Земельні відносини — це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею, управління земельним фондом та охорони земель.

Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Земельне законодавство базується на таких принципах:

• поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

• забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

• невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

• забезпечення раціонального використання та охорони земель;

• забезпечення гарантій прав на землю;

• пріоритету вимог екологічної безпеки.

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії (рис. 10.2):

10.8. Право власності на землю

Законодавством урегульоване право власності на землю, яке передбачає право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Об'єктом права власності на землю є земельні ділянки.

Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, що є необхідними для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Суб'єктами права власності на землю є:

• громадяни та юридичні особи — на землі приватної влас­ності;

• територіальні громади, які реалізують це право безпосе­редньо або через органи місцевого самоврядування, — на землі комунальної власності;

• держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади, — на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• безоплатної передачі земель державної і комунальної влас­ності;

• приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

• прийняття спадщини;

• виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набу­вати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на зе­мельні ділянки несільськогосподарського призначення за ме­жами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухо­мого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набу­вати права власності на земельні ділянки у разі:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;

• прийняття спадщини.

Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спад­щину іноземними громадянами, а також особами без громадян­ства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юри­дичними особами України) можуть отримати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у випадках:

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,
іншими цивільно-правовими угодами;

• внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

• прийняття спадщини;

• виникнення інших підстав, передбачених законом.

Іноземні юридичні особи можуть отримати право власності

на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:

• у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів не-рухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних зі здійсненням підприємницької діяльності в Україні;

• за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

• землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);

• землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;

• землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

• землі лісового, водного фонду, крім випадків, визначених законодавством;

• земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Територіальні громади дістають землю у комунальну власність у разі:

• передачі їм земель державної власності;

• примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• прийняття спадщини;

• придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціаль

но-культурного, виробничого та житлового призначення;

в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істо-

рико-культурними об'єктами, що мають національне та загаль

нодержавне значення;

г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;

ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення

діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної Академії наук України, державних галузевих академій наук;

д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'яз

кового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення

внаслідок Чорнобильської катастрофи.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:

а) землі атомної енергетики та космічної системи;

б) землі під державними залізницями, об'єктами державної

власності повітряного і трубопровідного транспорту;

в) землі оборони;

г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;

ґ) землі лісового та водного фонду, крім випадків, визначених законодавством;

д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної Академії наук України, державних галузевих академій наук;

є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

Згідно з чинним законодавством держава набуває права власності на землю у разі:

• відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

• придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;

• прийняття спадщини;

• передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

• конфіскації земельної ділянки.

Законодавство надає іноземним державам право набуття у власність земельних ділянок для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю. Законом установлені гарантії прав на землю.

Власники земельних ділянок мають право:

• продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

• самостійно господарювати на землі;

• власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

• використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;

• на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

• споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і

споруди.

Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом. Власники земельних ділянок зобов'язані:

• забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

• додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

• своєчасно сплачувати земельний податок;

• не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

• підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

• своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів;

• дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

• зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

10.9. Право землекористування. Оренда землі

Право постійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою — не більше 5 років, та довгостроковою — не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користу-вання іншій особі (суборенда).

Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.

Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право:

• самостійно господарювати на землі;

• власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

• використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, інші корисні властивості землі;

• на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

• споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі, споруди. Землекористувачі зобов'язані:

• забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

• дотримуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

• своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

• не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

• підвищувати родючість фунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

• своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів;

• дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

• зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.

10.10. Гарантії права на землю

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

• визнання прав;

• відновлення стану земельної ділянки, який існував до по­рушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують пра­ва або створюють небезпеку порушення прав;

• визнання угоди недійсною;

• визнання недійсними рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

• відшкодування заподіяних збитків;

• застосування інших, передбачених законом способів.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядуван­ня без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і роз­порядження належною йому земельною ділянкою або встанов­лювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. В іншому випадку вони несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їхнім неправомірним втручанням у здійснен­ня власником повноважень щодо володіння, користування і роз­порядження земельною ділянкою.

До органів, що вирішують земельні спори, закон відносить суди, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу воло­діння, користування і розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що пере­бувають у власності і користуванні громадян, та дотримання громадянами правил добросусідства, а також спори щодо роз­межування меж районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирішу­ють земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та земельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішен­ням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

10.11. Управління земельним фондом

У державі існує система контролю за використанням та охоро­ною земель, який полягає у забезпеченні дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Так, розрізняють:

• державний контроль за використанням та охороною земель, який здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за дотриманням вимог законодавства — спеціально уповноваженими органами з питань екології та при­родних ресурсів;

• самоврядний контроль, який здійснюється сільськими, се­лищними, міськими, районними та обласними радами;

• громадський контроль, який здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відповідними органами місце­вого самоврядування і діють на підставі положення, затверд­женого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

З метою забезпечення екологічної і санітарно-гігієнічної без­пеки громадян Закон передбачає встановлення нормативів, стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допусти­мого антропологічного навантаження на ґрунт та окремі тери­торії тощо.

З метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів законом передбаче­ний моніторинг земель.

У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброб­лення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроблення науково обґрунто­ваних рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативним змінам стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки. Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.

Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніто­ринг земель може бути національним, регіональним і локальним.

Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з пи­тань екології та природних ресурсів.

З метою забезпечення необхідною інформацією органів дер­жавної влади та органів місцевого самоврядування, заінтере­сованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального ви­користання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологіч­ного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою зако­ном передбачений державний земельний кадастр.

Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встанов­лює процедуру визнання факту виникнення або при­пинення права власності і права користування зе­мельними ділянками та містить сукупність відомо­стей і документів про місце розташування та право­вий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.

Основними завданнями ведення державного земельного ка­дастру є:

• забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки;

• застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок;

• запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.

Державний земельний кадастр включає:

• кадастрове зонування;

• кадастрові зйомки;

• бонітування ґрунтів;

• економічну оцінку земель;

• грошову оцінку земельних ділянок;

• державну реєстрацію земельних ділянок;

• облік кількості та якості земель.

Грошова оцінка земельних ділянок визначається на рентній основі. Залежно від призначення та порядку проведення гро­шова оцінка земельних ділянок може бути нормативною і екс­пертною.

Нормативна грошова оцінка земельних ділянок використо­вується для визначення розміру земельного податку, втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, еко­номічного стимулювання раціонального використання та охо­рони земель тощо.

Експертна грошова оцінка використовується при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок.

Бонітування ґрунтів — це порівняльна оцінка якості ґрунтів за їх основними природними властивостями, які мають сталий характер та суттєво впливають на врожайність сільськогосподарських культур, вирощу­ваних у конкретних природно-кліматичних умовах.

Економічна оцінка земель — це оцінка землі як природного ресурсу і засобу виробництва в сільському і лісовому господарстві та як просторового базису в суспільному виробництві за показниками, що харак­теризують продуктивність земель, ефективність їх використання та дохідність з одиниці площі.

Економічна оцінка земель різного призначення проводиться для порівняльного аналізу ефективності їх використання. Дані економічної оцінки земель є основою грошової оцінки земель­ної ділянки різного цільового призначення. Економічна оцінка земель визначається в умовних кадастрових гектарах або у гро­шовому вираженні.

Охорона земель — це система правових, організаційних, еконо­мічних та інших заходів, спрямованих на раціональне викорис­тання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природо­охоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природ­них і набутих якостей земель.

Охорона земель включає:

• обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

• захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагар­ників від необгрунтованого їх вилучення для інших потреб;

• захист земель від ерозії, селей, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовина­ми та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

• збереження природних водно-болотних угідь;

• попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

• консервацію деградованих і малопродуктивних сільсько­господарських угідь.

10.12. Відповідальність за порушення земельного законодавства

Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністра­тивну або кримінальну відповідальність відповідно до законо­давства за такі порушення:

• укладення угод з порушенням земельного законодавства;

• самовільне зайняття земельних ділянок;

• псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічни­ми водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;

• розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель;

• невиконання вимог щодо використання земель за цільо­вим призначенням;

• порушення строків повернення тимчасово займаних зе­мель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням;

• знищення межових знаків;

• приховування від обліку і реєстрації та перекручення да­них про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;

• непроведення рекультивації порушених земель;

• знищення або пошкодження протиерозійних і гідро­технічних споруд, захисних насаджень;

• невиконання умов знімання, збереження і нанесення ро­дючого шару ґрунту;

• самовільне відхилення від проектів землеустрою;

• ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та подання недостовірної інформації щодо них;

• порушення строків розгляду заяв щодо відведення земель­них ділянок.

Питання для самоконтролю

1. Що є предметом екологічного права?

2. Охарактеризуйте джерела екологічного права України.

3. Назвіть основні принципи екологічного права.

4. Які види екологічних прав громадян передбачено законо­давством України?.

5. В чому полягають обов'язки громадян у галузі екології?

6. Дайте загальну характеристику загального і спеціального природокористування.

7. Які форми права власності на природні ресурси передбачає законодавство України?

8. Що таке екологічна відповідальність і які її види Вам відомі?

9. Які основні вимоги та принципи охорони, раціонального ви­користання і відтворення тваринного світу?

10.Назвіть види правопорушень у галузі охорони атмосфер­ного повітря. Яка відповідальність передбачена за їх вчи­нення?

Дата добавления: 2017-02-01