Католицької Церкви 1 страница

Принципи соціальної доктрини

Саме слово “принцип” у латинській мові означає основа, начало [10; 18, с.409 у Р.І.], а звідси випливає, що соціальне вчення Католицької Церкви мало би базуватися на якихось основних, вихідних положеннях про людину та її місце в суспільстві і світі.

Принципи соціальної доктрини Католицької Церкви: субсидіарності і персональності (особистості), солідарності і загального добра, соціальної справедливості й соціальної любові, свободи і відповідальності [26; 32] – висловлені в енцикліках, листах папи, міжнародних зверненнях до політичних діячів тощо.

До основних принципів католицької соціальної доктрини впорядкування суспільства належать поняття субсидіарності (від лат. Subsidium – подавання допомоги, допоміжні частини війська), персональності (особистості) й загального добра. Вони випливають із християнської концепції людини й тому є свого роду її конкретизацією і фокусом.

А) Принципи субсидіарності і персональності (особистості)

Одним із принципів вільного і гуманного суспільного ладу є соціальний принцип субсидіарності. Принцип субсидіарності часто називають „класичним” принципом католицької соціальної доктрини. Слово „субсидіарність” означає надавання допомоги. Держава й суспільство і кожний вищий авторитет мають тільки тоді втручатися субсидіарно, тобто з допомогою, у компетентність менших чи підпорядкованих спільнот, коли останні нездатні самостійно виконувати свої завдання. Енцикліка „Quadragesimo Anno” оклоняє цей основний принцип такими словами: “Кожна суспільна діяльність є за своєю суттю й поняттям субсидіарною; її завданням є допомога членам соціального тіла. Вона не може їх розбити або поглинути” [26; 32].

Принцип субсидіарності є загально-суспільним принципом упорядкування вільного і гуманного суспільства. Суспільство й державні органи мають бути організовані субсидіарним способом, тобто знизу вгору. Таким чином забезпечено оптимальний розвиток особистості та гарантовано збереження менших спільнот (родин, приватних товариств, національних меншин тощо).

Субсидіарне суспільство має дбати, щоб високопоставлені державні або суспільні інстанції контролювали тільки ті завдання, які не можуть бути виконані організаціями нижчого щабля.

Правильне застосування принципу субсидіарності зміцнює демократичний лад, бо субсидіарність означає делегування компетенцій, розподіл влади та контроль над нею. Якщо сучасне суспільство хоче зберегти своє людське призначення, йому необхідно орієнтуватися на принцип субсидіарності [46, с.10].

У центрі соціальної доктрини Церкви стоїть людина як особа, що створена за образом і подобою Божою. Особиста гідність людини є недоторканою, вона є мірилом будь-якого творення християнського соціального порядку. Для католицької соціальної доктрини вихідною позицією у виробленні соціального порядку є трансцендентальне походження людини та її взаємозв’язок з Господом Богом.

На перших сторінках Святого Письма читаємо: „І створив Бог людину на свій образ; на Божий образ створив її; чоловіком і жінкою створив їх” (Бут. 1: 27). Людина є Божим створінням. Джерелом і метою людського життя є ні сама людина, ні якась влада, яка існує проти Бога або без Бога, але сам Бог, творець людини. Бог створив людину на свій образ. Із цього творчого акту випливає вся таємнича гідність людини бути образом Божим. Святе Письмо не доручає людині нічого меншого, як те, щоб вона собі підкорила Богом створену землю. Але людині не дано абсолютної і неосяжної влади над землею. Вона також не має права нищити її (Бут. 1: 27-30). Але людина відчужилася від Бога і відвернулася від нього, скориставшись своєю свободою (Бут. 3:23-24).

Зі свого щоденного досвіду знаємо, що в людині є два елементи, дві дійсності – тілесна і духовна, матеріальна і нематеріальна (див. Р. І. § 4). Уже сам звіт про створення людини, який є на початку Біблії, передбачає її фундаментальність. Там говориться про зустріч двох світів: світу душі і світу матерії. Бог формує людину (тіло) з пороху земного і цим вона є частиною природи і всесвіту, але Він вдихає їй і дух життя, завдячуючи якому вона стала живою душею (Бут.3: 7). Тим духом, який дістала від Бога, людина перевищила цілий Усесвіт, тим духом вона різниться від всіх інших створінь.

