Наслідки єресі і завоювання

Розділ ІV.

Тільки но Раймонд VII помер і про це дізналася королева Бланка, відразу були здійсненні необхідні розпорядження. Два рицарі Гюї та Евре Шеврези, капелан Альфонца Філіп були відправленні прийняти спадок покійного. Через двадцять днів після смерті Раймонда французькі посланці приймали в нарбонському замку приймали присягу від консулів на ім'я графа де Пуат'є, який тепер став графом Тулузи і маркізом Прованса.

Цим актом розпочалася французька ера Лангедоку. Акт завоювання відбувся і починається період офранцуження країни, зміцнення внутрішніх зв’язків завойовників і завойованих.

Було досить помилково передбачати яку-небудь солідарність у відносинах Франції і Лангедоку на протязі всього ХІІІ століття. Навпаки, зустрічаються факти ворожості обох національностей і внутрішню несумісність їх державних організмів. В процесу офранцуження Лангедок політичні прояви нових ідей в історії: духаєдинства замість обласного партикуляризму.

До 1250 року південна частина сучасної Франції, яка розміщена за лінією Луари і Рони являли собою 13 незалежних частин із яких кожна мала свого господаря, в середньовічному, феодальному розуміння. Французькій королівській короні належала широка полоса від англійського кордону на Адурі до Узеса, Анма і Середземного моря. Домен Іоанни, дружини принца Альфонца, оточував іменні англійські землі. Уділ Альфонца простирався від Пуату і Оніса до володінь графа де Ла-Марш.

Кожний із цих 13 володарів був в сутності титулярним господарем: під ним були сотні васалів і під васалів. Деякі тримали як і раніше свої резиденції містами, які належали їм по праву вибрання, як в Арлі, Нарбоні, Альбі, Магеланні, Пюї, Кагори, Гепи і Коркситре, хоча ці претензії залишалися номінальними, обмеженою присягою консулам.

Кожне місто знало тільки своїх сановників, продовжуючи називати себе республікою. Міста сварились і мирились між собою, незалежно від своїх князів, заключаючи торгові та політичні домовленості через посередництво вибраних властей.

Але ні міста, ні князі Півдня не приносили тепер васальної присяги французькому королю. Він був одним із 13 володарів, як і три інших короля, як графи і прилати. Прагнення французького керівництва на главенство, на історичну місію Лангедоці, будь-то заповідану і почату Мартеллом і Карлом Великом, тоді не вимовлялися. В середині ХІІІ століття, і при Альфонці, і раніше нього, міста одного та іншого береза Ронни розмовляли на провансальській мові. Вони не відчували на собі французькій правлячої системи.

Французькі комісари прибули до Лангедоку 1249 році для прийняття спадку Раймонда VІІ капелан Філіп в дрібницях описує свою поїздку донесені до Альфонца. В Тулузі їх організували досить теплий прийом, коли наступного дня комісари зібрали всіх мешканців міста біля Капітуля і почали вимагати присяги, то ті утрималися у відповіді, тому що громадяни не можуть дати відповіді до повернення депутації відправленої до королеви матері, що спочатку вони повинні отримати від неї поруку дотриманні міських вольностей. Комісари чекали більше двох тижнів, вольності підтверджувались, але у формулу присяги були внесені важливі зміни. Було наказано присягати Альфонцу і його дружині Іоані та їх дітя, «соблюдая права короля и его наследников, согласно условиям парижского договора».

Цим порушувався заповід Раймонда VІІ, покійний залишив престол своїй дочці, як прямій спадкоємиці. Графство залишилося в її розпорядженні, яке по силі римських законів діяло в країні. В Парижі переймались питанням позбавлення законного заповіту Іоани.

Поки юристи обдумували це питання, комісари встигли прийняти присягу від тулузців, багатьох баронів і васалів, бувших столиць, починаючи з графа Коміннга, і відправились з такою ж метою по іншим містам і областям Тулузи, Альбіжуа та Керсі.

Їх повсюди приймали не досить гостинно, так з перших днів французька корона принесла строгий монархічний дух і порядок, який заперечував історичним звичаям Лангедоку і Прованса. Республіканські початки при новому керівництві не могли бути терпимі. Альфонс наголосив описати всі свої придбання і скласти рахунок прибутків.

ВИСНОВКИ

Альбігойські хрестовий похід або Катарський хрестовий похід (1209-1229 роки) - це серія військових кампаній, ініційованих Римською католицькою церквою щодо викорінення єресі катарів в області Лангедоку. Коли дипломатичні спроби папи римського Інокентія III вплинути на поширення катарського руху не знайшли особливої ​​підтримки серед священнослужителів і великої феодальної знаті, він вирішив вдатися до сили зброї. Під час цього хрестового походу, що тривав двадцять років, був знищений щонайменше мільйон чоловік. Альбігойські хрестовий похід зіграв вирішальну роль в установі Ордена домініканців, а також інквізиції як потужного засобу боротьби католицької церкви з інакомисленням.

Коли з обох сторін полягло сотні тисяч чоловік і були спустошені місцевості Провансу і Верхнього Лангедока, в 1229 році було укладено мир, за яким Раймонд VІІ тільки за велику грошову винагороду звільнився від церковного відлучення, поступився Людовику IX Нарбонною разом з багатьма володіннями і призначив свого зятя, брата Людовика, спадкоємцем всіх інших своїх земель. Папа присудив ці провінції королю французькому, щоб посилити його відданість папському престолу і зробити його вірним папській інквізиції, яка було в основному представлена домініканцями, вони наполягали на своїх переконаннях, а саме не знищувати на вогні альбігойців, а навертати їх в лоно католицької церкви за допомогою тяжких епітимій. Частина альбігойців сховалося в прикордонних землях Арагона, бігли на Схід (безліч осіло в Боснії і Хорватії) або асимілювалися в середовищі різних чернечих орденів і лицарських спілок. Але, тим не менш, ще на початку XIV століття інквізиція старанно працювала в цих місцях.

Дата добавления: 2015-07-13