Запозичення як об’єкт лінгвістичних досліджень

РОЗДІЛ 1

У першому розділі "Запозичення як об'єкт лінгвістичних досліджень" проаналізовано питання адаптації англійських запозичень в сучасній українській мові, досліджено різні сфери їх вживання, розглянуто явище проникнення англійських термінів в українську мовну систему, визначено матеріал дослідження та методи його аналізу, що є необхідним лінгвістичним підґрунтям вивчення словотвірного потенціалу запозичень.

Запозичення — елемент чужої мови (слово, морфема, синтаксична конструкція та ін.), який було перенесено з одної мови до іншої в результаті мовних контактів, а також сам процес переходу елементів одної мови до іншої.

Зазвичай запозичуються слова, а рідше — синтаксичні та фразеологічні вирази. Запозичення окремих звуків та словотворчих морфем (суфіксів, префіксів, коренів) відбувається у процесі їхнього вторинного виділення з більшої кількості запозичених слів. Запозичення пристосовуються до системи мови-позичальниці, а іноді настільки нею засвоюються, що іншомовне походження таких слів не відчувається носіями мови та виявляється лише за допомогою етимологічного аналізу.

Термін "запозичення" вживають у мовознавчій літературі в двох значеннях. У зв'язку з теорією мовних контактів, взаємодії мовних систем, запозиченням називають один зі шляхів збагачення словникового складу мови [ 1; с. 14]. Він позначає також процес входження й адаптації запозиченої лексеми і результат цього процесу - запозичене слово, лексему. Цей термін є родовим поняттям стосовно термінів "іншомовне слово" та "засвоєне слово", які перебувають на тому чи іншому ступені адаптації до мови-реципієнта.

Іншомовними вважаємо запозичені слова, фонетично та граматично оформлені за зразком чужої мови (транслітерований запис, невідмінюваність). Ті з них, що проходять шлях пристосування до мови-реципієнта, змінюючи звукове оформлення, стаючи відмінюваними внаслідок появи флексій, виявляючи словотвірну активність і навіть утворюючи нові лексико-семантичні варіанти, стають повністю засвоєними мовою. Ступінь засвоєння запозичень залежить і від належності їх до загальновживаної чи спеціальної лексики, наявності соціального замовлення, потреби в слові, від особливостей семантики, давності запозичення (гіпотеза О. Д. Пономарева).

Існують певні критерії встановлення інтернаціонального характеру запозичень: формальні, семантичні та "кількісні" ознаки. Специфічними рисами лексичних інтернаціоналізмів є їхня омологічність - міжмовна схожість одночасно в планах змісту і вираження. Щодо кількісної ознаки, то інтернаціоналізм має функціонувати не менше як у трьох мовах із неблизькоспоріднених мовних родин.

Функціонування запозичень у мові вимагає унормування їх відповідно до критеріїв літературної мови. На думку дослідників, питання нормалізації запозичень поступово переміщується з вивчення суто лінгвістичних аспектів запозичення на розгляд його соціолінгвістичних аспектів, що вимагає теоретичного обгрунтування послідовного й несуперечливого нормативного підходу до питання доцільності нормалізації запозичень, зокрема, до проблеми свідомого регулюванння суспільством процесів запозичення з англійської мови. Нормативність мовної одиниці дослідники визначають за статистичним, системним та естетичним критеріями. Дослідження участі запозичень у дериваційних процесах відповідно до правил українського словотворення допомагає частково розв'язати проблему унормування запозичень відповідно до системи української мови [16, с. 19].