Людина себе проявляє у “своїй тілесності” й у “своїй духовності”. Відношення тіла і душі в людини було і є предметом дослідження мислителів усіх часів. За Біблією, людина – одне єство. І коли в Біблії написано або “дух“, або “душа”, або “тіло” – мається на увазі ціла людина. Цю правду про єдність людини, її цільність висувала Церква впродовж всієї своєї історії. Виміри гідності людини стосуються її цілості, а не тільки однієї її частини. Тому знецінення людської тілесності суперечить наміру Бога. Тіло – не тюрма, в якій ув’язнений дух, не щось менш вартісне. Тіло – це Боже діло, оскільки Він його оформив. І у воскреслому преображенні, як про це свідчить Новий Заповіт, людина буде у своєму тілі, хоча трошки іншому, ніж перше. Всякий дуалізм, поділ людини на вищі і нижчі сфери – зовсім чужий біблійному розумінню людини. Не гармонізує з Божим словом духовна односторонність, яка робить наголос на душі. Дехто каже, що Ісус помер задля спасіння душ. Такого свідчення ми не знайдемо у Святому Письмі. Ісус помер за людей, Він своїм хрестом відкупив їх. Спасається не тільки душа, але й людина, котра одна й неподільна.

Варто сказати кілька слів про тілесне та духовне у Біблії. Нехай засадою тут стануть слова Ісуса, коли Він говорив із Никодимом. Зокрема сказав: „Народжене від тіла є тіло, а народжене від Духа є дух” (Ів.3: 6). Це основний критерій духовного і тілесного у Біблії. У Старому Заповіті невідкуплена людина є тілесною, позаяк вона відчужена і підпорядкована гріху. У Новому Заповіті людина, народжена духом, - духовна, тобто продукт Духа Святого. У співпраці з Духом у людині повинна перемогти нова людина, створена за взірцем Ісуса Христа, поки не осягне повноти Христа. Це програма людського життя.

Тому християнин покликаний до духовного життя. Він помазаний Духом Святим і покликаний у цьому світі жити духовно. А це означає, що йому треба постійно намагатися, щоб у своїх думках і діях, молитвах і напрямках він був відкритий для Духа і дав себе вести Духом. Тому духовне життя означає не лише побожність, але й сукупність діяння у всьому житті людини. В ученні Церкви Христової людина – це цілісна особистість. Щоправда, в зарубіжній науковій термінології використовується термін “ особа ”, а в українській – послуговуються радше словом “особистість”, і ці два терміни розмежовуються [8; 29; 22].

Церква вчить, що людина створена Богом на Його образ і подобу, а тому, випливаючи із заповіді “Не убий”, кожна особистість є неповторною, індивідуально особливою і повинна мати всі умови для свого розвитку. Про це має дбати держава і суспільство. Ось чому так багато йдеться в документах Церкви про гідність особи. Де, як і в чому особистість може проявити себе?

Папа Іван-Павло ІІ у своєму посланні „Laborem exercens”(“З праці своєї”) нагадує, що людина через свою працю стає Божим образом. Іншими словами, людина є образом Божим, тому що вона отримала від Бога доручення підкорити й опанувати землю (Бут. 3: 29). Тим, що людина виконує це доручення, вона віддзеркалює сам творчий акт Бога [3].

Логічним наслідком такого розуміння людини та її праці є формулювання християнської „етики праці”: працююча людина є образом Божим і співробітником Бога.

У християнському проекті суспільства персональна гідність людини є невід’ємною мірою в оформленні економічного і суспільного життя.

На основі правди про персональну гідність людини та її праці Церква окреслює низку практичних прав працюючої людини. Папа навіть стверджує, що такі права треба бачити безпосередньо у зв’язку із загальними правами людини, бо вони є наслідками самої природи людини. Права працюючої людини, як соціальні права людини взагалі, є частиною основних і невід’ємних її прав.

Одним із таких прав є право на працю. Важливим обов’язком усіх відповідальних у суспільстві й державі людей є подбати, щоб всі працездатні знайшли відповідне місце праці.

