Перехід на унію західноукраїнських єпархій Закарпаття і Галичини

На початку XVII ст. Мукачівським єпископом був Сергій. За нього відвідував Мукачівську єпархію перемишельський єпископ Крупецький та намагався поширити тут унію. Згідно з відомостями, він знайшов був чимало симпатиків між духовенством, але народ спротивився всяким новаторствам і так ця перша спроба була неуспішна. Наступним єпископом, про якого відомо, був Іван Григорович. Відомий він з того, що перший почав запроваджувати народні школи при церквах. Прикладом для цього були єзуїти, що засновували свої школи і які завдя­чували ним свої успіхи. Зявились на Закарпатті, вони відразу заснували свою школу в Гуменному у 1612 році, а у в 1633 році перенесли її до Ужгорода. Єпископ Григорович помітив, що школа є дуже важливою справою, і перехопив цю ідею для своєї Церкви. За цього єпископа унія ще не мала великого успіху на Закарпатті [16, с. 88].

Наступником Івана Григоровича був Василь Тарасович. Він керував єпархією на Закарпатті з 1634 по 1648 роки. Він зразу став прихиль­ником унії і ввійшов у таємні зв’язки з латин­ським єпископом. Однак приєднати єпархію до унії не було легко. Князь Ракочій, кальвініст і великий ворог латинства, наказав його заарештувати в 1646 році і, хоч випустив його з в’язниці, проте під умо­вою, що не буде мати зв’язків з галицькими єпископами, а вкінці його взагалі прогнав із Закарпаття [16, с. 90].

Незважаючи на ті переслідування, мукачівське духо­венство зібралося 24 квітня 1646 року на собор в Ужгороді під проводом егерського єпископа Якушича, і 63 священики погодились прийняти унію. За умову поставили непо­рушність свого обряду, вільний вибір єпископів і зрівняння в правах з латинською Церквою. На цьому соборі вибрано також нового єпископа Партенія Петровича, синкела попереднього єпископа. Партеній після виборів негайно визнанав католицьку віру перед угорським примасом Ліптаєм, але на свя­чення поїхав до Білгороду і прийняв хіротонію від пра­вославного єпископа Шимоновича. Такими діями Партеній думав забезпечитись від переслідувань каль­віністів. У січні 1652 році він скликав собор в Ужгороді для приєднання цілої єпархії до унії. Але справа не була простою. По-перше, його Рим як єпископа не признавав через те, що по визнанню католицької віри він прийняв свя­чення від православної ієрархії, а по-друге, велика части­на духовенства, особливо семигородського, не була схильна приєднуватися до Уніатської Церкви. Все ж таки на цьому соборі прий­няло унію близько 400 священиків, що представляли понад 300 церков. Василіанські монастирі теж усі, за винятком Грушівського, перейшли на унію. Але православними лишилася більшість: понад 450 священиків, в основному з Мармарощини. Мармарощина прий­няла унію в 1721 року, п’ятдесят років після того, як перестав існувати Грушівський монастир – захист православ’я. Справа єпископа Партенія затягну­лася в Римі до 1655 року, і тільки тоді Рим надав йому повну юрисдикцію [16, с. 93].

Після смерті Партенія велика небезпека загрожувала Уніатській Церкві на Закарпатті. В Римі мали на меті скасувати Мукачівське єпископство, а вірних і церкви віддати під протекторат латинських єпископів. Цей період був важким для Уніатської Церкви. Митрополитом тоді був Коленда, а з ним Рим мав багато проблем через непорозу­міння з василіанами. Сам єпископ зробив нерозумний крок, віддавши свої церкви на Спіші (на кордоні з Словаччиною) під юрисдикцію латинському єпископові [38, с. 88].

