Концепція О. Конта

Виникнення соціології як окремої науки.

Лекція

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СОЦІОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

· За яких умов соціологія формується як наука

· Хто є основоположником соціології

· Які характерні риси мала соціологія ХІХ ст.

· Чому кінець ХІХ – початок ХХ ст. став

переломним етапом у розвитку науки

Філософія історії як проміжний напрямок на межі філософії та соціології зробила найбільше відкриття, науково довівши факт, що історія – продукт виключно людської діяльності. Тож, сформувалося уявлення, що соціальне, яке постає з природного, є особливим феноменом. Такими ж особливими феноменами є людина як соціальна істота та суспільство як сукупність людей – соціальних істот. Зрозуміло, що це поставило перед наукою початку ХІХ ст. глобальне завдання – вивчення суспільства як окремого, особливого соціального феномена, що потребувало формування нової галузі знань, яка б досліджувала виключно суспільство і усе те соціальне, що у ньому відбувається.

Підґрунтям для цього були дослідження класиків політекономії, які довели що економіка розвивається не хаотично, а за об’єктивними закономірностями. Логічно було припустити, що подібні закономірності розвитку існують і у інших сферах людської діяльності, а значить існують закономірності розвитку і суспільства як єдиного цілого.

Зрозуміло, що пошук таких закономірностей здебільшого проводився в природничих науках – фізиці, хімії, біології, оскільки людина як соціальна істота формується у надрах людини як істоти природної, а отже, соціальне є логічним продовження природного.

Першим, хто уловив подібні тенденції у розвитку суспільствознавства початку ХІХ ст. був французький філософ-утопіст Анрі Сен-Сімон (1760 – 1825).

А. Сен-Сімон впритул наблизився до визначення соціологічної науки, розробивши класифікацію наук, але не завершив її. Він поділив усі науки на три частини – фізику неорганічних частин (власне фізика, астрономія), фізику органічних частин (хімія, біологія, психологія) і соціальну фізику (науку про людину).

Розглядаючи історію, (як і А. Кондорсе, Дж. Віко чи Й-Г Гердер), як безперервний процес людської діяльності, він вказує, що на її різних етапах у свідомості людини превалюють різні типи мислення – теологічний, метафізичний, позитивний. Сен-Сімон розробляє закон “трьох фазисів”, кожен із фазисів відповідає тому чи іншому мисленні. Сучасне мислення, як твердить Сен-Сімон, ґрунтується на позитивному фазисі, тоді як мислення попередніх епох – на теологічному та метафізичному. Позитивізм, як спосіб пізнання природних явищ, іде на зміну метафізичному пізнанню і ґрунтується на:

· відмові від абстрактних міркувань у дослідженні процесів та явищ;

· орієнтації на пізнання реальних фактів дійсності і практичні методи їх пізнання, насамперед, спостереження;

· відмову від аналізу причин появи та розвитку тих чи інших явищ, та зосередження на їх описанні (“наука не відповідає “чому” відбувається явище, наука пояснює “як” воно проходить”).

Таким чином, “позитивізм” відмежувався від абстрактності, недоказовості, гіпотетичності, зосередившись на тому, що є насправді, реальних фактах і подіях, спостереженні за ними. Таким чином, А. Сен-Сімон розробив для сучасної йому науки новий метод пізнання, завдяки чому можна було проілюструвати реальні явища та процеси, що стаються в суспільстві та природі. Але абстрагувавшись від теорії, позитивізм потрапив у іншу крайність – отримуючи знання про ті чи інші події чи явища, він відмовився від їх теоретичного осмислення, аналізу, винайдення закономірностей. Отже стався лише перехід від дедуктивного методу пізнання до індуктивного; та разом з тим, у порівнянні з метафізикою, позитивізм був більш прогресивнішим, і протягом десятиліть став основою наукової методології, основним принципом суспільствознавчої науки ХІХ ст.

Позитивізм став базисом для формування “науки про суспільство”. Проте, А. Сен-Сімонові не вдалося логічно завершити працю всього свого життя, основоположником соціологічної науки за збігом обставин став його учень Огюст Конт (1798 – 1857).

