Страховий ринок

9.5

9.4

9.2

9.1

8.3

8.1

7.5

7.4

7.2

7.1

6.2

6.1

Бюджет

5.6

5.4

5.3

5.2

5.1

Будь-якій державі для виконання своїх функцій необхідні фінансові ресурси. Основним джерелом таких ресурсів є кошти, які держава збирає з фізичних і юридичних осіб у вигляді податків.

В понятті «податок» міститься не тільки економічний, але й філософський зміст. Податок – це елемент суспільного побуту, його важливий атрибут. Тема податків завжди була актуальною і згадується ще у філософських трактатах античних мислителів. Так, мислитель арабського Сходу Ібн-Хальдун розквіт будь-якого міста в цілому пов'язував з рівнем податків: «Найпевніший спосіб досягнення розквіту суспільного життя – це раціональний розмір податків». Міністр Франції Кольбер три століття назад, зауважив: «...збирання податків подібне до скубання гусака: необхідно отримати максимальну кількість пір'я з мінімальним шипінням». Суддя Олівер Уенделл Холмс сформулював, що «податки – це те, чим оплачуємо цивілізованість суспільства». Бенджамін Франклін, один із батьків Декларації незалежності США, висловив таку історичну фразу: «В житті немає нічого більш неминучого, ніж смерть і податки». Відомий французький вчений Монтеск'є у свій час дав визначення податків як «частини, яку кожний громадянин віддає зі свого майна для того, щоб забезпечити охорону тієї частини, що залишається в нього, та використання її з більшим задоволенням». Це трактування податків було визнано більшістю дослідників і політичних діячів свого часу. Воно стало відправною точкою для появи багатьох напрямів у теорії податків.

Розвиток господарського життя супроводжувався формуванням і розвитком податкових теорій (класичної, кейнсіанської, неокласичної, неокейнсіанської). Тривалий час провідне положення займали класичні уявлення про роль податків в економіці. Зокрема праці А. Сміта і Д. Рікардо набагато випередили практику не тільки тих років, але й майбутнього. Принципи оподаткування, визначені А. Смітом та В. Петті, пізніше у концентрованому вигляді були викладені визнаним теоретиком податкової науки М.І. Тургенєвим:

1. Рівний розподіл податків. Податки повинні бути розподілені між усіма громадянами в однаковій пропорції, платежі кожного для спільної користі повинні відповідати його доходу. Винятки окремим приватним особам є шкідливими для суспільства.

2. Визначеність податків. Розмір податку, час і спосіб платежу повинні бути визначені законодавчо, відомими платникові і незалежними від податківців.

3. Збір податків у зручний для платника час. Наприклад, сільськогосподарський податок треба стягати після збору врожаю.

4. Дешевий збір податків. Витрати на справляння податків мають бути мінімальними.

5. Податок повинен братися з чистого доходу, а не з капіталу, щоб джерело державних доходів не виснажувалось.

Зазначені положення не втратили своєї актуальності і сьогодні, вони покладені в основу побудови переважної кількості податкових систем країн світу.

Кейнсіанська теорія відображала елементи аналізу загального функціонування економіки, обґрунтовувала важливі макроекономічні основи державного регулювання. Дж. М. Кейнс (1883-1946) був прихильником прогресивності в оподаткуванні, він вважав, що прогресивна податкова система стимулює прийняття ризику виробниками щодо своїх капітальних вкладень. Відповідно до теорії Дж. М. Кейнса податки діють в економічній системі як «вбудовані стабілізатори»: під час економічного піднесення податкові доходи держави зростають швидше, ніж доходи економіки, і таким чином не допускається «перегрів» економіки, а при кризовій ситуації податки зменшуються швидше, ніж падають доходи, і економіка підтримується. Англійська влада успішно застосувала теорію Кейнса на практиці перед початком першої світової війни, коли всі її сили були спрямовані на розвиток військового промислового виробництва.

Неокласична теорія в нових економічних умовах розглянула можливості усунення перешкод, зокрема через зменшення податків, які заважають дії законів вільної конкуренції. За постулат взято те, що державне втручання не повинно обмежувати ринок з його природними саморегулюючими законами, здатних забезпечити економічну рівновагу. Дж. Мід, який побудував неокласичну модель, відводив державі лише допоміжну роль в регулюванні економічних процесів.