Митрополит Жоховський порадив Римові призначити мукачівським єписко­пом Йосифа де Камілеса. Отже, в 1690 році по смерті єпископа Ратошинського Рим призначив єпископом Камі­леса. І цей вибір Жоховського був вдалий. Камілес невтомно працював для своєї єпар­хії, головним чином над піднесенням освіти і будівництвом шкіл. Своїх богословів направляв на навчання до відомих європейських богословських шкіл. Також його вихованці були визначними церковними і громадськими діячами Закарпаття, як наприклад Ольшавський, Бачинський та інші. Дуже важливим його досягненням був декрет, який звільняв священиків від пан­щини, його єпископ Камілес у цісаря Леопольда. Це в великій мірі вплинуло на священиків у сусідній Мармарощині, які захотіли перейти на унію. Частина з них перейшла в 1716, а інші 1721 року [38, с. 90].

Перемишльська єпархія перейшла на унію швидше, а ніж Закарпаття і майже відразу цілою єпархією.

Перемишльською єпархією керував наприкінці XVII століття Інокентій Винницький (1680-1700). Луцька і Перемишльська єпархії були двома найбільшими і найвпливовішими у цілій митрополії. Перемишльська єпархія нараховувала близько півтори тисячі парафій і понад один мільйон вірних. Як відомо, перемишльські єпископи виконували аж до кінця XV ст. свою юрисдикцію над закарпатськи­ми церквами. Єпископами Перемишля були три єпископи з роду Винницьких: Антон, православний єпископ (1650), що був пізніше київським митрополитом (1667-1679), Інокентій, а після нього його брат Юрій (1700-1708), пізніше мит­рополит (1708-1713). Інокентій Винницький відразу після свого обрання на єпископа проявив ініціативу приєднатися до Уніатської Церкви. В 1681 році у Варшаві, разом із Шумлянським, таємно визнав католицьку віру. У тому була велика заслуга Жоховського, адже йому вдалося переконати не лише Винницького, але й архимандритів Угнівського та Овруцького монастирів, переконати в тому, що унія — це не ополячення чи латинізація, але окрема націо­нальна Церква. Однак Винницький розумів, що приєднати цілу єпархію без належного приготування не буде легко. Тому він десять років невтомно працював: упорядкував василіанські монастирі, обговорював з’єднання з Римом на єпархіальних конференціях і, коли вважав, що духовенство та ввесь народ належно підготовлені до цього, перейшов привселюдно з цілою єпархією до Уніатської Церкви в 1692 році. Через рік рефор­мував василіанський чин у своїй єпархії, переконав василіан прийняти реформу Рутського та обрати своїм архимандритом його брата Варлаама Винницького [4, с. 27].

1694 році єпископ Винницький провів єпархіальний синод в Самборі, на якому приєдналося до унії ще 22 деканати, котрі до цього часу були пра­вославними, та провів ряд корисних реформ. На тому синоді відновлено також єпархіальну капітулу, що мала пома­гати єпископові в управі єпархією. Помер Винницький у Львові 24 лютого 1700 року.

Минуло більше як сто років від Собору в Бересті до того часу, коли Львівська єпархія прийняла унію. Хоч Балабан, то­дішній львівський єпископ, був одним з перших, що працювали над приєднанням Київської Церкви до Риму, проте перед самим собором змінив свій погляд і став одним з прихильників православ’я. Його наслідник Єремія Тиссаровський (1608-1641), незважаючи на всі намагання Іпатія Потія приєднати Львівську єпархію до Уніатської Церкви, зумів втримати владу у Львові в своїх руках. Після Тиссаровського львівським єпископом був Арсеній Желіборський (1641-1658), а після нього його брат Атанасій Желіборський (1658-1667). Після смерті Атанасія відбувалося протистояння між Ставро­пігією, яка вибрала єпископом Євстахія Свистельницького, і партією, яку підтримав королівський двір і яка вибрала Йосифа Шумлянського. Все ж таки Свистельницький керував єпархією і тільки після його смерті Шумлянський став єпископом Львівської єпархії (1676-1708). Разом з Вин­ницьким він склав у Варшаві акт визнання католицької віри, але з привселюдним переходом до Уніатської Церкви не поспішав. Крім того, він у 1689 році намагався випросити у московського патріарха Якима відновлення Галицької митрополії. В 1696 році Шумлянський ще раз висловив намір приєднатися до Уніатської Церкви. І згодом, після кількох років невтомної праці, в 1700 році перейшов з цілою єпархією на унію [4; с. 30].