На формування поглядів О. Конта великий вплив зробили ідеї Ш-Л. Монтеск’є й А. Кондорсе про природно-закономірний розвиток людського суспільства. Але особливо плідним була його співпраця із А. Сен-Сімоном, у якого О. Конт працював секретарем. Вплив А. Сен-Сімона на творчість його секретаря дійсно був істотним, але не прямим, тому що багато його ідей одержали іншу інтерпретацію. А. Сен-Сімон був одним із провідних представників утопічного соціалізму, О. Конт же, навпаки, дотримувався ліберально-консервативних переконань, був прихильником сильної держави, соціального порядку, твердої соціальної ієрархії й поступових реформ.

Основна праця О. Конта “Курс позитивної філософії” в 6 томах була опублікована в 1830-1842 роках.

Творчість О. Конта збіглася з періодом глибоких соціальних змін, які сприймалися вченим як загальна моральна, інтелектуальна й соціальна криза. Перехід суспільства до нового стану, гадав учений, не може відбутися без активної участі людини, її вольових і творчих зусиль. О. Конт, як і А. Кондорсе вірив у безмежні можливості розуму як рушійної сили історії, в “позитивну” науку, що повинна замінити релігію й стати основною організуючою силою суспільства. Свою історичну місію він бачив у тому, щоб створити “Наукову Біблію” майбутнього, поставити науку на чолі всіх форм людського існування: релігії, політики, соціальної практики й т.д.

О. Конт продовжив розпочату А. Сен-Сімоном теоретичну розробку позитивізму як методології наукових досліджень. Учений відноситься негативно до всього негативного, руйнівного, критичного. Категорія “позитивного” стає найбільш загальною і головною в його світогляді, тому “позитивізм” і інші слова, похідні від “позитивного”, стають основними термінами для позначення контівського учення.

Що ж таке “позитивне” в тлумаченні засновника позитивізму? Він указує п’ять значень цього слова:

1) реальне на противагу химерному;

2) корисне на противагу непридатному;

3) достовірне на противагу сумнівному;

4) точне на противагу абстрактному;

5) організуюче на противагу руйнівному.

Характер позитивістського мислення Конт вважає як відмову від абсолютного і перехід до відносного

Сутність позитивістської соціології О. Конта яскраво виявляється у його знаменитому законі “Трьох стадій”.

Згідно цьому закону, окрема особа і суспільство в цілому в своєму розвитку проходять три послідовні стадії – теологічну, метафізичну і позитивну

На теологічній стадії, що триває приблизно до 1300 р., людський розум прагне знайти або початкові, або кінцеві причини явищ, він прагне до абсолютного знання. Ця стадія була необхідною для свого часу, оскільки забезпечувала попередній розвиток людської соціальності і зростання розумових сил.

На метафізичній, або абстрактній стадії (1300 – 1800 рр.) людське мислення також намагається пояснити внутрішню природу явищ, їх початок і призначення, головний спосіб їх виникнення. Але на відміну від теології, метафізика пояснює явища не за допомогою надприродних чинників, а за допомогою суті або абстракцій.

Основна ознака позитивної або наукової стадії полягає в тому, що тут діє закон постійного підпорядкування уяви спостереженню.

Згідно закону трьох стадій, всі науки і всі суспільства неминуче завершують свою еволюцію на позитивній стадії. Саме на ній формується істинна, позитивна наука, мета якої – пізнання не фактів (вони складають для неї лише необхідний сирий матеріал), а законів. Існування незмінних природних законів – умова існування науки; їх пізнання з метою раціонального передбачення – її призначення.

Конт класифікував науки за декількома ознаками: історичною (за часом і послідовністю виникнення), логічною (від абстрактного до конкретного), за складністю предмета дослідження (від простого до складного), за характером зв’язку із практикою. У результаті основні науки розташувалися в наступному порядку: математика – астрономія – фізика – хімія – біологія – соціологія.

Математика, на його думку, найменше залежить від інших наук, є найбільш абстрактною, простою і віддаленою від практики, а тому виникла раніше від інших форм наукового пізнання. Соціологія ж навпаки, – безпосередньо пов’язана із практикою, складна, конкретна, виникла пізніше інших, тому що опирається на їхні досягнення.

