Трагічна доля митця

Розділ 1. Становлення творчої особистості Євгена Плужника

Тематика эссе

Развитие искусств и наук в контексте обновленной реальности

1. Наука об искусстве: какой ей быть?

2. Синтез искусств и наук - мода или научный прорыв

3. Произведение искусства как социальное явление

4. Творец и инновация: стимул для творчества или чужеродный элемент

5. Отечественные технологии в сфере искусства: потенциал и реальность

6.Творческая молодежь и вызовы современности: проблемы адаптации

7.Современные вызовы и тренды в области искусства и науки – что дальше?

8. Научные изобретения в сфере искусства – грани творчества и науки

9. Реформирование театрального(хореографического) образования: сохранение традиции, развитие потенциала

10. Новейшие течения в искусстве и их роль в современном образовательном процессе

Євген Павлович Плужник – видатний український поет, який виявив свій талант передусім у ліриці, виступив також як драматург та епік, був перекладачем, лексикографом, літературним редактором, укладачем антології.

Євген Павлович Плужник народився 26 (14) грудня 1898 року в слободі Кантемирівці, колишнього Богучарського повіту, Воронезької губернії, на тому українському етнографічному терені, що тепер не входить до України. В історично Слобідській Україні формувалися мовні корені та національна самоідентичність Євгена. Отримав у спадщину сухоти, які мечем Дамокла висіли над ним протягом усього життя.

Факти про сім'ю поета скупі: батько – дрібний купець, родом з Полтавщини, мати – з Воронежчини, померла, коли хлопцеві, наймолодшому у великій родині, минуло 7 років. У сім'ї було восьмеро синів і дочок. Спадкові сухоти періодично забирали когось із дітей. У цій дещо специфічній атмосфері формувався майбутній поет. Мати, завжди заклопотана недугами дітей, до того ж тяжко хвора сама, не приділяла достатньої уваги вихованню Євгена: хлопчик тривалий час жив під опікою старших сестри Ганни та брата Івана. Вони дуже рано навчили його читати й писати. Батько не мав освіти, але був людиною досить-таки начитаною, мудрою, з великим життєвим досвідом. Він перебував у постійних ділових роз'їздах, виношуючи плани остаточного переїзду родини на Україну, заощаджував на те кошти. Мріяв вивести дітей «в люди». Діти були здібні до навчання, мали широке коло інтересів.

Євген вступає до гімназії у Воронежі. Здібний, допитливий, беручкий, спершу вчився прекрасно, але згодом, легко обігнавши своїх ровесників, поволі втрачає живий інтерес до навчання, неохоче, механічно, абияк гортає підручники схоластичної «шкільної науки» і через те ледве-ледве складає перехідні іспити до наступного класу. Тоді на нього не діяло ніщо – ні педагогічні повчання викладачів, ні суворі погрози батька.

Продовжує своє навчання Євген у одній із Ростовських гімназій. Але і тут у системі навчання нічого не змінюється – хіба що гімназіальна форма. Першого ж дня по приїзді він записується в усі бібліотеки міста, купує кілька кілограмів карамелі, зачиняється в кімнаті і читає, читає... Він зрідка ходить до гімназії, а водночас успішно складає екзамени з усіх предметів екстерном. 1918 року закінчує нарешті гімназію в Боброві і повертається разом з батьком на Україну, в село Велика Багачка. Тут вчителює в початковій школі.

Влітку 1919 року Євген вирішує спробувати свої сили як актор у мандрівній театральній трупі. Про цей період його життя, що тривав менше року, не маємо жодних відомостей. Знаємо хіба лише те, що навесні Євген повернувся до села, а влітку 1920-го вже під'їхав до Києва до старшої сестри.

Перед Євгеном постало питання вибору професії і чоловік сестри наполегливо агітував його стати ветеринаром. Євген погодився. Провчившись рік в інституті, який, певна річ, мало відповідав його вродженим схильностям, хлопець збайдужів до зоотехнічної науки.