Теорія економіки пропозиції, яку розвивали М. Уейденбаум, М. Берне, Г. Стайн, А. Лаффер, передбачає зниження рівня оподаткування через надання податкових пільг корпораціям. На думку прихильників теорії, високі податки стримують підприємницьку ініціативу, гальмують політику інвестування та розвиток виробництва. Зниження рівня оподаткування повинно супроводжуватись обов'язковим скороченням державних витрат. На сьогодні всі економісти погоджуються щодо можливості регулювання економіки через податки.

Теорія монетаризму, яка була розроблена американським економістом М. Фрідманом, також доводила необхідність зниження існуючих в США ставок податків.

Основним джерелом формування фінансових ресурсів для існування держави і виконання нею своїх функцій є податки, отримувані від фізичних і юридичних осіб, суб'єктів економічного життя. Податкові надходження є основою доходу частини державного бюджету, і водночас найбільш важливим регулятором соціально-економічних процесів на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Податки сплачуються періодично, тому формується постійний потік коштів до бюджету: в Україні вони акумулюються на Єдиному казначейському рахунку в Національному банку України і водночас витрачаються відповідно до регламентованих Державним казначейством України дій розпорядників бюджетних коштів.

У податковій термінології для деталізації видів і особливостей платежів до централізованих фондів застосовують такі терміни: плата, відрахування, внески, податки і збори.

Термін «плата» вживається при визначенні платежу, як правило, за використання природних ресурсів, що належать державі. Наприклад, плата знімається за промислове використання води, за заготівлю сировини тощо. Розмір плати залежить від обсягу ресурсів, що використовуються. Якщо держава втратить право власності на ці ресурси, то вона і втратить джерело доходу від цих ресурсів.

Терміни «відрахування», «внески» означають платежі у цільові фонди: загальнодержавний пенсійний фонд, фонд соціального страхування на випадок безробіття, фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності тощо.

Податок – це обов'язковий регулярний платіж юридичних або фізичних осіб до бюджету держави або місцевого бюджету, визначений законодавчо.

Збори, на відміну від податків, є платежами разовими, випадковими і незначними за розміром, їх справляють для покриття конкретних потреб, прикладом є курортний збір з громадян, які прибувають на курортне лікування, ринковий збір - за користування фізичною особою місцем на ринку тощо.

При розгляді питання економічної сутності податків зупинимося більш детально на основних елементах системи оподаткування:

1. Суб'єкт оподаткування – це платник податків, тобто фізична або юридична особа, котра безпосередньо перераховує суму податку до бюджету. Суб'єкт оподаткування є кінцевим платником податків і, як правило, несе юридичну відповідальність за сплату податків. Інколи він є кінцевим платником податків, проте не несе юридичної відповідальності, як це має місце у випадку непрямого оподаткування.

2. Об'єкт оподаткування – фізична чи вартісна величина, за якою нараховують податок. Це різноманітні види доходів, додана вартість продукції, товари і послуги, а також різні форми накопиченого багатства чи майна, визначені законодавчими актами.

3. Одиниця оподаткування – чисельна одиниця виміру об'єкта оподаткування, щодо якої встановлюють податкові ставки. Виражається в грошовій або в натуральній формах і мас переважно розрахунковий характер.

4. База оподаткування – базова вартісна величина конкретного об'єкта оподаткування, за якою нараховують податок.

5. Податкова ставка – це розмір податку на одиницю оподаткування. Розрізняють два види ставок податків: базова і відсоткова. Базова встановлюється в натуральному вигляді на базу оподаткування. Відсоткова встановлюється як певна частина від бази оподаткування. В свою чергу вона поділяється на пропорційну, прогресивну і регресивну.

Пропорційна – сплаті підлягає певна, фіксована незалежно від розміру бази, частина бази оподаткування конкретного об'єкта оподаткування, виражена у відсотках.

Прогресивна – чим більша база оподаткування, тим більший її відсоток необхідно сплатити як податок.

Регресивна – чим більша база оподаткування, тим менший її відсоток підлягає сплаті як податок.