Характерним є те, що в цій класифікації немає філософії і психології. Відсутність першої пояснюється тим, що Конт не мислив філософію в якості особливої галузі знання: для нього позитивна філософія – це та ж наука, яка спостерігає найбільш загальні закони, узагальнює результати інших наук, забезпечує їх єдність. Інакше кажучи, кожна наука містить у собі елементи філософського знання, “чистої” ж філософії не існує. Відсутність психології пояснюється тим, що тодішня психологія була переважно інтроспективною, ґрунтувалася на самоспостереженні, що, за Контом, не дозволяло вважати її наукою, тим більше що в період створення своєї класифікації він надавав головне значення “об’єктивному” методу, заснованому на зовнішньому спостереженні.

Таким чином, на вершині ієрархії наук О Конта знаходиться соціологія. Появу її учений пов’язує не тільки з новою стадією розвитку суспільства, але й з усією історією розвитку науки

Для позначення створеної ним науки Конт використовує різні терміни: “соціальна філософія”, “соціальна наука”, “соціальна фізіологія” і “соціальна фізика”. Вперше слово “соціологія” Конт вжив в 1838 р., в 47-й лекції “Курсу позитивної філософії”, том IV.

Конт був одним з мислителів, що відкрили соціальну реальність і що зробили вагомий внесок в її розуміння. Головна умова створення самостійної соціальної науки, – це виділення специфічної реальності, що не вивчається ніякими іншими науками. Для позначення цієї реальності він використовує різні терміни: “суспільство”, “соціальний організм”, “соціальна система”, “соціальні явища”, “соціальне існування” та ін.

Людина за природою своєю соціальна, соціальність – її природний стан. Суспільство складається з індивідів, що володіють окремим і незалежним існуванням і лише думають, що вони діють згідно “своїм особистим імпульсам”. Насправді вони постійно беруть участь в загальному розвитку, як правило, не замислюючись над цим. Будучи соціальним реалістом, Конт постійно підкреслює пріоритет суспільства над індивідом.

Одним з перших в соціології, Конт розробляє підхід до суспільства як до системи, прообразом якої виступає для нього біологічний організм. Він постійно підкреслює її цілісний, неподільний характер і взаємозалежність її частин.

Поглядам Конта на соціальну реальність властива одна особливість, яка характерна і для інших піонерів соціологічної думки: це нерозрізнення суспільства і людства. Суспільство розглядається як людство в мініатюрі, а людство – як розширене до межі суспільства. При цьому людство трактується як справжня, вища і “найреальніша” соціальна реальність.

На противагу метафізичній методології, що ґрунтується на підпорядкуванні фактів уяві і претендує на абсолютні пояснення, позитивна соціальна наука заснована на спостереженні постійних зв’язків між фактами.

У Конта виявляються два значення слова “спостереження”: широкий і вузький. У широкому значенні (“загальне мистецтво спостереження”) воно є універсальним підходом, що характеризує позитивну методологію і що протистоїть довільним конструкціям. У відомому сенсі всі методи соціології є різновидами цього спостереження. У вузькому смислі спостереження складає один з трьох головних наукових методів, що їх використовує соціологія: “чисте спостереження”, експеримент, порівняльний метод.

В основу побудови соціології як самостійної науки, О. Конт поклав ідею “соціальної системи”, тобто визнання факту існування суспільства як своєрідного організму, певної цілісності, елементи якої виконують специфічні функції й служать вимогам цієї системи. У концепції Конта індивід є абстракцією, тобто не існує самостійно, ізольовано від цілого, у той час як суспільство виступає первинною реальністю й розвивається за своїми внутрішніми природними законами. Причому із всіх існуючих систем суспільство відзначається найбільшою складністю, оскільки піддається постійним змінам. Біологічні організми щодо цього значно стабільніші. У суспільстві ж кожний стан визначається попереднім й впливає на майбутнє. Соціальні явища по своїй природі історичні. Однак об’єктом досліджень соціології Конт вважає глобальне суспільство, Людство. Його цікавить не стільки зміна суспільних систем (як, наприклад, у теорії формацій К. Маркса), скільки зміни в системі, фундаментальні властивості якої залишаються постійними.