Раптом він вирішує піти па професіональну сцену, починає відвідувати лекції у Київському музично-драматичному інституті імені Лисенка. Одразу стає палким прихильником театру Леся Курбаса і одним з найулюбленіших учнів професора Сладкопєвцева. І, здається, вперше потрапляє в органічну для себе атмосферу, живучи і дихаючи нею. Хоча й тут його не полишають сумніви – чи вийде з нього актор? Вслухається: хто ти, чоловіче, де твоя дорога, що ти зробиш для людей? Ота тяжка думка – ким стати, куди піти – характерна ознака вразливого за натурою Євгена Плужника.

Але треба було статися химерному випадкові, якай назавше обірвав театральну кар'єру Євгена Плужника. Весною 1922 року після складання іспитів з акторської майстерності професор Сладкопєвцев зібрав усю групу і у дружній розмові заявив, що лише Плужникові може гарантувати успіх на сцені. Євген схопився з місця, вибіг з аудиторії і того ж дня вирішив більше не повертатися до інституту. Дивацтво? Ні! Відраза до славолюбства.

Ще під час відвідування лекцій у Муздраміні він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, яка навчалася на історико-філологічному факультеті ІНО (Інститут народної освіти), а вечорами приходила слухати лекції з історії театру. Вона тішилась неабияким успіхом як в інституті, так і поза його межами, завжди оступали її зусібіч поклонники. Отож у невідомого, нездужалого, неімущого Є.Плужника не було шансів. Коли ж з'явився зовсім уже недосяжний претендент на руку і серце Галини - Іван Рудницький з Відня, Євген, прощаючись, на очах у всіх несподівано обняв і поцілував її. І жодних коментарів чи освідчень. А далі пропав на кілька місяців: виїхав учителювати до Миргорода – і жодного листа.

Галина ходила як у воду опущена: такого конфузу з нею не було ніколи. Вагалась, вагалась – і закохалась. У жовтні 1923 р. вони побралися. Рідні відмовляли дівчину: "Що ти робиш? У нього ж туберкульоз, у відкритій формі!" Вона відповіла: "А знаєте що, коли людину люблять, таке буває раз у житті, тоді їй не страшно нічого, помирати – значить помирати, будемо разом помирати".

Писати Плужник почав на 25 році життя, друкуватися – на 27. Його літературний шлях почався пізно. Він ішов повільно, але все вгору і вгору, з кожною своєю поезією і книжкою підносячись високо над більшістю своїх сучасників.

1923 року під псевдонімом Кантемирянин з'являються публікації Плужника («Пригадай», «Серп і молот», «Жовтень» і «Рур»), причому надруковані вони були завдяки наполегливості дружини (Євген зовсім не прагнув того), яка працювала у видавництві «Книгоспілка», була знайома з багатьма редакторами і сама рознесла його твори по редакціях. Із проханням прочитати вірші свого чоловіка вона звернулася до М. Рильського, який щиро підтримав молодого поета. Згодом Євген Плужник отримав офіційний виклик на письменницькі збори київських літераторів, на яких Рильський представив його письменникам. У жовтні 1924 року відбувається перший публічний виступ поета в приміщенні Всенародної бібліотеки Української Академії наук, організований наймолодшою з літературних організації України «Ланкою», яка щойно відокремилась від «Аспису». Відтоді він став членом цього літературного угруповання (як не парадоксально – з огляду на величезну різноманітність усіляких мистецьких об'єднань – він не входив до жодного з них). Пізніше, 1926 року, воно було перейменоване на «Майстерню революційного слова» («Марс»), яке проіснувало всього три роки й самоліквідувалося (1929). «Ланка», як і «Марс», мали виразно попутницький характер.

