Тема 6. Стилістичні тропи

1. Стилістичні прийоми, їх використання у мові.

2. Своєрідність вживання стилістичних фігур у публіцистичному стилі.

1. Стилістичними прийомами називають різні способи комбінування мовних одиниць одного рівня у межах одиниць вищого рівня. Стилістичний прийом ґрунтується на синтагматичних відношеннях між стилістично маркованими і стилістично немаркованими одиницями в тексті. Отже, в основі стилістичних прийомів лежать синтагматичні відношення, що виникають між стилістично різноякісними одиницями мови. Оскільки таких одиниць багато, то і стилістичні прийоми можуть бути різні, їх
немало, але різноманіття стилістичних прийомів можна звести до кількох найпоширеніших типів: прийом стилістичної детермінації, інтердепенденція, констеляція тощо.

Прийом стилістичної детермінації полягає в тому, що на фоні стилістично нейтральних одиниць використовується виразний стилістично маркований елемент високого або зниженого стилю, позитивної чи негативної характеристики, але
такий, що надає відповідної конотації усьому тексту або висловленню. Наприклад:
Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш випадково людину, поговорив з нею — / прихилишся до неї чи полюбиш на все життя. А особливо, коли це дівчина, що з першого погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні… Отак і Любава — несподівано ввійшла в Жданові життя ясною зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан уже себе й не уявляв (В. Малик).

Інтердепенденція — це використання в тексті двох чи багатьох стилістично маркованих одиниць, але одного стилістичного плану, що й надає тексту однотипної конотації, наприклад розмовно-просторічної: Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається, як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи ви, братики, що читаєте або слухаєте еюю книжку, думаєте, що він малював собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл,
чи скриню? Е ні, тривай лишень! Таки що вздрить, так з нього портрет і вчеше; хоч би тобі відро чи свиня, таки живісінько воно й є; тільки посвисти, та й годі! А ще, було, як намалює що-небудь та підпише — бо й письменний був собі, — що це не кавун, а слива, так таки точнісінька слива (Г. Квітка-Основ’яненко).

З допомогою цього прийому може досягатися піднесено-урочиста, опоетизована конотація. Наприклад: Школо моя! Радість моя! Невпізнанною зробили тебе роки, а
ти в моїй пам‘яті живеш такою, якою побачив уперше, у той далекий тридцять шостий рік, коли ступив на твоє подвір я ще молодим та зеленим учителем… А колись ти була мов лялечка — весело сміялась білизною своїх стін, вабила до себе привітним блиском широких вікон. Над тобою вдень і вночі шуміли могутні, повні сил і снаги осокори, а біля
них, на світлій сонячній галявині, мов сестра у пишному вбранні, молода білокора береза, весела й привітна, безтямно закохана у вітер, який так любив ранками й вечорами розчісувати її довгі зелені коси (Ю. Збанацький).

Констеляція — це використання стилістично маркованих одиниць, що належать до різних стилістичних планів. У результаті найчастіше виникає конотація якісно нового третього стилістичного плану. Як правило, прийомом констеляції створюються гумористичні тексти. Наприклад: – Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто
чудовий! – розмахуєте ви руками і збиваєте комусь із новоприбулих картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де сучасні Куїнджі й Пікассо? Вадим перестає цокати по головці цвяха і спопеляє час своїм поглядом.
— Ну, звичайно, — кажете ви. — Перед вікнами не сади Семіраміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги… За вікнами, — продовжуєте ви, — стільки простору. Степ! Під самими вікнами залізниця… Ви завжди можете першими купити квитки на поїзд. Куди треба поїхати… Для мене маневри составів, паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це… Ну, коли паровоз із розгону, з усієї сили б’є вагоном по вагонах і… як ланцюгова реакція… вагони один об одного тільки трах-трахта-рах. Ідилія! Наче перший травневий грім… (О. Чорногуз).

