Моральні аспекти глобальних проблем

Зупинимо свою увагу на проблемах І групи – проблемам, що загрожують існуванню всього людства.

Скільки існує людство, майже стільки існують і війни. На жаль, доводиться констатувати, що днів, під час яких людство воювало, значно більше, аніж днів миру. Як засвідчують факти, за період з 3600 р. до н.е. до 1980 р. відбулося майже 15 тис. ве­ликих і малих війн, в тому числі дві світові. У цих війнах загину­ло, вмерло від голоду, епідемій понад 3,6 млрд. людей. Таку ціну заплатило людство за намагання розв'язувати політичні пробле­ми насильницькими методами. З розвитком цивілізації вдосконалюється виготовлення, модернізується техніка вбивства, все більше людей втягується у війни. Так, внаслідок воєн європейських країн у:

· XVII ст. загинуло 3,3 млн. осіб,

· XVIII — 5,4 млн. осіб,

· XIX — на по­чатку XX ст. (до першої світової війни) — 5,7,

· в першій світовій війні — майже 10 млн.,

· другій — понад 50 млн. осіб.

Закінчується сімдесяте десятиріччя після другої світової війни. Це була найжорстокіша війна в історії XX ст. Вона закінчилася вступом людства у нову, ядерну еру - вибухом двох атомних бомб у Хіросімі та Нагасакі. Після цього людство стало свідком політи­ки безпосереднього вдосконалення ядерної зброї.

Зараз як ніколи, безглуздо розв'язувати соціальні проблеми чи долю націй військовими засобами. Війна у В'єтнамі, Афганіс­тані, в Югославії, а сьогодні на Близькому сході — переконливий тому доказ. За цих умов сьогодні треба мати на увазі глобальні наслідки майбутньої світової вій­ни - «у ній будуть тільки переможені, переможців не буде». По­зиція сили веде до катастрофічних наслідків - такий основний висновок відомого англійського історика і філософа А. Тойнбі (1889—1975 рр.).

Війна як засіб досягнення політичної мети не дипломатич­ним, а насильницьким шляхом стала анахронізмом - такий най­переконливіший досвід сучасного філософського мислення. Йдеться не про те, що буде з людством внаслідок розв'язання третьої світової війни,— на це існує однозначна відповідь.

Оскільки, як уже зазначалось, упродовж всієї історії війни практично не припинялися, чимало мислителів минулого роз­глядали війни не тільки у контексті способів розв'язання найскладніших сучасних проблем, а й у контексті космологічному - як вічне протиборство між силами "добра і зла.

Деякі філософи релігійно-філософського напряму вважали війни «карою Бога за гріхи людства». Інші бачили джерело війни у різних вадах характеру керівників держав. Є і такі філосо­фи, котрі пояснюють війни агресивною природою людини та її «дратівливим характером». Словом, це одна з так званих вічних проблем, яку намагалися розв'язати філософи античності. Вони або схилялися до думки неминучості війни як «природного» засо­бу вирішення міжнародних суперечностей і конфліктних ситуацій між людьми, або шукали шляхів, інколи наївних, «відміни» війн Перший погляд був класично сформульований Гераклітом, котрий стверджував: війна - батько всього, всього цар; одних вона наз­начала бути богами, інших - людьми; одних вона зробила раба­ми, інших — вільними.

Ці погляди мали і мають чимало прихильників і послідовни­ків. Наприклад, Т. Гоббс (1588—1678 рр.) вважав війну «всіх проти всіх» природним фактором розвитку людства. Необхідним для розвитку людства вважав війни відомий філософ XIX ст. Г. Гегель: «тривалий тим паче вічний мир, — зазначав він, — веде націю до розпусти застою», а війна якоюсь мірою «стимулює, оз­доровлює народ політично». З погляду відомого німецького філософа О. Шпенглера, війна є вічною формою більш високого людсь­кого буття і держави існують заради війни.

Водночас ще з далекої давнини філософи пропонували проекти «вічного миру». Центральне питання видатних пам'яток антич­ної філософії та політичної думки — «Держава» Платона і «Афінська політія» Арістотеля —питання про війну, мир і про можли­вості державної влади приборкати війну в інтересах миру.

Мислителі середніх віків й епохи Відродження також залишили чимало політико-соціологічних трактатів на захист миру та взаєморозуміння між людьми. Але чіткіше ці погляди виявляються у XVIII ст., коли остаточно сформувалося розуміння війни як явища, не­сумісного з моральними принципами людського співжиття. Вели­ка заслуга саме такого розуміння війни належить французькому абату Сен-П'єру (1658—1743 рр.), який висунув ідею створення конфедерації європейських держав, у межах якої стало б можливим урегулювати конфлікти між державами та їх урядами.