1.1. Адаптація англійських запозичень в сучасній українській мові та деякі питання міжмовних відносин: стан проблеми

За останні десятиріччя значно розширилися соціальні, політичні, економічні, наукові та культурні зв’язки між народами світу. Цей процес не міг не вплинути на розвиток мов різних народів. У зв’язку з цим лексичним складом різних мов поповнився і дедалі інтенсивніше поповнюється запозиченнями. Не є виключенням і українська мова. Своєрідним “чемпіоном” серед мов світу, що є джерелами запозичень, є англійська мова. Її роль в сучасному світі, в розвитку процесів обміну науково-технічною інформацією можна порівняти тільки з роллю латинської мови в епоху середньовіччя. Англійська мова є своєрідною “латинню сучасності”, оскільки такої кількості запозичень мовам світу не дала жодна мова, окрім латинської і, можливо, грецької.

Запозичення активно включаються в лексичні системи різних мов і відносяться до різних сфер життя. Особливо бурхливо відбувається процес запозичення термінів різних галузей науки та техніки. Спостерігається також своєрідний “бум” у запозиченні загальновживаної лексики, а також лексики, що виражає поняття культури мови-джерела.

У зв’язку з величезною кількістю запозичень що надходять в українську мову, перед мовознавцями постала важлива і невирішена проблема: вивчення особливостей її фонетично-орфографічної, лексичної, граматичної та семантичної адаптації в мові-реципієнті. Ця проблема тісно пов’язана із загальними проблемами мовних контактів та мовної інтерференції, що вивчалися В. Ю. Розенцвейгом /1972, 1975/. Теоретичні аспекти передачі запозичень в мові-реципієнті, зокрема проблеми практичної транскрипції, розглядалися А. В. Суперанською /1962, 1968, 1971, 1972, 1978/.

Більше ніж в українській мові проблеми передачі англіцизмів вивчалися в російській мові. Дослідники розглядали різні аспекти проблеми адаптації англіцизмів, як власних назв, так і апелятивної лексики: В. М. Арістова /1963, 1978, 1980/, В. Ю. Мартинек /1974, 1975/, В. І. Кузнєцова /1960, 1965/, Л. П. Крисін /1968/, Т. К. Єлізова /1978/, Л. Н. Сорокіна /1980,1986,1988/, С. А. Бєляєва /1984/, Г. Г. Тімофеєва /1988,1991,1992/, І. А. Воронова /1989,1991/, З. С. Логінова /1978/, А. П. Ляшенко /1975/, В. Н. Матюшонок /1983/, Г. Г. Тремасова /1991/, Є. В. Ларіонова /1993/.

Англійська мова, як відомо, є джерелом запозичень майже всіх європейських та багатьох неєвропейських мов. Один з найвидатніших сучасних мовознавців світу проф. Р. Філіпов протягом останніх десятиріч ретельно вивчав вплив англійської мови на мови світу. Він став автором мовного проекту “Англійський елемент в європейських мовах”, що передбачав вивчення впливу англійських запозичень на мови Європи та укладення двомовних та багатомовних словників англіцизмів в різних європейських мовах. Над цим проектом працювали багато видатних сучасних лінгвістів, і на матеріалі англіцизмів деяких європейських мов вдалося досягти значних успіхів.

Проблема адаптації англіцизмів в окремих європейських мовах є в центрі уваги мовознавців. Англіцизми у французькій мові вивчались Є. А. Гурманом /1962, 1968/, І. Карсавіною /1962/, А. М. Рочняк /1968/, М. К. Брагіною /1969/, К. Л. Єгоровою /1971, 1976/, А. І. Чередниченком /1980/, М. Лефевром /1987/, Є. Д. Федченком /1990/, Т. Н. Гейко /1993/. Проблеми англіцизмів в німецькій мові привернули увагу О. І. Дмитровської /1966, 1968, 1969, 1973/, та А. І. Смєцького /1991/. В скандинавських мовах, зокрема в шведській, англіцизми вивчались А. Г. Герингом /1976/, А. Юксті /1990/. Англіцизми в іспанській мові розглядав В. С. Виноградов /1987/, в латишській – Ю. Н. Балдунчікс /1983/, естонській – Й. Айно /1971/, болгарській – А. Данчев /1981/, сербо-хорватській – Р. Філіпов /1974/, японській – І. Шапіро /1973/.

