Професійне вигорання та актуальна працездатність

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Калініна Т. Фізіологія і психологія праці: Конспект лекцій / Харківський національний економічний ун-т. — Х.: ХНЕУ, 2005. — 268с.

2. Крушельницька Я. Фізіологія і психологія праці: Підручник / Київський національний економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 2003. — 367с.

3. Плиска О. Фізіологія: Навч. посібник для студ. природничих ф-тів пед. навч. закл.. — К.: Парламентське вид-во, 2004. — 362с.

4. http://www.studfiles.ru/preview/6311308/page:20/

5. http://www.studfiles.ru

6. http://www.bibliofond.ru

Згідно з концепцією Е.Ф. Зеєра, професійні кризи – це нетривалі за часом періоди (до одного року) кардинальної перебудови професійної свідомості, діяльності й поведінки особистості, змінювання темпу та вектора її професійного розвитку.

Професійні кризи можуть бути зумовлені як обєктивними, так і субєктивними факторами. В. А. Семиченко зауважує, що криза виникає і тоді, коли життєві обставини швидко та докорінно змінюються; саме такою принциповою зміною характеризується початковий період входження в професійну діяльність. Нова система відносин, нові вимоги до діяльності зумовлюють необхідність змін і з боку молодого працівника.

А. К. Маркова, досліджуючи процес професіоналізації з’ясувала, що кризи можуть відбуватися неодноразово протягом всього життя; вони виникають на стику окремих періодів, на етапі переходу на нову посаду, при необхідності перекваліфікації тощо. Професійні кризи можуть бути викликані внутрішніми причинами. Вони виникають, коли старе в професійній праці вже не задовольняє, а нове ще не знайдене, або коли творчі знахідки працівника зустрічають зовнішній опір у професійному середовищі.

Виділяють нормативні та ненормативні кризи в професійному становленні особистості. Нормативні (або, як їх ще називають, нормальні, прогресивні) кризи є нормативним явищем, яке супроводжує процес професійного становлення особистості. В якості рушійних сил виникнення та розвитку цих криз одні науковці розглядають природне прагнення людини до самоздійснення, інші – включення у різноманітні соціальні відносини, треті – соціальну ситуацію, провідну діяльність і активність самого субєкта діяльності. Друга група криз має ненормативний, імовірнісний характер, вони не повязані з завершенням певного етапу професійного становлення. Причинами їх виникнення можуть бути події, які здатні раптово змінити долю людини (наприклад, неприємні ситуації у професійній діяльності, вимушене звільнення, перекваліфікація, перерва в роботі, втрата працездатності тощо). Між тим, існує й така точка зору, згідно з якою, «загальною назвою певних видів професійних криз є синдром професійного вигорання. Окремими дослідниками синдром емоційного вигорання розглядається в якості одного з психологічних проявів кризи професійного розвитку особистості.

Е.Е. Симанюк розглядає кризи професійного розвитку, виходячи з концепції професійного становлення особистості. Першою можливою кризою є криза навчально – професійної орієнтації та професійного вибору. Далі, у молодому віці виділяється криза професійних експектацій, яка повязана з труднощами професійної адаптації, і криза професійного зростання (незадоволеність можливостями посади, зарплатою тощо).

Після тридцяти років йдеться про кризу професійної карєри (ревізія Я-концепції, нова домінанта професійних цінностей), а після сорока – про кризу соціально – професійної самоактуалізації (незадоволеність можливостями самореалізації, корекція Я-концепції, професійні деформації). Вихід на пенсію тлумачиться як криза втрати професійної діяльності. Серед способів подолання майже всіх криз вказується на активізацію професійних зусиль, підвищення кваліфікації, засвоєння нової спеціальності, перехід на інноваційний рівень виконання діяльності.

В наш час відомі три підходи до визначення синдрому професійного вигорання.

Перший підхід розглядає професійне вигорання, як стан фізичного, психічного і передусім емоційного виснаження, викликаного довготривалим перебуванням в емоційно перевантажених ситуаціях спілкування. Професійне вигорання тлумачиться тут як синдром «хронічної втоми».

Другий підхід розглядає професійне вигорання, як двовимірну модель, що складається, по-перше, з емоційного виснаження та, по-друге, з деперсоналізації, тобто погіршення ставлення до інших, а іноді й до себе.

