Закони

Верховенство закону.

Закон - це прийнятий в особливому порядку первинний правововый акт по основних питаннях життя країни, що безпосередньо виражає державну волю й має вищу юридичну чинність.
Ознаки закону можуть бути розділені на: матеріальні і спеціальні правові. Матеріальні ознаки закону характеризують його з точки зору джерела, утримання і значення, а спеціальні правові ознаки відбивають юридичні властивості закону й особливості правотворчої процедури.
По своєму значенню закон є правовим актом первинного характеру, тобто юридичним розпорядженням, що представляє собою відправний початок усієї правової системи держави. “Єдність правового регулювання в країні реально можливо тільки при наявності єдиної правової основи, абсолютної незаперечності вищого юридичного авторитету, чіткої ієрархії правових форм. ”[20]
По своїх юридичних властивостях закон являє собою акт, що володіє вищою юридичною чинністю. Це виражається в тому, що:
а) всі інші правові акти повинні видаватися на основі законів і не суперечити їм;
б) як вище вираження державної влади закони не підлягають контролю або завердженню з боку якогось іншого органа держави крім законодавчих зборів;
в) закони можуть бути скасовані або змінені тільки законами або ж актами, що мають законодавче значення.
І матеріальні, і спеціальні правові ознаки закону тісно пов'язані. Це свідчить про те, що закон, і насамперед Конституція, що займає особливе місце серед всіх інших законів, займає головне місце в системі нормативних актів усієї держави.
Закони утворюють ядро, стрижень правової системи держави. Все це і визначає верховенство закону - найважливішої вимоги законності.
Головна і визначальна роль закону в державі - це не автоматично чинний факт, що існує самий по собі. Оскільки верховенство закону є вираженням законності, від стана якої залежить фактичне положення законів серед інших правових норм. Істотне значення тут мають рівень політико-правової культури і розвитку цивільного суспільства, від якого залежить виконання законів, ступінь досконалості і культури законодавства, ефективність і культура роботи правоохоронних органів.
Верховенство закону - саме вимога законності й один з ознак дійсно правової держави. Тому це повинно дотримуватися в роботі правоохоронних органів. Дотримання цієї вимоги зокрема охоплює такі основні моменти:
а) істотність законодавства - законодавство повинно бути присвячене дійсно вирішальним і корінним питанням життя країни;
б) повнота законодавства - у законах повинні бути з максимальною точністю урегульовані всі питання, що потребують законодавчого рішення;
в) недоторканість законодавства - суворе дотримання вищої юридичної чинності закону, у тому числі неприпустимість видання актів, що суперечать закону;
г) досконалість законодавства по його утриманню - його усталеність, систематичне відновлення й ін.;
д) культура законодавства (юридична досконалість) - його кодифікованість, широка застосування досягнень юридичної техніки, що забезпечує правильне й однакове розуміння законів.
3.2 Конституція
Конституція є основним джерелом державного права країни. Вона закріплює в законодавчому порядку результат визначеного суспільного розвитку.
По змісту Конституція - основний закон країни, що закріплює суспільний і державний устрій, організацію, взаємовідносини і повноваження вищих органів державної влади, основи організації державного керування і судової системи, основні принципи виборчого права і правове положення громадян.
Кожна з Конституцій має специфічні риси, у яких відбилися соціально-політичні, історичні й інші особливості країни.
Конституція займає особливе положення в ієрархії законодавчих і адміністративних актів держави. Форми власності, що закріплюються в ній, організація, повноваження і взаємовідносин державних органів, основи правового положення особистості подають юридичний фундамент для іншого законодавства. Всі інші неконституційні акти повинні відповідати Конституції і її нормам.
3.3 Органи по перевірці відповідності законів Конституції і їхнє значення
Конституційний контроль входить до числа ефективних засобів забезпечення верховенства конституційних розпоряджень, що є головним атрибутом будь-якої демократичної держави. Основне призначення конституційного контролю насамперед у виявленні правових актів і дій державних органів або посадових осіб, що суперечать конституційним розпорядженням, а також у вживанні заходів по усуненню виявлених відхилень. Практично конституційний контроль виник там і тоді, де і коли почали з'являтися закони, іменовані конституціями. Як і інші закони, конституції потребували гарантії їхнього реального виконання усіма в умовах конкретних держав. Спочатку передбачалося, що цю функцію в змозі успішно виконувати органи законодавчої влади, оскільки вони приймають конституції і грають вирішальну роль у законотворчості. Передбачалося також, що в даній сфері можуть бути ефективними і зусилля виконавчих органів.
Де-не-де до конституційного контролю стали залучати суди. Прийнято вважати, що вперше це відбулося в США. Там ще в 1803 р. федеральний Верховний Суд визнав, що в нього є право повідомляти суперечними Конституції США будь-які закони, прийняті органами законодавчої влади в країні. Оголошення закону таким означало й означає в наші дні, що він не повинний застосовуватися, у першу чергу судами. Іншими словами, до контролю за дотриманням Конституції були “залучені” суди. Вони стали доповнювати те, що робилося або повинно було робитися органами законодавчої і виконавчої влади. У інших країнах відношення до такого контролю було дуже стриманим.