Величезна кількість англіцизмів запозичується також українською мовою. Окремі аспекти їх адаптації та функціонування вивчалися мовознавцями. Зокрема, етимологічна ідентифікація англіцизмів розгядалася Я. А. Голдованським /1981, 1983, 1985/. Фонографічна адаптація англійських антропонімів в українській мові вивчалася А. Г. Гудманяном /1988, 1990, 1992/, а топонімів – В. І. Мозговим /1979, 1986/. Проблеми словотвору на базі англіцизмів розглядала С. Ю. Рижикова /1976, 1980/. Але якщо по проблемах фонографічної адаптації англійських власних назв є декілька фундаментальних досліджень, то розгляд цієї проблеми на базі епилятивної лексики обмежується в основному невеликою кількістю журнальних публікацій [9, с. 23].

Англійська мова внаслідок мовних контактів сама інтенсивно поповнюється запозиченнями. Кількість запозичень з кожної окремої мови в англійську, звичайно, не можна порівняти з величезною кількістю слів, що вона дає іншим мовам. Однак розширення контактів між англомовними державами та іншими країнами світу дає підстави передбачати, що цей процес буде неухильно зростати. Загальні проблеми запозичень із вітчизняних вчених в системі англійської мови розглядав В. П. Сєкірін /1964, 1975/. Дослідженням французьких запозичень в англійській мові займалися А. В. Ядова /1959/, Н. Н. Килимова /1959/, М. В. Брофман /1960/, І. М. Крейн /1965/, Н. В. Іщенко /1980/, Т. І. Черемсіна /1980/, німецьких – М. С. Коробова /1967/, скандинавських та італійських – Ю. А. Завгороднєв /1980, 1987/, іспанських – Т. А. Вакульник /1977/, турецьких – Р. М. Бутіна /1971/, індійських – Г. Н. Карпова /1972/ та Ж. П. Плечко /1985/.

Вплинули на лексику англійської мови також російська та українська мови. Російські запозичення в англійській мові вивчали В. І. Фадєєв /1969/, Л. О. Пономаренко /1961, 1972, 1980/, Н. С.Шумова /1982, 1984, 1989/. Проблеми передачі українських власних назв /антропонімів і топонімів/ на англійську мову розглядали Б. М. Ажнюк /1993/ та І. В. Корунець /1993/. Багато праць присвятив вивченню українсько-англійських міжмовних відносин інтерференції цих двох мовних систем Ю. О. Жлуктенко /1964, 1967, 1990/.

Розглянемо дещо детальніше проблеми фонетично-орфографічної передачі англіцизмів в українській апелятивній лексиці. Вона є надзвичайно важливою, оскільки для того, щоб правильно вимовляти, писати та відміняти англіцизми, необхідне знання їх норм та принципів. За останні роки фонетико-орфографічний рівень засвоєння запозичень став самостійним аспектом вивчення іншомовної лексики. Цей новий напрямок в дослідженні запозичень був відкритий В. М. Арістовою /1996/. Отже, Орфографія англіцизмів – це оригінальна багатопланова система, основу якої, як і в орфографії слів мови-реципієнта представляють певні принципи,але це інші принципи; і на цих принципах базуються не орфографічні правила, а способи передачі запозичених слів в мові-реципієнті, які реалізуються за допомогою системи графічних і фонемно-графічних відповідностей мови-джерела та мови-реципієнта [14, с. 4].

Більшість дослідників погоджуються, що існують чотири основні способи ведення письмової форми запозиченого слова в текст мови-реципієнта: транс­плантація, транслітерація, практична транскрипція, трансфонування. В основі трансплантації — графічний принцип механічного перенесення графем лексичної одиниці з однієї в іншу [14, с. 2].