Філософи - просвітителі XVIII—XIX ст. наполегливо шукали основи та можливості встановлення вічного миру. Вони обґрунтовували тезу про те, що війна зовсім не є природнім станом люд­ства, її вічним супутником, а найімовірніше, проявом загострення суспільних суперечностей, які можуть бути усунені шляхом поліпшення державних і міждержавних відносин.

Для німецького філософа-просвітителя И. Г. Гердера (1744-1803 рр.) мир — це природний стан людського роду, війна ж — наслідок глибоких соціальних суперечностей суспільства. Однією з конституційних умов майбутнього мирного співіснування він на­зивав принцип демократичного патріотизму, що ґрунтується на повазі до власного та інших народів.

І. Кант у трактаті «Вічний мир» обґрунтував ідею можливості досягнення миру між народами, яка випливає із закономірності суспільного прогресу людства. Реалізацію цієї ідеї він пов'язував з перебудовою внутрішньої організації держав, щоб не глава дер­жави, а народ розв'язував питання — бути чи не бути війні.

Наведені погляди щодо проблем війни і миру стосуються доядерного часу. Проекти і плани «вічного миру» були, найвірогідні­ше, проектами окремих геніїв, гуманістів та просвітників, котрі хотіли поліпшити історичну долю людства, шукали шляхи сус­пільного прогресу в світі без війни. Деякі з цих поглядів актуаль­ні й сьогодні, але загалом багато з того, що було нормою та пра­вилом доядерного часу, не може бути прийнятним у ядерному віці, який докорінно змінив саме наше уявлення про логіку і раціо­нальність минулого. Війна і мир, перемога і поразка, загроза і безпека, стратегія і сила — ці та багато інших категорій звучать сьогодні по-новому. Раніше, як уже згадувалося, внаслідок війн могли загинути країни і народи, однак це не руйнувало природ­ний і загалом поступальний хід історії. Зовсім інша ситуація те­пер. Людство, образно кажучи, знаходиться на ядерній бочці, не­безпечно граючись з сірниками.

Специфіка нинішньої історичної ситуації полягає в тому, що навіть повне знищення ядерної зброї не може реанімувати війну як засіб досягнення політичних цілей, оскільки залишається тех­нологія її виробництва, а це може призвести до її виникнення і використання на випадок поразки у звичайній війні.

Який же вихід? З погляду сучасної філософії - відповіді різні. Так, Тойнбі вважає суттєво важливим всіляко пропагувати та конкретизу­вати ідею всесвітньої влади, де вбачає єдиний шлях до врятуван­ня людства від ядерної загрози та інших глобальних проблем.

Інший відомий філософ - екзистенціаліст К. Ясперс у книзі «Ядерна бомба і майбутнє людства» зазначає, що світ знаходи­ться перед альтернативою — світовий лад чи світова війна? Які ж умови необхідні для створення цього ладу? Мир у всьому світі, пише він, починається з миру у власній хаті. А там мир, у свою чергу, ґрунтується на свободі. Зовнішня і внутрішня свобода всіх людей може бути забезпечена лише на основі екзистенціальної свободи кожної окремої людини. Маючи свій початок в індивіді, свобода набуває життя всередині держави та за її межами.

Представники так званого соціального етологізму, вчені-природознавці, передусім К. Лоренц, Д. Морріс, вважають, що людині притаманні агресивні інстинкти, конфліктність тощо. Вони вбачають врятування людства у зміц­ненні ритуалізації міжнародного життя, яке повинно стати сфе­рою «конфліктів без жертв». Такими ритуалами є міжнародні конференції та диспути, спорт, інші форми безкровної конкурен­ції, які не блокують агресивність, а навпаки, допускають її інтен­сивне виявлення, знижуючи тим самим рівень ворожнечі.

Цікаві погляди на проблему сучасного вченого Г. Г. Дилигенського, котрий вважає: людство подолає загрозу самознищен­ня шляхом переходу до антропогенної цивілізації Сьогодні ця цивілізація, вважає він, ще тільки народжується. її становлення і поширення у глобальних масштабах не є, зрозуміло, прямоліній­ним, спокійним, еволюційним процесом. їй ще треба подолати опір попередніх цивілізацій, зокрема техногенної, ще дуже міц­ної у всіх існуючих суспільствах, рецидиви агресивного національ­ного шовінізму, класових та інших традиційних конфліктів⁴. Цей перехід знаменує початок зовсім нової історії, тієї, де центральну роль будуть виконувати не держави, класи та партії, не війна і соціальні конфлікти, а сама людина, розвиток людської особис­тості та відносини між людьми. Боротьба людських пристрастей, думок та емоцій, охоплюючи цей розвиток, можливо, буде ство­рювати колізії, не зв'язані із загрозою людському життю і його свободи, але вони будуть не менш гострі та драматичні, ніж ті, які знала попередня історія.