Залишилася ще Львівська Ставропігія, що не перейшла на унію разом з єпископом, і тільки після смерті Шумлянського також і вони приєднуються до уніатів. Наступного 1709 року папа Климент окремим декретом забезпечив Став­ропігії давні її права та підпорядкував безпосередньо собі.

Порівняно з іншими єпархіями Луцька єпархія була від самого початку місцем найзавзятішої боротьби між уніатами і православними, її ієрархом в часі унії був Кирило Терлецький, один з головних захисників унії. Але в Луцькій єпархії також жив і князь Острозький, тут розташовувалася розміщена й Острозька Академія, де гуртувалися найздібніші пра­вославні полемісти. Після смерті Терлецького єпархія залишилася без єпископа і тільки митрополиту Рутському вдалося призначити єпископом в Луцькій єпархії Єремію Почапівського (1621). Артикулами Владислава IV признано цю єпархію православною. Через рік прийшов сюди православний єпископ Атанасій Пузина (1633) і після смерті Почапівського почав керувати цілою єпархією. Після єпископа Пузини в XVII ст. керували єпархією ще такі єпископи: Йосиф Чапліц (1651), Діонізій Балабан (1656), Гедеон Святополк-Четвертинський (1660), Атанасій Шумлянський (1684) і Діонисій Жабокрицький (1700). Також на Луцьку єпар­хію призначали уніатських єпископів, хоч вони ніякої влади не виконували і в єпархії не проживали. Так, титул луць­ких єпископів носили: Никифор Лосовський (1637), Прокіп Хмельовський (1660) та митрополити Коленда, Жоховський і Зеленський. З усіх парафій в єпархії лише близько ста притримувалися унії і з ними також сім монастирів, всі інші були під юрисдикцією православних єпископів [6, с. 34].

В 1702 р. Луцький єпископ Діонисій Жабокрицький перейшов з цілою єпархією на унію. Це дуже розлютило московського царя Петра І, так що він наказав єпископа ув’язнити та в кайда­нах вислати до Москви, де він 1715 році помер. Після ув’яз­нення Жабокрицького управу єпархії тимчасово перей­няв василіанин Кирило Шумлянський. Він дуже швидко увійшов в порозуміння з православними і отримав від київського митрополита дозвіл на керівництво Луцькою єпархією. На протест папи і польського короля Августа II він не знайшов підтримки в духовенства та народу і після смерті Жабокрицького призначено нового уніатського єпископа Йосифа Виговського (1716-1730) [6; с. 38].

Таким чином, під кінець XVII і на початку XVIII ст. уніатська Церква об’єднала всі єпархії на Правобережжі, в Галичині і на Закарпатті.

3.3 Шлях Львівської Єпархії до церковної унії (кінець XVII століття-початок XVIII століття)

Окремо розглянемо шлях єпископа Йосифа Шумлянського та його Львів­ської єпархії до церковної унії, що був важким і суперечливим. Тому й нагода об’єднання Перемишльської єпархії з Римським Престолом в 1692 році була втрачена для Шумлянського. Також, він ще в 1693 році повинен був стати православним єрархом, запевняючи листом мо­сковського резидента в Польщі, та московського патріарха Адріана про своє православ’я. Тим часом, після з’єднання Перемишльської єпархії, також інші кола почали цікавитися Львівською єпархією. Польський ко­роль Ян Собєський пригадував Шумлянському, що вже настала пора вийти з укриття та проголосити своє з’єдинення публічно. Шумлянський знову виявив «добру волю». Він написав до митрополита Жоховського, а цей повідомив Ватикан, що обидва Шумлянські, Йосиф і Атанасій, готові на найближчому сеймі приступити до поєднання. Одночасно він просив про детальні вказівки щодо цього. Про те цього разу справа успіхом не увінчалася і митрополит Жоховський помер так і не довівши цієї справи до успішного завершення. В 1693 році король і нунцій (у 1694 році), почали наполягати, щоб Шумлян­ський вийшов із свого двозначного становища. Нунцій доручив львівському ректорові пап­ської вірменської семінарії, щоб той проконтролював цю справу, з уваги на його дружні стосунки з Шумлянським [16, c. 116].

