Поняття юридичної особи. Класифікація юридичних осіб в міжнародному приватному праві

Юридичні особи

Інтернаціоналізація суспільного життя позначається активною співпрацею суб’єктів господарювання, органів місцевого самоврядування, профспілок, громадських організацій різних країн. Зазначені соціальні організації створюються та реєструються у передбаченому законом порядку, наділяються цивільною правоздатністю та дієздатністю, можуть виступати позивачами та відповідачами в суді. Українське законодавство, як і законодавство деяких інших держав, визначає, що такі соціальні утворення наділяються статусом юридичної особи (ст. 80 Цивільного кодексу України). Але в переважній більшості іноземних країн при чіткому та розвинутому регулюванні порядку створення та діяльності окремих соціальних утворень (корпорацій, установ, громадських об’єднань тощо) узагальнюючий інститут юридичної особи або взагалі не визначається, або формулюється досить лаконічно. У літературі як приклад наводяться більш-менш розгорнуті визначення юридичної особи, що містяться у Цивільних кодексах країн Латинської Америки. У Цивільному кодексі Чилі так сформульовано це поняття: юридичної особою є особа фіктивна, здатна здійснювати права, нести цивільні обов’язки і вступати у правові та неправові відносини.

Українське законодавство успадкувало визначення поняття юридичної особи, сформульоване в радянський період. За згаданою вже ст. 80 Цивільного кодексу юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю та дієздатністю, може бути позивачем і відповідачем в суді.

На нашу думку, тут допущена неточність. Наділяється правосуб’єктністю організація. Проявом цього і є надання організації прав юридичної особи. Поняття юридичної особи, уявляється, слід визначати як правовий статус, право-суб’єктність — можливість мати і набувати права і обов’язки умовним суб’єктом права, тобто організацією, права якої охороняються, як і права людини.

Статус юридичної особи можуть набувати будь-які організаційні утворення, якщо вони мають відокремлене майно, інші майнові й особисті немайнові права, можуть бути позивачами та відповідачами в суді, арбітражі, третейському суді.

Термін «юридична особа» дістав визнання лише на початку ХІХ століття, до цього поширеними були назви «моральна особа», «містична особа» тощо. Вельми стійким виявилося поняття «фіктивна особа», що стало потім підставою для створення однойменної теорії. Фікційна теорія як перша наукова спроба осмислити юридичну природу суспільних утворень, що виступають у майновому обороті як суб’єкти прав і обов’язків, знайшла розвиток у працях Савіньї, який, визначаючи правоздатність людини, дійшов висновку, що юридичні особи — це штучні суб’єкти, фікції. Таким чином, існування фіктивних осіб — існування чисто юридичне. Юридична особа — утворення закону. Подальшим розвитком фікційної теорії стала теорія цільового майна Бринця, який звернув увагу на мету, для досягнення якої було створене та існує поняття «юридична особа».

Теоретичні проблеми правового статусу юридичних осіб і законодавчого регулювання їх діяльності залишаються актуальними і в наш час, наукою та практикою пропонуються нові підходи, зумовлені розвитком суспільних відносин.

У країнах з розвинутою ринковою економікою протягом багатьох десятиріч напрацьовувалися методи організаційно-правового оформлення та регулювання діяльності юридичних осіб, що привело до створення нормативної бази, яка забезпечує ефективне функціонування останніх. Різноманітність класифікацій юридичних осіб зумовлена особливостями правових систем і критеріями класифікації.

Як і в українському законодавстві (ч. 2 ст. 81 Цивільного кодексу України), за підставами виникнення виокремлюються юридичні особи публічного права та юридичні особи приватного права. Якщо підставою створення юридичної особи публічного права є публічноправовий акт (закон чи адміністративно-правовий акт), то для юридичної особи приватного права такою підставою є акт приватноправового характеру. Особливістю деяких юридичних осіб публічного права є наявність владних повноважень, до них належать різноманітні державні установи та територіальні одиниці. Наприклад, юридичними особами публічного права у Франції є департаменти та громади, у Німеччині — землі, в Італії — провінції та комуни. До цієї категорії належать організації культури, просвіти, науки, охорони здоров’я, торгові та промислові палати тощо.

Переважну кількість юридичних осіб приватного права становлять суб’єкти господарювання, які можна поділити на одноосібні та колективні. Перші зазвичай є власністю однієї особи або сімейства і несуть відповідальність усім майном підприємства та всім особистим майном. Фірмове найменування одноосібного підприємства, як правило, збігається з іменем і прізвищем його власника. У Німеччині одноосібне підприємство має назву Einzelunternehmung, Einzelfirma, у Франції — Entrеprise individuelle, у Великій Британії — Ownership, у США — Individual proprietorship. Форму одноосібних підприємств за кордоном здебільшого мають дрібні та середні підприємства, хоча трапляються і гіганти сімейного типу, наприклад фінансова група Юнсонів у Швеції.

Але найбільш поширені колективні суб’єкти, об’єднання підприємців, що в Україні (ч. 1 ст. 81 ЦК України) та інших європейських державах поділяють на «об’єднання осіб» та «об’єднання капіталів». Основою об’єднань осіб є особистий довірчий характер взаємовідносин їх учасників, а об’єднання капіталів базуються лише на майнових зв’язках, і не передбачають обов’язкової особистої діяльності. «Об’єднання осіб» і «об’єднання капіталів» розрізняються за типом відповідальності їх учасників за зобов’язаннями підприємства. Якщо всі учасники (або кілька з них) відповідають за зобов’язаннями підприємства всім належним майном, йдеться про товариства або партнерства (Partnership); коли відповідальність учасників обмежена лише їх майновими вкладами, — це корпорація (Сorporation). Тому для іноземних юристів не завжди зрозумілим є термінологія законодавства України, оскільки згідно із Цивільним і Господарським кодексами України товариствами вважаються суб’єкти господарювання як з необмеженою (повні та коман-дитні товариства), так і з обмеженою (акціонерні товариства та товариства з обмеженою відповідальністю) відповідальністю. У російському цивільному законодавстві таку розбіжність подолали виокремленням «полных и коммандитных товариществ» та «акционерных обществ, обществ с ограниченной ответственностью».