Однак, найважли­вішим, є зміна свідомості людини. Кожна людина повинна розуміти, що не тільки ядерна, а будь-яка війна може призвести до знищення всього роду людського. Ця зміна у сві­домості людей можлива тільки з поширенням інформаційного поля, яке в свою чергу детермінується соціально-політичним про­гресом в напрямі все більшої гуманізації та демократизації всьо­го людства, а з іншого — залежить від науково-технічного розвит­ку суспільства. При цьому названі сторони діалектично взаємозумовлені і тільки діалектика цих процесів може привести до мирного співіснування держав.

Друга глобальна проблема, що виникла перед людством — екологічна. Внаслідок бурхливого розвитку науково-технічного прогресу у другій половині XX ст. у сотні разів збільшилося тех­ногенне навантаження на навколишнє середовище. Катастрофічно зменшилась кількість лісів і родючих земель, швидкими темпами вичерпуються запаси природних ресурсів, зростає дефіцит чистої води. Загрожуючих масштабів досягнув «парниковий ефект», змен­шення озонового шару тощо.

Небезпечне екологічне становище склалося і в Україні: Чор­нобильська трагедія, проблеми Чорного та Азовського морів, за­гибель тисячі річок. У катастрофічному стані перебуває атмосфе­ра України. Природні ландшафти Донбасу, Придніпров'я, Криворіжжя та Прикарпаття перетворені у промислові комплекси зі шкідливими для здоров'я людини відходами.

Виступаючи суб'єктом у відносинах з природою, людина разом з іншими живими організмами, уже як об'єкт, відчуває на собі негативні наслідки своєї ж діяльності, результатом чого можуть бути різні патологічні зміни в організмі самої людини. Таким чи­ном, зв'язок у системі «людина-природа» має зворотній характер. І яким би незалежним вважало себе людство від природної стихії, ця незалежність буде завжди відносною і передбачатиме відпо­відний рівень єдності суспільства і природи. З цього погляду еко­логічна проблема виникла не раптово, а назрівала впродовж довгого періоду. Адже трудова діяльність людини, спрямована на перетворення навколишнього середовища, у певний історичний мо­мент створює специфічну ситуацію, що залежить від рівня суспіль­ного розвитку і стану природного середовища. Джерелом будь-яких екологічних дисбалансів у всі часи були негативні наслідки взаємодії суспільства і природи. Як тільки людина починає ігно­рувати закони природи, остання, в свою чергу, відповідно реагує на ці перетворення, у багатьох випадках несучи серйозну загрозу для життя людини.

На початку становлення людського суспільства екологічні кри­зи мали локальний, або регіональний характер. Якщо змінювалися природні умови і життя на даній території ставало неможливим, то люди освоювали нові землі, або, лишаючись на тій самій тери­торії поступово пристосовувались до нових умов. За сучасних умов демографічна ситуація настільки складна, що виключає можли­вість будь-яких великомасштабних міграційних дій. Тому йдеться про глобальний характер екологічної проблеми, формування но­вого екологічного мислення, нової екологічної культури, відношення до навколишнього природного середовища, яке б допомогло подальшому прогресові людства і водночас не призве­ло б до загибелі цього середовища.

Інтенсивний розвиток промисловості на початку XIX ст. швид­ко і у великих масштабах втягнув людство у природоперетворюючу діяльність. Стають явними не тільки позитивні, а й негативні наслідки науково — технічного прогресу.

Ще В. І. Вернадський (1863—1945 рр.) попереджав, що тільки людина повинна взяти на себе відповідальність за розвиток біосфери і цим забезпечити своє майбутнє. Він обґрунтував ідею переходу біосфери в ноосферу, яка створюється передусім людською діяльністю, роз­витком науки. Людям необхідно враховувати закономірності ево­люційного розвитку біосфери, не порушувати рівноваги та стабіль­ності процесів у біосфері, інакше це може призвести до загибелі всього живого.

Але, якщо в XIX—на початку XX ст. негативні наслідки роз­витку науково-технічних досягнень мали локальний та регіональ­ний вплив на природне середовище, то наступна хвиля науково-технічної революції продемонструвала глобальні масштаби еколо­гічної кризи. І зразу ж вчені — футурологи висовують концепцію врятування людства через повернення до первісних форм госпо­дарювання, до збереження природи у її початковому вигляді, по­вернення до пройдених історичних форм соціальної організації. По суті, це були заклики відмови від досягнень нашої цивіліза­ції, насильницької дезурбанізації, припинення науково-технічно­го прогресу.