Будь-який об’єкт, згідно Конту, може вивчатися з двох точок зору: статичної і динамічної. Це відноситься і до вивчення соціальної системи. Тому соціологія ділиться в його доктрині на дві частини: соціальну статику і соціальну динаміку. Ці дві дисципліни відповідають двом частинам головного гасла контівського учення “Порядок і прогрес”. Для соціальної статики вища мета – виявлення законів соціального порядку, для соціальної динаміки – законів прогресу. Соціальна статика – це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, соціальна динаміка – соціальна фізіологія, що вивчає його функціонування. Об’єкт першої з них – суспільство “в стані спокою”, об’єкт другої – суспільство “в стані руху”. До речі, до суспільного прогресу Конт також застосовує закон трьох стадій і вважає, що суспільство, як і наука, проходить у своєму розвитку ті ж стадії – теологічну, метафізичну і соціальну.

Таким чином, Конт створив обриси нової науки на засадах позитивізму, виокремив її предмет і методологію, розробив класифікацію наук, найвищим щаблем якої є соціологія. Він вперше визначив суспільство як соціальну систему, поділив соціальні явища на два типи: ті що перебувають у статичному положенні і ті що розвиваються.

Усе це дає підстави вважати Огюста Конта основоположником нової науки – науки про суспільство – соціології, як назвав її сам автор.

3.2. Натуралістичні школи та напрямки

в соціології ХІХ ст.

Контівська наукова концепція не була надновим вченням, а стала логічним продовженням філософії історії ХVІІІ ст. Вона разом з геніальними положеннями, які й дотепер використовуються в соціології, містила цілий ряд недомовок, неточностей і помилок. Головна та, що О. Конт, продовжуючи ідеї своїх попередників, виводив соціальне з природного, соціологію вважав продовженням біології. Такі помилки не видаються дивними, адже концепції філософії історії, власне як і усе суспільствознавство ХVІІІ ст., ґрунтувались на засадах натуралізму – домінуючого наукового принципу того часу. Розробивши свою соціологічну концепцію, О. Конт в більшій мірі не відійшов від традицій натуралізму. Більше того, його наукова система стала основою для його наступників і спонукала виникнення значної кількості соціологічних напрямків, побудованих на засадах натуралізму. Основними серед них були органіцизм, соціал-дарвінізм, расово-антропологічна та географічна школи.

Головним представником органіцизму, його засновником, був послідовник Конта, англійський учений Герберт Спенсер (1820 – 1903). Спенсер був одним з яскравих представників натуралістичної орієнтації в соціології, котрий стверджував, що “неможливе раціональне розуміння істин соціології без раціонального розуміння істин біології”. Опираючись на цю ідею, Г. Спенсер розвиває два найважливіших методологічних принципи своєї соціологічної системи: еволюціонізм і органіцизм.

Еволюція для нього – це універсальний процес, що переводить матерію з невизначеної однорідності в певну зв’язну однорідність, тобто соціальне ціле – суспільство. На величезному етнографічному матеріалі Г.Спенсер розглядає еволюцію сімейних відносин: первісні статеві відносини, форми сім’ї, положення жінок і дітей, еволюцію обрядових установ і звичаїв тощо. Соціальну еволюцію Г.Спенеер трактував як багатовекторний процес.

Об’єктивним критерієм процесу еволюції він уважав ступінь диференціації й інтегрованості того або іншого явища.

Із принципом еволюціонізму в спенсерівській соціології нерозривно зв’язаний принцип органіцизму - такий підхід до аналізу громадського життя, що базується на аналогії суспільства з біологічним організмом. У розділі “Суспільство – це організм” основної праці Г.Спенсера “Основи соціології” він досить докладно розглядає цілий ряд аналогій між біологічним і соціальним організмом.

Щойно з’явившись, молода наука соціологія змушена була йти по шляху запозичення своїх методів з інших наукових дисциплін. У часи Спенсера такого роду альтернатива виглядала в такий спосіб: механіка або біологія. Багато соціальних філософів спокушалися паралелями із класичною ньютонівською механікою. Відштовхуючись від основних положень позитивізму, вони наполегливо стверджували, що в суспільстві повинні діяти ті ж самі сили, що й у фізичній (неживій) природі, а значить й відповідні їм закони: тяжіння меншого до більшого, маятникові коливання тощо. Це – механічна аналогія (уподібнення законів соціального розвитку до законів механіки) Інші ж, навпаки, звернули свої погляди на живу природу, вважаючи, що закони, за якими вона існує й розвивається. значно ближчі до соціального порядку. Цей другий підхід і одержав назву органічної аналогії.

