Фізіологічні основи процесів уяви

Як і всі інші психічні процеси, уява – це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об’єктивної реальності.

Для виникнення нового образу потрібно:

1) щоб раніше утворені системи зв'язків, їх структура були детерміновані характером раніше сприйнятих предметів;

2) щоб вони розпалися (дисоціація) і утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізуються в діяльності людини.

Експериментально доведено, що імпульси, які надходять з підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють створенню плану та програми дій, що має важливе значення для створення нових образів предметів. Створюючи образи предметів, які виявляються безпосередньо пов'язаними з емоційною сферою особистості, її почуттями, людський мозок може справляти регулювальний вплив на периферійні частини організму, змінювати їх функціонування.

Діяльність уяви тісно пов'язана з емоціями, без яких неможливе творення нового образу. Це дає підстави припустити, що механізми процесу уяви відбиваються не лише в корі великих півкуль головного мозку, а і в підкоркових центрах зокрема в гіпоталамо-лімбічній системі, ушкодження якої призводить до порушення регулятивної функції психіки, пов'язаної з програмуванням поведінки людини. Відомі випадки, коли люди, маючи яскраву фантазію, могли змінювати температуру руки, усього тіла, уявляючи в ній (на ньому) кригу або розпечений предмет. Необережно сказане лікарем слово може викликати у вразливого пацієнта реальне відчуття хворобливого стану і вияв відповідних симптомів захворювання. Хвороби такого походження називаються "ятрогенія". Нетактовне слово вчителя травмує

психіку учня, породжує фантастичні страхи, іноді може викликати нервові розлади - дидактогенії.

Специфічним виявом впливу образів уяви на рухову сферу особистості є ідеомоторні акти. Дослідження доводять, що коли людина уявляє рух якоїсь частини свого тіла (руки, ноги, тулуба), але не виконує самої дії, то в м'язах, які повинні цей рух здійснити, фіксуються слабкі імпульси, аналогічні тим, які реєструються при реальному виконанні рухів. Складність структури уяви та її зв'язок з емоціями дає підставу припускати, що фізіологічні механізми уяви розташовані не тільки в корі, а й у більш глибоко залягають відділах мозку. Таким відділом мозку є гіпотоламо-лімбічна система (гіпоталамус в його зв'язках з давньою корою і підкірковими областями, утворюючими лімб навколо передньої частини стовбура мозку біля входу в півкулі головного мозку).

Експериментально з'ясовано, що при пошкодженні гіпоталамо-лімбічної системи у людини можуть відбуватися характерні розлади психіки: виникає враження, що його поведінка не регулюється певною програмою, і складається з серії окремих, ізольованих актів, при цьому, самих по собі досить складних і цілісних. Такі хворі в змозі повторити ряд цифр, прочитаних ним, чи уривок з книги, але вони не в змозі намітити простий план дій і передбачити їх наслідки.

Таким чином, передбачається, що в подібному випадку пошкодження торкнулося структури, які відповідальні за планування поведінки, а найбільш звичайна і може бути найбільш важлива роль уяви саме й полягає у виробленні плану, програми поведінки.

Численні дослідження, проведені вітчизняними і зарубіжними вченими, показали, що як процеси сприймання, пам’яті й мислення, процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер. Створюючи нові образи уяви, людина поєднує окремі елементи різних образів предметів у нових комбінаціях. Цим часто користуються у своїй практиці письменники, художники, вчені. Однак комбінування - це не просто переміщення чи перегрупування елементів, не механічне поєднання сторін різних об’єктів, як вважали представники асоціативної психології, а результат складної аналітико-синтетичної діяльності, в ході якої істотно перетворюються і самі елементи, з яких будується новий образ. В результаті цього одержується не просто нове поєднання взятих елементів, а єдиний новий образ, у якому окремі елементи не механічно складено, а перетворено і узагальнено.

1.2. Теоретичне обґрунтування уяви, як психічного процесу людини.

Досить довго (до середини XX ст.) науковці не могли наблизитись до розуміння специфічного психологічного механізму принципу дії уяви. Спочатку таким механізмом визнавали асоціацію - і це було ще однією причиною змішування уяви із репродуктивними (відтворювальними) процесами, адже асоціація виступає психологічним механізмом пам'яті та уявлення. Якщо уявляти уяву як процес, побудований на асоціативному зв'язку, доведеться навіть складні творчі акти пояснювати простим комбінуванням готових елементів - згідно з законами схожості, суміжності та контрасту. Найбільш вдалою спробою визначити психологічний механізм уяви є теорія бісоціації А. Кестлера. Психологічним механізмом уяви є бісоціація. Бісоціація (як принцип творчий) має ту ж глибинну відмінність від асоціації (як принципу нетворчого), що й уява - від пам’яті. Асоціація - це царина звички, рутини, стереотипу; асоціативним є таке встановлення зв'язків між ідеями та образами, в якому немає нічого несподіваного, бо ці ідеї та образи вже давно перебувають десь поруч, в одній галузі, площині досвіду, в одній «асоціативній матриці». Бісоціацією стає момент раптової зустрічі ідей, образів, які належать до зовсім різних асоціативних площин, контекстів. Раптова бісоціація двох звичайно непорівнюваних матриць завершується стрибком думки від одного асоціативного контексту до іншого. Відбувається переструктурування досвіду. Бісоціативний акт лежить в основі не тільки уяви, але й гумору, де також дуже важливим є момент раптової,

неочікуваної демонстрації добре знайомої ситуації в новому світлі. Факт «старіння» реприз та анекдотів свідчить про те, що саме миттєва (бісоціативна) зустріч ідей та образів, які раніше ніколи не траплялися разом, призводить до почуття смішного. Потім, коли зв’язок цих ідей стає звичним (тобто утворюється єдина асоціативна матриця) повторення колись кумедної ситуації стає нудним. Те, що можна сказати про повторення смішного, слід поширити і на всяке дублювання оригінального взагалі.

1.3.Типи уяви. Їх особливості.

В уяві виявляються всі види і рівні спрямованості особистості; вони породжують і різні рівні уяви. Різниця цих рівнів визначається, перш за все, тим, наскільки свідомо і активно ставлення людини до цього процесу. На нижчих рівнях зміна образів відбувається мимоволі, на вищих рівнях все більшу роль відіграє свідоме, активне ставлення людини до формування образів.

Уяву кожної людини можна охарактеризувати за різними ознаками. Насамперед уяву людини можна поділити на різні види.

За характером продуктивності виокремлюють:

- відтворювальну (репродуктивну) уяву, продукти якої вже були відомі раніше;

Дата добавления: 2017-02-01