Невід’ємною вимогою соціальної доктрини Церкви є те, щоб людина через її професію і на місці праці розвинула всі свої здібності. Гідність людської особи вимагає, щоб “праця щоразу мала першість перед капіталом”. Гідність людини, яка працює, зазначає папа Іван-Павло ІІ, включає також вимоги, щоб вона мала відповідне право участі й відповідальності в керівництві підприємства. Понтифік навіть озвучує етично-соціальну вимогу, щоб людина мала відчуття, що вона працює на власному підприємстві [43, с.15].

З усього сказаного випливає, що Церква, опираючись на принципи субсидіарності і персональності (особистості), ставить на перше місце людську особистість, її неповторність та індивідуальність, її гідність, пропонує певну програму дій із захисту прав людини та певну програму діяльності державних чинників з метою створення відповідних умов для розвитку людської особистості.

Б) Принципи солідарності й загального добра

Передумовою успішного функціонування гармонійного суспільного організму та мирного співжиття людей різних інтересів, походження або віросповідань є готовність усіх до взаємної солідарності.

Людина за своєю суттю – суспільна істота. Цю суспільність людина не отримала від когось із зовні, це не якась надбудова людини, це оклоняє мий частина єства. Це її поклик, який отримала від Бога і який уписаний у її природу. Людина в цьому світі не з’явилася сама. Нова людина приходить у цей світ в рамках спілки двох осіб. Росте і формується нова людина у сімейній спільноті. Із самого початку нова людина спілкується з людьми, які її оточують, - від перших пестощів до основної інформації про світ і життя. Таким способом людина входить у світ і в суспільстві визнає себе його складовою частиною. Водночас людина відчуває і глибоку потребу в інших, потребу мати когось, бути з кимось пов’язаною, зав’язати дружбу, об’єднатися тощо. Крім того, в людині народжується потреба любити, жити і працювати для когось, пізнавати себе в іншому. Так людина закладає власну сім’ю з людиною, яку любить, з якою народжує дітей, яких потім оточує своєю любов’ю і турботою. І все це є генетичним кодом людської природи, усе відповідає плану Бога і Його помислу щодо людини.

Людина сама у собі є суб’єктивна. Лише у спілкуванні з іншими вона зможе бути об’єктивною, оскільки тільки через інших рефлектуються її спостереження, погляди й оцінки. Потреба спілкуватися з іншими творить спільноту і не тільки сімейну, але й ширшу – родину, народ, державу. Потреба об’єднання виринає із усвідомлення власного безсилля, бо лише у спілці з іншими людина зможе здійснити великі справи і перетворювати цю землю, до чого зобов’язував її Бог у хвилину творіння.

Така людина і суспільство взаємопов’язані і взаємозалежні. Роздумуючи про своє призначення у сучасному світі, Церква має на увазі таку фундаментальну ситуацію: „Суспільна людська натура виразно проявляє, що ріст людини і розвиток самого суспільства взаємно залежить одне від одного. Підвалинами, тобто суб’єктом і метою всіх суспільних інституцій, є і мусить бути лише людина, бо вона за своєю природою має потребу суспільного життя. Суспільне життя не є щось, що людині дане. Тому людина у спілкуванні з іншими, розвиває всі свої здібності і може сповнити своє покликання”, - зазначається у конституції ІІ Ваканського собору “Радість і надія”(GS. 25)[2].

Щоби людина змогла побудувати спільноту, їй треба піднестися над індивідуалістичним мисленням, оскільки спасіння людини – в солідарності. Людина спасається тому, що вона з іншими, тому, що належить до спільноти, і ніхто сам не може спастися. Зрештою, і остаточне призначення людини суттєво суспільне, тому на її спасіння не можна дивитися ізольовано від спільноти.

Принцип солідарності взаємопов’язаний з принципом персональності. Коли односторонньо наголошується першість персональності або індивідуальності, тоді це загрожує до дуже небезпечним суспільним індивідуалізмом (наприклад, індивідуалізм ранньої індустріальної ери в Європі ХІХ ст.). Коли ж брати тільки солідарність за абсолютну вартість, тоді це приведе до суспільного колективізму і до обмеження свободи індивіда або суспільних груп (до прикладу, обмеження прав людини в Східній Європі за часів комунізму).

