Методологічні проблеми старосхідної історії.

Підписано до друку «___»________.2008. Формат 60х84/16, папір офсетний.

Видавець та виробник- Державний університет інформаційно-комунікаційних технологій

Свідоцтво суб’єкта видавничої справи серія ДК №2539 від 26.06.2006 р.

Вузівський підручник з історії Стародавнього Сходу — безперечно, однієї з найскладніших історичних дисциплін — в ідеальному варіанті, мав би написати поважний авторський колектив у складі фахівців із цілої низки галузей оріентології з нумерології, ассиріології, мероїстики, еблаїстики, арабістики, семітології, єгиптології, мероїстики, урартології, іраністики, хеттології, хурритології, індології, китаїстики, японістики тощо). Проте формування такого колективу в Україні, де сходознавство ще тільки спинається на ноги,— справа майбутнього. Підручник же потрібен сьогодні, щоб прискорити наближення цього майбутнього. Тому автор наважився підмінити колектив орієнтологів з огляду на свій майже тридцятирічний досвід викладання цієї дисципліни в одному з найпрестижніших навчальних закладів України та загалом схвальну оцінку, що її дали фахівці його курсу лекцій, виданому в 1996р. *

Кажуть, добра добувши, кращого не шукай. За основу підручника автор використав свій лекційний курс, істотно доопрацювавши його з урахуванням критичних зауважень, висловлених науковцями, викладачами та студентами, найновіших досягнень орієнтології. Зрозуміло, матеріал підручника узгоджено з програмними вимогами. В підручнику з’явилися нові розділи, відсутні в курсі лекцій. В них висвітлюється історія Лідії, Фрігії, найдавніших держав Аравії, Закавказзя, Середньої Азії тощо.

У додатках уміщено доопрацьовані плани семінарських занять з історії Стародавнього Сходу, апробовані на історичному факультеті Київського університету ім. Тараса Шевченка та факультеті юдаїки Міжнародного Соломонового університету (м. Київ). Рекомендовані семінарські теми стосуються різноманітних аспектів життя старосхідних суспільств і порівняно добре забезпечені джерельними публікаціями. Вони покликані дати можливість студентам опанувати методику інтерпретації писемних джерел різних типів (юридичні акти, господарські документи, хроніки, релігійні тексти, літературні твори тощо), а також ознайомити їх із видатними пам’ятками духовної культури старосхідних народів, сприяти поглибленню їхніх знань з окремих важливих проблем історії Стародавнього Сходу.

Деякі історичні сюжети в підручнику висвітлені побіжно, з урахуванням того, що необхідний обсяг інформації студенти одержать, опрацьовуючи відповідну семінарську тему.

У написанні підручника брав участь В. А. Рубель (розділ "Японія").

Автор висловлює щиру подяку рецензентам, усім тим, хто відгукнувся на виданий раніше лекційний курс з історії Стародавнього Сходу і чиї критичні зауваження і поради дали змогу вдосконалити текст і структуру цього підручника, передусім Л. В. Баженову та К. П. Бунятян.

Вступ Предмет історії Стародавнього Сходу Термін "Стародавній Схід" запровадили ще античні автори, Стародавнього Сходу які називали так країни, розташовані на схід від греко римського світу. Приблизність і умовність його очевидна, адже Стародавній Схід виходить за географічні рамки Сходу (Стародавній Єгипет лежить у Північно-Східній Африці), до того ж між старосхідним та античним світами не існувало чітких, сталих кордонів, їхні території частково збігалися. Однак цей недосконалий термін прижився в історичній науці. Хронологічні рамки Стародавнього Сходу охоплюють кілька тисячолітній відтинок часу — від кінця IV тис. до н. е., коли виникли перші старосхідні держави, до середини І тис. н. е., коли останні з них, як вважають орієнтологи, вступили у середньовічну фазу свого історичного розвитку. При цьому слід зазначити, що хронологічний рубіж між стародавністю та середньовіччям на Сході більш умовний, аніж реальний. Який зміст вкладають учені в поняття Стародавній Схід? Історики на Заході розуміють під Стародавнім Сходом найдавніші цивілізації, що склалися на Середньому Сході. У радянській історичній літературі це поняття розглядалося під іншим кутом зору — пов’язувалося з концепцією про зміну соціально-економічних формацій. Донедавна Стародавній Схід трактувався в ній як початковий етап розвитку рабовласництва. Коли ж стало очевидним, що переважна більшість народів світу (виняток — стародавні греки та римляни), які знали рабовласництво, виробила в себе не античні, а старосхідні форми рабовласницьких відносин, від такого розуміння старосхідної історії довелося відмовитися, бо інакше треба було пояснювати, чому ці народи зупинились у своєму рабовласницькому розвитку на першій його стадії. Після московської дискусії про азіатські виробничі відносини (1965 р.), про яку йтиметься далі, було запропоновано інше тлумачення старосхідної історії, відображене у вузівських підручниках: Стародавній Схід — не етап у розвитку рабовласницької формації, а особливий тип рабовласницьких суспільств, що відрізнявся від суспільств античних з їхньою "класичною" формою рабовласництва. Типологічну (а не стадіальну!) відмінність старосхідного й античного рабовласництва вбачали в тому, що в країнах Стародавнього Сходу з їхньою натуральною економікою працю рабів використовували у значно скромніших масштабах (переважно в домашньому господарстві), аніж у Стародавній Греції та Римі, де процвітало товарне виробництво. Саме ставлення до рабів на Сході пом’якшувалося тією обставиною, що раби там входили до міських чи сільських общин і не вважалися чужаками. Щоб відповісти на запитання, яке з цих визначень історії Стародавнього Сходу найбільш вдале, потрібно розглянути ретроспективу та сучасний стан її методологічного обрамлення

