Українське красномовство в ХІІІ-ХVІІ ст.

Неориторика

Деякі автори говорять навіть про сучасну риторику як онов­лену риторику — неориторику (Rethorica nova), найвизначніши­ми представниками якої є Р.Барт, X.Перельман, К.Варга. Інко­ли твердять про нову риторику як про філологічну риторику, яка “має мало спільного з класичною риторикою, ґрунтується на по­нятті тексту і пов’язана здебільшого з аналізом текстів” (як при­клад подається відомий підручник Ж.Дюбуа та ін.) *.

По суті, риторика сьогодні стає відгалуженням семіотики (науки про різні системи знаків, які використовують для переда­чі інформації). Напрямками оновлення риторики є: вивчення за­собів оптимальної побудови тексту; його функціонування в різ­номанітних сферах мовлення; стилістичних систем, серед яких функціонує риторичний текст. Поряд з суто лінгвістичними про­блемами велика увага приділяється практиці мовного спілкуван­ня (усного і писемного), редагування тексту тощо.

Передусім неориторика прагне осягнути основи мовленнєвої діяльності людини, яку нерідко зумовлюють “професійні” обста­вини: людина реалізує себе як ритор в певних межах, окреслених сферою виступу (скажімо, адвокат, який обороняє злочинця, на­дихається не стільки арістотелевим принципом “передати людям свої переконання”, скільки шукає засобів оборонити клієнта, з максимально можливою “щирістю”, яка, проте, не виходить за межі професійної ролі). Велике значення має тут емоційне забар­влення промови: “переконання здійснюється переважно не логіч­ними, а емоційно-психологічними засобами, з урахуванням особ­ливостей співбесідника та аудиторії; при цьому ставиться завдання сформувати не стільки знання, скільки позицію [в рос. оригіналі — “мнение”]². Щодо цього неабияк здатні прислужитися сучасні науки, скажімо, психолінгвістика. Помітну роль починають віді­гравати такі чинники, як прогнозування результатів промови, добір засобів змалювання ситуації, — словом, орієнтація на слу­хача, а не на самовираження. Щоправда, за такого підходу часто нехтують істиною, що надто важливо для класичної аксіології. “Як сказати” стає важливішим, ніж “що сказати”. Етична позиція оратора стає не стільки ангажованою, скільки суб’єктивною.

Неориторика окреслює важливі напрямки наукового пошу­ку в своєму річищі. Так, до цього часу мало уваги приділяли становленню мовленнєвої діяльності дитини, розвитку її риторич­них здібностей. Але входження дитини в життя суспільства су­проводжується активізацією та бурхливим розвитком механізмів мовлення: юна особистість прагне виразити себе і бути почутою. Однак ця сфера риторики, яка мала б зайняти помітне місце в шкільній практиці, фактично залишається поза увагою дослідни­ків і вимагає спеціальних спостережень.

Велика роль у спілкуванні належить “культурному коду”, ство­реному народом або групами народів протягом століть. Скажімо, суспільства християнської Європи не завжди адекватно розуміють мотивацію вчинків та психологію громадян ісламських країн, етику буддійського світу тощо. Тому неориторика орієнтує на вивчення мовного етикету суспільства, різноманітних мовних кліше, устале­них формул. Стандартні ситуації спілкування дуже відмінні не лише у різних народів, а й на різних щаблях одного і того ж суспільства. Навіть привітання може звучати і, відповідно, сприйматися по-різ- ному, коли оратор та аудиторія належать до різних верств.

Таким чином, стародавня наука риторика демонструє неви­черпність своїх можливостей і безперечну необхідність для су­часного суспільства.

6. Витоки давньоукраїнського красномовства (Київська Русь)

Хоча грецькі та арабські письменники Середньовіччя розгля­дали Київську Русь як дику окраїну цивілізованого світу, вона напрочуд швидко увійшла в коло європейських країн одразу пі­сля прийняття християнства і аж до татарської навали була однією з найрозвиненіших країн тогочасної Європи. За часів Ярослава Мудрого Київ стає міжнародним духовно-культурним центром. Тодішній німецький історик Адам Бременський вважав його су­перником Константинополя.

Про дописемний (дохристиянський) період давньоукраїнсь­кого красномовства можна робити хіба що гіпотетичні висновки. В найдавніших фольклорних творах зафіксовано промови, з яки­ми князі зверталися до дружинників, до іноземних послів та вла­сного народу. Відомо, що існувало судове красномовство. Що­правда, коли довести правоту було неможливо, з відчаю лю­дина хапалася за розпечене залізо (т.зв. “Божий суд” — вважало­ся, що той, хто говорить правду, ушкоджений не буде).

Язичництво на праукраїнських теренах не дозріло до створення власної розвиненої міфології, тим паче — до втілення її в літературі та мистецтві, які одразу ж почалися як християнські, що позначи­лося на духовності українського народу та його культурі. А оскіль­ки майже вся середньовічна християнська література, зокрема візантійська, за жанровими ознаками була не художньою, а рито­ричною (проповіді, трактати, житія, літописи-хроніки тощо), то й засади давньоукраїнської словесності були саме риторичні. Оратор­ське мистецтво Київська Русь пізнала з кращих зразків візантійсь­кої літератури та літератур південних слов’ян, що формувалися під візантійським впливом. А там, як відомо, існувала струнка й розви­нена система ораторських жанрів і розлога теорія риторики.