Одним з найважливіших фактів людського буття є те, що “людина – це статева істота” і що для її „доповнення” треба протилежної статі або взагалі людської спільноти. Людина здатна доповнювати, але також потребує доповнення. Розвиток людства можливий тільки за умови співпраці кількох генерацій та ділової кооперації людей однієї епохи.

Солідарності належить “честь основного закону” людського життя і кожної спільноти. Тому соціальна доктрина Церкви ставить поруч з принципом персональності принцип солідарності як його необхідне доповнення. Обидва принципи взаємно залежні, бо людина тоді є особою (особистістю), коли вона є членом якоїсь спільноти.

Індивід і спільнота, особа (особистість) і суспільство, перебувають між собою у критичному і напруженому взаємозв’язку. З одного боку - людська особа (особистість) з її невід’ємними правами, яких не можна свавільно підпорядкувати інтересам суспільства або егоїзмові групи. З іншого – не можна наполягати безконечно на власних інтересах коштом загального добра. Тому окрема особа і спільнота перебувають у взаємозв’язку соціальної злуки й взаємної соціальної відповідальності.

Метою християнського суспільства є такий суспільний та економічний порядок, який базується на солідарній співпраці всіх для всіх [43, с.20].

ІІ Ватиканський собор у своїй конституції “Про Церкву в сучасному світі” наголошував, що загальне добро „охоплює сукупність всіх тих суспільних вимог, які уможливлюють або полегшують людям повний розвиток їхніх талантів” [2]. Із цього визначення бачимо, що загальне добро не є метою людини і людства. Метою є розвиток і вдосконалення кожної людської особистості, загальне добро є більше умовою, за якою людина може здійснювати свою мету. А „умови суспільного життя”, про які згадується в конституції про Церкву, це наявність матеріальних і духовних благ.

Сюди належать:

- мир;

- свобода;

- моральність;

- справедливість;

- гарантовані права і обов’язки кожної людини;

- культура;

- право на працю тощо [2].

Коли йдеться про загальне добро, то мається на увазі добро всього світу. Сьогодні світ до тієї міри пов’язаний, що кожна людина почуває себе його громадянином. Жодна держава, жоден континент не можуть обмежити або привласнити собі загальне добро. Воно називається загальним, позаяк належить кожній людині і ніхто з нього не може бути виключеним. Кожна людина має обов’язок і право розвивати свою індивідуальність, а щоб вона змогла це здійснити, їй потрібен доступ до загального добра. Та не достатньо сказати лише, що всі люди мають права користуватися загальним добром, ці права треба кожній людині забезпечити й уможливити. Недопустимо, щоб одна група людей була настільки привілейована, що мала б виключне право користуватися тими благами, а якась інша група була б у цьому обмежена чи взагалі тих прав позбавлена. Таке явище глибоко ображає гідність особи і суперечить намірам Бога, оскільки всі успадкували землю як загальне добро.

Загальне добро не є якоюсь статичною цінністю. З досвіду знаємо, що воно з ревністю людей, поступом технології і цивілізації кожного дня збільшується і вдосконалюється. А оскільки у світі весь час розвиваються системи комунікації і зростає людська інформованість, то це добро стає більш загальним і доступним кожній людині.

Одним із суттєвих елементів загального добра та його фундаментальної характеристики є те, що воно повинно містити в собі перспективи майбутності. Це означає, що нинішнє покоління зобов’язане спадщину загального добра, яке отримало від попереднього покоління, збільшувати і готувати його для тих, хто прийде. Людство повинно так жити і працювати, щоб ті, хто відтак прийде, мали майбутнє.

За своїм значенням загальне добро автономне стосовно добра окремих націй або держав. Воно понад ним. Це тому, що загальне добро зумовлене добром всіх зокрема. У ньому загальний характер підноситься над політичними межами держав, і на нього мають права всі люди. Загальне добро мусить бути остаточною метою стремлінь усіх політиків і тих, хто веде народи і дбає про їхнє добро. Із загальнолюдської точки зору, загальне добро мусить бути критерієм, який регулює всі міжнаціональні взаємини.

Із зростанням загального добра одночасно зростає і усвідомлення виняткового становища і гідності людської особи. Тому ніколи не можна жертвувати людиною, оскільки це не було б запереченням загального добра. Пошана людської гідності означає забезпечення дійсно гідного життя і всього, що для такого життя потрібно:

- право на вільний вибір професії;

- право на сім’ю;

- право на виховання;

- право на працю і пошану;

- право поводитися за вимогами власної совісті;

- право на свободу і т.д. [2].