Стилістичний прийом констеляції, тобто зіставлення одиниць різних стилістичних планів, часто простежуємо у повісті М. Хвильового «Іван Іванович». З майстерним сарказмом описана домашня сцена між куховаркою Явдохою, яка продовжує називати господаря, не зважаючи на його партійність, «барином», та Іваном Івановичем, який уже сахається цього звертання і натомість нав’язує Явдосі слово «товариш». Слова «барин» і «товариш» мають не тільки різні, а й протилежні стилістичні конотації, тому прийом зведення їх до одних персонажів зробив цю сцену драматично-комічною, виразною: Мій герой витер з лоба вище згаданий піт і, не маючи з ким поділитися своїми думками, раптом відчув у собі прилив ніжності й велике бажання поговорити зі своєю куховаркою. — Посуд миєте, Явдошко? — ніжним, ласкавим, мало не соцвихівським голосом сказав Іван Іванович і зупинився на порозі кухні. — Ну, як воно, — не важко вам жити у нас? — Чого там важко! — відповіла, як завжди, трохи холоднувато («чорна невдячність!») куховарка. — Чого там ваоїско, ми вже звикли, барин! Іншого разу мій, зрідка трохи глухуватий, герой, можливо, і не звернув би уваги на оце обурливе «барин». Товаришка Галакта навіть думала, що це у порядку речей: мовляв, нічого тут особливого нема, коли куховарка називає Жана «барином» — по-перше, ніхто цього не чує і, значить, нема тут ніякої компрометації партії, а по-друге — товаришка Галакта ніколи не посміє
позбавити Явдоху волі слова (куховарці так подобається — хай так і говорить!). Але на цей раз Іван Іванович мало не підскочив. — Який я вам барин, Явдошко! — скрикнув він у жахливій розпуці. — Що ви говорите, дорогая моя куховарочко! Хіба я вам барин?—Іван Іванович мило усміхнувся і, розвівши руками, пояснив: — Товариш! Так! Товариш! Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.

— Хай буде й по-вашому! — знизала вона плечима і, знизавши плечима, взялася за цеберку з помиями. Але тут з Іваном Івановичем трапилось щось небуденне.
Підскочивши з незвичайною для нього легкістю до куховарки, він делікатно відштовхнув її від цеберки з помиями. — Так-так, Явдошко! — промовив Іван Іванович тремтячим
голосом. — Я вам не барин, я …я вам справжній друг і товариш. Я вам — ви ж пам’ятаєте? — я вам завжди говорив, щоб ви називали мене товаришем! (Іван Іванович і сам уже вірив, що він завжди пропонував Явдосі називати себе товаришем, хоч цього,
молена сказати, й не було — не тому не було, що він не хотів, а тому, що він просто забув.) Завжди говорив, Явдошко. І тепер говорю! Да!..

Стилістичний прийом створення звукового фону за допомогою ономатопоетичної лексики широко використовується в літературі: Пташина скочила до води. Верть-верть хвостиком. Верть-верть. Стрибнула на камінчик, повернулася туди-сюди, знову стрибнула. Дзьобнула водиці. Раз. Два. Задерла головоньку — нараз пурхнула. Сіла на блиоісчу гілочку, цвірінькнула — / щезла в гущавині. Нема пташки. Лиш струмочок — жу-жу-жу. А сусідній — жу-жу-жу. А там далі — жу-жу-жу. І ще далі жу-жу-жу. Жу-жу-жу та жу-жу-жу. З каменя острів зроблять, з калюоісі озеро — зелене дзеркало (Г. Хоткевич).

Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий до понятійно-предметної семантики тексту засіб звукової виразності, що конкретизує для акустичного сприймання якесь одне явище або його ознаку, вже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її. Це добре простежується на прикладі з новели «Інтермеццо» М.Коцюбинського, на початку якої подано майстерний опис співу жайворонків за допомогою словосполучень і виразів (пісня свердляча, дзвінка, металева, капризна; гострі, колючі звуки; дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт), а далі цей опис увиразнюється варіантами звуконаслідувань: тью-і, тью-і, ті-і-і, трійю-тіх-тіх; створюється звукова конкретизація опису співу жайворонків, що формує в нашій уяві відповідний звуковий образ. Наприклад: … Се жайворонки. …Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів. … Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у пам‘яті — / не виходить. От-от, здасться … Тью-і, тью-і, ті-і-і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх… І не подібно.