В квітні 1694 року священик Вота повідомив Римський Престол, що Шумлянський вже готовий до з’єднання. В липні король вислав окремий лист, яким заохочував шляхту, духовенство та братства Львівської єпархії, щоб пришвидшили справу з’єднання. Тому Шумлянський скликав на 16 груд­ня з’їзд до Львова. Про цей з’їзд маємо сьогодні три звіти учасників, як з католицької, так і з православної сторони. В основному ці звіти тотожні. Православний звіт, однак, різниться тим, що в ньому не говориться про намір Шумлянського відносно з’єднання. Можливо, що цей звіт був написаний згодом якимось прибічником Шумлянського, щоб заспокоїти підозріння митрополита київського Ясинського так, немовби вся ініціатива львівського з’їзду не вийшла від нього, але від короля та ка­толицького середовища. Третій звіт сьогодні зберігається в архіві Конгрегації Поширення Віри, в Римі, авторства, мабуть, ректора вірменської папської колегії у Львові, отця Севастіана Аккорсі. За звітом виходить, що 16 грудня 1694 року зібралося у Львові 50 представників різних монастирів та братств, і львівської шляхти. Крім них на з’їзді були присутні чисельно світське духовенство. Ко­роль вислав свого делегата, галицького каштеляна, Христофора Скарбека. Прибув туди й перемишльський владика, Інокентій Винницький. Нунція представляв згаданий вже Севастіан Аккорсі, маючи відповідні повноваження. 16 грудня було відслужено в Успенській церкві Святу Літургію, а після неї мало відбутися в цій же церкві і перше засідання з’їзду; однак ставро­пігійне братство не згодилися на це, і його перенесено до катедрального храму [16, с. 133].

На цьому засіданні прочитано королівського листа, в якому король заохочував учасників до з’єднання з Ватиканом, обіцяючи при тому зрівняння духовенства і шляхти на привілеях з іншими духовниками в польській державі. Було вказано на перемишельську єпархію, як на зразок, що ні в кого й на думці немає змінювати щось в обряді чи в правопорядку Східної Церкви. На з’їзді виступав один з ченців, виступаючи проти церковного поєднання. Заборонивши йому продовжувати, Шумлян­ський почав виступ особисто, і старався прихилити зібра­них до думки про з’єднання. Все було однак безуспішне. Шляхта, хоча боялася короля, та однак вирішила від­класти справу на інший з'їзд усіх православних Поль­ської Держави. Наступного дня, 18 грудня, відбулося друге засідання, на якому знову промовляв Шумлянський про першість римського архиєрея та пропону­вав зібраним, щоб його визнали. У подібному дусі говорив і королівський легат. Та, незважаючи на це, шляхта заяви­ла, що вона бажає залишитися на боці Православної Церкви і не буде йти за своїм єпископом, якщо той стане католиком. Одно­часно зібрані вирішили вислати й до короля листа по­дібного змісту. Шумлянський був в дуже скрутному становищі. Йому ж все таки радили, щоб разом зі своїм духовенством відверто визнати унію. На початку третього засідання виступив Шумлянський проти думки висилання посольства до Варшави. Далі він підкреслив, що Львівська єпархія не має свого вищого церковного зверхника, і тому може вирішувати свої справи само­стійно. «До московського патріярха не прилучуся, го­ворив він, бо Русь ніколи до нього не належала; до київ­ського митрополита не хочу прилучуватися, бо він не був нами вибраний; до константинопільського патріярха не можу прилучуватися, бо там немає ані порядку, ані ладу. Є ще багато інших патріархів, але шлях туди є заборонений державним законом». Далі говорив Шумлянський про добрий приклад Перемишльської єпархії. Спротивившись ще раз, щоб висилати посольство до Варшави, шляхта і чорне духовенство покинули з’їзд, а зостався лише біле духовенство. В присутності отця Аккорсі, пішли присутні до каплиці в церкві св. Юрія та висловилися за поєднання з Римським престолом і просили про надання тих самих привілеїв, що їх мало духовенство у Польській Державі. Шумлянський мусів податися до Варшави щоб їх забезпечити і для львівської єпархії. На цьому практично закінчився львівський унійний з’їзд [29, с. 98].