Метою кожного суспільного ладу мусить бути добро людини, і все для цього має бути підпорядковане людині, а не навпаки. Це основний принцип, яким зумовлений правильний розвиток кожного суспільства.

У Євангеліях йдеться про людину як про нашого „ближнього” (притча про доброго самарянина), і це стосується кожної людини без винятку. Вони закликають всіх до дійсної щоденної діяльної любові до кожної людини. Ця любов, насамперед, стосується життя і засобів для життя ближнього. Ісус недвозначно пояснив, що ближній – це кожна людина, без огляду на її віру і національність, без огляду, чи то приятель чи то ворог. Ми повинні противитися усьому, що:

-противиться самому життю людини (вбивство, самогубство, геноцид, аборт, евтаназія);

-порушує недоторканість людської особи (тілесні і душевні тортури, психологічні примуси чи тортури);

-ображає людську гідність (нелюдські умови життя, свавільні ув’язнення, депортації, рабство, проституція, негідні для людини умови праці, торгівля людьми).

Усе згадане суперечить і ображає Господа і гідність людської особи. На цьому не можна будувати здорового суспільства, ні забезпечити розвиток людини.

Коли індивіди або суспільні групи мають за мету винятково власні інтереси, тоді або паралізується суспільне життя, або перемагає брутальна сила нахабного. Для мирного і прогресивного розвитку соціального тіла необхідно, щоб індивідуальні інтереси підпорядковувалися інтересам загального добра.

Першим і основним завданням державної влади є бути охоронцем і запорукою загального добра. Держава повинна створювати сприятливі економічні та соціальні умови для громадян. Ще одним важливим завданням держави є врівноважувати групові егоїзми, які можуть пошкодити гармонійне співжиття демократичних сил. Держава має врівноважити інтереси конкуруючих груп, спрямовуючи їх на користь загального добра.

Індивідам треба підпорядкувати власні інтереси спільній меті, уникаючи всього, що є шкідливим для загального добра. Загальне добро має пріоритет перед власною користю.

“Наприкінці ХХ ст. неможливо покласти всю відповідальність за загальне добро на державу. Загальне добро є спільним фокусом всіх членів соціального тіла. Чинна демократія потребує співпраці всіх своїх громадян. Демократія означає, в цьому випадку, що всі громадяни несуть спільно відповідальність за загальне добро”, - зазначають сучасні дослідники з історії Церкви [43, с.140].

Існує також „міжнародне загальне добро”, яке вимагає від усіх країн, багатих чи бідних, економічної і політичної співпраці, щоб розв’язати важливі проблеми майбутнього.

В) Принципи соціальної справедливості й соціальної любові

Найвищим соціальним принципом, до якого зобов’язує післанництво Ісуса Христа, є християнська любов до ближнього. Це тому, що гуманність Ісуса не робить винятку для ворогів. Христос оголосив любов і прощення для всіх. Можливо, якраз любов до ворогів – „найкритичніший” пункт і велика спокуса нашого конкретного щоденного християнства, оскільки любов до ворогів не лише принцип, а вимагає і конкретної дії, оскільки Ісус наполягає на діяльній любові (“Все, що Ви зробили одному з братів моїх…”, Мт 25:40).

Соціальна справедливість є першим соціальним принципом будь – якого розумного соціального порядку. Рівність людей – природне і невід’ємне їх право. Саме тому, що люди є людьми, вони рівні між собою. Всі однаково народжуються, і всім доведеться пройти через ворота смерті. Всі люди мають однакову мету і однакове завдання на цій землі, але існує багато індивідуальних відмінностей, як, приміром, ступінь таланту до різних видів праці, статеві, расові та інші, та жодна з них не може усунути або применшити основного аспекту ідентичності – бути людиною. Тому й говоримо про рівність усіх людей.