Про особливості риторичного стилю йдеться вже в “Ізборни­ках” Святослава (1073, 1076).

Характерно, що аж до XVI ст. українська література не ви­користовувала навіть віршових форм, органічно пристосованих для художньо-поетичних цілей. Біблію, щоправда, перекладали довго — від часів святих Кирила та Мефодія й аж до пори Острозької школи (XVI ст.). Але основні її частини відомі були вже в Київській Русі, й вони послужили головною опорою для становлення давньоукраїнського красномовства. Особливо по­пулярними були Псалми, Притчі та Премудрість Соломонова, а також апраскосні (богослужебні) варіанти Євангелій, які про­тягом століть служили основою для навчання, думок і вчинків тисяч людей. Відомі були також твори Отців Церкви та ряд житій святих, твори на історичні та наукові теми. Наприкінці XII ст. з’явилася навіть популярна хрестоматія “Пчела”, що містила настанови та афоризми — переважно зі Святого Пись­ма, патристики, але почасти й з античних творів (на основі грецьких антологій подібного типу).

Вчені, які займалися дослідженням риторики, виділяють в риториці Київської Русі, так само, як у візантійській, два основ­них піджанри: дидактичний (повчальний) та панегі­ричний (урочистий)¹. Проте слід зазначити, що в той час усяка промова (проповідь, повчання, похвала тощо), по суті, на­зивалася словом.

У найвидатнішій пам’ятці давньоукраїнського письменства — літописі Нестора, відомому під назвою “Повісті временних літ”, — імітовано промови давніх державних діячів, які, очевид­но, не стільки написано літописцем, скільки записано на основі фольклорних переказів, що дбайливо фіксували найважливіші міркування і слова з цих промов. Слово, що мовилося до народу в загальноважливих ситуаціях, увійшло в ужиток як своєрідний жанр. Одночасно “словом” стали називати й церковну проповідь. Згодом саме “словом” на­зве свій напівриторичний, напівпоетичний твір невідомий автор славетного шедевру — “Слова про Ігорів похід”.

Риторичний за своєю природою й жанр житія святого (агіо­графія), хоча йому притаманні елементи наївної художності. Але основне завдання житія, яке Ю.Лотман назвав “масовою літера­турою середньовіччя” — повчати, давати приклад гідного, освя­ченого життя. Першим із власне українських житій було житіє князів Бориса й Гліба (XI ст.). Один з його варіантів, написаний згадуваним уже літописцем Нестором, будується не в останню чергу на виразних можливостях “слова”. Наприклад, христолю­бивий св. Гліб, який просить убивць, посланих братом Святополком, пошкодувати його юність, промовляє: “Не пожьнете мене от жития не созърела, не пожьнете класа, не уже созъревша, но млеко безълобия носяща”³.

Видатними ораторами Київської Русі були: митрополит Іларіон (XI ст.), Климент Смолятич (XII ст.) та Кирило Туровський (XII ст.), які жили в Києві або ж походили з нього.

“Слово про Закон та Благодать митрополита Іларіона

Будучи першим руським Київським митрополитом, Іларіон жив у часи розвитку культури за князя Ярослава Мудрого. В його “Слові” патетично стверджується, що слов’яни “за благодаттю” отрима­ли світло віри, що новозавітна віра вища за старозавітну, бо “благо­дать” є вільний вияв любові до Бога, а не страх перед Ним, як у часи Мойсейові. Іларіон знаходить красномовну алегорію: закон подіб­ний до рабині Агарі, що передувала вільній Саррі в народженні сина для Авраама, але поступилася їй як законній дружині й пані своїй.

Стиль Іларіона — глибоко патетичний.

Особливо ж благоговійно згадує він князя Володимира Ве­ликого, до якого звертається з величезною пошаною та живим ліричним почуттям.

.“Послання до пресвітера Фоми” Климента Смолятича

Літопис іменує наступного митрополита з киян, Климента Смолятича, книжником та філософом, якого ще на нашій землі не було. Послання стало відповіддю на нарікання Фоми, що Климент у своїх творах спирається більше на грецьких філософів Платона й Арістотеля, на поета Гомера, ніж на Отців Церкви. У відповідь Климент, посилаючись на досвід найвидатніших ри­торів Візантії, обґрунтував необхідність алегорично-символічного тлумачення і Біблії, і природи. Власне, текст до нас дійшов у “тлумаченні” якогось іншого ченця — Афанасія, але й у такому вигляді він свідчить про високий рівень риторичної культури Київської Русі, про вміння уважно читати Святе Письмо.

“Слово" Кирила Туровського

Народжений у сусідньому з Київським Туровському князів­стві, Кирило став тут єпископом і зажив великої слави. Його твори, репрезентуючи київську культуру, вміщувалися у збірниках проповідей і настанов грецьких отців рангу св. Івана Золотовус- того. Вони були відомі також у болгар та сербів.

Проповіді Кирила є переважно святковими, вони базуються на алегорично-символічному тлумаченні релігійних свят, як це робилося у Візантії. Але Кирило виявив себе глибоко оригі­нальним ритором, з власним пишним та виразним стилем.

