Методика розрахунку

ВСТУП

КУРСОВА РОБОТА

на тему: «Удосконалення системи прогнозування та планування діяльності підприємства в сучасних умовах»

Виконавець студент групи ЕП-10-м		Майковська М.В.
Керівник доц., к.е.н.		Яровенко Т.С.

2012
ЗМІСТ

ВСТУП.. 3

1 МЕТОДИКА РОЗРАХУНКУ.. 6

2 ПРАКТИЧНА ЧАСТИНА.. 15

2.1 Розрахунок виробничої програми. 15

2.2 Розрахунок необхідної кількості обладнання. 16

В умовах ринку ціноутворення є дуже важким процесом і підлягає впливу багатьох факторів. Ще недавно рішення стосовно цін, приймались виходячи з витрат виробництва та рентабельності, але роки економічних реформ в Україні змінили цей процес, бо відбулось зростання цін на електроенергію, сировину та матеріали, загострення конкуренції, зниження споживчої спроможності, інфляція, що зумовило використання нових методів для пошуку шляхів зменшення собівартості продукції.

Актуальність роботи полягає в тому, що із зростанням ринкових тенденцій в економіці з’ясувалось, що далеко не кожне підприємство у змозі правильно визначити перспективні шляхи зменшення собівартості. Виходячи з вищевикладеного, поточне завдання полягає у визначенні цих шляхів, що дасть змогу підприємству підвищити свою конкурентоспроможність.

Одним з найважливіших показників ефективності діяльності підприємства, який комплексно характеризує використання всіх ресурсів, а саме, матеріальних, трудових та фінансових є собівартість продукції. Відповідно до національних стандартів бухгалтерського обліку собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) включає виробничі витрати і складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), реалізованої протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат [1]. Вона є базою ціни продукції (її нижньою межею для виробника), визначає економічну ефективність впровадження нової техніки, доцільність та вірогідність виробництва різних видів продукції. Для правильного використання та аналізу данного показника необхідно знати його економічну природу, особливості формування, склад виробничих витрат та шляхи їх зниження. На сьогоднішній день існують різні методи формування собівартості продукції в залежності від мети та подальшого використання даного показника. Вагомий внесок у вивчення питання управління собівартістю внесли такі науковці, як: Л.В. Нападовська, І.А. Басманов, В.Б. Івашкевич, Ф.Ф. Бутинець, С.Ф. Голов, Н.М. Грабова, В.М. Добровський, Л.В. Гнилицька, М.А. Вахрушина, К. Друрі, Т.П. Карпова, М.С. Пушкар, А.Ю. Соколов, Дж. Фостер, Ч.Т. Хорнгрен, М.Г. Чумаченко, В.В. Сопко, В.Г. Швець. Для формування собівартості продукції, відповідно до поставлених завдань на підприємстві, необхідно систематизувати і узагальнити існуючі підходи щодо складу собівартості та визначення резервів її зниження.

Вихідною основою собівартості є витрати підприємства. Проте, на відміну від витрат, у категорії собівартості відображаються не тільки взаємозв’язки і залежності, які стосуються переважно процесу виробництва, а також обігу споживчих вартостей.Виникає необхідність розробки загальних підходів, економічно обґрунтованих принципів формування собівартості. Суттєвим є і те, що перелік витрат, які включаються до собівартості продукції (робіт, послуг), повинно визначати саме підприємство відповідно до економічної сутності понесених витрат і загальних принципів бухгалтерського облік.

Собівартість є основою визначення цін на продукцію. Її зниження приводить до збільшення суми прибутку та рівня рентабельності. В умовах переходу до ринкової економіки роль і значення зниження собівартості продукції на підприємстві різко зростають. Зниження витрат – перший крок до управління собівартістю.

З економічних і соціальних позицій значення зниження собівартості продукції для підприємства є в наступному:

− у збільшенні прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, а, отже, у появі можливості не тільки в простому, але й розширеному виробництві;

− у появі можливості для матеріального стимулювання працівників і рішення багатьох соціальних проблем колективу підприємства;

− у поліпшенні фінансового стану підприємства й зниження ступеня ризику банкрутства;

− у можливості зниження продажної ціни на свою продукцію, що дозволяє значною мірою підвищити конкурентоспроможність продукції й збільшити обсяг продажів;

− у зниженні собівартості продукції в акціонерних товариствах,що є гарною передумовою для виплати дивідендів і підвищення їхньої ставки.