В транслітерації основним є також графічний принцип, на якому побудована умовна система графічних англо-українських відповідностей, що використовуються при введенні англіцизма в мову-реципієнт. Спосіб практичної транскрипції являє собою своєрідний компроміс між транслітерацією та транскрипцією, він фіксує на письмі звукову оболонку іншомовного слова. В зв'язку з недосконалістю практичної транскрипії В. М. Арістова /1978/ визначає новий спосіб введення англіцизму в текст мови-реципієнта — трансфонування. На відміну від способу практичної транскрипції, в основі якого декілька принципів, в основі трансфонування лише фонетичний принцип — фіксація на письмі вимови англійського слова.

Отже, спектр проблем, пов'язаних з адаптацією англіцизмів в системі української мови, досить широкий. Більшість з цих проблем є надзвичайно актуальними в сучасному мовознавстві і чекають на вирішення.

1.2. Англіцизми в українських термінологічних системах

Українська термінологія вже упродовж двох століть привертає до себе увагу багатьох учених, фахівців, ентузіастів національного відродження. Адже українська мова стоїть як рівноправна серед інших мов, і є цілком придатною для творення наукового стилю. Інша справа, що через історичні обставини та політичні спекуляції вона не завжди мала право вільно і беззастережно виконувати свої прямі функції, обслуговуючи різні сфери людського життя.

Особливістю нашого часу є те, що нарешті після багатьох років поневірянь та утисків українська мова знову зайняла своє достойне місце в усіх сферах життєдіяльності, і, зокрема, у науковій галузі. Як писав колись І. Огієнко, “українська мова здатна бути мовою науки, як і всі інші мови…”.

Національна термінологія як складова частина наукової мови знаходиться на гребені свого третього національного відродження. На запити середньої і вищої освіти впродовж 1990-х років з’явилася низка термінологічних словників, які в тій чи іншій мірі заповнювали прогалину спеціальних назв і понять.

Підраховано: близько 90 відсотків нових слів, що з'являються у кожній мові, - це терміни. Сучасна українська термінологія також активно поповнюється новими одиницями - переважно запозиченнями з англійської мови.Одним із шляхів засвоєння таких запозичень є поєднання їх з власномовними або давно запозиченими термінами. Незважаючи на те, що українська мова частково асимілює чужі слова, все одно велика кількість англіцизмів створює загрозу для зрозумілості національної терміносистеми і часто негативно впливає на швидкість навчального процесу. Обвальна кількість запозичень - це найчастіше данина моді. Для чого українській мові потрібні нові терміни.

Питання правопису є одним з найактуальніших не лише в термінології, а й в українській культурі взагалі. Тому схвально, що цю проблему не обминули й учасники VІ міжнародної конференції з проблем термінології. Зокрема Л. Полюга у матеріалі “Найновіша редакція українського правопису" зауважив, що завдання нової редакції “надати повнокровне життя тим елементам української мови, які в часи тоталітаризму з політичних міркувань були несправедливо і примусово відтиснені на другий план чи на периферію спілкування або і зовсім заборонені…", і наголосив коротко на тих змінах, які передбачені в новій редакції.

На VІ міжнародній конференції з проблем термінології питання англійських запозичень у сучасній українській термінології було в центрі уваги публікацій О. Кочерги та Н. Непийводи "Висловлювальні можливості української мови та втілення їх у термінотворенні". Автори проаналізували низку англо-українських словників і дійшли висновку, що сучасні словники у своїй перекладній частині переважно калькують модель терміна мови-продуцента, і тому маємо неоковиті аналоги.

У публікації йде мова про запозичування англійських конструкцій, що сприяє поширенню російського канцеляриту у термінології, неточності перекладу з англомовних джерел (зокрема автори доводять, що за Оксфордським словником терміни офіційна мова і державна мова - синоніми), про негативну роль мови-посередника, якою переважно є російська, бо через неї ми нерідко отримуємо спотворені терміни.