6. Податковий період – це строк (наприклад, календарний рік), після закінчення якого здійснюється формування податкової бази: визначається її обсяг та начисляється сума податку, яку слід сплатити. Поняття податковий період не слід ототожнювати з поняттям звітний період, тобто строк складання і подання податковим органам звітності.

7. Податкові пільги – це часткове або повне звільнення окремих фізичних і юридичних осіб від сплати податків. Надання переваги цим платникам податків може бути пов'язане із особливою роллю, яку вони виконують для розвитку національної економіки, наприклад, вони розвивають інноваційні виробництва. В цьому разі вважається доцільним повне або часткове звільнення їх від виконання загальноприйнятих правил, обов'язків, полегшення умов діяльності. Пільги окремим категоріям платників можуть бути визначені тільки чинним законодавством.

Сутність податків як економічної категорії проявляється в функціях, які вони виконують: фіскальна, регулююча і розподільча.

В усіх державах на різних етапах їхнього розвитку податки виконували передусім фіскальну функцію, тобто забезпечували централізацію певної частини ВВП в державному бюджеті з метою фінансування державних витрат і забезпечення виконання державою своїх функцій.

На сьогодні всі держави світу особливу увагу звертають на можливості регуляторної функції податків. Сутність цієї функції полягає у впливі податків на процес формування структури національної економіки. Вилучаючи за допомогою податків певну частину доходів економічних суб'єктів, яка законодавчо регулюється, можна стимулювати діяльність однієї частини з них або стримувати діяльність інших, а отже регулювати соціально-економічні процеси в країні. Вплив на господарську діяльність здійснюється також через маневрування податковими ставками. Змінюючи механізм оподаткування, держава може досягти змін в економічної діяльності підприємств у бажаному напрямі, забезпечити прискорення чи гальмування розвитку в окремих галузях.

Розподільча функція податків реалізується державою для забезпечення певного рівня соціальної справедливості. Ринок реагує лише на «грошові» голоси. І може статись так, що для кота багатої людини знайдеться молоко, а для пенсіонера – ні. Тому держава забезпечує через функціонування бюджету, доходну частину якого формують переважно податки, умови для соціального вирівнювання, забезпечує умови виробництва (у тому числі внаслідок наданих податкових преференцій) соціально важливих товарів і послуг, зокрема виробництво «неподільних благ» у вигляді будівництва мостів, доріг, утримання армії, фінансування закладів освіти, науки, медицини тощо.

Еволюція податкових відносин держави і платників податків відібрала тільки ті податки, податкові платежі, збори, які є відносно простими і дешевими для адміністрування, дозволяють однозначно визначити розмір податку, можуть наповнити доходну частину бюджету. На сьогодні у світовій практиці існують різні види податків, але всі вони класифікуються за визначеними ознаками: за формою оподаткування, за економічним змістом, за порядком використання, за складовими ціни товарів, які оподатковуються, за співвідношенням ставки оподаткування і об'єкта оподаткування, за видами суб'єктів оподаткування.

За формою оподаткування податки прийнято поділяти на прямі і непрямі.

Прямими є податки, які встановлюються безпосередньо на дохід чи майно платника податків. До них відносять: податок на прибуток підприємств, прибутковий податок з громадян, податок з власників транспортних засобів, плата за землю тощо. Як видно, податки встановлюються безпосередньо на майно або дохід платників, їх розмір прямо залежить від величини (обсягу) об'єкта оподаткування, чим більше об'єкт оподаткування, тим більша сума податку повинна бути сплачена.

Непрямими є податки, що включаються у вигляді доданої вартості до ціни товару чи тарифу на послуги і сплачуються споживачами цих товарів і послуг. Зв'язок між платниками податку (споживачами товару) і державою здійснюється опосередковано (наприклад, податок на додану вартість сплачують споживачі товарів і послуг, але не прямо державі, а через посередників – підприємства, які виступають у ролі колекторів, збирачів податку). До непрямих податків, крім згаданого податку на додану вартість, також належать акцизний збір, митні збори. Розміри податкових платежів при постійних ставках (тарифах) прямо пропорційно залежать від кількості й вартості товарів (послуг), що купуються.

За економічним змістом податки поділяють на 3 групи:

Податки на доходи стягуються за встановленими ставками з доходів фізичних та юридичних осіб. До них належать такі податки: податок на прибуток підприємств, прибутковий податок з громадян.