Для вирішення проблеми зниження витрат виробництва і реалізації продукції на підприємстві повинна бути розроблена загальна концепція (програма), що повинна щорічно коректуватися з обліком обставин, що змінилися на підприємстві. Ця програма повинна носити комплексний характер, тобто повинна враховувати всі фактори, які впливають на зниження витрат виробництва і реалізацію продукції.

Досвід економічно розвинених країн світу показує, що рівень ефективності та конкурентоспроможності галузі залежить від швидкості запровадження у виробництво новітніх інноваційних технологій, залучення та раціонального використання інвестиційних ресурсів, а також сили та розгалуженості інтеграційних зв’язків сільськогосподарських підприємств з іншими структурними ланками ланцюжка “ресурси – кінцева продукція”.

У період глобалізації світової економіки та загострення конкурентної боротьби об’єднання підприємств і організацій за регіональним і галузевим принципом, що пов’язані процесом виробництва певної продукції, їхня злагоджена робота, а також підтримка з боку держави, буде сприяти створенню інноваційних виробничих кластерів. Як наслідок ми отримаємо продукцію, здатну успішно конкурувати на світовому ринку і надавати економіці України нових імпульсів у розвитку.

На зниження собівартості продукції впливають фактори, які як залежать від самого підприємства, так і не залежать від нього. До числа основних груп факторів відносяться наступні: зміна обсягу і структура виробництва продукції; підвищення технічного рівня виробництва; поліпшення організації виробництва й праці та інші фактори.

Встановлено, що в економічній літературі розрізняють такі поняття, як фактори, чинники і резерви зміни показників діяльності підприємства. Фактори – рушійна сила будь-якого процесу, яка визначає характер явища і результат. Чинники – технікоекономічні умови, під впливом яких змінюються показники діяльності підприємства, зокрема, абсолютна величина чи рівень витрат на виробництво одиниці продукції. Економічні чинники найповніше охоплюють всі елементи процесу виробництва – засоби, предмети праці і саму працю. Вони відображають основні напрями роботи колективу підприємства: підвищення продуктивності праці, впровадження сучасної техніки і технології, краще використання обладнання, здешевлення заготівлі і краще використання предметів праці, скорочення адміністративних, збутових та інших накладних витрат, скорочення браку та ліквідацію невиробничих витрат та втрат. Чинники зниження собівартості – причини, рушійні сили, що призводять до зменшення витрат, а також умови, в яких вони діють. Резерви – кількісно вимірювані можливості економії ресурсів, які можна виявляти на різних стадіях життєвого циклу виробів у процесі їхнього виробництва. Резерви як економічна категорія є комплексним поняттям, що включає в себе можливості збільшення виробництва продукції та можливості зниження витрат на основі удосконалення використання ресурсного потенціалу – трудових, сировинних, паливно енергетичних, природних, фінансових та інших видів ресурсів.

Шляхи зниження витрат на виробництво – конкретні заходи за резервами зниження витрат в окремих галузях матеріального виробництва. Вважаємо, що задля підвищення ефективності цінової політики слід зосередити увагу на детальнішому вивченні чинників, резервів і шляхів зниження витрат виробництва. Встановлено, що в галузях матеріального виробництва на економію ресурсів здійснюють вплив такі групи техніко-економічних чинників: підвищення технічного рівня виробництва; зміна відносних розмірів амортизаційних відрахувань; вдосконалення організації виробництва та праці; зміна обсягу виробництва; зміна структури (номенклатури та асортименту) продукції; галузеві та інші чинники.

На підприємствах перелік чинників може змінюватися і доповнюватися з урахуванням специфіки та умов виробництва. Перелік чинників повинен бути досить повним, охоплювати всю сукупність умов, що спричинили зміни витрат, які формують витрати на виробництво продукції. Випадкові причини та чинники, що істотно не впливають на величину витрат, до переліку не вносяться.

Існують дві групи причин розрахунку собівартості:

1. Дані про собівартість незавершеного виробництва і готових продуктів необхідні для формування фінансової (бухгалтерської) звітності.