У XVIII—XIX ст. історики вважали, що методологічні проблеми, шляхи історичного старосхідної історії розвитку народів Сходу і Заходу з самого його початку розійшлися врізнобіч, що Схід (Азія) і Захід (Європа) — два різні світи. Цей погляд на історію так висловив Редьярд Кіплінг:

Нині більшість учених-орієнтологів також схильна протиставляти Схід Заходу.

Які ж аргументи висувають прихильники концепції історичного розходження шляхів розвитку Сходу і Заходу? По-перше, на Сході і Заході, тобто в Азії і Європі, склалися неоднакові форми власності на засоби виробництва. У Стародавній Греції завдяки реформам Солона (VI ст. до н. е.) було встановлено приватновласницькі відносини, що дало змогу розбудувати там громадянське суспільство, тобто систему демократичного самоуправління, закласти такі соціокультурні принципи, які сприяли реалізації кожним громадянином своїх творчих можливостей. Східні суспільства нічого подібного в себе не виробили, в них не існувало інституту громадянства, людина там не була захищена законом, адже єдиним законом служила воля монарха-деспота. По-друге, принциповою відмінністю між Сходом і Заходом було неоднакове ставлення тамтешнього населення до природи. На Сході людина вважала себе частиною природи й мирно співіснувала з нею, на Заході ж, який віддавав пріоритет технократичній економіці, відбувався навальний наступ людини на природу, виправданий християнством *. По-третє, в історичному розвитку східних суспільств, на відміну від європейських, дуже важливу роль відігравав ідеологічний чинник. У рабській залежності від ідеології там перебували й економіка, й суспільні зв’язки, й, тим паче, політика. Перелік суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом можна було б продовжити.

У середині XIX ст. Маркс і Енгельс розробили концепцію єдності світового історичного процесу, згідно з якою людство у своєму історичному розвитку проходить кілька послідовних етапів: азіатський, античний, феодальний і буржуазний. Посилаючись на Маркса, який у своїх ранніх працях неодноразово вживав термін азіатські виробничі відносини, окремі радянські історики в 20—30-х роках спробували надати цьому поняттю наукове громадянство, однак не змогли переконливо довести існування на Стародавньому Сході особливого азіатського ладу. В 1933 р. єгиптолог і ассиріолог академік В. В. Струве, спираючись на опубліковані тоді в СРСР праці Маркса, розробив т. зв. "п’ятичленку" — історичну схему, згідно з якою світова історія нібито проходить один за одним п’ять етапів (чи соціально-економічних формацій): первіснообщинний (Маркс цього терміна не вживав), рабовласницький, феодальний, капіталістичний і комуністичний, першою фазою якого є соціалізм. Ця схема настільки відповідала тодішній ідеологічній настанові на будівництво комуністичного суспільства, що її зробили офіційною догмою. Спираючись на неї, представники марксистського напряму в науці дійшли висновку, що Стародавній Схід — світанкова доба рабовласницького етапу історії людства.

Проте в післявоєнний період концепція соціально-економічних формацій, яка жорстко детермінувала історичну ходу розвитком економіки, у зв’язку з тодішнім бурхливим прогресом у сходознавстві та африканістиці перестала влаштовувати багатьох істориків-марксистів (не марксисти проігнорували її з самого початку). Явна невідповідність між історичними реаліями та їх інтерпретацією згідно з постулатом про взаємодію базису (економіки) з надбудовою (політикою, ідеологією) змушувала вчених шукати способи, як зробити формаційну концепцію еластичнішою. Зрештою було названо формаційним визначником уже не продуктивні сили, як це вважалося раніше, а виробничі відносини, зроблено висновок про багатоукладність кожної формації, віднесено до числа базових формаційних явищ політику і, що особливо важливо, саме поняття продуктивні сили трактовано не лише як матеріальні, а й як соціальні та духовні явища. Проте косметичну реформу п’ятичленки було проведено із запізненням — над цією схемою вже нависли грозові хмари.