Важливу роль у розв'язанні багатьох екологічних проблем ви­конує Римський клуб (міжнародна організація, створена у 1968 р. за ініціативою А. Печчеі). Хоча багато прогнозів учених, котрі входять у цю організацію, мають песимістичний характер, все ж діяльність Римського клубу впливає на розв'язання багатьох між­народних проблем, які тим чи іншим чином стосуються безпеки всього людства. Ця впливова організація намагається об'єднати зусилля вчених, політиків, суспільних діячів, щоб зберегти нав­колишнє середовище для прийдешніх поколінь, розробити програ­ми і рекомендації, які допомогли б людству вийти з кризових си­туацій. Цікаві концепції, запропоновані представниками цього клу­бу, зокрема «межі росту», «нового гуманізму» та «органічного ро­сту». Вони передбачають помірну експлуатацію природних ресур­сів землі та людських сил, відвернення руйнівного впливу на при­родне середовище відходів промислового виробництва, вдоскона­лення моральних засад сучасної людини тощо.

Чільне місце у розв'язанні екологічних проблем сучасності посідає екологічна освіта й екологічне виховання як основні заса­ди формування екологічної культури. Екологічна освіта повинна надати людині відповідну суму знань про закони природного роз­витку та усвідомити своє місце у цьому процесі. Екологічна освіта має безперервний характер і доповнюється обов'язково екологіч­ним вихованням. Комплекс екологічного виховання формує не тільки екологічну свідомість, а передусім поведінку та дії людини на збереження і поліпшення природного середовища, прагнення до гармонії з ним і суспільством. Необхідно сформувати такий філо­софський світогляд, який би міг досягнути цілі — сформувати усві­домлення людиною свого місця в навколишньому середовищі і ро­зуміння своєї ролі стосовно нього. Особливо важливо у сучасних умовах навчити кожну людину вміти відповідати за наслідки своїх дій, розуміти і відчувати, що вона є частинкою природного сере­довища і від неї залежить, як буде діяти система «суспільство-людина-природа».

Третьою глобальною проблемою є запобігання виникненню нових епідеміологічно небезпечних хвороб: СНІДу, туберкульоз тощо.

Зокрема, у нашому суспільстві існує ряд соціальних проблем, пов’язаних із ВІЛ, і більшість із них виникає через нестачу інформації про вірус, дискримінацію ВІЛ-позитивних людей у суспільстві і недостатній державній підтримці.

Внаслідок дискримінації багато людей бояться пройти тестування на ВІЛ або розкрити свій ВІЛ-статус, що значно обмежує їх можливості отримати відповідне та своєчасне лікування. ВІЛ-позитивним українцям, які повідомляють про свій статус, часто відмовляють у наданні медичних та соціальних послуг, особливо коли вони належать до груп високого ризику, у тому числі споживачів ін’єкційних наркотиків тощо.

Зараз в Україні функціонує мережа центрів профілактики та боротьби з ВІЛ/СНІДом, але їх недостатньо, щоб надати послуги всім, хто цього потребує. Окрім того, вони здебільшого розташовані в обласних центрах, і люди з невеликих населених пунктів не мають можливості отримати належну допомогу.

Гострою проблемою залишається надання допомоги ВІЛ-позитивним дітям. Інфраструктура надання медичних послуг дітям, що живуть з ВІЛ/СНІДом, є недосконалою: немає національного центру для лікування дітей, істотно обмежено можливості їх ранньої діагностики (до 18 місяців); у більшості медичних установ відсутнє сучасне обладнання та препарати для лікування опортуністичних захворювань. В центрах СНІДу немає посади педіатра, у той час як спостерігаються непоодинокі випадки, коли медичні працівники в поліклініках, через позитивний ВІЛ-статус дитини, відмовляють у наданні їй медичної допомоги.

В Україні бракує навчальних програм підвищення обізнаності з питань ВІЛ/СНІДу, які б фінансувалися державою. Недостатньо використовуються такі ефективні методи профілактики поширення ВІЛ як соціальна реклама на радіо та телебаченні, а також освітні програми у школах. Більшість існуючих інформаційних та освітніх кампаній з питань ВІЛ/СНІДу проводяться або фінансуються міжнародними донорськими та українськими недержавними організаціями.