2. Калькуляція собівартості необхідна для:

- планування діяльності підприємства;

- контролю виконання планів;

- ухвалення управлінських рішень, оскільки на основі даних про собівартість формується асортиментна і цінова політика.

Класифікація методів розрахунку собівартості

1. Попроцесний метод. Застосовується на підприємствах, які працюють в безперервному режимі. Класичний варіант попроцесного методу застосовується в галузях з масовим типом виробництва, який характеризується:

- нетривалим виробничим циклом;

- наявністю єдиної характеристики для всієї продукції;

- обмеженою номенклатурою продукції;

- повною відсутністю або незначними об`ємами напівфабрикатів і незавершеного виробництва.

Прикладами такого виробництва є добувні галузі, транспорт і енергетика. Об`єкт обліку витрат і калькуляції – кінцева продукція. Таким підприємствам потрібні великі вкладення для продовження роботи в перспективі, а також для поточної підтримки виробництва. Вкладення носять ризиковий характер.

Найпростіший тип масового виробництва представлений енергетичними підприємствами і характеризується відсутністю запасів готової продукції. У таких випадках використовується простий однокроковий спосіб калькуляції собівартості. Собівартість одиниці продукції визначається діленням повної суми витрат за період на кількість одиниць продукції, проведеної за цей період:

(1.1)

де С – собівартість одиниці продукції;

Z – сукупні витрати за період;

X – кількість одиниць проведеної продукції (шт., км і так далі).

Існує невелика кількість підприємств, які задовольняють чотирьом основним вимогам. Для них використовується спосіб простої двоступінчатої калькуляції, що передбачає виділення в обліку виробничих і невиробничих витрат. Виробничі витрати відносяться на всю проведену готову продукцію, а невиробничі вважаються витратами періоду і відносяться на продукцію реалізовану.

,

де Z_ВВ – виробничі витрати;

Х_ГП – кількість одиниць готової продукції, проведеної за період;

Z_НЕВР – невиробничі витрати періоду;

Х_РП – кількість одиниць продукції, реалізованої за період.

Даний варіант обчислення собівартості дозволяє визначити собівартість реалізованої продукції і оцінити запаси виготовленої в даному періоді, але нереалізованої продукції.

Спосіб одно- і двоступінчатої калькуляції використовується в тих калькуляціях, де технологічний процес організований у вигляді безперервної діяльності при нетривалому виробничому циклі. Якщо технологічний процес організований у вигляді ланцюжка окремих етапів, технологічно і організаційно відособлених, виробництво на окремих етапах може здійснюватися з різним ритмом, тоді виникають залишки напівфабрикатів при передачі з одного підрозділу в інший.

2. Попередільний метод. Даний метод застосовується в галузях і на підприємствах, де продукція в ході технологічного циклу послідовно проходить декілька стадій.

Переділ – це змістовно і просторово відособлена сукупність технологічних операцій, що становить частину повного технологічного процесу виготовлення кінцевої продукції. В результаті кожного переділу виходить напівфабрикат, який може бути переданий по технологічному ланцюжку для подальшої обробки або реалізований на сторону.

Особливостями масового типу виробництва є невелика номенклатура виробів, які випускаються у великих кількостях, вузька спеціалізація робочих місць, високий рівень устаткування і автоматизації. Різновид масового типу виробництва – потокове виробництво (целюлозно-паперова, прядильна, металургійна, хімічна і нафтохімічна промисловість).

Виробництво на всіх стадіях технологічного процесу ведеться незалежно від інших, тому між переділами можуть виникати значні об`єми напівфабрикатів – продуктів одного переділу, переданих в наступний переділ, але не використаних там протягом звітного періоду. Така особливість організації виробництва обумовлює вибір як об`єкт калькуляції не кінцевого продукту, а продукту кожного переділу. Об`єкт обліку – окремий переділ.