Однак Шумлянський ще стримувався і не згадував Папу Римського в Святій Літургії, аж до підтвердження королем при­вілеїв та прав свого духовенства. Було повідомлено короля та нунція, з проханням про підтвердження вимог Шумлянського. Тимчасом Шумлянський мав скласти остаточну публічну ісповідь віри в присутності о. Аккорсі, а згодом повторити її на державному сеймі у Вар­шаві, в 1695 році. Проте на Варшавському сеймі, в січні 1695 року, Шумлянський не з’явився, виправдовуючись нападом татар на Львівську землю. Справді, татари тоді дуже поруйнували були навіть передмістя Львова, Га­лицьку землю і єпископське майно. Отже, Шумлянський, замість у Варшаву, поїхав оглядати згарища своїх ма­єтків. Король образився такою поведінкою Шумлянського. Це проявилося відразу ж у призначенні нового луцького єпископа, Де­ниса Жабокрицького, що не був у дуже приязних стосунках з Шумлянським. Про це Шумлянського не було навіть повідомлено. Також нунцій написав негайно досить неприхильного листа до Риму, але Ватикан терпеливо чекав, маючи досвід із Перемишльською єпархією. В липні 1696 року помер король Ян Собеський. Вже десять днів після цього писав Шумлянський листа до київського православного митрополита з оскарженням проти померлого, нібито він змушував його до дій проти своєї волі. В листі Шумлянський звинувачував також Жабокрицького в тому, що негідно займати Луцьку єпархію та підтверджував знову своє православ’я та свою вірність йому, просячи митрополита, щоб той мав до нього довіру. Такого самого листа вислав Шумлянський і до московського воєводи в Україні, Шеремєтєва. З листа виходить, що Шумлянський покинув думку з’єднання з Ватиканом.

До таких дій спонукали його обставини часу. Король та нунцій ставилися до Шумлянського неприхильно, шляхта була проти нього. Він залишився самотній та цілковито зневірився в можливості успішного завершення унійної діяльності. Але п’ять років згодом остаточно довершене з’єднання Львівської єпархії засвідчує, що Шумлянський переходив тоді тільки одну з криз свого суперечливого шляху. Ми не маємо виразних джерел про те, яку важку внутрішню боротьбу серед усіх тих труднощів доводилося вести Шумлянському. Він намагався здобути більше ко­ристі для своєї єпархії та свого духовенства між двома релігійними велетнями: Московією та Польщею. Вони дивилися на українські землі найперше, як на легку політичну здобич. Шумлянський стояв поміж загрозою східного православ’я і латинського католицизму. З цього кута зору й варто розглядати кроки, що їх було зроблено Шумлянським аж до того часу, коли він остаточно об’єднав свою єпархію з Римським Престолом в 1700 році [32, с. 76].

З’єднання Львівської єпархії в 1700 році активно підтримали парафіяльні священики, вони відразу пішли за своїм єпископом. Над цим працював єпископ Шумлянський понад 20 років і 1700 рік був лише логічним завершенням цього. На це вказує також і такий факт: ті що стояли осторонь єпископа чи його безпосереднього духовного піклування, як монастирі чи братства, виявили більший спротив у відстоюванні православ’я. Наприклад, в Словітському монастирі ще 1718 року, 18 років після з’єднання єпархії, моли­лися за померлого в 1718 році київського православного митрополита Кроковського. Крехівський манастир, залишався православним аж до 1721 року. Також Манявський Скит відмовлявся прийняти унію аж до 1786 року, тобто до часу, коли скасував його, разом з багатьма іншими католицькими монастирями, цісар Йосиф II.