Податки на споживання стягуються з покупців у цінах на товари і послуги, які купуються. До них належать: податок на додану вартість, акцизний збір, митні збори.

Податок на майно встановлюється на конкретне майно юридичних і фізичних осіб, наприклад, на транспортні засоби, інші об'єкти рухомого та нерухомого майна.

Залежно від рівня бюджету, в який сплачуються податки, вони поділяються на загальнодержавні і місцеві. Загальнодержавні податки встановлюються вищими законодавчими органами влади (Верховна рада України) і стягуються на території всієї країни, місцеві встановлюються місцевими органами управління і є обов'язковими до сплати тільки на певній території.

До загальнодержавних податків і зборів належать: податок на додану вартість, акцизний збір, податок на прибуток підприємств, прибутковий податок з громадян, мито, державне мито, податок на нерухомість, плата за землю, рентні платежі, податок на промисел, плата за торговий патент, податок з власників транспортних засобів, збір за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, збір за спеціальне використання природних ресурсів, збір за забруднення навколишнього середовища, збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, збір в Пенсійний фонд, збір на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства, фіксований сільськогосподарський податок, єдиний податок.

До місцевих податків і зборів належать: податок з реклами, комунальний податок, готельний збір, збір за пар кування автотранспорту, ринковий збір, збір за видачу ордера на квартиру, курортний збір, збір за участь у бігах на іподромі, збір за виграш у бігах на іподромі, збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі, збір за право використання місцевої символіки, збір за право проведення кіно- і телезйомок, збір за проведення місцевого аукціону, лотерей, збір за проїзд територією прикордонних областей автотранспорту, що прямує за кордон, збір за видачу дозволів на розміщення об'єктів торгівлі та сфери послуг, збір з власників собак. За порядком використання податки поділяють на загальні та спеціальні. Загальними с податки, які не мають цільового призначення і використовуються на загальнодержавні потреби (поточні витрати, фінансування освіти, охорони навколишнього середовища, утримання армії тощо). До таких податків належать: податок на додану вартість, податок на прибуток, податок з доходів фізичних осіб, податок на прибуток підприємств, мито, акцизний збір тощо.

Спеціальними (цільовими) є такі, які встановлюються для фінансування спеціальних заходів. В першу чергу, спеціальними податками виступають збори, а саме, збір у Пенсійний фонд, збір у фонд соціального страхування на випадок безробіття, збір у фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, які передбачають чітко визначене джерело їх формування та напрями використання. Крім того, до спеціальних податків можна віднести плату за землю, оскільки цей платіж використовується для фінансування витрат, пов'язаних з раціональним використанням та охороною земель тощо.

За складовими ціни, до яких відносять податки їх можна поділити наступним чином: податки, які відносять на витрати виробництва, податки, які сплачують з прибутку, акцизи.

Податки, які відносять на витрати виробництва включаються у собівартість продукції, товарів, робіт, послуг. До них відносять нарахування на фонд оплати праці: відрахування у пенсійний фонд, у фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, фонд соціального страхування на випадок безробіття тощо.

Податки, які сплачуються з прибутку – це податки, джерелом сплати яких є прибуток суб'єктів підприємницької діяльності. В першу чергу до цієї групи податків належить податок на прибуток підприємств.

Акциз – це вид непрямого оподаткування, який включаються в ціну товарів і сплачуються в кінцевому підсумку покупцем, а не виробником товарів. Акцизи поділяються на універсальні, у вигляді податку на додану вартість та специфічні, у вигляді акцизного збору.

За співвідношенням між ставкою оподаткування і об'єктом оподаткування податки поділяють на:

Прогресивні податки (ставки) – це податки, ставки і розмір яких збільшується із збільшенням обсягу об'єкта оподаткування. Прогресія ставок оподаткування може бути простою і ступеневою. При простій прогресії підвищена ставка застосовується, при збільшенні розміру об'єкта оподаткування, до всього об'єкта оподаткування. При ступеневій прогресії підвищена ставка застосовується лише до тієї частини, що перевищує встановлені інтервальні обмеження.