Так, у “Слові на Антипаску” (тобто Фомину неділю) Кирило, дещо наслідуючи Григорія Назіанзіна, символічно використовує весняне оновлення природи, вбачаючи в ньому паралель духов­ному розкріпаченню людей у християнстві.

“Повчання” Володимира Мономаха

Князь Володимир Мономах (XI ст.) написав (чи, може, продиктував) “Повчання” для своїх дітей, вклавши в нього власний багатий духовний досвід та непересічну мудрість дер­жавної людини. Він виявляє глибоке знання Святого Письма, богослужебної літератури, а також дидактичних творів візан­тійського походження (наприклад, повчань батька дітям). Во­лодимир наставляє своїх дітей на засадах християнської мо­ралі, підносячись до великої виразності при винятковій прос­тоті власного стилю.

«Слово про Ігорів похід»

Це найвидатніша пам’ятка давньоукраїнської літератури, що відображає й київські реалії епохи, й сам лад риторичної культури того періоду. Вона є синтезом сюжетного оповідання про не­вдалий похід юного князя проти половців з ліричним пережи­ванням його поразки як загальнонаціональної трагедії. “Слово...” одночасно і риторика, і дидактичне повчання всякому властите­лю, як це мало місце вже в Біблії. Одночасно це заперечення того “епічного буйства”, яке характеризує богатирів язичницько­го типу. “Слово...” є блискучим зразком дидактичного твору, де використано всі виразні можливості риторики, художнього мовлення, аж до язич­ницьких образів та імен богів включно — Хорса, Дажбога тощо. Це паралель до того, що робилося в європейських літературах, які не відкидали старовинну культуру (порівняти, наприклад, настанови Василя Великого щодо вивчення язичницької мудро­сті). Але основний пафос твору в тому, що автор закликає до поміркованості й миру.

Стиль “Слова...” близький до народної творчості.

Як відзначав Н.Гудзій, “тут звертає на себе увагу звичне і в урочистій, риторичній проповіді симетричне розташування членів речення. Симетрично розташовані фрази, що закінчуються ри­муючими, точніше — ассоніюючими дієсловами, також часті у “Слові...”.

Природно, що давньокиївська культура багато що запозичує з візантійської, в тому числі й засади риторики та гомілетики. Як справедливо зазначав М.Грушевський, “Се було якраз тоді, як культивована західно-римською культурою Німеччина під­бивала своїм політичним і культурним впливом західню Слов’ян­щину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Ри­му — Візантії. Се було зовсім природно — Візантія була близша географічно, а культура її — і духовна, і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом, як над Німеччиною сходила блідонька зоря”³.

В основному Київська Русь запозичує у Візантії прийоми духовного красномовства, причому “азіаністського”, біблієзованого типу, й навіть, як ми бачили, князівські промови та наста­нови в старих книжках передано тим стилем.

Доля київської риторики після втрати національної державності була непростою. Після татаро-монгольської навали в XIII ст. історичні долі східних слов’ян остаточно розійшлися. Майбутня Росія — північно-східна Русь — опинилася під ігом монголів, поступово переймаючи азіатські звичаї й формуючи при безпосередній участі монголів тиранічну монархію1. Правобережну Україну, а згодом і Галичину загарбала Польсько-Литовська держава. Спершу, в складі самого лише Литовського князівства, українська словесність була провідником цивілізації в на-пів’язичницькому краї: наприклад, статут князівства Литовського в XIV ст. написано староукраїнською мовою. У Литві поширювалося православ’я. Але після одруження князя Литовського Ягайла з польською королевою Ядвігою Литву було окатоличено і православну українську культуру почали витісняти.

Та церковне красномовство київського гатунку довго не втрачало свого високого рівня. Одним з найяскравіших його прикладів є “слова” єпископа Серапіона Володимирського, виго­лошені в годину татарської навали в Дмитрівському соборі м.Володимира, де владика Серапіон перебував на кафедрі всього один рік (до смерті), переїхавши сюди з Києва. Але за цей рік він створив високі зразки трагічного гомілетичного стилю, які навіки увійшли до скарбниці давньоукраїнської риторики.

Знамення майбутніх нещасть — сонячне й місячне затемнен­ня, що були в Києві у 1230 р., — голод та війну Серапіон пояс­нює як кару Божу за гріхи, закликаючи до покаяння.

Як підкреслив М.Гудзій, проповідник тут спирається часом на ритмічну організацію мови.

Монгольська руйнація культури не була тотальною, оскільки монголи прагнули більше налякати підкорені ними народи, ніж їх знищити, до того ж, в ті часи серед монголів було чимало християн-несторіан (єресь, що вийшла з Візантії й поширилася серед кочівників Азії). Більше того, монголи не брали податків з монастирів і церковних земель, і “тоді стали люде оддавати і записувати на монастирі свої землі і своє добро, через що мона­стирі дуже забагатіли і розмножилися”³.

Складнішою була ситуація в складі Речі Посполитої, де взя­ли курс на поглинання візантійсько-православної традиції західним типом культури. Але водночас українство дістало більше змоги прилучитися до західних досягнень, критично їх оцінити й використати, ніж їхні північно-східні сусіди під монгольськім ігом, приречені на фіксацію старих візантійських канонів. Усе це повною мірою поширювалося й на риторику.