Друга половина 20-х років – час найактивнішого творчого життя Плужника. Саме тоді написано багато віршів, що пізніше увійшли до збірок «Рання осінь» та «Рівновага». Тоді ж народжувалися задуми п'єс «У дворі на передмісті» та «Професор Сухораб», міцніють зв'язки письменника з театром Курбаса. Здається, ніщо не може порушити напруженого темпу творчого життя митця: він збирає матеріал для словника ділової мови, виношує нові перекладацькі плани, подає до видавництва рукопис «Ранньої осені». Працюється легко і плідно. Видав першу збірку "Дні" (1926).

Та раптом, у липні 1926 року, коли дружина була на відпочинку, стан здоров'я письменника різко погіршується: горлом пішла кров. На цей час творчі зв'язки з «Ланкою» Є. Плужник фактично пориває. Членство поета в цій літературній організації тривало близько двох років.

1927 р. вийшла друком друга й остання прижиттєва збірка поета – "Рання осінь".

Наступні роки позначені новими шуканнями митця, в тому числі її жанровими. 1928 року видавництво «Сяйво» видрукувало його роман «Недуга», в якому критика побачила тільки творчу невдачу письменника, хоча такий суворий вирок був безпідставний. 1929 року було опубліковано дві п'єси Плужника «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті»), спрямовані проти міщанства. Як і «Недуга», вони пройняті прагненням автора якнайглибше проникнути в непівську дійсність, відобразити її природу, складність.

Бідуючи і ввесь час лікуючись, Плужник заробляє на прожиток то розповсюдженням газет і журналів, то редакційною працею, то перекладами з російської мови. Однак не припиняє віршування.

На початку 30-х років, незважаючи на важку хворобу, літературна діяльність Є. Плужника значно активізується, розширюються її горизонти; він перекладає українською мовою «Невський проспект» М. Гоголя, «Похлібці», «Злодії» Л. Чехова, «Діло Артамонових», «В. І. Ленін» М. Горького, текст кінофільму «Тихий Дон», а також третю книгу М. Шолохова під тією ж назвою; разом з Ф. Якубовським упорядковує «Антологію української поезії»; співпрацює на щойно побудованій Київській кінофабриці тощо.

Восени 1932 року поет, повертаючись з Кавказу, заїздить до Харкова, де у вузькому колі друзів читає свою п'єсу «Шкідники». Думки слухачів щодо твору розділились: одна частина сприйняла п'єсу беззастережно, захоплено, з ентузіазмом, інша – застерігала автора від хибного шляху у вирішенні складних проблем як історичних, так і політичних. Але всі сходились на тому, що твір Плужника став подією в українській драматургії, хоча й потребував деяких уточнень і доробки. П'єса була справді актуальною, за своїм пафосом – гострою, войовничою, наступальною.

5 грудня 1934 року Євген Плужник був заарештований і звинувачений у терорі в справі вбивства Кірова. Така сувора кара була зумовлена правдоподібно єдиною метою – знищити поета, що дає шедеври українській літературі, підносячи її на значно вищий рівень, аніж раніше. Коли Євген був ув'язнений у будинку НКВД в Києві, то чув, як кричав, ідучи на розстріл, його товариш Григорій Косинка.

28 березня 1935 р. був засуджений, але розстріл майже відразу було замінено десятирічним ув'язненням у спецтаборах – мовляв, однаково помре.

2 лютого 1936 р. помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

До нас дійшло близько ста шістдесяти віршів Є.Плужника і дві поеми, які теж можна долучити до його лірики, адже за жанром це лірично-філософські сповіді. Цей невеликий кількісно спадок є коштовною перлиною національної культури, що діалогічно пов'язана із західноєвропейським мистецтвом і філософією. Перша поетова збірка "Дні" містить сорок віршів та поеми «Галілей», «Канів».

Євген Плужник прожив лише 38 років. Але слід, залишений ним в українській поезії, помітний і неповторний, його не стерла інерція перестороги щодо поета, яка тривала кілька десятиріч.

Дата добавления: 2017-02-01