Якщо усередині переділу цикл виготовлення виробу невеликий і в кінці звітного періоду немає внутрішньоцехового незавершеного виробництва, для обчислення собівартості можна використовувати метод простої багатоступінчатої калькуляції. Він є продовженням простої двоступінчатої калькуляції. Виробничі витрати, вироблені за звітний період в кожному переділі, відносяться на продукцію, випущену в рамках цього переділу, а невиробничі витрати відносяться на реалізовану продукцію. У багатьох масових виробництвах особливістю процесу є введення основних матеріальних витрат лише на початку процесу, тобто в першому переділі. В аналітичних цілях доцільно вести облік матеріальних витрат окремо, а по переділах враховувати лише витрати праці і загальновиробничі витрати, тобто додані витрати. Коли всі подальші стадії додають продукту вартість в результаті його обробки, можна використовувати метод калькуляції витрат по стадіях обробки.

Для розподілу витрат між готовою продукцією переділу і незавершеним виробництвом був розроблений метод умовних одиниць. Згідно даного методу, кожен об`єкт калькуляції розглядається як сукупність двох умовних одиниць: основних матеріальних витрат і доданих витрат. Величини цих умовних одиниць в грошовому виразі визначаються або шляхом нормування, або шляхом ділення фактичних витрат на кількість вироблених умовних одиниць за будь-який період часу. Продукція, вироблена в рамках одного переділу, складатиметься з продукції готової, переданої в наступний переділ, і виробів, ще не закінчених з погляду технологічного процесу, але вже початих, в яких вже вкладені деякі витрати.

Оцінка такого незавершеного виробництва ведеться експертним шляхом з урахуванням завершеності по матеріалах і доданих витратах окремо. Результат виходить в умовних одиницях (перший етап розрахунків). Після процентної оцінки ступеня незавершеності продукції визначається вироблення за період або шляхом множення на нормативну вартість умовної одиниці, або діленням повної суми витрат на кількість умовних одиниць виготовлення (другий етап розрахунків). Це дозволяє оцінити як виготовлення готової продукції, так і об`єм незавершеного виробництва на момент закінчення періоду шляхом множення кількості умовних одиниць виготовленняна вартість однієї умовної одиниці (третій етап розрахунків).

3. Позаказний метод. Даний метод калькуляції собівартості застосовується на підприємствах з одиничним або серійним типом виробництва, де випускається унікальна продукція на спеціальні замовлення. Він застосовується в найбільших судо-, авіа-, машинобудівних концернах, в малому бізнесі – при виробництві меблів, візитних карток, при наданні аудиторських послуг.

Особливості одиничного або серійного виробництва:

- широка номенклатура продукції при невеликій кількості виробів кожного найменування (в одиничному виробництві об`єм партії – одна одиниця);

- використання спеціально розроблених на даному підприємстві форматів обліково-управлінської документації – карток замовлень, калькуляційних карток, супровідних листів і т. д.;

- застосування універсального технологічного устаткування.

Серійне виробництво – це виготовлення заздалегідь обумовленої кількості технологічно ідентичних виробів, виконуване одночасно або послідовно протягом обмеженого проміжку часу. Якщо тривалість періоду виготовлення серії невелика, то серію можна розглядати як замовлення.

Замовлення – це особливим чином оформлена вимога клієнта виробникові виготовити виріб з певними характеристиками. Форму бланка-замовлення підприємство розробляє самостійно. Обов`язковими реквізитами є номер замовлення, характеристика продукту, термін виконання і вартість замовлення.

Суть позаказного методу обліку витрат і обчислення собівартості полягає у віднесенні прямих витрат в розрізі заздалегідь встановлених статей калькуляції на окремі замовлення і розподілі непрямих витрат по замовленнях відповідно до встановлених ставок розподілу. Об`єкт обліку витрат і калькуляції – окреме замовлення.

Замовлення на виготовлення продукції вважається виконаним, якщо товар відвантажений покупцеві; послуга вважається наданою, коли клієнтом підписаний акт виконаних робіт. Виручка реєструється в мить, коли представлені певні документи – акти, свідоцтва про передачу товару перевізникові. Якщо цього не відбулося протягом звітного періоду, замовлення вважається у складі незавершеного виробництва на кінець періоду. Оцінка такого незавершеного виробництва ведеться за допомогою карток замовлень. У картці фіксуються витрати, зроблені у зв`язку з виготовленням даного замовлення в розрізі встановлених статтею. Разом з відпусткою матеріалів в картці реєструється час основних робочих, витрачений на дане замовлення, і відповідні цьому періоду часу суми витрат на оплату праці. Якщо в організації прийнята калькуляція за повними витратами, то до сум прямих витрат необхідно додати виробничі накладні витрати за нормативними ставками.