Однак ситуація ускладнювалася численними втратами куль­турних кадрів. Після монголів “вага Києва на якийсь час падає, адміністративний центр помалу посовує на північ, до Москви, а разом з ним сунуть до Москви і наші українські письменники і збогощають московську літературу. Вже в XIV віці оддають Москві знання та сили наші славнозвісні митрополити: св. Петро Воли­нець (пом. 1326 р.) та св. Олексій Черніговець (1293-1377)”, — писав митрополит Іларіон (Огієнко)¹.

Складним було питання щодо церковної унії в Україні (Бе­рестейська, 1596). Частина української Церкви, зберігши східний обряд, пристала до Риму у сфері догматичній (греко-католики). Проте і там, і тут спостерігалося прагнення зберегти давньоруські традиції, розвинути національну культуру. Ситуація була дуже складною, тим паче, що проповіді й церковну літературу тоді творили люди, які шукали істини, не завжди чітко знаючи, де вона. Такою була доля видатного літератора епохи Мелетія Смотрицького (1592-1633), автора однієї з перших слов’янських “Гра­матик”, блискучого стиліста. Почавши з палкої оборони Право­слав’я (“Тренос” — плач української Церкви, покинутої своїми дітьми), він на схилку життя став уніатом.

Але подібні пошуки стимулювали розвиток полемічної літе­ратури (І.Вишенський, Г.Смотрицький, М.Смотрицький, С.Зизаній, Острозький Клірик, З.Копистенський, Л.Баранович, Й.Галятовський та ін.). На тлі блискучої барокової культури Римської Церкви звичаї та мистецтво візантійської традиції в умовах нестатків та культурного пригнічення виглядали старосвітськими, архаїчними. В Україні домінуючим стає стиль бароко.

Риторику включили в програми навчання в Україні саме в ту пору, коли інтенсивно почала формуватися національна самосві­домість, коли з усією нагальністю постала проблема створення власної української держави. В ту пору Україна, як і вся ренесан­сна та постренесансна Європа, прагнула до широкого самовияву особистості: вивчення риторики стало засобом піднесення духо­вної активності народу.

Духовне життя України будувалося на полемічності ще й тому, що до дискусії між православними й католиками додалася інтенсивна течія протестантизму, що палко обороняв власні по­зиції. Цікаво, наприклад, що антитринітарії (социніани)² відкри­ли систему власних шкіл (прагнули навіть відкрити Академію), і риторика тут була важливим засобом виховання полемістів про­ти католицизму. Натомість, скажімо, у василіанських школах (ХУІІ-ХУІІІ ст.), що розвинулися під час поширення церковної унії (засновник — орден св. Василя), учні вчилися обороняти католицизм в полеміці проти православних та протестантів.

Нарешті, в Україні тих часів (ХУІ-ХУІІІ ст.) виникають братства, які ставлять за мету оборону православної віри та культури. Православні братства, зокрема, започатковували шко­ли та книжність (особливо відзначаються Київське, Львівське та Луцьке братства); вони були відкриті для дітей з усіх верств населення. В братських школах інтенсивно вивчали риторику, бо була потреба в обороні православ’я, в боротьбі за душі людей. Наприклад, в Київській братській школі (в стінах якої перебува­ли ректорами такі видатні ритори, як І.Борецький, К.Сакович та М.Смотрицький) риторика та піїтика посідали почесне місце се­ред філологічних дисциплін. Цікаво й те, що І.Борецький спер­шу був ректором Львівської братської школи, взагалі першої в Україні, і переніс свій досвід на терени київської освіти. Про те, що подібні явища спостерігаються по всій Україні, свідчить ви­сокий рівень вивчення риторики в Острозькій Академії (тут пра­цював такий видатний філолог, як Г.Смотрицький), в Луцькій братській школі та ін. Ця традиція тривала аж до XVIII ст. (зга­даймо про увагу, якою оточено було вивчення риторики та піїти­ки в Переяславському та Харківському колегіумах).

Певне місце займала риторика і в програмах гільдійських шкіл, що відкривалися купецькими об’єднаннями.

Величезну роль у розвитку української культури у XVII ст. відіграв митрополит Київський Петро Могила, який на основі Київської братської школи заснував Академію, яка не поступала­ся тодішнім західноєвропейським університетам, а також започа­ткував літературу й мистецтво нового, барокового стилю, оновив­ши мову церковної пропаганди. В Академії вивчення риторики входило до програм найвищого освітнього рівня поряд з бого­слов’ям, філософією та поетикою.

Важко переоцінити роль кн. Костянтина Острозького, що у своєму замку в Острозі заснував навчальний заклад, видавницт­во, центр полемічного письменства (зокрема, тут вперше в східнослов’янських землях видано церковнослов’янською мовою повний текст Святого Письма, т.зв. Острозьку Біблію).

Східний клірик Павло Алепський, подорожуючи в середині XVII ст. по Україні, захоплювався високим рівнем тутешньої культури, освіти, особливостями національного характеру.

Хоча в цей час намітилося й певне прагнення до секуляри­зації літератури (звільнення її від церковного впливу), вона в основному залишається церковною риторикою (полемічний та філософський трактат, проповідь тощо). Художні твори — вір­шові та прозаїчні — були ще нечисленними й правили радше за розвагу.

