Віленсько-Радомська унія

Наслідки унії

Причини унії

Кревська унія

Кревська унія (1385 року) — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).

Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичниць-ким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену, яка вилилася у війну 1409-1411 року. Орден на чолі з Ульріхом фон Юнінгеном після Грюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайлу, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443р. із складу Золотої Орди, з 1475р. визнало залежність від Османської імперії).

Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Зміст унії

Це була шлюбна унія – литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайлу – князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Позитивні – об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов 'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.).

Негативні – посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

Віленсько-Радомська унія (1401 р.) – угода між правлячими елітами Великого князівства Литовського (ВКЛ) і Корони Польської (КП), що відновила державно-політичний союз між цими країнами, фактично розірваний Салінською угодою 1398 р. Віленсько-Радомська унія стала продовженням Кревської унії 1385 р. і Острівської угоди 1392 р. Вона була укладена в обстановці різкого послаблення ВКЛ внаслідок поразки війська Великого князівства Литовського Вітовта у битві з ординцями на р. Ворсклі 12 серппня і зміцнення політичних позицій Золотої Орди та Великого князівства Московського у Східній Європі. Тим часом правлячі кола Корони Польської не полишали наміру відновити польсько-литовську унію після невдалої спроби реалізації Кревської унії 1385 р. Зацікавлений у підтвердженні своїх верховних прав на Литву й залежні від неї землі Русі був і Владислав II Ягайло, королівський статус якого на той час захитався у Польщі в зв’язку зі смертю його дружини, королеви Ядвіги, а також невдоволенням місцевої знаті ходом реалізації умов Кревської унії 1385 р., зокрема тієї її умови, що передбачала повернення до складу Корони Польської раніше відторгнених від неї земель. Через ці обставини Віленсько-Радомська унія стала своєрідним компромісом між крайніми намірами адептів Кревської унії та прихильників політічної самостійності ВКЛ. Більшість документів Віленсько-Радомської унії збереглася до нашого часу в оригіналах чи копіях.

Основу Віленсько-Радомської унії склала угода, досягнута у Городні (нині Гродно, Білорусь) між 25 і 31 грудня 1400 р. польським королем, верховним князем литовським та дідичем Русі Владиславом II Ягайлом та Вітовтом, фактичним правителем ВКЛ. Оформлена кількома актами, зокрема виданими у м. Вільно (нині Вільнюс) 18 січ. 1401 р. від імені:

1) Владислава II Ягайла, який допустив литов. князя Вітовта пожиттєво до участі в управлінні ВКЛ;

2) Олександра (правосл. хресне ім’я Вітовта), який зобов’язувався бути вірним королеві й Короні Польській, обіцяючи, що після його смерті ВКЛ буде повернене королю, його нащадкам і КП, за винятком земель, наданих пожиттєво його дружині Анні та його братові Сигізмунду;

3) прелатів, князів, панів, шляхти й «обивателів» литов. та рус. земель ВКЛ, які обіцяли свою вірність королю, Короні й «обивателям» КП, надання їм в разі потреби військ. допомоги й дотримання умов угоди між королем Владиславом II Ягайлом і кн. Вітовтом;

4) грамотою, виданою у м. Радом (Польща) 11 берез. 1401 р. від імені коронної ради КП, якою остання обіцяла: дотримуватися умов угоди між Короною та королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом і надавати необхідну військову допомогу. Крім того, особисті присяжні записи видали: стародубський князь Олександр Патрикійович (31 груд. 1400, біля оз. Круди, між Городнею і Меречем, нині Мяркине, Литва); друцький кн. Семен Дмитрович (26 січ. 1401, Бірштани, нині Бірштонас, Литва); київ. намісник кн. Іван Ольгимунович Гольшанський (12 лют. 1401, Мереч); литов. кн. Юрій Довговд (24 лют. 1401, Троки, нині Тракай, Литва). Цими грамотами вони зобов’язувалися не шукати після смерті Вітовта іншого господаря, окрім польського короля Владислава II Ягайла.

Таким чином, формально Віленсько-Радомська унія не означала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави, проте визначала його васальну залежність від КП й польського короля. Утвердження Вітовта пожиттєвим правителем з титулом великого князя литовського передбачало збереження за ВКЛ певної самостійності. Водночас васальний характер зв’язку литовсько-руської еліти з польською і задекларована Віленсько-Радомська унія, необхідність здійснення спільного курсу в зовнішній політиці та спільних військових операціях створювали передумови для повного підкорення ВКЛ Польській державі.

Дата добавления: 2017-01-13