У 1965 р. в Москві відбулася бурхлива представницька дискусія довкола питання про азіатські виробничі відносини, в якій взяли участь також учені з Угорщини, Німеччини та Франції. Цього разу науковці вже були озброєні не лише знанням праць Маркса й Енгельса, а й багатим фактичним матеріалом. Про що вони дискутували? Деякі з учасників дискусії обстоювали думку про існування особливого азіатського ладу, причому одні вважали його універсальним, тобто обов’язковим у поступальній ході світової історії, інші — старосхідним феноменом. Основними ознаками азіатських виробничих відносин вважалися відсутність приватної власності на землю (юридичним власником землі є лише держава), антагоністичних класів (експлуататором є безпосередньо держава, експлуатованими — обкладені податками, поборами та трудовою повинністю общини) та існування особливої східнодеспотичноі державної машини, яка, на відміну від монархій Заходу, забезпечувала централізоване керівництво економікою, передусім — іригаційними роботами. Деякі учасники московської дискусії пропонували замінити п ’ятичленку тричлен кою — схемою з трьох соціально-економічних формацій: докапіталістичної (синтез рабовласництва й феодалізму), капіталістичної та комуністичної. Були серед учених і прихильники погляду на старо-східні суспільства як одвічно феодальні. Проте більшість учасників дискусії стояли горою за // ’ятичленку, наголошуючи, що дана схема, хоча й далека від ідеальної, все ж найкраще пояснює ходу світової історії.

Нині московську дискусію 1965 р. нерідко піддають гострій критиці за те, що її учасники, мовляв, займалися голим теоретизуванням на порожньому місці. Частка правди в цьому, безперечно, є, однак не слід забувати, що саме ця дискусія вперше похитнула віру в святість п’ятичленки, послабила позиції марксистів-ортодоксів, посилила інтерес до соціально-економічної історії Стародавнього Сходу.

Наприкінці 80-х років наукова полеміка в СРСР довкола проблеми шляхів історичного розвитку старосхідних суспільств спалахнула знову. Проте цього разу історики вже не були так стриножені путами офіційної ідеології й висловлювали свої погляди вільніше. Деякі з них заперечували й п’ятичленку, і саму формаційну концепцію як надуману схему, неспроможну адекватно пояснити історичний процес. Чим же конкретно вона їх не влаштовувала? Передовсім намаганням пояснити ходу історії одним-єдиним чинником — економічним, що робило багату палітру історії монохромною. До того ж ця концепція з її тріадою складових історії — продуктивні сили, виробничі відносини та класова боротьба — підміняла діяння живих людей взаємодією абстрактних соціальних категорій. Вона трактувала історичний прогрес як ліквідацію старої надбудови (суспільної організації праці, політичної системи, ідеології), ігноруючи фактор історичної спадкоємності, особливо притаманний Сходу. Звівши розвиток суспільства до історії класів і класової боротьби, формаційна концепція неадекватно відображала ті суспільства Сходу, які будувалися на клановій чи кастовій основі.

За останні роки зріс інтерес вітчизняних орієнтологів до широковживаної на Заході цивілізаційної (чи культурологічної) концепції — антиподу формаційної моделі. В чому полягають основні ідеї цієї схеми і наскільки вони відповідають специфіці старосхідної історії? Цивілізаційна концепція позбавлена ряду принципових недоліків формаційної концепції і краще працює на історію Стародавнього Сходу. Вона, зокрема, вбачає рушія історії не в економіці, а в духовних явищах і тих суспільних зв’язках, які виникають на їхній основі й формують не окремі суспільства, а цілі групи суспільств — великі соціокультурні спільноти. Якщо формаційна концепція прокладає шлях новому лише через заперечення старого (феодалізм з’являється на руїнах рабовласництва, капіталізм — на руїнах феодалізму тощо), то цивілізацій на, навпаки, вбачає прогрес у збереженні старого, у забезпеченні історичної спадкоємності. Весь смисл історичного буття, згідно з нею, полягає не в етапності розвитку світової цивілізації.