Найбільший однак зорганізо­ваний опір ставило Львівське ставропігійне братство при церкві Успіння, яке ще вісім років завзято противилося унії. Львівське братство було ставропігійним, тобто вилученим з-під влади львівського єпископа та підпорядковане безпосе­редньо Константинопольському патріархові. Його управління ґрунтувалось на окремих патріарших законах. Своїми ставропігійними правами та привілеями, що були затвер­джені також державними конституціями, воно користу­валося ще з ХVІ століття. Братства контролювали церковне жит­тя єпархії та повідомляли про все патріар­ха. Це викликало цілу низку непорозумінь між єпископами і братствами. Також і єпископ Шумлянський мав усе своє життя труд­нощі з ставропігійним братством. Головною силою братства була друкарня, котра поширювала церковні книги. Щоб протистояти братству Шумлянський у 1687 році заснував власну єпархіальну друкарню при монастирі святого Юрія у Львові. Однак вона не могла конкурувати з іншими друкарнями і через рік єпископ Шумлянський продав її самому ж таки Братству, обіцяючи ніколи не створювати власної друкарні, незалежної від братства. [38, с. 97].

Згодом, коли в 1694 році Шумлянський скликав у Львові з’їзд, на якому вже йшла мова про унію, і було вислано окреме посольство до Варшави, то й братство вислало туди посольство, щоб протидіяти заходам Шумлянського. За старанням ро­сійського посла, вдалося братству одер­жати підтвердження всіх своїх привілеїв та доручення для єпископа, щоб їх непорушно зберігав. В такій складній ситуації застав Львівське ставропігійне братство 1700 рік – прийняття унії Львівською єпархією. Певна частина братства виступила за унію та створила 8 лютого 1701 року опозиційну групу всередині львівської ставропігії. Єпископ, із свого боку, підтвердив привілеї ставропігійного братства. Однак проти цього повстала більшість братства та домоглася нового підтвердження привілеїв з боку держави та короля, а головним чином признання за собою львівської Успенської цер­ви, з окремим духовенством, незалежним від єпископа. Для єпископа не залишалося нічого іншого, як лише перенести катедру до церкви св. Юрія [33, с. 35].

Але Ставропігія не могла забезпечувати католицьку львівську єпархію книгами православного походження. Вже у 1700 році Шумлянський заснував нову єпархіальну друкарню, мотивуючи тим, що йому треба церковних книг, які відпові­дали б католицькій вірі. Після деяких перешкод, єпископська друкарня почала друкувати новий ірмологіон (книги нотного церковного співу). На тодішній час стан Ставропігії був кри­тичним. Її книжкові прибутки помітно зменшилися; почала діяти єпархіальна друкарня, що дедалі краще розвивалася. Даремні були протести братства, що єпископ не додержує обіцянки 1687 року не засновувати окремої друкарні. Через деякий час Шумлянський виявив свою згоду закрити друкарню, а навіть віддати Ставропігії для продажу готовий вже ірмологіон, якщо ставропігійне братство прийме з’єднання з Римом.

У 1706 році ставропігія виявила свою готовність прий­няти унію, однак з безпосереднім підчиненням Папі Римському. 2 травня 1708 року, Ставропігійне братство склало католицьке визнання віри і написало лист Папі Римському, просячи підтвердження ставропігійних привілеїв. І 5 квітня 1709 року Папа Климент ХІ окремим папським листом визнав за львівським Братством ставропігійні права. Але єпископ Шумлянський помер 16 червня 1708 році, так і не дочекавшись цього листа [23, с. 99].

Таким чином Йосиф Шумлянський був суперечливою владною постаттю і вмілим адміністратором, що шляхом таємних політичних заходів та інтриг, реалізував-таки перехід до унії Львівської єпархії.

ВИСНОВКИ

Берестейська унія ніколи не була для історії Європи та історії зв’язків між Церквами Сходу і Заходу периферійним, другорядним епізодом, її досягнення та суперечності наклали свій позитивний та негативний відбиток на ці зв’язки, що обумовило полемічну оцінку унії в історіографії. Дослідники здебільшого намагались відповісти на запитання, чи, виходячи з традиції Церкви, було слушним, чи ні укласти на тих умовах, на яких вона була укладена. З цієї перспективи меншою мірою бралися до уваги і досліджувалися інші історичні аспекти, які все ж виявилися важливими.