Можливе відображення солов’їного співу у наведеному прикладі, хоча прямої номінації «соловей», «солов’їний» у тексті немає: В якийсь момент острів затихав. Чи їх сполохало щось, чи хтось із них — найталановитіший і найславетніший
маестро — подавав якийсь знак. Але тиша німувала недовго. Її проламував найнахабніший, найсміливіший, найбезталанніший голос. Мабуть, володар того голосу знав, що в інший час його ніхто не слухатиме. «Дзінь-дюр, дзінь-дюр-дюр-дюр-тьох», — оце і вся пісня. Поспішливо одзивався в другому кінці острова інший,
трохи вдатніший, але теле не високого польоту співак. Мабуть, брався вчити нездару. «Тьох-тьох, дзінь, лясь-лясь». Тоді враз, мабуть, ображені зривались кілька. Пісні били навхрест, зливалися, розсипалися, десь у невидимій висоті спліталися знову і падали на
річку та її береги мелодійним дзвоном. Тут перемішалися всі школи, тут змагалось безліч напрямків. І аж тоді десь посередині острова, мабуть, на білій грушці, озивався справленій маестро. І хоч на ту мить острів дзвенів од співу, його пісня не губилася. Він озивався мовби ліниво, знехотя: тіох, тіох. Тоді захоплювався, віддавався на волю власному співу й бив у небо дзвінко, але вставала в берегах луна: тіур-тіур-тіур, фіть-фіть, лясь-лясь-лясь. І цим останнім звуком запечатував вуха (Ю. Мушкетик).

Стилістичним прийомом є гіперсемантизація на контрасті, тобто перебільшення до неймовірного. Зразки такого прийому знаходимо у текстах «Мисливських усмішок» Остапа Вишні: Взавтра ви почуєте: — Куди на відкриття? — Думою до Борисполя! — До Борисполя?! Чого? Хіба на сухому качки плавають?! — Як «на сухому»? — Так там же озера повисихали! Там за весну й за літо ніхто навіть не чув, щоб хоч одна закахкала! Ранньої весни прилетіло, було, туди чималенько табунів, покружились трохи й усі на
Носівку! Чули про Носівку?! — Чув. —Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні
позбирались. Стихійне нещастя. Соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, — не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку. А серед плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають бульбашки золотаві карасі. — «Ну, їй-богу, як лопата, — і лини. — Ох і лини, ви зроду не повірите!» І падають на ті озера чирята, падають крижні й широконоски…

Стилістичний прийом повтору одного морфологічного елемента, що надає мові архаїчного забарвлення, простежується у такому тексті: Й старець, поклавши молодятам руки па голови, спитав: — Чи приймаєш ти святих духів роду нашого? — При-ймаю, — з готовністю відповіла Славка. — Чи корити-ймешся законові й покойові роду нашого? — Коритимуся. — Чи шанувати-ймеш слово старців молодших і старійших? — Шанувати-йму. — Чи любити-ймеш. Як матір свою, землю віри нашої? — Любити-йму (І. Білик).

У широкому розумінні стилістичним прийомом можна назвати й актуалізацію, яка сама, проте, здійснюється через інші, вужчі і простіші прийоми.

Актуалізація — це прийом порушення звичних семантико-синтаксичних зв’язків слова з іншими словами, в результаті чого виникають нове змістове виділення слова і несподівані асоціації.

Актуалізація слова чи окремого вислову може здійснюватися за допомогою різних прийомів через: особливу увагу до звучання слова (алітерація, асонанси, звукопис, парономазія); нетрадиційну сполучуваність слова з іншими; «випадання» слова чи вислову з контексту; деавтоматизацію мовлення у спосіб невласне прямої чи прямої мови, різних форм оповідальності, нестандартності мовлення.

Стилізація — це всеохоплююче, свідоме насичення тексту ознаками певного стилю і жанру для створення відповідного стильового враження у читача. Стосовно того, яку мету
переслідує автор, стилізація може бути історичною, соціальною, фольклорною, етнографічно-діалектною, поетичною.