Лише в останні 40-45 років доцільність притягнення судової влади до здійснення конституційного контролю була визнана в багатьох країнах. Це відбувалося в міру тог, як долався острах заподіяння збитку авторитету законодавчих і виконавчих органів тим, що їхні дії виявляться під судовим контролем. Звичайно, у процесі впровадження здійснюваного судами конституційного контролю було знайдено чимало оригінальних рішень, що відбивали специфіку відповідних країн і рівень культури, що там сформувався. Проявилося це як у неоднаковому наповненні змісту поняття “конституційний контроль”, так і в найменуванні останніх. Наприклад, у Франції дана функція покладена на орган, іменований Конституційною Радою, в Австрії, Італії і Німеччини - на спеціально створені конституційні суди, у Бельгії - на Арбітражний Суд. У більшості країн, де конституційний контроль є прерогативою судової влади, цією справою займаються вищі інстанції загальних судів, звичайно верховні суди.
4. Права і свободи людини у системі цінностей
Верховенство закону розуміє не тільки пріоритет закону як різновиду нормативно-правового акта у відношенні підзаконних актів, скільки широкий аспект прав і свобод, закріплених за членами суспільства чинним законодавством. У правовій державі будь-яке обмеження прав людини неприпустиме. Більш того вона зобов'язана послідовно і точно забезпечити реалізацію цих прав і захищати їх. У цьому зв'язку принципове значення набуває проблема правової рівності в різноманітних сферах життя суспільства і держави. Її рішення припускає створення державою надійних гарантій, що забезпечують таку рівність.
Перелік прав і свобод людини і громадянина, властивий правовій державі, утримується в міжнародних актах. Це насамперед Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, прийнятий на ХХI сесії Генеральної Асамблеї ООН 16 грудня 1966 р.
Перелік прав і свобод, проголошених у зазначених актах закріплений і гарантований у конституціях правових держав. Особливе значення в них надається юридичній захищеності особистості, що немислима без презумпції невинності. Презумпція ж невинності означає, що справді демократична держава визнає, що всі питання, пов'язані з винністю або невинністю громадян у вчиненні того або іншого злочину, варто вирішувати тільки в судовому порядку. Більш того, при розгляді кримінальних справ по яким може бути винесений смертний вирок, громадянин вправі потребувати, щоб його судив суд присяжних.
Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята ООН у 1948 році складається з 30 статей. У ній проголошується, що "усі люди народжуються вільними і рівними по своїй гідності і правам. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один одного в дусі братерства". Далі в ній указується на неприпустимість жорстокі, що принижують людську гідність, відношення і покарання. У статті 6 Декларації признається право кожної людини на визнання його правосуб'єктності, тобто надання людині можливості одержувати права і здійснювати обов'язки, передбачені законодавством.
Декларація також проголошує, що ніхто не може бути підданий довільному арешту, затримці або вигнанню, що кожна людина має право на рівний захист закону, на гласний, справедливий і безсторонній суд. У Декларації також указується на неприпустимість довільного втручання в особисте і сімейне життя громадян, зазіхання на недоторканність їхнього житла, таємницю кореспонденції і т.п. Вона закріплює й інші права і свободи людини, що повинні бути визнані і шануватися всіма державами (свобода думки, совісті і релігії, свобода пересування в межах кожної держави, право захистку в інших країнах, право на працю, на рівну оплату, право на вільний вибір професії, право на захист від безробіття, право на створення профспілок і т.д.). Політичний і ідеологічний плюралізм - відмітна ознака правової держави. Без такого плюралізму воно просто немислимо. Функціонуючи в умовах такого плюралізму, різноманітні соціальні сили в особі своїх політичних організацій ведуть боротьбу за владу в державі цивілізованими методами, у чесному політичному протиборстві зі своїми супротивниками. Ідеологічний плюралізм забезпечує їм можливість вільно викладати свої програмні установки, безперешкодно проводити пропаганду й агітацію на користь своїх ідеологічних концепцій. [21]
Політичний і ідеологічний плюралізм є вираженням і уособленням демократизму товариства, дозволяє кожному його члену самому вирішувати питання про свою схильність до тієї або іншої політичної організації, і ідеологічної упередженості. Звідси стає зрозумілим, чому держава не повинна нав'язувати суспільству якусь одну ідеологію або створювати перевагу для тієї або іншої політичної організації.
Усі права і свободи, перераховані в Декларації, повинні бути реально забезпечені в державі. Це досягається насамперед прийняттям і проведенням у життя різноманітних законодавчих актів, що закріплюють їх у відповідній сфері суспільних відносин. У числі міжнародних документів про права людини також варто зазначити Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Конвенцію про права дитини. [22] Щодня у світовому співтоваристві відбуваються масові порушення прав і свобод людини - це злочини геноциду, різноманітні засоби расової дискримінації, злочини апартеїду, військові злочини, а також злочини проти людства.
5. Взаємні обов'язки і відповідальності особистості і держави. Соціальна і юридична захищеність особистості

Дата добавления: 2015-08-31