Це, практичні проблеми та шляхи їх вирішення, які з самого початку викликали різкі заперечення з боку православних проти унії з Римом, яку вони вважали заходом, спрямованим на злиття і потенційне поглинання їх Церкви. Унійний рух оцінювався як стратегічна операція прозелітизму проти православних віруючих. Кожна форма пристосування українського християнства, об’єднаного з Римською Церквою, ви­кривалася як латинізація обряду, священних звичаїв та традицій­них канонічних прав Східної Церкви.

Одностороння інтерпретація і негативне упередження щодо самої Берестейської унії спричинили відмову визнати і позитивну мету, як засіб збереження ідентичності української Церкви в умовах натиску польського католицизму.

Українські ієрархи кінця ХVІ ст. були свідомі, що їхня Церква перебуває у складному положенні. Проявами цього був занепад церковної дисципліни, непорозуміння між церковними братствами та єпископами, зазіхання новоствореного Московського патріархату. Важливим фактором, що спонукав до укладення унії, була необхідність протистояти подальшій латинізації та полонізації українського народу.

Важливо зазначити, що ініціатором унії з Римом був львівський єпископ Гедеон Балабан, який протягом тривалого часу вів суперечки з Львівським братством. Згодом його підтримали і інші архієреї. Також, разом з ними, одним з найбільших прихильників унії, був князь Острозький, котрий покладав велику надію на новообраного, на той час, єпископа Іпатія Потія як виконавця унії, якої бажав князь. Проте план унії разом з іншими Православними Церквами, а головно з Московським патріархатом був практично нездійсненним. Тому невдовзі князь Константин Острозький став великим противником унії, яка була задумом української ієрархії і фактично очолив православну опозицію. Тим більше, що владики намагалися зробити так, щоб шляхта не втручалася у справи Церкви. В результаті після Берестейської унії Українська Церква була поділена на два ворожі табори.

Перші десятиліття по Берестейському соборі пройшли під знаком боротьби і протистояннями між православ’ям і католицизмом. Спочатку Берестейське порозуміння було змушене витримати тяжку церковну боротьбу духовними засобами і так виправдати себе. Це були синоди, полеміка, взаємні прокляття. Згодом це протистояння набрало широких масштабів і певною мірою триває досі.

Боротьба проти Берестейського акту не була виключно ділом самих українців та білорусів. Часто люди були сліпим знаряддям чужих затій та їхньою жертвою. Так ворогом Унії була насамперед Москва. Московські царі та їхні патріархи самозрозумілою логікою своєї традиції та силою своєї політики не могли думати та діяти інакше. Вони й насаджували думку українцям, що Унію накинули поляки.

У перший час після Берестейської унії уніати відчули глибоке розчарування: вони сподівалися на допомогу і співпрацю латинського духовенства Польщі, на що нібито вказувало його ставлення до Собору в Бересті, насправді ж зустріли відкриту ворожість. Вже в королівському універсалі 15 грудня 1596 року немає згадки про право уніатських єпископів засідати в Сенаті, не зважаючи на те, що в цьому питанні папа звертався до короля. Релігійна боротьба підкопувала силу народу, полемічна література роз'ятрювала пристрасті. Після Берестейської унії виявився трагізм Української Уніатської Церкви, — пише Вінтер: православні ненавиділи уніатів за зраду, а Римо-Католицька (Польська) Церква не вважала їх за повноцінних громадян, бо вирішальним для неї було питання національності.