Розрізняють стилізацію двох типів: односпрямовану і контрастну. При односпрямованій стилізації всі прийоми добору й організації мовного матеріалу суголосні стилю і жанру твору,відповідають йому і, насичуючи текст, інтенсифікують якесь одне
враження (піднесення, захоплення, здивування, зацікавлення тощо).

При контрастній стилізації спостерігається зіткнення мовних засобів різних стилів і жанрів, різних емоційних оцінок і семантико-функціональних забарвлень. Контрастну стилізацію автори використовують, як правило, для того щоб викликати в читача несподіване, сильне враження, досягти комічного ефекту, іронічної чи сатиричної конотації (діалог Возного з Наталкою у п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка»; усмішки Остапа Вишні, П. Глазового; «Аристократ з Вапнярки» О. Чорногуза).

Основним прийомом стилізації є добір мовних засобів (переважно лексем) з постійними стилістичними конотаціями, що закріпилися як маркери в результаті стилістичної диференціації мови (емоційні стилістеми, неологізми, архаїзми, історизми, діалектизми, просторіччя, ділова лексика, терміни, екзотизми тощо). До прийомів стилізації належать наслідування, імітація, пародіювання, переспіви та переоповіді, використання мовних формул офіційно-ділового та наукового стилів у текстах художнього (транспозиція), специфічних жанрових ритмомелодійних структур, наприклад, з історичних дум, балад,сказок).

Стилізація потребує від автора не тільки доброго володіння мовою, а й глибокого знання стилів та жанрів, їх специфічних рис, розуміння стилістичних норм, законів текстотворення, значення мовних одиниць у незвичних для них контекстах. В такому разі автору вдається досягти мети стилізації — відтворити ситуацію й умови подій, сформувати локальний і темпоральний колорити, охарактеризувати соціальні чи етнографічні типи персонажів, домогтися бажаного стилістичного ефекту.

Стилізація — зумисне спланована і реалізована автором побудова тексту з характерними мовними ознаками, що властиві певній історичній епосі, соціальному середовищу, літературному напряму, стилю, жанру, школі, індивідуально-авторській манері і які стають об’єктом мовної імітації. Стилізація активізує певні мовні елементи і відповідно до цього може бути кількох видів: історичною, якщо відтворюються типові мовні риси певної історичної епохи; фольклорною, якщо використовуються фольклорні жанри і фольклоризми; народнорозмовною, якщо увиразнюються слова і вислови живої народної мови; соціальною, якщо відтворюється мова певної соціальної групи мовців; жанровою, якщо підкреслюється наслідування якогось жанру.

Українська сучасна й класична література подає блискучі зразки художньої стилізації: історичної (П. Загребельний, І.Кочерга, Р. Іваничук, К. Басенко, Р. Іванченко, В. Малик, І. Білик, Л. Костенко), народнорозмовної (А. Головко, Гр. Тютюнник, У.Самчук), фольклорної (М. Стельмах, О. Довженко, А.Малишко), етнографічно-діалектної (Г. Квітка-Основ’яненко, М.Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина та ін.).

Історичну стилізацію як художній прийом майстерно використав І. Кочерга у драмі «Ярослав Мудрий»: Сильвестр: Благослови, господь, державний Київ, Що па горі над голубим Дніпром Пильнує мир і всі труди людськії, Що їх живить земля своїм добром. Благослови, господь, твоїх людей, Не забувай їх в радості і в горі, Оратая, що в полі ниви оре, Строїтеля, що камені кладе І розчином скріпляє найміцнішим, Списателя, що праведним пером Скарби словесні в книгу перепише… Потщитесь, браття, треба поспішати, Щоб книги всі переписати нам, Бо скоро князь повернеться із Чюді,
Де воював і города воздвиг, А повернувшись, зараз лее розсудить, Чи много ми переписали книг. Прилежен-бо і часто книги чтяше. Мов виноград у золотую чашу
Вино словес він проливає в світ.