Риторика епохи бароко культивує витончену алегоричність, риторичні й художні ефекти, поєднання пишноти стилю з дум­кою про “марноту світу цього”. Ораторсько-проповідницька про­за продовжує традиційно тлумачити Святе Письмо, догматику й моральні норми, проте вона збагачується переживаннями актуа­льних соціально-політичних проблем. Особливо це помітно в “сло­вах”, що називаються також “казання”, „повнення”, які писали Л.Баранович (“Мечъ духовний”, “Трубы словесъ проповідньїхь”), Й.Галятовський (Ключъ разумінія), С.Яворський (Вінець Христовъ), А.Радивіловський (“Огородокъ Марії Богородицы”) та ін.

8. Резонанс української культури в східнослов’янських землях

Риторично-гомілетична література була основою східно­слов’янського духовного життя взагалі. Як Острозька Біблія була єдиним джерелом духовного знання для українців, білорусів та росіян аж до початку XIX ст., так і українська книжність духов­но живила весь східнослов’янський, а почасти й південно­слов’янський, що перебував під турецьким пригніченням, світ. Випускники Києво-Могилянської Академії, зокрема, були бажа­ними гостями в Московії, де ставали фундаторами нового типу проповіді, а також віршової літератури й театру (наприклад, Симеон Полоцький).

Досягши визначного місця в російській церковній ієрархії, Стефан Яворський, наприклад, створив посібника риторики — “Риторична рука”. Це було подальшим розвитком традицій Киє­во-Могилянської академії з її рукописними риторичними посіб­никами. Автор закликає до стислості стилю: “Між іншими кара­ми гріха, за які ми страждаємо з вини наших предків, є те, що ми маємо слабку пам’ять, бо коли дещо сприймається, то за деякий час воно забувається<...>Премудрі по-різному шукають виходу з цього становища. Я ж, на відміну від інших, вважаю, що най­краще запам’ятовується короткість речі<...>Тому я раджу для кращого запам’ятовування досить просту риторичну хитрість, адже я дію однією рукою, у якій маю всю риторику” [автор атестує свою книгу з п'яти невеличких розділів як скорочений виклад курсу]¹.

Як зазначав свого часу проф. А. Архангельський, “власні лі­тературні сили Москви спочатку вельми незначні, — точніше сказати, їх зовсім немає: і в галузі літератури до самого кінця

XV століття Москва живе чужим добром”, переважно за раху­нок українців.

Водночас, як відмітив митрополит Іларіон (Огієнко), це три­вало аж до початку XIX ст.: “Москва бачила культуру українців, охоче приймала їх до себе і добре платила. І тому в “далеку Московію”, в “московскія страны” перейшло багато людей, що придбали там слави і собі, і своїй Україні. Земляки ці наші поне­сли культуру свою на далеку північ, збудили її од віковічного дрімання і заклали там міцні підвалини нової культури”.

Після 1654 р. почався інтенсивний перехід української інтелігенції до Росії. Характерно, що найвидатніші літератори епохи — Єпіфаній Славинецький (пом. 1675), Димитрій Ростов­ський (Туптало, 1651-1709), Стефан Яворський (1658-1722) та Феофан Прокопович (1681-1736) були запрошені до Росії, де сприяли церковним реформам патріарха Никона, а згодом — куль­турному розвою Московії за Петра І.

Найсерйозніші вчені Росії давно відзначали цей величезний культурний вплив України в часи, коли молода російська куль­тура лише спиналася на власні ноги. Українська словесність тут була провідником європеїзації, науки, культури. Справедливим є скептичне ставлення, наприклад, В.Вомперського до тези, буцімто в російській науці історія риторики починалася з Ломоносова: автор дослідження³ переконливо показує, чим у цій галузі Росія в цілому й Ломоносов зокрема зобов’язані українським гомілетам. Інша справа, що скоро церковна культура завдяки реформам Пет­ра І була витіснена на околицю життя секуляризованою, світською культурою, й на теренах Російської імперії (отже, в більшій час­тині України) почався занепад церковної риторичної літератури. Проте українські ритори чимало зробили, аби не згасало вогни­ще християнського життя в лоні новоутвореної “єдиної” Російської Православної Церкви.

Російська церква мала певні власні досягнення в галузі гомілетики, як, наприклад “вітіє словес” Єпіфанія Премудрого (XIV ст.). Але цей пишний, напружений стиль не був оригінальним російським винаходом, а наслідував літературу ісіхазму (мовча- льників), яка виникла у Візантії того часу завдяки Григорію Паламі та його однодумцям. Це поширилося в південнослов’янсь­ких країнах і дійшло до Півночі. “Ісіхасти”-мовчальники конден­сували свої духовні сили, утримуючися від пустопорожнього слова в житті, аби тим енергійніше розпростати його в сфері духу. Та це “витіє словес” повністю поглинула літературна традиція укра­їнського бароко пізнішого часу.

9. Київська школа риторики (XVII-XVIII ст.)

Риторика в Україні розвивалася на основі античної та західно- католицької (Сарабевський, Ориховський, Княткевич та ін.) тра­дицій, що було започатковано митрополитом Петром Могилою, який дбав про осучаснення Православ’я. Та найглибшим її дже­релом стала грецька патристика. Це була галузь, що розвивалася надзвичайно інтенсивно. В київських архівах (Києво-Могилян- ська академія) зберігається 127 друкованих та 183 рукописних підручники, створені латиною, як це було прийнято^в тогочасній світовій науці. їх автори (Й.Конович-Горбацький, Й.Кроновський, С.Озерський, Й.Галятовський, П.Калачинський та ін.) яв­ляли собою характерний тип інтелігента, який отримав тоді навіть специфічну назву “rhetor roxolanum” (ритор український).