Поляки прагнули такого об'єднання Церков, щоб православні цілковито відмовилися від своїх догматів, історичної традиції, обрядів. Уніатська Церква стала тільки «терпимою» в Польщі, як терпимою була Православна. Польський історик, єпископ Ліковський, пише, що польське духовенство, замість притягати до себе уніатів, їх тільки принижувало. Поляки уявляли собі Унію як поміст до латинізації та до полонізації українських земель. Згодом побачили, що їм це не вдалось, а навпаки через Унію Українська Церква стає самостійною та через те перешкодою до польського панування на теренах України. Тому Польща фактично виступає проти Унії, як і раніше, підтримуючи православ'я. Дуже небезпечним для Унії були тодішні німецькі протестанти в Польщі, які старались якнайбільше вплинути на православних. Знаючи про непорядок та релігійно-богословське неуцтво посеред православних, вони вбачали великі можливості для себе. Тому й самозрозуміло виступили проти Берестейської унії. Боротьбу проти Унії розпочав Костянтин Острозький, провадив заходи проти унії, в тому числі спільно з протестантами.

На початку XVII століття на захист православної віри виступила нова сила - козацтво. Воно своїми перемогами над турками ставало все більш знаним військовим чинником на Сході Європи. Козаки під проводом Петра Сагайдачного взяли на себе завдання поновлення православної ієрархії.

За Хмельниччини боротьба проти унії зросла із все більшою силою.

Український народ, втягнутий у запеклу боротьбу ворожих таборів, не був схильний розбиратися у правдивості віри. Тому його прихильність здобула традиційна «грецька віра», яку згодом було названо «руською». «Руська віра» єднала українців в один народ.

Наприкінці XVII - на початку XVIII ст. відбулося розширення території уніатської церкви. Переломним моментом для цього був 1686 р., коли укладено Вічний мир Росії із Польщею, і Московський Патріархат підпорядкував собі православну Київську митрополію. На початку 90-х років XVII ст. в унію цілковито переходить поділена до цього на православну та уніатську Перемищина. Із 1699 р. Поділля (яке до цього кілька десятиліть було під владою турків) повернулося до Речі Посполитої, а українці з-під юрисдикції грецьких православних ієрархів - до українських уніатських. У наступні роки просторове поширення уніатства продовжувалося: 1700 р. до унії приєдналася Львівська єпархія, що охоплювала більшу частину сучасної Галичини; у 1702 р. - Луцька, хоч на її території українці-уніати були й раніше, а протягом 1686-1695 рр. близько 300 церков і чимало монастирів передано уніатам. Вже наприкінці 70-х років XVII ст. фактична територія уніатської церкви розширювалася на схід унаслідок того, що адміністраторові уніатської Київської Церкви Йосифу Шумлянському, який приватно таємно прийняв 1677 р. (за іншими даними, 1681 р.) католицьке віросповідання, польський король надав ряд маєтків на Київщині, Поліссі і Волині. Явний перехід Шумлянського в унію як львівського єпарха відбувся щойно у 1700 р. На початку XVIII ст. уніатство поширилося і на все Закарпаття. Розширення католицизму східного (українського) обряду відбувалося і внаслідок заселення значних просторів між Дніпром і Південним Бугом, що були безлюдними із часів Руїни. Осідком (резиденцією) уніатського митрополита став Радомишль поблизу Києва.

Утворення і чотири сторіччя існування греко-католицької церкви в Україні часто вважають феноменом української історії. На нашу думку, феномен цієї церкви полягає в тому, що з дестабілізуючого фактора української дійсності кінця XVI-XVII ст. вона змогла перетворитись на важливий чинник національного відродження і боротьби за самобутність та незалежність. Ця феноменальна трансформація значно прискорилась із переходом Східної Галичини, де унія була прийнята найпізніше, до складу Австрійської імперії із значно м’якшими політичними та світоглядно-релігійними умовами. До того ж, на відміну від Польщі, Австрія була державою, яку вже охопили процеси модернізації. Напевно, саме в той час посилилась європейська орієнтація греко-католицької церкви, заслуги якої в процесах українського державотворення у ХХ сторіччі є незаперечними.

Протягом ста років уніатська церква переживала важке випробування історії, але вона відстояла своє право на існування, зарекомендувала себе як національна церква і під кінець того періоду здобула нові західноукраїнські єпархії, які стали основою її територіального поширення у новітню добу.

Дата добавления: 2015-07-13