Регресивними податками (ставками) є податки, ставки і розмір яких знижується в міру збільшення обсягу об'єкта оподаткування. В оподаткуванні прогресивні й регресивні ставки можуть застосовуватись як окремо, так і разом у вигляді прогресивно-регресивної та регресивно-прогресивної шкали ставок. При запровадженні таких податків необхідно виходити з існуючого досвіду оподаткування з урахуванням повного та своєчасного покриття витрат держави і позитивного впливу кожного податку на фінансові результати діяльності платників податків.

Пропорційними є податки, величина ставок яких є незмінною і не залежить від розміру об'єкта оподаткування. Класичним прикладом пропорційних податків є податок на додану вартість, податок на прибуток підприємств. Наприклад, величина ставки останнього складає 25 відсотків, незалежно від величини отриманого підприємством прибутку.

За суб'єктами оподаткування податки прийнято поділяти на ті, які сплачують лише юридичні особи (податок на прибуток підприємств, комунальний податок), лише фізичні особи (прибутковий податок з громадян) і податки, які сплачують, як юридичні, так і фізичні особи (збір на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, збір в Пенсійний фонд тощо).

До факторів, що впливають на обсяг податкових надходжень до бюджету, відносять макроекономічні чинники: розмір ВВП, який створюється країною, структура платіжного балансу, рівень інфляції, рівень зайнятості населення, платоспроможність населення, нормативно-правове поле законодавчої бази. Крім цього, на обсяг податкових надходжень до бюджету впливають і мікроекономічні чинники: вибір підприємствами виду свого оподаткування (спрощена система, єдиний податок тощо), наявність у підприємств податкових пільг, рівень прибутковості суб'єктів господарювання, розмір їх валового доходу, витрати на оплату праці в структурі собівартості продукції підприємства, середньооблікова чисельність працюючих, ефективність податкового менеджменту підприємств тощо.

Податкові доходи бюджету визначаються також і суттю податкової політики, яку проводить держава на конкретному етапі її розвитку, адже податки є фактором впливу на економічну діяльність підприємств, держави, вони можуть змінювати структуру діяльності окремих підприємств, структуру галузей економіки, структуру національної економіки загалом. Зокрема податки можуть бути застосовані для вирівнювання доходів громадян та забезпечення певного рівня соціальної рівності, сприяти створенню нових робочих місць через надання преференцій розвитку малого бізнесу та індивідуального підприємництва, бути інструментом стримування інфляції, а також бути регулятором експортно-імпортних операцій.

При будь-якій домінуючій податковій політиці її важливою складовою завжди є фіскальна складова, яка відповідає за наповнюваність бюджету для здійснення державою своїх конституційних функцій. Держава повинна гарантовано мати певний обсяг фінансових ресурсів для здійснення зовнішньої оборони, наведення внутрішнього порядку, що відповідає її конституції, забезпечення функціонування державного управління, системи освіти та охорони здоров'я.

Усвідомлення зазначених факторів має важливе значення, оскільки вони визначають політику оподаткування суб'єктів господарської діяльності, домогосподарств, і, отже, є орієнтирами для всіх суб'єктів економіки, фінансових менеджерів для формування і здійснення своєї податкової стратегії.

Важливою умовою стабілізації вітчизняної податкової системи, забезпечення її передбачуваності є створення Податкового кодексу. На сьогодні такий документ є вагомим стабілізуючим фактором у більшості розвинених європейських країнах. Метою розроблення Податкового кодексу України є вироблення економічно обґрунтованих, збалансованих норм права, що регулюють соціально-економічні відносини держави в сфері оподаткування фізичних осіб та підприємств всіх форм власності та видів діяльності. Майбутній податковий кодекс має забезпечити одночасне зниження податкового тиску, зменшення кількості податків, розширення бази оподаткування, збільшення надходжень до бюджетів всіх рівнів і на цій основі розв'язання соціальних проблем.

Для того, щоб Податковий кодекс України став справжнім гарантом інвестиційно-інноваційного розвитку, поліпшення добробуту, у його тексті слід узгодити діючі в українському законодавстві правові норми, які регулюють процес оподаткування з врахуванням обраних пріоритетних напрямів розвитку економіки країни, зміцнюють її фінансову стабільність.