Збереженні історичної пам’яті про найважливіші події та досягнення. У розвитку цивілізації фіксуються певні духовні еталони, які стають стрижнем суспільного буття. Одним із них є релігія, яку формаційна концепція ігнорує. Скільки цивілізацій знає світова історія? На це запитання адепти цивілізаційної моделі не дають однозначної відповіді, проте вважають, що небагато, й найчастіше називають близькосхідну (без Стародавнього Єгипту, що його вважають особливою цивілізацією), індійську та далекосхідну.

Неважко помітити, що цивілізаційна схема "грішить" тим самим, що й формаційна: перебільшує роль одного чинника, проте вже не економічного, а духовного. Уже тому їй важко претендувати на роль універсальної. Вона не об’єднує старосхідні суспільства, що максимально відрізнялися між собою в усіх відношеннях. Користуючись нею, можемо вести мову не про цивілізацію Стародавнього Сходу, а про ряд старосхідних цивілізацій.

Якщо ні формаційна, ні цивілізаційна концепції не можуть претендувати на роль універсальної методологічної відмички в руках історика, то, може, вихід із методологічного глухого кута — в їх об’єднанні? Таку пропозицію вже висловлювали окремі історики, відводячи роль обручки в цьому шлюбі ідей моделі азіатських виробничих відносин. Проте, якщо вникнути в суть проблеми, то сумнівність можливості синтезу цих методологій видно неозброєним оком: надто вже вони суперечать одна одній.

У середині 70-х років на Заході з’явилася ще одна соціологічна схема, названа світознавством. її предметом є не формація чи цивілізація, а світ узагалі, світ як система. Для світознавства каркасом загально історичного процесу служать центр (домінуюче суспільство, типу нинішніх США), напівпериферія та периферія. В цій методологічній новинці вбачають можливість зняття таких "незручних" проблем, як взаємодія внутрішніх і зовнішніх чинників, "Схід — Захід" тощо. Проте і вона не є методологічною панацеєю, оскільки підмінює розв’язання реальних історичних проблем ілюзією їх відсутності.

Таким чином, доводиться робити невтішний висновок про відсутність нині загальновизнаної методології, яка адекватно пояснювала б ходу світової історії, в тому числі старосхідної. Історик нині змушений робити непростий вибір: втискувати живу історію в прокрустове ложе недосконалих соціологічних схем чи пожертвувати концептуальною чіткістю при висвітленні історичних фактів, явиш і процесів? Як на нашу думку, другий шлях є меншим злом.

У пострадянську добу переглядаються й інші концепції історичного розвою старосхідних суспільств. Зокрема, ставиться під сумнів висновок про те, що завади і повсюдно життя суспільства визначалося переважно взаємодією класів, вказується на провідну роль у ряді випадків інших соціумів — кланів, каст. Адже між кланові та між кастові зв’язки часом мали більше значення, аніж відносини між класами. Більше уваги приділяється ролі сім’ї в житті суспільства. Ближче до історичних реалій змальовуються соціальні вибухи в найдавніших класових суспільствах, наголошується, що їх вплив на суспільний розвій був доволі суперечливим. Уточнюється характер суспільного виробництва у старосхідних цивілізаціях, місце в ньому різних соціальних груп, особливо рабів. Переглядається висновок про Домінування на Стародавньому Сході азіатської деспотії — особливої форми державного правління, що базувалося на автократичній владі царя-деспота. Вказується на істотну роль у політичному житті ряду суспільств громадсько-храмових общин, як противаги встановленню державного тоталітаризму. Сама поява найдавніших держав пов’язується з виникненням міст і не де термінується класоутворенням.

На жаль, переосмисленню стародавньої історії перешкоджає не лише тягар традиційних уявлень, а й загальна бідність джерельної бази. Хоча за післявоєнний період орієнтологи виявили чимало нових пам’яток історії, все ж і вони вихоплюють з мороку тисячоліть лише окремі деталі суспільного життя, висвітлюють минувшину дуже нерівномірно і в часі, й у просторі. Щоб заповнити лакуни на історичному полотні, вченим доводиться широко вдаватися до ненадійного методу аналогій, грубо кажучи — дофантазовувати. Це робить їхні наукові узагальнення значною мірою гіпотетичними, породжує скептичне ставлення сучасних інтелектуалів до ремесла історика-античника, про що свідчить, наприклад, саркастична репліка поета Ігоря Губермана:

Нам глубь веков уже видна неразличимою детально, И ляшь историку дана Возможность врать документально.

Не сприяє історичним дослідженням і недосконалість понятійного апарату. Скажімо, як можна точно встановити масштаби використання рабської праці в старосхідних суспільствах, якщо не існує єдиного визначення самого поняття раді Неоднаковий зміст вкладають різні дослідники також у поняття східно деспотична держава, власність та ін.