Прихильником органічної аналогії був і Г. Спенсер. Взагалі це неминуче випливало з його позитивістських позицій. Позитивізм, як уже зазначалося, виходить із того, що явища, котрі оточують людину – як у неживій, так і в живій і в соціальній природі – підкоряються об’єктивним, незалежним від волі й свідомості людей законам. Людям не дано втручатися в дію цих законів, змінювати або переробляти їх.

Про те, що він розглядає суспільство як особливий різновид організму,
Г.Спенсер заявляє, недвозначно й цілком виразно.

Вчений вбачає у суспільстві і живому організмі ряд аналогій:

1) Так само. як і біологічний організм, суспільство збільшується у своїх
розмірах, росте;

2) У міру росту й біологічного, і соціального організмів змінюється й \ускладнюється їх внутрішня будова;

3) І у біологічному і в соціальному організмах ускладнення структури спричиняє поглиблення диференціації функцій різних їхніх органів;

4) І у суспільстві і у живому організмі розвивається й підсилюється взаємодія й взаємний вплив всіх органів, що складають їх структуру [5, c. 166].

Отже, як бачимо, і живий організм і суспільство мають чимало спільного. У той же час аналогія ця неповна, і Спенсер розуміє це. Він застерігає, що ототожнювати біологічні й соціальні організми у жодному разі не можна. Адже, у живого організму усі частини складають одне ціле, тоді як у суспільстві вони розділені. Органи, що входять до живого організму тісно зв’язані між собою нерозривним зв’язком, перебуваючи в постійному зіткненні один з одним; а живі одиниці, що становлять суспільство, просторово розділені, вільні, не стикаються один з одним, можуть залишити одну спільність, об’єднавшись із індивідами іншої спільності й увійти в її склад.

Сам зв’язок між складовими частинами носить у біологічному організмі чисто фізичний характер. У суспільстві ж окремі одиниці зв’язані між собою інакше, найчастіше аж ніяк не за допомогою простого фізичного контакту, а за допомогою інтелектуальних і емоційних провідників взаємодії.

Органіцистична теорія Спенсера нерозривно пов’язана з його еволюційною теорією.

Основна ідея ученого у цьому напрямку укладається в розробці універсального закону еволюції у всіх його проявах: у неорганічному світі, світі рослин і тварин, людському суспільстві й моралі. Було б невірним вважати, що спенсерівський еволюціонізм – це перенесення біологічних закономірностей, у тому числі теорії природного добору, у соціальні науки. Навпаки, учений розглядав постійне ускладнення й удосконалювання форм соціальної організації як фундаментальний принцип буття, який знаходить вираження в організації живих істот.

Суспільний розвиток уподібнюється Спенсером розвитку організму – від простого й безформного до складного й структурованого. Такий розвиток проходить три стадії – аморфну, спеціалізовану і інтегровану.

В “Основних началах” Спенсер сформулював принципи, на основі яких можуть бути пояснені фізичний, органічний, суперорганічний світи: принцип незнищення матерії; принцип збереження руху; принцип опору сил, що перешкоджає руху (принцип інерції); принцип перетворення сили з одного типу матерії або руху в іншу; тенденція руху по лінії меншого опору; принцип ритмічної природи руху. Еволюція укладається в переході матерії від гомогенного (однорідного) стану до гетерогенного (різнорідного) і диференціації органів; у свою чергу, розділені органи стають усе більше взаємозалежними, а. відтак, інтегрованими.

Еволюційна концепція Спенсера випливає з деїстичного постулату про безперервність передбаченого задумом творця причинно-наслідкового ланцюга подій і життєвих форм. Еволюціоністські доктрини XVIII століття мали в значній мірі телеологічний характер і виходили з того, що кожний організм підкоряється внутрішній меті і прагне вдосконалити свою природу. Вчення Ламарка про пристосування видів до середовища (у тому числі в успадкуванні набутих ознак) було повною мірою сприйняте й розвинуте Спенсером, що зберіг аргумент про неминучість руху до досконалості.