Реформування податкової системи України повинно здійснюватися на основі врахування таких актуальних аспектів:

1. Активне втручання людини в природне середовище з метою задоволення своїх споживчих потреб спричиняє значний негативний вплив на екологію. Надмірний видобуток обмежених природних ресурсів становить загрозу для екологічної та фінансової безпеки майбутніх поколінь. В Україні, у зв'язку з наявністю вичерпних рудних та вугільних запасів, необхідність фіскального регулювання природокористування є особливо важливою. На сьогодні діюча у цій сфері податкова система є недостатньо ефективною, що пов'язане з нерівномірністю податкового навантаження, необґрунтованою величиною податкових ставок і пільг, заплутаністю і нестабільністю податкового законодавства тощо.

Інший аспект проблеми природокористування стосується досягнення рівних прав доступу кожного економічного суб'єкта до природних ресурсів. Оскільки одні суб'єкти активно використовують суспільні природні запаси при здійсненні своєї господарської діяльності, а інші не мають доступу до них, держава повинна забезпечити усунення такої несправедливості через впровадження додаткового фіскального навантаження шляхом введення в дію рентного податку. Такий податок може не лише стати додатковим доходним джерелом бюджету, а й здійснювати активний регулюючий вплив на обсяги природокористування.

2. Ще одним напрямом податкового реформування в Україні має стати розширення існуючої бази оподаткування за рахунок введення податку на нерухомість. Об'єктом оподаткування в даному випадку є будівлі, споруди та земельні ділянки, що знаходяться у власності фізичних і юридичних осіб. В усьому світі цей податок є найголовнішим джерелом наповнення місцевих бюджетів. Крім того, він виконує функцію «природного регулятора» – якщо місцева влада прагне, щоб мешканці не покидали території її населеного пункту, вона встановлює менший податок, сприяючи таким чином активізації процесу заселення; і навпаки – підвищує ставки для уникнення перенаселення в економічно привабливих містах.

3. Найбільш важливим завданням, в рамках прийняття Податкового кодексу, в Україні е вдосконалення механізмів нарахування і стягнення податку на додану вартість. В цьому напрямі передбачається докорінна зміна існуючих способів оподаткування, і, в першу чергу, їх спрощення. Згідно з податковою реформою пропонується запровадити механізм безпосереднього стягнення ПДВ продавцями (платниками ПДВ) при реалізації товарів, робіт, послуг кінцевим споживачам (неплатникам ПДВ). Тобто, при продажі чи перепродажі товарів кінцевим споживачам підприємство повинно у 3-х денний термін сплатити ПДВ (включене до ціни) державі. За такої схеми повністю відсутній механізм бюджетного відшкодування платникам. Також ця система є досить надійною і не потребує значних витрат на адміністративний нагляд контролюючими органами, та й податкові надходження держава отримує одразу.

З огляду на зазначені напрями, узагальнюючими завданнями реформування податкової системи в контексті прийняття Податкового кодексу України має бути:

- досягнення стабільності податкової системи – стабільність податків означає відносну незмінність протягом певної кількості років основних принципів оподаткування, складу податкової системи, а також основних пільг і санкцій;

- забезпечення зрозумілості механізму обчислення і стягнення податків для платників, спрямованості на цілі і завдання уніфікації податкового законодавства у конкретних умовах соціально-економічного розвитку держави;

- посилення системи добровільної сплати податків у контексті моральної усвідомленості здійснення податкових відрахувань, створення податкової ідеології та підвищення податкової культури;

- вдосконалення податкового адміністрування, посилення контролю за вірним розрахунком та своєчасністю сплати податків;

- створення раціональної податкової системи, яка б характеризувалась порівняно невеликою кількістю податків та незначним показником загального податкового навантаження;

- активізація податковою системою підприємницької та інвестиційно-інноваційної діяльності;

- дотримання міжнародних вимог з питань оподаткування;

- усунення неузгодженості податкового законодавства з нормами законодавства інших галузей права, забезпечення їх гармонізації та взаємодії.

Тема 6

Програмні питання:

6.1 Державний бюджет: суть та призначення

6.2 Бюджетна система та державний устрій країни

6.3 Бюджетний процес (с.в.)

Державний бюджет – це план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, протягом бюджетного періоду.

