державного ліцензування й акредитації (визначення рівня освітньої діяльності) ВНЗ. Найвищі III і IV рівні акредитації одержали 161 ВНЗ України.

Проте, незважаючи на такі зміни, вища школа перебувала у кризовому стані. Найбільш болючою проблемою вважалося фінансування. Поряд з державними формами навчання, набули поширення ВНЗ, засновані на позабюджетному фінансуванні — на оплаті навчання приватними особами або підприємствами. З 1999 р. у м. Болонья (Італія) був започаткований процес створення в Європі єдиного освітнього простору, що одержав назву Болонського процесу. До нього приєдналася й Україна. На момент здобуття незалежності Україна мала потужний науковий потенціал. На початку 90-х років діяло 1300 наукових установ. За деякими напрямами досліджень українські вчені випереджали окремі розвинені країни світу.

Головним науковим центром, як і раніше, залишалася Академія наук, що у 1994 р. одержала статус національної. Відбулася реорганізація наукових установ, системи управління науковою сферою.

Відкрилися нові суспільствознавчі інститути: української мови, народознавства, сходознавства, археографії ім. М. Грушевського. У 1992 р. утворилася Вища атестаційна комісія України (ВАК). Розгорнулися дослідження в нових галузях, а саме: нейрофізіологія, ендокринологія, молекулярна біологія тощо. Проводилися різноманітні дослідження, пов’язані з освоєнням космосу.

Українські науковці успішно діяли й на рівні міжнародного співробітництва.

Разом з тим за умов економічної кризи у науковій сфері проявились і негативні явища. Кількість працівників зайнятих у науковій сфері у 2002 р. у порівнянні з 1990 р. скоротилася більш ніж у 2 рази. На Захід виїжджали українські генетики, фізіологи, біохіміки, фізики-ядерники та ін. Тільки за 1990 – 1996 рр. за кордон виїхало 5600 науковців. Щороку внаслідок еміграції Україна втрачала близько 10 тис. дипломованих спеціалістів. Зростав і внутрішній «відплив умів». Понад 20% науковців перейшли до комерційних структур. Нагромадилися серйозні проблеми в Академії наук України. Орієнтація на прикладні розробки супроводжувалася падінням престижності фундаментальних досліджень. При цьому понад 90% нових технологічних розробок не впроваджувалось у виробництво. Низький рівень фінансування створював великі труднощі й у матеріально-технічному та кадровому забезпеченні науки. Ситуація змінилася на краще лише на початку XXI ст.

У середині 90-х років поступово змінюється ставлення до фундаментальних досліджень в інститутах НАН України, налагоджуються її зв’язки з деякими зарубіжними науковими установами.

У 2001 – 2003 рр. певною мірою зростає фінансування наукових досліджень, розробок в космічній галузі та ін. Так, у 2005 р. у порівнянні з попереднім витрати на науку зросли на 43 %. Розгорнулася робота з написання фундаментальних праць з історії України. історії української культури, зміцнювалися зв’язки наукових закладів гуманітарного напряму з діаспорою, представники якої частково повернулися на історичну батьківщину і долучилися до державного та культурного будівництва (В. Гаврилишин, Б. Кравченко, О. Пріцак, Т. Гунчак та ін.). З’явилися перші ознаки виходу української науки з глибокої кризи.

Дата добавления: 2015-07-13