Усі люди рівні і за творчим Божим наміром і за дарами відкуплення, які Ісус однаково заслужив для всіх людей. Усі покликані до воскресіння з мертвих і мають шанс на життя з Богом. Спаситель наголосив про це у Євангеліях: „Тоді Ісус почав говорити до народу і учнів своїх і сказав: „На Мойсеєвому сідалищі сіли книжники та фарисеї; отже, все що вони кажуть додержувати, додержуйте і робіть; а по ділах їхніх не робіть, бо вони говорять і не роблять: зв’язують тяжкі ноші, які важко носити, і кладуть їх людям на плечі; самі ж і пальцем своїм не хочуть рушити їх; а всі діла свої роблять так, щоб їх бачили люди; розширяють пов’язки свої і подовжують край одежі своєї; також люблять возлежати на перших місцях на вечерях і сидіти на перших місцях у синагогах і вітання на народних зібраннях, та щоб люди звали їх: учителю, учителю. Ви ж не називаєтесь учителями, бо один у вас учитель – Христос; усі ж ви – браття; і Отцем собі не називайте нікого на землі, бо один у вас Отець, котрий на небесах; і не називайте наставниками, бо один у вас Наставник – Христос. Більший за вас нехай буде вам слугою, бо хто звеличує себе, той принижений буде, а хто принижує себе, той піднесеться” (Ів.23: 1 – 12) [6].

Сам Ісус не хоче бути вищим від інших. Він не прийшов на цей світ, щоб Йому служили, але щоб Він іншим слугував аж до смерті. Саме так поставленою проблемою Христос протиставиться нерівності, боротьбі за кращі місця і висування себе понад іншими, бо це викликане гріхом, який перебуває в людині.

Ісус вимагає всебічної любові до всіх, оскільки всі мають однакові права на життя, мають одного Отця на небесах.

Суспільний або економічний лад тоді гідний називатися „соціальним”, коли забезпечені права всіх членів соціального тіла. Проблема полягає радше в питанні: що в конкретному випадку є справедливим? Адже соціальний принцип справедливості сам по собі не має мірила, за допомогою якого можна вирішити конкретне питання. Те, що є об’єктивно справедливим у певному випадку, можна встановити тоді, коли взяти до уваги конкретні обставини та права людини.

В усіх папських енцикліках на соціальні теми приділяється також увага любові як принципу впорядкування суспільства. Любов є „душею” і „найвищим законом” спільноти, заснованої на справедливості [49].

Справедливість і любов є першими принципами ведення соціально справедливого суспільного та політичного порядку, де справедливість „цілком проймала державні та суспільні інституції”, а любов є „душею порядку” і „чисто християнським виміром” нового соціального ладу, наголошують енцикліки.

Подвійна основа католицької соціальної доктрини на соціальних принципах справедливості й любові має свій глибший сенс. У соціальному вченні понтифіків постійно висловлюється переконання, що для успішної реорганізації суспільства і подолання „структур гріха”, крім “реформи обставин” також потрібні моральні реформи намірів людини. Сьогодні світ переконався в такій потребі, хоча замість реформи намірів модно говорити про зміну в поведінці людини.

Світ сьогодні розуміє, що немає справжньої суспільної реформи без зміни соціальної поведінки та способу мислення людства, а також врахування способу мислення окремих народів (ментальності).

Основними завданнями любові як активного соціального принципу у формуванні суспільства є такі:

ü соціальна любов переходить межі вимог справедливості. Як показує досвід, самої справедливості не вистачає для творення справді гуманного світу. Високою і остаточною християнською метою є творення солідарної і братньої спільноти людей у суспільстві й економіці. Це можливе тільки шляхом активізації могутньої сили соціальної енергії любові;

ü соціальна любов є комунікативною та інтегруючою силою. Будь-яка спільнота й будь-яке суспільство потребують спільного зв’язку, який об’єднує його членів, це стає можливим завдяки любові;

ü соціальна любов є також структурним принципом. Соціальна любов прагне реалізувати моделі справедливої кооперативної системи суспільства;

ü любов має есхатологічно – революційну силу. Есхатологічне Царство Боже розпочало своє існування приходом Ісуса Христа. Відкуплення Христа опиралося на принцип любові до всіх людей. Соціальна любов як перша ознака Царства посідає “революційну енергію подолати всі бар’єри та йти новими шляхами” [43, с.26].

Опираючись на принципи справедливості й любові, людство має шанс досягти гармонії у світі та здобути любов Божу при другому приході Христа.