Найбільш видатною та характерною постаттю в цш сфері був, безперечно, ректор Києво-Могилянської академії Йоанікій Галятовський (пом. 1688 p.). Його риторичний твір “Ключ ро­зуміння” (1659) став першим друкованим посібником з гомілетики, куди увійшли вибрані проповіді автора. В них втілено просвіт­ницьке прагнення популяризувати досягнення сучасної науки¹. Щоправда, з сучасного погляду його “казаня” мають “всі прикме­ти схоластичної, далекої від життя проповіді”². Однак для свого часу Галятовський був справжнім світочем науки.

У його спадщині помітне місце посідає трактат “Наука коро­ткая альбо способ зложеня казаня”, написаний рідною мовою. Він містить правила й принципи складання проповідей (казань). Автор спирався на західні зразки, але використовував також тра­диції Івана Золотовустого. Так, услід за своїм визначним попере­дником Галятовський визначає дві частини гомілетики:

1) пра­вила вибору теми зі Святого Письма;

2) правила викладу, при­чому авторитетний проповідник не забороняє використовувати також світські літературно-наукові джерела, аби образи приро­ди, історії тощо складалися в єдину картину

У всякому “казані” автор пропонує виявляти три частини: ексордіум (вступ), наррацію (оповідь) та конклюзію (завершен­ня). Всі ці частини не повинні відхилятися від основної теми. Велику увагу приділено й завданню ясності стилю: автор закликає, аби всі люди зрозуміли, про що мовиться в проповіді, до ясності, виразності й простоти. Це становить осо­бливо важливий момент для гомілета.

Трактат Галятовського перевидано у Львові (1663, 1665) у друкарні Михайла Сльозки.

Інколи Галятовський вдається до живого змалювання життє­вих подій, особливо ж, коли прагне надати “матеріальності” ди­вам, необхідному моменту проповіді (збірка “Небо новоє” про чудеса Богородиці). Часом він використовує й елементи живої народної мови.

Певний резонанс мав виданий латиною вже згадуваний підручник з риторики Стефана Яворського “Рука риторична”.

Видатним українським ритором XVIII ст. був Феофан Про­копович (1681-1736), якого, примітивши його обдарованість та вченість, зробив своєю правою рукою у сфері церковній та куль- турно-просвітницькій Петро І. Митрополит Прокопович був лю­диною не без протиріч. Навчався він на Заході, спеціально для того прийнявши унію, але там перейнявся лютеранськими по­глядами. Повернувшись в Україну і водночас до православ’я, він виступає як визначний літератор і ритор, знавець теорії літератури. В Києво-Могилянській академії читав курси поетики та ритори­ки (залишився рукопис останнього). У Петербурзі Ф.Прокопович став провідником політики Петра І в галузі руйнування церков­ної самостійності (скасування патріаршества), обстоював стиль класицизму, властивий секуляризованій культурі. Написані ним риторичні трактати й проповіді свідчать про дуже високий рівень риторичної вченості України.

“Земляки наші, опинившись на Москві, хутко занесли туди “ересь новую” — почали по церквах казати проповіді. На Вкраїні це було звичайним ділом, отже, в Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього зразу зем­ляки наші придбали собі ворогів. Та без проповіді несила вже було обійтися і в Росії, так само, як і без ораторства взагалі.

Високо цінується стиль таких панегіричних “слів” Прокопо­вича, як “Епінікон”, “Слово про владу й честь царську” й т.п. Найбільший вплив на російську громадськість мали моральні проповіді Прокоповича, образи та мотиви яких навіть послужи­ли джерелом для сатир письменника А.Кантеміра. Створив Про­копович також “Духовний регламент”, в якому, окрім обстою­вання нового стану Церкви, з притаманним йому блиском ви­клав основні правила красномовства. Зокрема, він навчає, як му­сить триматися проповідник під час проповіді, висміює зайву жестикуляцію, вульгарну відсутність манер, коли проповідник хитається вельми, наче веслом гребе, руками сплескує, в боки упирається — словом, віддається своїм емоціям. Поза, жести, міміка — ніщо не залишається поза увагою досвідченого ритора. Він заперечує надмірну жестикуляцію й зайве пожвавлення ора­тора. Стримане хвилювання та скупий жест — сильніші й ви­разніші. Духовний оратор, на думку Ф.Прокоповича, не мусить звеличувати себе, хизуватися своїми талантами, переводити роз­мову на інше, коли чує похвалу собі.

Загалом Прокопович, широко послуговуючись античним та сучасним досвідом, дає безліч цінних практичних порад щодо організації тексту, розташування матеріалу, використання книж­них та усних джерел тощо. Він детально змальовує техніку про­мови, не обминаючи увагою артикуляцію та пунктуацію. Звертає увагу і на способи збудження емоцій аудиторії: любов, прагнен­ня, надії, радість, співчуття, жах, розпач, сором. Окремо гово­риться про місце жарту в промові, тонко диференціюються види іронії. Ф.Прокопович не обмежувався лише церковним красно­мовством, але й викладав своє бачення техніки судової промови. Він подав зразки писання листів, мовних зворотів, велику увагу приділив казуальному моменту (промови офіційні, панегіричні, весільні, при врученні подарунків, при привітанні гостей, при погребінні тощо).