Прикладом народнорозмовної стилізації може бути мова твору Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»: Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький з горбочком, а губоньки як квіточки розцвітають і меле ними зубоньки, неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані… усі груди так і обнизані добрим намистом з червінцями, так що разків двадцять буде, коли й не більше, а на шиї… та шия ж білесенька-білесенька, от якби з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два, золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненький… та так і сяє!

Зразок фольклорної стилізації може мати такий вигляд: …Покрова Пресвятої Богородиці. Весілля в Німчишипі, татовому селі. Брама, заквітчана весільним розмаєм. Свахи ладкають, дружечки оісалібно співають. Про те, що пізнати птицю по літаннячку, зозулю — по куваннячку, а молоду — по зітханнячку. Перед вінкоплетінням старостів у хаті приймали та й з рушниками випроводжали (Р. Кобальчинська).

Комутація — стилістичний прийом і породжена ним стилістична фігура інвертування займенників або іменників, при якому відбувається заміна одних слів або форм іншими, зокрема займенник «я» вживається у значенні «ти» чи навпаки. Наприклад: Мати звертається до неслухняної дитини: «Оце я такий хороший, оце я так слухаю маму!».

Цей прийом часто використовується в живому мовленні, коли відбувається ніби розщеплення особистості і перша особа може бачити себе ніби збоку і номінуватися іменником: Ти, Іване [мовець каже про себе], працюй, вони тут собі байдикують.

При комутації закономірна кореляція за суб’єктивністю (я — ти, ми — вони) порушується, чим і створюється додаткова експресія вислову.

У художніх текстах прийом комутації використовується, з одного боку, для того щоб передати ситуацію живого спілкування, а з іншого — щоб у внутрішніх монологах і діалогах відобразити думки й переживання героїв, «оживити» їхні особистості. «Я» ніби розпадається на кілька «я», що, спілкуючись між собою, суперечать одне одному, переконують у чомусь, а чимось поступаються. Тут повідомлювальна функція мовця
поєднується з експресивною слухача.

Прийом комутації використовується у публіцистичному стилі, в політичній та іншій рекламі. І, здавалося б, у спокійних текстах типу «Я обираю «Світоч» звучить закличне: «Ти купуй продукцію української фірми «Світоч».

Прийом комутації можна розуміти як втручання мовця засобами мови у свідомість слухача, нав’язування йому своєї думки, своїх смаків і свого вибору: «ти» як «я», а «я» люблю «Світоч», отже, і ти обирай «Світоч». Наприклад: Добридень! — кажу я [мати] до пасинка. — Пили, їли з моїми ворогами, матері [тобто «мене» — «я»] й не запросили!; Постривайте ж! — думаю я. — Коли ви вивезли матір [«мене»] за царину на сміх людям та й покинули на великому трахту на розпутті, де ховають вішальників та шибеників, то й я покину вас (І. Нечуй-Левицький).

2. Слово троп запозичене з грецької мови, де воно означає «спосіб, прийом, манера, засіб, характер, лад, склад». При запозичанні багатозначні слова, як правило, семантично звужуються, тому в українській мові це «слово, вжите в переносному значенні для створення образності». Образність — передача загального поняття через конкретний словесний образ. Під словесним образом розуміємо використання слів у таких сполученнях, які дають можливість посилити лексичне значений додатковими емоційно-експресивними та оцінними відтінками. Елементами створення образності, крім переносних значень слів, є також граматичні засоби (зокрема різноманітні префікси, суфікси згрубілості та пестливості), алітерація, мелодико-ритмічні особливості тощо.

Тропи використовуються в усіх сферах мовлення, але розподіл їх між функціональними стилями нерівномірний.

Офіційно-діловий стидь тропів здебільшого не вживає, за винятком окремих його жанрів (таких, як святкові накази й розпорядження, дипломатичні документи, звіти про засідання парламенту, про конгреси, мітинги та ін.). Наприклад: «Уперше Україна простягнула свої руки, з яких упали колоніальні пута, до дітей своїх, розкиданих по дальших і ближчих світах. Навіть УНР, чий досвід є для нас повчальним, свого часу не провела такого форуму, як той, що відбувся в Києві. На перший Конгрес українців, які живуть у колишніх республіках СРСР, з'їхалося понад тисячу наших сестер і братів (у тому числі з областей України), глибоко перейнятих ідеєю українського відродження, збереження національної ідентичності, побудови могутньої, вільної України» (газ.).