Щодо товариств, то в зарубіжному праві слід розрізняти товариства, створені за Common law (британська правова модель) і за цивільним правом (правова модель континентальної Європи). Британське Common law ігнорує самостійну природу товариства, не кажучи про надання йому статусу юридичної особи. За судовою практикою Великої Британії, учасник товариства не може заборгувати товариству, оскільки «людина не може бути нічого винна сама собі», — таке формулювання містилося в одному з хрестоматійних рішень суду. Отже, товариство та його учасники не розрізняються. Закон «Про товариства» 1890 р. (Partnership Act), на основі якого здійснюється регулювання у країнах, що сприйняли англійську модель, визначає товариство як «відносини, що виникли між особами, які спільно господарюють з метою отримання прибутку». Досить часто товариство вважається видом договору, оскільки в його основі лежить письмова угода учасників. Кожен з учасників товариства є агентом і одночасно принципалом (довірителем) по відношенню до інших учасників. Як агент він діє від імені всіх інших учасників у межах тих видів діяльності, заради яких створювалося товариство, а як принципал — відповідає за діяльність усіх інших учасників, за все, що вони здійснили в межах зазначених видів діяльності. Отже, в англійській моделі товариство не тільки не є юридичною особою, а й не має самостійної правоздатності, яка б відрізнялася від правоздатності його учасників. Тому товариство в даному випадку слід розглядати як відносини між двома чи більше особами, а не як організацію, що створена цими особами й незалежна від них.

Правова модель товариства в континентальній Європі принципово відрізняється від британської. По-перше, європейські правові системи засновані на розрізненні цивільного та торгового права, тому виокремлюються відповідно цивільні (наприклад, товариство мешканців будинку, фермерів) і торгові (метою яких є отримання прибутку) товариства. По-друге, за законодавством більшості європейських країн, товариство є юридичною особою (§ 105 Німецького торгового уложення; статті 20, 21 і 22 Французького торгового кодексу; статті 75 і 85 Торгового кодексу Іспанії). Відповідальність учасників товариства є необмеженою і солідарною.

Правовий статус командитних товариств за кордоном подібний до передбаченого ст. 133 Цивільного кодексу України. Командитні товариства складаються з двох груп учасників: із тих, які здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і солідарно несуть відповідальність за зобов’язаннями товариства всім своїм майном (повні учасники), та тих, які несуть відповідальність лише у межах сум зроблених ними вкладів і не беруть участі в діяльності товариства.

Відомі також змішані форми господарських товариств, наприклад командитне товариство з обмеженою відповідальністю, коли повним учасником у командиті як юридична особа стає компанія з обмеженою відповідальністю.

Проте у багатьох країнах найпоширенішими видами суб’єктів господарювання є корпорації — акціонерні компанії та компанії з обмеженою відповідальністю. Акціонерні компанії виступають формою організації крупного капіталу, що дозволяє залучати фінансові кошти для ведення господарської діяльності й ефективно управляти підприємством. Компанії з обмеженою відповідальністю здебільшого використовуються в малому та середньому бізнесі, частка яких в економіці зарубіжних країн дуже велика.

Головні ознаки компаній з обмеженою відповідальністю схожі між собою в більшості країн світу, за виключенням Великої Британії, де вони відповідають акціонерним компаніям. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю несуть відповідальність за зобов’язаннями підприємства лише в межах зробленого вкладу. Капітал у вигляді часток-паїв поділяється між засновниками без публічного оголошення і зазвичай є іменними. Як правило, кількість учасників обмежена: до 30—50 осіб. Такі обставини зацікавлюють підприємців, оскільки за умов обмеженої відповідальності вони можуть здійснювати будь-які господарські операції, не надаючи їм гласності.

Законодавство стосовно акціонерних товариств найбільш розроблене і деталізоване. У Німеччині діє Акціонерний Закон (1965 р.), викладений у п’яти книгах, де детально розглянуті питання заснування, внутрішньої структури, діяльності та ліквідації акціонерних компаній, відповідальності їх засновників і посадових осіб. Ордонанс Франції від 24 липня 1966 р., а також Декрет про торгові компанії (1967 р.) визначають порядок створення та діяльності у Франції акціонерних компаній і компаній з обмеженою відповідальністю, регулюють їх структуру, правовий статус цінних паперів, а також містять великий перелік кримінальних дій, які вважаються порушенням правил діяльності торгових компаній. У США акціонерне законодавство утворюють закони окремих штатів про підприємницькі корпорації.

Зазвичай акціонерна компанія — це об’єднання капіталів, що утворюється шляхом випуску акцій, які є документами на пред’явника, котуються на фондовій біржі і можуть вільно переходити від однієї особи до іншої. Законодавство детально регламентує порядок створення акціонерних товариств, кількість засновників, форми та методи управління тощо.

Отже, методи правового впливу на формування та діяльність юридичних осіб схожі у багатьох країнах, типовими є і види їх організаційно-правових форм, однак, кожна країна має специфічні особливості, зумовлені історичними, політичними та іншими обставинами.

Дата добавления: 2017-02-01