Відомо, що указ Петра І 1724 р. (“Панам сенаторам... заборо­нити промову читати з папірця, токмо своїми словами, щоб дурість кожного всім явна була”) вийшов слідом за появою “Духовного регламенту” Ф.Пропоковича.

Інші київські риторики ХУІІ-ХУІІІ ст. наслідують в основ­ному ті ж принципи. їх прийнято поділяти на загальні, що викладають основні принципи красномовства, конкретні, що стосуються “професійного” моменту, та прикладні, які навчають практичним прийомам елоквенції.

Не варто, однак, завищувати якість цих підручників. Аж до кінця XVIII ст. вивчення риторики велося латинською мовою, сухо й схоластично; адресатом був звичайно слухач духовного навчального закладу, якого орієнтували на розрізнення видів про­повідей та правильне розташування їх частин. Такими були, на­приклад, посібники архієпископа Анастасія Братьковського “Ру­ководство к церковному красноречию” (підручник 1820-х років, перекладений з латини), згадувана вже книга І.Рижського. XIX ст. лише підбило в цій галузі підсумки, прагнучи до упорядкування матеріалу.

Певне узагальнення східнослов’янська риторика XVIII ст. зна­ходить у працях Михайла Ломоносова, учня Ф.Прокоповича, який вчився в Києво-Могилянській Академії. Він визначав крас­номовство як мистецтво “о всякой данной материи красно гово­рить и тем преклонять других к своему об оной мнению”; і вва­жав, що для опанування цією наукою потрібно врахувати п’ять моментів: природний талант, ерудицію, наслідування майстрів, вправи у творах, знання інших наук¹.

Цікаво також навести цитату з відомого енциклопедичного словника Ф.Брокгауза та І.Ефрона, в якій підсумовано специфі­ку красномовства в старій Росії: “3 погляду на те, що сфера красномовства в Росії обмежувалася майже виключно церков­ною проповіддю, риторика збігається у нас майже завжди з гомі­летикою”². Зрозуміло, що все сказане стосується й України — від Переяславської ради й аж до початку XIX ст.

10. Розвиток українського риторичного слова за часів панування Російської та Австро-Угорської імперій

Пригніченість українського національного життя в складі Російської та Австро-Угорської монархій не сприяла розвою укра­їнського красномовства, а мовами освіти, церкви, юриспруденції були російська, німецька, польська або церковнослов’янська.

У Східній Україні майже цілковито запанувала російська мова. Коли юний І.Нечуй-Левицький в часи свого навчання вживав українське слово, він мусив день ходити з дошкою на шиї, на якій було написано: “употребляет мужицкие слова”. Та водночас такі видатні вчені, як М.Максимович та М.Погодін, довели, що українська мова не є якимось “діалектом”, що це самостійна, до­бре розвинена мова. Однак все впиралося в державну політику. Після сумнозвісного циркуляра Валуєва 1863 р., в якому стверд­жувалося, що “никакого малороссійскаго языка не было, нігь и быть не можетъ”¹ і тому подібних документів розвиток українсь­кого ораторства загальмувався.

Не кращим було становище і в Західній Україні.

Ось красномовний випадок: “Важка справа була з мовою. Майже вся інтелігенція в Галичині вживала вдома польську мову. Священики навіть проповіді до народу на селі говорили польсь­кою мовою. Діти змалечку вчилися з польської книжки й рідну мову пізнавали хіба тільки від селян. Коли ж прийшло націона­льне освідомлення, всі патріоти вирішили вживати рідну мову — і в розмовах, і в публічних виступах. Це не приходило легко. Один із товаришів Шашкевича, молодий богослов, зобов’язався перед товаришами, що виголосить українською мовою проповідь в Успенській церкві у Львові, бо й там, в історичнім братськім храмі, священики проповідували по-польськи. Але не зміг додер­жати слова. Вийшов на проповідницю, відчитав церковний текст, а як глянув на зібрану інтелігенцію, не стало йому відваги й, до краю збентежений, загикуючися, почав перекладати казання поль­ською мовою!” ².

Проте життя висувало й непересічні особистості, які проде­монстрували зростання української національної самосвідомості і, певною мірою, пробудження українського риторичного слова. Цікавою постаттю є, наприклад, Г.Яхимович, видатний церков­ний та політичний оратор першої половини XIX ст., професор богослов’я, львівський митрополит, посол до Віденського парла­менту, один із засновників Головної Руської Ради у Львові (1848). В маніфесті цієї організації було яскраво змальовано прагнення українства до політичного самовизначення; він закінчувався гас­лом “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”¹ Г.Яхимович залишився в історії української риторики як автор численних проповідей.

Пожвавлення суспільного життя в Росії та Україні після від­міни кріпацтва спричинилося до піднесення ролі риторики, зок­рема, в сфері судового красномовства. Судова реформа 1864 р. в Росії сприяла гласності суду, запровадженню інституту присяж­них і, звичайно, певному розвитку судової риторики (переважно російськомовної).