У науковому стилі тропеїчна образність, як правило, стерта. Тропи представлені тут здебільшого як компоненти термінологічної системи. Для ілюстрації можна навести кілька прикладів з ботанічної термінології й номенклатури: квітколоже, квітконіжка, маточка, чашечка; зірки, петрів батіг, заячі вущка, калачики лісові тощо. Подекуди до тропів удаються в науковій полеміці з реальним чи уявним опонентом, зокрема для піднесення престижу вітчизняної науки: «Словників за старі віки було у нас чимало... Твори Лаврентія Зизанія, Мелетія Смотрицького та Памва Беринди виразно свідчать про велику філологічну освіту їх авторів. У той же час у Києві постає велике наукове вогнище — славна Могилянська Академія, і до нас у науку посилають своїх кращих синів усі православні слов'янські й неслов'янські землі — ідуть серби, болгари, їдуть румуни, їдуть з Москви. Значення Академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в віці XVIII, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав науку» (І. Огієнко).

У публіцистичному стилі тропи використовуються набагато ширше. Але з огляду на основну рису цього стилю — взаємну зрівноваженість логізації викладу з емоційно-експресивним забарвленням — образність тут не може бути занадто яскрава, вона здебільшого оцінна.

Надмірна образність затьмарює логічний елемент, відсуває його на задній план, а це спричинює зменшення впливовості й переконливості публіцистичного виступу.

Основне поле поширення тропів, використання їх як засобу образності — тексти красного письменства. У художньо-белетристичному стилі тропи сприяють більшій дохідливості тексту (як у офіційно-діловому), увиразнюють і впорядковують виклад, посилюють його переконливість (як у науковому), забезпечують впливовість матеріалу, даючи йому оцінку (як у публіцистичному стилі).

Та основна функція тропів у мові художніх творів — зображальна, естетична. (Ці функції представлені й у публіцистиці, але значно меншою мірою.)

Порівняння — це троп, побудований на зіставленні двох явищ, предметів, фактів для пояснення одного з них за допомогою іншого. Стилістична роль порівнянь полягає у виділенні якоїсь особливості предмета чи явища, яка виступає дуже яскраво в того предмета, з яким порівнюється дане явище. Порівнюватися може все — живе й неживе, фізичне й психічне, конкретне й абстрактне.

Приклад: «Загальне визнання — це не задоволення честолюбства. Це природна потреба письменників, що пишуть для народу. Це, коли хочете, частина творчого процесу. Дитячій літературі, мов дитині, дали пряник — «найкраща в світі», а дитині потрібний не пряник, а вітамін росту» (газ.); «Низько в небі стримить, як золотий серп, пізній місяць... Через його спотикаються хмаринки, прудкі й ворухливі, як рибки. Біжать вони кудись отарами й табунами, розгойдуючи по землі хвостатими тінями» (С. Васильченко).

Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного. Наприклад: «Я дивлюся на наше велелюдне зібрання, і на душі світло та радісно, як то не часто буває, коли здійснюється, нарешті, давня й. велика мрія всього життя. Та водночас не полишає и присмак ще й якоїсь сумоти: і чому ж бо саме нам, українцям, національне єднання віддаровується долею так нечасто, навіть не кожному з наших поколінь? Кому завдячуємо цим — безликій, невблаганній силі під назвою Історія чи таки ж і самим собі? (І. Драч); «Мокрий і стомлений, аж ліньки було спинитись і повиливати з мокрих шкарбанів воду, щоб вона не чвяхкотіла там, він чвалав до села, солодко мріючи про відпочинок. Ось уже видно й крайні хати, а там пройти трохи вуличкою понад берегом і буде невелике подвір'я кульгавого Москалика, в якого Лебединський завжди спиняється. Як приємно буде зняти мокре взуття, сісти на лаві, простягти натруджені ноги й закурити! На цьому, власне, й кінчалася для Лебединського справжня насолода від полювання, бо далі, навіть перед Москаликом, цим напіврибалкою, напівхліборобом, що нишком пострілює і дичину з шомполки, треба було матися на обачності, стерегтися сказати зайве необережне слово» (Б. Антоненко-Давидович)