Г) Принципи свободи й відповідальності

Людина, на відміну від тварини, є вільною істотою, яка сама ухвалює рішення. Вільна воля людини є Божим даром. Бог створив людину за своєю вільною волею, бажаючи при цьому, щоб вона була Його образом. Даром свободи Бог нагородив людину й віддав людину в її власні руки. Адже людина запрограмована у своїй діяльності, і, попри всі задатки, які в певний спосіб визначають її єство, вона все таки сама вибирає. Користуючись цією свободою, людина має можливість довершити найкращі справи – любов, доброту, істину. Допомогу. Завдяки цій свободі, людина покликана визначити себе для Бога, і вона є головним чинником, який тому визначенню надає якість. Свобода уможливлює, щоб людина своїм даром повернула дар Господній. Цією свободою людина осягає повноту своєї гідності, визволяється з рабства пристрастей, обставин, морального й фізичного рабства. Але свобода людини покалічена відчуженням від Бога, і тому людина, у повноті своєї свободи, часом вибирає зло. Проте Бог дав людині свободу не для зла, а щоб, користуючись нею, вона вибрала для себе добро, щастя і красу. У цьому контексті варто собі пригадати слова апостола Павла, якими він скріпляв християн: „До свободи ви покликані, браття, тільки щоб свобода ваша не стала приводом для догоджання плоті, але любов’ю служіть один одному. Бо весь закон в одному слові міститься: люби ближнього твого, як самого себе” (Гл.5: 13 – 14) [6].

Не менш цікавий і феномен людської совісті. Це той внутрішній голос, який не можна підкупити, який не йде на жодний компроміс. Совість – щось таке, що є в людині, але що не ототожнюється з нею. Це закон, який людина не дає сама собі, але який невблаганно закликає підкоритися йому. Людина може заспокоїти і переконати інших людей зі свого оточення, але своєї совісті ніколи не переконає, ніколи не схилить ту згодитися з людськими провинами. Совість уперто говорить і повторює засади головного закону: добро треба чинити, а зло відкидати.

Совість у людини з’являється як безпосередня оцінка конкретного морального вчинку. Кожна дія, яка не гармоніює з людською совістю, не є доброю. Совість – критерій відповідальності людини перед Богом, і по ній вона стане на суді перед Господом.

Людина повинна не тільки слухати голосу своєї совісті, але й дбати про неї, старатися, щоб вона була “чулим інструментом” усіх дій. Совість найкраще виховується, якщо жити у гармонії з нею. У цьому контексті слід шанувати й чужу совість.

Свобода означає і відповідальність. Оскільки людина покликана до свободи, вона відповідальна за все, що робить у світі. Свобода нерозривно пов’язана з відповідальністю, тобто взаємною залежністю. Людина відповідальна за світ, збереження природи, розвиток, гуманні умови життя і праці тощо. Техніка, засоби комунікації, економіка і т.д. самі по собі не добрі і не погані. За словами Святого Письма, все, що створене Богом, є добре. Непорядок прийшов у світ з діями людини, бо тільки вона може зловживанням свободи перетворити благословення в прокляття. Людина несе відповідальність за свою свободу. Історія вчить, що будь–яке надужиття свободи перетворюється в неволю і рабство. Свобода без самообмеження врешті-решт ліквідує саму свободу.

Відповідальність людини перед Творцем включає відповідальність перед природою. Бог передав людині створіння для її вільного й відповідального користування. Природа була й залишається Божою власністю. Вона довірена людині для життя на певний час. Людина відповідальна за землю та за свої справи. Створіння (природа) і людина – одна „фатальна спілка” [36, с.146].

На нашу думку, найбільше значення соціальної доктрини Церкви полягає в спробі звести міст між сучасними соціальними проблемами й життям християнської віри. Вона є першорядною орієнтацією всіх християн, які, з огляду на сучасне економічне життя, безпорадні у відповіді на запитання, як узгоджувати такі явища із вченням їхньої віри. Постійний обов’язок Церкви – вказувати віруючим на моральний вимір нових викликів людству, розбуджуючи при цьому їхню християнську відповідальність. Отже, соціальне вчення Католицької Церкви – це сукупність ідейно- політичних, соціально-економічних та етичних концепцій, розроблених богословами і схвалених папою Римським.

Дата добавления: 2017-02-01