У статті “Еволюція впливу російської та англійської мов на розвиток української науково-технічної термінології в умовах глобалізації економіки й інтернаціоналізації науки” В. Калашник та М. Черпак чітко окреслили ситуацію, яка сьогодні склалася в галузі науково-технічної термінології, зокрема:

1) наявність значного прошарку науково-технічної інтелігенції, яка одержала освіту російською мовою і донині продовжує нею послуговуватися;

2) відсутність ще деякої фахової літератури українською мовою;

3) наявність великої кількості фахівців, які вважають російську мову своєю рідною і не бажають переходити на українську, та населення тощо.

За таких обставин перевага надається саме запозиченим іншомовним термінам, які стають міжнародними [5. c. 17].

Контактуючи з різними мовами, українська так чи інакше запозичує нові слова як загальновживані, так і спеціальні. Тому нерідко постає проблема точного перекладу і пошуку національного відповідника. Саме про проблеми перекладу іншомовних слів йдеться у публікації Н. Сапальової "Використання в українському перекладі науково-технічних термінів іншомовного походження". У ній йдеться про безеквівалентну лексику, тобто таку, яка на сьогодні ще немає національних відповідників, та способи її передачі українською, серед яких автор називає транслітерацію, калькування, описовий переклад. У публікаціях обстоюєтьсяч думка, що сучасні мови мають змішаний характер, тобто насичені запозиченнями, без яких не обійтись, бо вони полегшують спілкування фахівців. У побутовому мовленні, у художньому таких слів значно менше. “Кожне іншомовне слово, - стверджує автор, - можна перекласти на українську мову, і при цьому переклад не завжди може бути влучним і легко може замінити чужомовний еквівалент. Для цього потрібно, щоб широкі кола українства вподобали це слово і прийняли його до вжитку. Але часто і тоді українське слово не може вигнати з ужитку чужомовне, а існуватиме поряд із ним. Позитивним є те, коли український неологізм стає влучнішим і поступово витісняє чужомовне слово із нашого вжитку”.

Нам видається, що на часі постало питання вироблення українського наукового стилю, який упродовж віків не розвивався рівно і беззастережно, а йшов тернистими шляхами свого утвердження і становлення. Вироблення стилю зніме чимало питань перекладу окремих термінів, бо, пишучи наукову працю, можна оминути деякі неоковиті слова чи фрази, не вживати дієприкметникових форм чи деяких запозичених слів. Згадаймо слова І. Огієнка, який писав: “Виявилося…що наша мова дуже гнучка й зовсім придатна для творення термінологічних назов" [5, c. 9].

Висновок до розділу 1

Не дивно, що українська мова значно змінилася впродовж багатьох століть внаслідок міжмовних контактів, суспільно-економічних, політичних, культурних та інших відносин, які виникають між державами. Англійська мова є своєрідним “лідером” серед мов світу, що є джерелом запозичень. Вона збагачує багато інших мовних систем, в тому числі й українську.

Процес запозичень складний, адже він потребує багато часу для проникнення та засвоєння нових запозичених слів в іншу мову. Не можливо не згадати актуальність їх вживання в сучасних термінологічних системах. Існують й українські відповідники, які несуть те ж саме значення, що й запозичений термін, але виникає ряд питань щодо їх адаптації в українській мові. Це питання залишається актуальним для українських лінгвістів, адже англійські терміни є широко розповсюдженими серед всього світу, і їх адаптація не завжди має позитивне значення.

Виникає питання чи потрібний цей процес? Це питання є неоднозначним, адже на нього можна дати багато відповідей. Воно надзвичайно актуальне, адже існують різні точки зору щодо нього. З одного боку цей процес несе в собі позитивне значення, бо запозичене слово в українській мові з англійської може часто зустрічатися і в інших мовах світу, звичайно з деякою адаптацією до певної мови. Але з іншого боку – це прикрий факт, що власна співуча українська мова, яка є однією з наймилозвучніших мов світу “засмічується ” подібними запозиченнями, й не має змоги залишатися унікальною. Тому вирішення проблеми запозичень залишається відкритим, і потребує більш детального перегляду та аналізу.

Дата добавления: 2017-02-01