Але найпоширенішим є третій підхід, запропонований американськими дослідниками К. Маслач і С. Джексон. Вони розглядають синдром професійного вигорання, як трьохкомпонентну систему, котра складається з емоційного виснаження, деперсоналізації та редукції власних особистісних прагнень.

Г. Роберте класифікує вищенаведені симптоми як: 1) зміни у поведінці; 2) зміни в мисленні; 3) зміни у почуттях; 4) зміни в здоров'ї.

Існує так звана «група ризику» працівників, які найбільш схильні до вигорання – це ті, хто працює у сфері «людина-людина» і в силу своєї професії змушені багато і інтенсивно спілкуватись з іншими людьми. Факторами, які впливають на вигорання, є індивідуальні особливості нервової системи і темпераменту. Швидше «вигорають» працівники з слабкою нервовою системою і ті, хто має інтравертований характер, індивідуальні особливості яких не поєднуються з вимогами професій типу «людина-людина».

Процес вигорання виникає в результаті внутрішнього накопичення негативних емоцій без відповідної «розрядки» і розвивається поступово. Спочатку у «вигораючого» починає зростати напруга у спілкуванні. Далі емоційна перевтома переходить у фізичну, людина не відчуває в собі сил для виконання навіть дріб'язкових справ, доводиться докладати багато зусиль, щоб примусити себе приступити до роботи. Така втома може провокувати стан пригніченості, апатію, спалахи роздратування, відчуття постійної напруги, дискомфорту. Стає усе важче зосередитись на виконуваній роботі, усе частіше з голови вилітають важливі справи. Людина вже не завжди здатна стримати викликане оточуючими роздратування, виникає потреба усамітнитися, обмежити контакти. Якщо ж це не вдається, то спрацьовує певна захисна реакція організму, яка може виражатися у байдужості до людей, цинізмі і навіть агресії.

Синдром професійного вигорання є стресовою реакцією, яка виникає внаслідок довготривалих професійних стресів середньої інтенсивності. Зважаючи на визначення стресового процесу (тобто стадій тривоги, резистентності і виснаження) «професійне вигорання» можна вважати третьою стадією, для якої характерний стійкий і не контрольований рівень збудження.

Актуальна працездатність характеризує стан суб'єкта діяльності, що визначає рівень його ефективності в даний проміжок часу (наприклад, на початку третьої години роботи). Передбачається, що актуальна працездатність людини змінюється в часі, і ці зміни закономірні, типові для більшості людей, що виконують дану роботу.

Поняття "актуальна працездатність" відповідає, з нашої точки зору, терміну "функціональний стан" суб'єкта праці, яке також задається через характеристики "готівкового рівня активності функціональних систем організму", що характеризується "ступенем її адекватності майбутньої діяльності людини" Слід розрізняти стан працездатності (або функціонального стану) окремих клітин, органів, систем організму і людини як суб'єкта праці в цілому.

Працездатність людини протягом робочої зміни характеризується фазним розвитком.

Основні фази работоспо-ності наступні:

- наростаюча працездатність, протягом якої відбувається перебудова фізіологічних функцій від попереднього виду діяльності людини до виробничої. Залежно від характеру праці і індивідуальних особливостей ця фаза триває від декількох хвилин до 1,5 годин;

- cтійка висока працездатність, що характеризується тим, що в організмі людини встановлюється відносна стабільність або навіть деяке зниження напруженості фізіологічних функцій. Це стан поєднується з високими трудовими показниками (збільшення вироблення, зниження витрат робочого часу на виконання операцій, скорочення простоїв устаткування, помилкових дій). В залежності від ступеня важкості праці фаза стійкої працездатності може утримуватися протягом 2-2,5 і більше годин;

- розвиток стомлення і пов'язане з цим падіння працездатності, яке триває від декількох хвилин до 1-1,5 годин і характеризується погіршенням функціонального стану організму і показників його трудової діяльності.

Динаміка працездатності за зміну графічно являє собою криву, що наростає в перші години, що проходить потім на досягнутому високому рівні й знижується до обідньої перерви. Описані фази працездатності повторюються і після перерви. При цьому фаза впрацьовування протікає швидше, а фаза стійкої працездатності нижче за рівнем і менш тривала, ніж до обідньої перерви. У другій половині зміни зниження працездатності наступає раніше і розвивається сильніше в зв'язку з більш глибокою втомою.

Дата добавления: 2017-01-13