Метафора – троп, побудований на вживанні слів у переносному значенні на основі подібності за кольором, формою, призначенням. Ми часто використовуємо слова й словосполучення, абстрагуючись від їхньої метафоричності. Наприклад, вушко голки, язик полум'я, наріжний камінь (основа, найважливіша частина чогось), перша ластівка (ознака появи чогось). Це так звані стерті метафори, які вже є не засобом створення образності, а джерелом виникнення нових лексичних значень, тобто одним із чинників розвитку багатозначності. Є метафори теж загальномовні, але такі, що не втратили своєї образності, емоційності: голубе, лебідонько, пташечко, соколе.

Вони є надбанням народно-поетичного мовлення. Але власне образні засоби — випадки нової, оригінальної метафоризації, так звані індивідуальні авторські метафори. Вони часто використовуються в публіцистиці, ще частіше — в красному письменстві. Наприклад: «Чоловік так і живе, затиснутий бідою в лещата. Шість фронтових операцій і три після війни! Найскладніша — в шістдесят дев'ятому, коли на Лося медицина рукою махнула. Та що медицина! Навіть рідна жінка відцуралась, вважаючи чоловіка покійником, і повіялася з іншим. Теж треба пережити! Вистояти на одній нозі, не зламатися, не дати життю скрутити себе в баранячий ріг» (С. Колесник); «Полохливий заєць, причаївшись під кущем, пригина вуха, витріща очі й немов порина ввесь у море лісових звуків» (М. Коцюбинський).

Особливо виразними стають стилістичні можливості метафори, коли вона виступає в поєднанні з іншими тропами, зокрема з порівняннями:

Там, у степу, схрестилися дороги,

Немов у герці дикому мечі,

І час невпинний, стиснувши остроги,

Над ними чвалить вранці і вночі.

Мовчать над ними голубі хорали

У травах стежка свище, мов батіг,

О, скільки доль навіки розрубали

Мечі прадавніх схрещених доріг!

Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.

Твоя краса цвіте в моїх очах.

Але скажи: чи ти зі мною поруч

Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах? (В. Симоненко)

Метафоричний вислів мечі прадавніх схрещених доріг увиразнюється на тлі порівняння з тим самим стрижневим словом — немов у герці дикому мечі.

Метонімія — це троп, побудований на перенесенні значення за суміжністю, тобто на основі тісного внутрішнього чи зовнішнього зв'язку між зіставлюваними поняттями. Зв'язок цей може бути між автором та його твором (читати Шевченка); між дією і знаряддям дії (усе пішло під ніж); між посудиною і вмістом (хоч відро випий); між предметом і матеріалом (ходити в золоті та діамантах); між місцевістю і людьми, які. в ній перебувають (місто спить). У публіцистичному стилі найчастіше вживаються метонімії останнього типу: «Тегеран і Багдад обмінялися різкими нотами протесту»; «Чи може. Європа спати спокійно?»; «Київ вітає учасників конгресу українців».

У художній літературі широко використовуються метонімії всіх типів:

Петербурзьким шляхом, по коліна

Грузнучи в заметах, боса йшла

Зморена, полатана Вкраїна,

Муку притуливши до чола. (І. Драч)

«Матушка випила півчарки й налила Балабуси Балабуха вихилив чарку до дна й укинув у рот одразу півпирога» (І. Нечуй-Левицький).