Спенсерівська еволюція побудована на принципі переходу від простого до складного через послідовну диференціацію. Цей перехід спостерігається в геологічній і кліматичній еволюції Землі, у кожному організмі, що живе на її поверхні; він спостерігається в еволюції людства, незалежно від того, чи є воно цивілізованим індивідом чи збориськом рас і народів; він спостерігається в еволюції суспільства, зокрема, його політичній, релігійній й економічній організації; він спостерігається в еволюції нескінченного різноманіття конкретних і абстрактних продуктів людської діяльності, які становлять середовище нашого повсякденного життя. Від найглибшого минулого, у яке може проникнути наука, до подій, які щойно відбулися, усе, у чому знаходить своє вираження прогрес, є перетворенням однорідного в різнорідне. Спенсер різко виступив проти теорії перенаселення Мальтуса, вважаючи, що тиск населення, яке невпинно зростає, змушує індивідів мобілізувати всі свої можливості і впроваджувати інновації в перетворення середовища. Таким чином, суспільство не переходить до самознищення, а навпаки, удосконалюється.

Еволюціоністська концепція Спенсера відмінна також і від вчення Дарвіна. На думку Спенсера, тільки на нижчих стадіях еволюції адаптація веде до знищення собі подібних. Критерієм високої стадії розвитку виявляється не конкуренція, а кооперація, де досягнення індивідом власних цілей не вступає в протиріччя із благом інших людей. У будь-якому разі, Спенсер ніколи не сприймав громадське життя як “війну всіх проти всіх”. Щодо цього він залишався ламаркистом: адаптація, а не природний добір, розглядалася їм як критерій еволюції.

Процес соціальної еволюції укладається, таким чином, у постійній диференціації суспільних інститутів і розвитку альтруїстичної природи людини до того часу, поки не буде досягнутий особливий суспільний стан – гетерогенне суспільство, де воля людини визначається волею інших. Цей процес Спенсер назвав “адаптацією до соціального стану”. Суспільство стає позаприродною реальністю, підкоряється своїй власній меті – досконалості природи людини.

Втім, вчення Спенсера було далеким від соціального міліоризму – прагнення вдосконалювати суспільство, – він заперечував навіть продиктоване благими намірами прагнення змінити хід еволюції.

Опираючись на свою еволюціоністську концепцію, Спенсер визначає, що на етапі надорганічної еволюції формуються спеціальні суспільні органи, які він називає соціальними інститутами. Сукупність же соціальних інститутів становить суспільство. Таким чином, Спенсер вперше із соціологів увів поняття соціальний інститут, що зараз є однією з головних категорій соціології. Спенсер виділяє три групи інститутів за їх функціями в суспільстві:

1) інститути продовження роду (до них відносяться домашні інститути – сім’я і шлюб);

2) система виробничих і розподільчих інститутів (промислові і професійні інститути і все що пов’язане з ними – поділ праці, соціальна структура суспільства, утворення класів);

3) система регулюючих інститутів (включає обрядові, політичні і церковні інститути).

З діяльністю соціальних інститутів Спенсер пов’язує і вводить в науку такі категорії сучасної соціології як соціальна система, соціальний контроль, соціальна регуляція.

Таким чином, концепція Спенсера, хоча і містила ряд недоліків, пов’язаних з натуралістичним підходом до означення соціальних явищ, сприяла подальшому становленню соціології, дала поштовх до переходу науки на сучасний етап, сприяла утворенню багатьох категорій сучасної соціологічної науки.

Близьким до органіцизму напрямком був соціал-дарвінізм. Соціал-дарвіністська школа бере свої витоки з теорії Мальтуса про народонаселення, яка зводить соціальні взаємини людей до боротьби за виживання, “війни всіх проти всіх”. Такі ж закони співвідносить до боротьби за власне існування видів у живій природі Ч. Дарвін, який доводить, що виживають ті види, які в конкретних умовах краще пристосувалися до середовища існування. Інші ж види витісняються і вимирають. Узагальнивши теорії Мальтуса та Дарвіна, представники соціал-дарвінізму роблять висновок, що такі закони еволюції спочатку виникли у природі, а так як згідно натуралістичному розумінню соціального, соціальні явища є продовженням природних, подібні закони боротьби “усіх проти усіх” переносяться і на суспільство.