Україна визнана найбільш постраждалою від ВІЛ/СНІДу серед країн Європи. За оцінками експертів, 1,4 % населення віком від 15 до 49 років інфіковані вірусом імунодефіциту. Діти в Україні також знаходяться під загрозою ВІЛ/СНІДу: з 1987 року близько 11 тис. дітей були народжені ВІЛ-позитивними матерями. Більше 80 % ВІЛ-позитивних людей в Україні - це молоді люди віком до 30 років. В той же час епідемія ВІЛ дедалі більше вражає жінок репродуктивного віку до 25 років.

ВІЛ/СНІД - це не проблема когось іншого, це проблема кожного. Боротьба зі СНІДом - це відповідальність за майбутнє поколінь кожного із нас. Тільки разом ми зможемо досягти змін і вирішення цієї проблеми. Одним із головних стратегічних завдань соціальної політики в Україні - розірвати коло замовчування навколо ВІЛ/СНІДу.

Четвертою глобальною проблемою сучасності є демографічна проблема. її актуалізація зумовлена соціально-економічними нас­лідками у зіставленні чисельності та структури населення різних регіонів і країн світу. Але проблема не стільки у швидкому рості чисельності населення, скільки у продовольчій проблемі, подолан­ні таких атрибутів сучасного світу, як голод, недоїдання, злидні. Ця проблема зацікавила вчених ще у XVIII ст., зокрема її розгля­дали Р. Уоллес, Д. Таусенд, Б. Франклін, Дж. Стюарт та ін. їх погляди на збільшення населення у майбутньому стали називати мальтузіанством — від імені автора цієї теорії Т. Р. Мальтуса (1766—1834 рр.). Англійський економіст і священик Мальтус доводив, що чисельність населення збільшується у геометричній прогресії, а засоби для проживання — в арифметичній. Основна причина цього — велика народжуваність, яка приводить до швид­кого приросту населення і набагато швидше перекриває зростання виробництва, зокрема продуктів харчування. Щоб така тенденція у збільшенні народонаселення не прогресувала і не призвела до демографічного вибуху, Мальтус запропонував регулювати народ­жуваність шляхом зменшення кількості дітей у сім'ях незалежно від тих об’єктивних умов, які має дана сім'я, щоб прогодувати і виховати дитину. Ідею Мальтуса підхопили в оновленому вигляді представники неомальтизму, які в свою чергу взагалі запропону­вали відмовитись кожній сім'ї від того, аби мати більше, ніж одну-дві дитини і тим самим забезпечити лише біологічне відтворення населення.

Демографічну проблему намагаються розв'язати вже згадувані концепції «межі росту», «нового гуманізму» та «органічного ро­сту». Згідно з цими концепціями, вихід з демографічної пробле­ми вбачається у переході людства до дво-тридітних сімей за прин­ципом «нова людина — тільки на зміну померлої», у збереженні більш-меньш рівномірних рівнів народжуваності дітей у всіх ре­гіонах планети тощо. Дані концепції переважно наголошують на біологічних методах розв'язання демографічної проблеми. Однак при цьому необхідно враховувати соціально-економічні, політичні, національні та інші відносини. Адже населення — це об'єкт і суб'єкт цих відносин, виробник і споживач матеріальних та ду­ховних благ. Зрозуміло, що якісні та кількісні характеристики на­селення повинні тією чи іншою мірою враховуватися у розробці перспектив розвитку будь-якої держави, регіону чи всього люд­ства загалом. Історичний розвиток населення — це втягнення міль­йонів людей у вироблення культурних цінностей, прилучення до них. Відтворення населення — це не тільки біологічне відтворення, а й процес виховання, освіти, формування світогляду нового по­коління, розвитку його творчого потенціалу. Необхідне чітке усві­домлення того, що демографічну проблему, так само як і інші глобальні проблеми, людство може подолати загальними зусиллями.

Література

1. Білявський Г, Падун М. Проблеми і завдання сучасної екології // Вісн. АН України.— 1993, № 3.

2. Прусов Е. Екологізація як спосіб збереження суспільства//Ойкумена.— 1991, № 6.

3. Вернадский В. И. Размышления натуралиста. Научная мысль как плане­тарное явление.— М., 1977, Ч. 2.

4. Дигиленский Г. Г. Конец истории или смена цивилизации? // Вопросы фи­лософии.- 1991, № 3.

5. Киселев Н. Н. Мировоззрение и экология.— К., 1990.

6. Кравченко С. М., Костицький М. В. Екологічна етика і психологія люди­ни.—Львів, 1992.

7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Підручник.— Львів, 1991. Философия мира против идеологии войны.— М., 1988.

Дата добавления: 2015-07-13