Синекдоха — троп, побудований на кількісній заміні: однина вживається замість множини, частина замість цілого, видова назва замість родової: «Скажемо відверто, не кожного дня вчитель замислюється над тим, як розмовляти з дітьми, як досягти взаєморозуміння. Одні педагоги вважають єдино можливим повчальний тон: мовляв, коли це учень, то він мусить нас поважати, слухати, боятися. В інших будь-яка провина викликає різкий осуд, численні нарікання, принизливі для школяра коментарі. Є й учитель-демократ», який, щоб досягти певного контакту, розмовляє запобігливо, зі зменшено-пестливими слівцями» (газ.);

Буде бите

Царями сіянеє жито!

А люде виростуть. Умруть

Ще незачатії царята...

І иа оновленій землі

Брага не буде, супостата.

А буде син і буде мати,

І будуть люде иа землі. (Т. Шевченко)

Персоніфікація — троп, побудований на наділенні предметів, явищ природи та абстрактних понять рисами людини: «Юність ішла демонструвати відданість незалежній Україні» (газ.), «Новини поспішають, набігаючи одна на одну» (газ.);

Ходила яблуня і стукала у вікна;

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому непідзвітиа,

Хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Доми все кам'яні, і вікиа все чужі.

І яблуня одна стояла серед віхол.

Залізний пес гарчав у гаражі. (Л. Костенко)

Гіпербола – троп, в основі якого лежить підкреслене перебільшення розмірів, рис, характеристик, ознак предмета чи явища.

Протилежний гіперболі троп — літота. У публіцистичному стилі ці тропи використовуються для загострення уваги, для пожвавлення викладу: «Промінь недавньої радості перемоги ще не встиг висушити океан горя й сліз тривалої війни»; «Реальність нинішнього становища така, що існує приблизна рівність у воєнній галузі, достатня для забезпечення оборони. І це визнають обидві сторони. Але наявна рівновага військової могутності перебуває десь на рівні Монблану, Справа йде до того» що незабаром вона може досягти ще більшої висоти» (газ.). У художньому стилі гіпербола й літота використовуються здебільшого не в чистому вигляді, а як складники епітетів, метафор, порівнянь: «Дивно побудований наш світ... Той має чудового кухаря, але, на жаль, такий маленький рот, що більш як два шматочки не може пропустити; інший має рот завбільшки з арку головного штабу, та ба, мусить задовольнятися якимсь німецьким обідом із картоплі» (М. Гоголь).

Алегорія являє собою втілення абстрактного поняття в конкретному образі: хитрість — лисиця, підступність — змія, впертість — осел тощо. Це загальномовні алегорії, які використовуються в художньому стилі і в публіцистиці. Наприклад: «Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми. Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни» (газ.). У художньому стилі алегорія може бути індивідуальною. Наприклад, в одному з віршів Ліни Костенко втіленням незворушності, вічного спокою виступає степова скіфська баба:

Ти звикла — коні, гаківниці, стріли,

зрадецькі хани з профілем шулік...

Ти це забудь. Усе це застаріле,

Поглянь навколо. Це — двадцятий вік.

А ти стоїш. Звітрілі коси й руки.

Скришились плечі — може, скажеш, ні?

Були б у тебе кам'яні онуки.

Ти розумієш, бабо? Кам'яні!

Ото — літак, а не якась дараба.

Це все — прогрес. А ти стара, як світ...

Сміється баба, клята скіфська баба,

сміється, ухопившись за живіт.

Активно вживаються тропи і в розмовному мовленні. Як правило, вони тут оцінні, в чому можна переконатися, познайомившись із відтворенням розмовної мови в художньому стилі: «Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.

— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. — Скажи-бо, Кого ти будеш сватать? — Ат! Одчепись од мене,— тихо промовив Карпо. — Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повновида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа, коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стугонить.

— Гарна... мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия, хоч обід тягни.

— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина, гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шовкова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка, хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе вода в криниці.

Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:

— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, иаче копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — сказав Лаврін і засміявся.

— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на те вікно три дні собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змолотив.

— Ну, то бери Ганну.

— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з'їси, поки кругом обійдеш, а як іде...

Карпо прикинув таке слівце, що богомільний Кайдаш плюнув і знову вибіг з повітки.

Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи» (І. Нечуй-Левицький).

Дата добавления: 2015-07-13