Найвідомішими представниками соціал-дарвінізму були У. Беджгот, У. Самнер, і особливо, Л. Гумплович.

Соціологічна концепція польського соціолога та юриста Людвіга Гумпловича (1838 – 1909) ґрунтується на принципах непримиренної боротьби “племен проти племен”, народів проти народів, держав проти держав. Така боротьба є явищем нормальним, оскільки походить від законів розвитку природи. Предмет соціології він вбачає у дослідженні соціальних груп і їх взаємовідносин, що характеризуються нещадною боротьбою. Незважаючи на односторонність такого висновку, на заперечення соціального консенсусу, таке визначення предмету соціології є близьким до сучасного.

Головною причиною боротьби між різними соціальними групами, Гумплович, як і Маркс, називає матеріальні потреби. Трактування походження держави у вченого теж близьке до марксистської концепції – вона виникла для захисту інтересів, передусім майнових, правлячого класу, давала можливість здійснювати свою волю щодо експлуатованих класів. Такий закон розвитку суспільства Гумплович називає природнім, вбачає суспільний прогрес у подібному протистоянні – “без боротьби немає прогресу”.

Крім соціальної боротьби, Гумплович виділяє і інший тип соціальної взаємодії в суспільстві, що ґрунтується на консенсусі та об’єднанні – так звану амальгамізацію. Проте, амальгамізація потрібна лише для об’єднання сил у боротьбі з іншими соціальними групами.

Заслугою Л. Гумпловича є майже точне визначення предмету соціології, виявлення сутності соціальних груп, роль у становленні соціології конфлікту.

Ще більш радикальною та реакційною у порівнянні з соціал-дарвінізмом стала расово-антропологічна школа.

Ця школа, хоч і містить риси органіцизму, соціал-дарвінізму, проте має яскраво реакційний антинауковий характер. Мета її не виявляється у побудові наукової концепції, а у використання науки для обґрунтування расизму. Основний принцип концепції цієї школи – використання расового фактора для пояснення історичного процесу, намагання довести відмінності між расами, “вивести” “чисту расу”, яка має пріоритет у соціально-політичних відносинах над іншими, виступає проти змішування рас як фактора соціальної деградації і “забруднення” суспільства.

Основоположником расово-антропологічної школи вважається французький філософ Артюр Гобіно (1816 – 1882).

Головною причиною суспільного прогресу Гобіно вбачає у збереженні чистоти рас. Історичною расою, расою володарів, Гобіно називає білу расу. Проте, за час свого існування вона здебільшого змішалася з іншими расами, поступово втративши свою велич. Лише одна з гілок білої раси – так звана раса аріїв, завдяки жорсткій ієрархії зберегла свою чистоту. Таким чином, теорію Гобіно використали у своїй практиці нацисти Третього рейху.

Сутність концепцій географічної школи зводиться до залежності явищ, що відбуваються в суспільстві від його географічного розміщення. Фундамент цього напрямку соціології заклав ще у ХVІІІ ст. французький просвітник Ш. Л. Монтеск’є, представниками її були Т. Бокль, Л. Мечніков, В. Ключевський.

Зокрема, Томас Бокль (1821 – 1862) у своїй праці “Історія цивілізації в Англії” дослідив, що на соціальну диференціацію людей вплинули три фактори – клімат, ґрунти і їжа. Проте, учений більше абстрагувався від природничого фактора ніж його сучасники – представники інших натуралістичних шкіл. Так Бокль вважає, що на пізніх етапах розвитку цивілізації уже не природничий, а розумовий фактор стане вирішальним у розвитку цивілізації. Така точка зору уже є ближчою до А. Кондорсе, ніж до Ш. Л. Монтеск’є. Втім учений відразу виправляється: рівень розвитку інтелекту в тій чи іншій країні залежить... від її географічного розміщення.

Дата добавления: 2017-02-01