Суми основних і накладних витрат, віднесених на замовлення, за якими ще не можна визначити реалізацію до кінця звітного періоду, формують об`єм незавершеного виробництва. Якщо організація вибирає як базу розподілу загальновиробничі витрати основних матеріалів, то суми накладних витрат, віднесених на замовлення, у будь-який момент часу сильно залежатимуть від темпів відпущення цих матеріалів на виготовлення замовлення. У випадках, коли матеріали відпускаються відразу майже в повному об`ємі, накладні витрати можна нараховувати в максимальних сумах, навіть якщо робота над замовленням тільки почалася.

Якщо на кінець звітного періоду у виробництві опиняється велика кількість ледве початих замовлень, на них (і, відповідно, на об`єм запасів) буде віднесена істотна частина загальновиробничих витрат, що приведе до значної величини фінансового результату. Ефект виходить більш вираженим, коли, відповідно до прийнятої облікової політики, на замовлення розподіляються не тільки загально виробничі, але й загальногосподарські витрати.

4. Партіонний (післяопераційний) метод. Різновидом позаказного методу є партіонна (післяопераційна) калькуляція. Партіонна калькуляція застосовується там, де окремі одиниці випуску, оформлені як замовлення, в процесі свого виготовлення проходять декілька стадій виробництва (операцій), причому для кожної одиниці набір стадій може бути індивідуальним, а частина операцій – загальною для всіх виробів.

Прикладом такого виробництва є виготовлення меблів на замовлення. Підприємство виготовляє стандартні модулі – тумбочки, шафи, полиці, які, відповідно до побажань клієнта, піддаються різним видам обробки, оснащуються різними фасадами, фурнітурою і аксесуарами. Таким чином, ціна замовлення визначається як сума вартостей окремих модулів і витрат, які підприємство понесло на всіх операціях, відповідно до специфікації.

5. Облік витрат за функціями. Дану систему обліку витрат застосовують організації, які випускають великий асортимент продукції різними партіями. Суть методу полягає в співвідношенні витрат з певними функціями, які здійснюються на користь виробництва, і реалізації того або іншого виду продукції.

Зниження собівартості продукції є одним з найважливіших напрямків підвищення ефективності виробництва, конкурентоспроможності продукції і підприємства.

При незмінних цінах зниження собівартості одиниці продукції рівнозначно збільшенню на таку ж величину прибутку. Чим менше величина собівартості продукції, тим більше можливостей у підприємства за рахунок зниження цін стимулювати попит та підвищувати конкурентоспромjжність своєї продукції, збільшувати прибуток [4].

Собівартість кожного виробу повинна контролюватися на всіх стадіях його життєвого циклу.(5)

Зниження собівартості за групами факторів підвищення технічного рівня виробництва, удосконалення організації виробництва і праці розраховується в розрізі кожного заходу з допомогою формули 1.2:

(1.2)

де ∆С – економія поточних витрат;

С1, С2 – поточні витрати на одиницю продукції, до та після впровадження заходів;

N – обсяг продукції в натуральних одиницях, виготовленої з моменту впровадження заходів до кінця року.

При збільшенні обсягу виробництва продукції відбувається відносне зменшення умовно-постійних витрат, що розраховується за формулою 1.3:

(1.3)

де С_У – сума приведених умовно-постійних витрат в базовому періоді;

∆N – приріст товарної продукції в плановому періоді у процентах.

Зміна асортименту та номенклатури продукції може впливати як у бік зменшення, так і підвищення собівартості товарної продукції. Зниження собівартості продукції має місце при збільшенні питомої ваги продукції з низькими витратами на виробництво та реалізацію в загальному обсязі виробництва. І навпаки, збільшення питомої ваги продукції з високими витратами на виробництво і реалізацію призводить до зростання собівартості товарної продукції [6].

В умовах високих темпів інфляції зміна собівартості продукції повинна визначатися у порівняних грошових одиницях (формула 1.4):

(1.4)

де С_U – зміна собівартості в плановому році порівняно з базовим, %;

С_ПЛ, С_БАЗ – собівартість одиниці продукції, відповідно, в плановому та базовому роках.

Дата добавления: 2015-08-31