Західна Україна, що перебувала тоді на правах культурно-національної автономії, запровадженої Віднем, сміливіше підно­сила українське слово — тут воно не було заборонено, як в Ро­сійській імперії. Освічені західні українці вільно володіли німе­цькою й іншими мовами Європи. Достатньо пригадати блискучі виступи І.Франка в австрійському суді.

Серед українських знавців риторики XIX ст. виділяється К.Зеленецький, який викладав в Рішельєвському ліцеї в Одесі й написав кілька посібників, які перевидавалися і в XX ст. Ака­демічне красномовство в Україні, хоча й не рідною мовою, в XIX ст. набувало сили: визначними професорами-лекторами були М.Максимович, перший ректор Київського університету, та В.Антонович, професор цього ж університету, голова Історичного товариства Нестора-Літописця. Відомим вченим-лектором та публіцистом був М.Драгоманов, громадський діяч,.один з батьків української національної ідеї. Він читав лекції в гімназії, в Київському та Софійському університетах. Був одним із засновників учитель­ських курсів для українських народних шкіл, ініціатором ство­рення україномовних підручників.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в Україні з’являється ряд яскравих та популярних політичних пропагандистів. Серед них виділяється М.Міхновський, адвокат та політик, що виступив як один з ор­ганізаторів Української народної партії. Написані ним для партії “Програма” та “Десять заповідей” стали помітним явищем полі­тичного життя. Одночасно він був відомий як талановитий судо­вий оратор на політичних процесах.

Знаний був і голова Товариства українських поступовців, активний учасник українського політичного життя Є. Чикаленко. Ще наприкінці XIX ст. в Росії стали популярні його публіцистичні “Розмови про сільське хазяйство”. Був видавцем газети “Громад­ська думка” — єдиної україномовної газети в Росії. В радянські часи створив “Спогади” та “Щоденник”.

Помітний вплив на політичну філософію українського націо­налізму справив Д. Донцов. Він часто змінював свої політичні погляди, але незмінно виступав як ідеолог самостійності Украї­ни, послідовно дотримуючись антиросійської позиції. Його пуб­ліцистика (“Історія розвитку української державної ідеї”, “Націо­налізм”, “Московська отрута”, “Росія чи Європа” та ін.) стала політичним підґрунтям боротьби ОУН.

Популярним був публіцист, політик та літературознавець С.Єфремов, заступник голови Центральної Ради, який широко обґрунтовував українську національну ідею.

Особливим авторитетом користувався М. Грушевський, про­відний діяч держави та національної освіти, вчений та публі­цист. Грушевський відомий також як політичний оратор, який заслужено вважається одним з батьків української нації.

Українське судове красномовство ХІХ-ХХ ст. знає також імена М.Карабчевського, талант якого розгорнувся на теренах Петер­бурзької юстиції, та М.Холеви, що так само віддав свої здібності юридичного оратора Петербургу. Вже в радянські часи набули ваги імена М.Криленка, державного обвинувача за сталінських часів, та Р.Руденка, головного обвинувача на Нюрнберзькому процесі.

Загалом треба сказати, що 20-30-ті роки XX ст. — це трагіч­на епоха. З одного боку, це пора піднесення національної само­свідомості українців, буяння духовної та мистецької культури краю, розвій найрізноманітніших шкіл та течій в літературі та мистецтві. З іншого боку, цей національний ренесанс був прире­чений на загибель поступовою, плановою і невблаганною руси­фікацією України. В цих умовах годі було й сподіватися на будь-який розвій української риторики.

Друга світова війна і післявоєнні репресії щодо українців не залишили ніяких надій на розвиток вільного українського слова. Це не означає, проте, що зони офіційної риторики і офіційної пропаганди звузилися. З 1945 р. працює українське радіо, яке входить практично в кожну сім’ю. З 1951 р. розгортає діяльність українське телебачення; першу його програму дивиться 94 % на­селення, другу — 78,5 %. Та з часом згортається й українська мова як така — особливо коли в Україні республіканську компар­тію очолював В.Щербицький. Якщо, звичайно, не зважати на той напівзрусифікований, вихолощений варіант української ора­торської мови, який культивувався в газетярстві, радіо, телеба­ченні.

Новітня епоха історії України позначається спалахом рито­ричної енергії суспільства. В умовах реальної багатопартійності забуяло політичне красномовство; частиною нашого життя стали дебати у Верховній Раді. Вивільнення духовного пошуку при­звело до оновлення древньої церковної гомілетики: полеміка між представниками різних релігійних конфесій набуває широкого резонансу. Нечувано зростає популярність юридичної освіти, від­криваються нові юридичні навчальні заклади, в програмах яких риторика займає помітне місце. І звичайно, не бракує дотепного і гострого слова в нашому побуті: люди після десятиліть мовчан­ня почали призвичаюватися до вільного виразу своїх думок та почуттів. Рупором цієї активності виступають численні газети та журнали; зросла кількість радіо- та телепрограм. Щоправда, ви­бух словесної енергії часом супроводжується й девальвацією слова, й пониженням культури мовлення, загостренням конфліктних ситуацій. Проте сьогоденна Україна, безумовно, вступає в смугу нового життя, головною ознакою якого буде “людина, що гово­рить”, а не “людина, що мовчить”.

Дата добавления: 2017-02-01