Як економічна категорія бюджет відображає фінансові відносини щодо формування та використання централізованого фонду грошових ресурсів держави. За його допомогою створюються умови для реалізації соціальних програм, програм з охорони навколишнього середовища, стимулювання науково-технічного прогресу, вирішення структурних проблем, забезпечення оборонної та інших функцій. Відповідно, і нормальне функціонування господарського механізму неможливе без удосконалення бюджетних відносин, без послідовного проведення науково-обґрунтованої фінансової політики, без наявності ефективної системи управління бюджетним процесом.

Бюджетні відносини виникають між державою й суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) в процесі мобілізації та використання грошових ресурсів, які необхідні для виконання функцій держави – економічної, соціальної, управлінської та оборонної.

Сукупність грошових відносин держави з підприємствами, організаціями, населенням, а також між органами державної влади щодо створення та використання на суспільні потреби основного централізованого фонду формує економічний зміст бюджетних відносин. Суть бюджету, як і будь-якої економічної категорії, проявляється в його функціях. Суспільне призначення бюджетних відносин полягає в:

- формуванні головного загальнодержавного фонду грошових ресурсів (у процесі реалізації цієї функції забезпечується концентрація фінансових ресурсів у бюджетній системі держави);

- використанні засобів загальнодержавного грошового фонду (ця функція реалізується в процесі цільового використання бюджетних засобів);

- здійсненні контролю за рухом бюджетних ресурсів.

Централізація засобів має важливе економічне й політичне значення, оскільки мобілізовані доходи є одним із основних знарядь втілення в життя державних програм. Це дає змогу маневрувати ресурсами, концентрувати їх на вирішальних ділянках економічного й соціального розвитку, здійснювати єдину економічну і фінансову політику на території країни.

При переході до ринкових відносин державний бюджет зберігає свою важливу роль. Але методи його впливу на суспільне виробництво і сферу соціальних відносин змінюються. Кошти державного бюджету передусім повинні направлятися на фінансування структурної перебудови економіки, комплексних цільових програм, збільшення науково-технічного потенціалу, прискорення соціального розвитку і соціальний захист населення.

Важлива роль державного бюджету не обмежується фінансуванням матеріальної сфери виробництва. Бюджетні ресурси направляються також і на невиробничу сферу (освіту, охорону здоров'я, культуру та ін.). За рахунок бюджетних та позабюджетних фондів фінансуються підприємства та організації соціально-культурного призначення. Ці видатки мають велике значення, оскільки дають змогу державі розвивати освіту, культуру, охорону здоров'я, соціальний захист населення.

Видатки бюджету на соціально-культурні заходи мають не тільки соціальне, а й економічне значення, оскільки вони є найважливішою частиною затрат на відтворення робочої сили і підвищують матеріальний та культурний рівень життя населення.

Державний бюджет є головним фінансовим планом держави на поточний рік. З цієї точки зору, він є розписом доходів та видатків держави, який затверджується у вигляді закону Верховною Радою України.

Залежно від співвідношення доходів і видатків державний бюджет може бути:

- збалансованим – видатки дорівнюють доходам;

- дефіцитним – доходів не вистачає для фінансування видатків;

- профіцитним – сума доходів переважає над видатками.

Основна причина дефіциту бюджету полягає у відставанні темпів росту доходів бюджету, порівняно зі збільшенням видатків бюджету. Конкретні причини такого відставання можуть бути різними:

- кризові явища в економіці;

- неконтрольованість фінансової ситуації в країні;

- значне збільшення соціальних видатків, порівняно з ростом валового внутрішнього продукту;

- мілітаризація економіки в мирний час;

- надзвичайні ситуації (війни, стихійні лиха та ін.).

За формою прояву бюджетний дефіцит буває відкритий і прихований.

Відкритий – це офіційно визнаний дефіцит у законі про Державний бюджет України на відповідний рік.

Прихований бюджетний дефіцит – офіційно не визнається і проявляється у формі завищення обсягів планових доходів і введення до складу доходів джерел покриття бюджетного дефіциту.

Виходячи з причин виникнення, бюджетний дефіцит поділяється на вимушений і свідомий.

Причиною виникнення вимушеного бюджетного дефіциту є зниження зростання валового внутрішнього продукту і недостатність фінансових ресурсів у країні.

Основна причина виникнення свідомого дефіциту в тому, що держава знижує податкові ставки для стимулювання економіки в період її спаду. Недостатні фінансові ресурси вона компенсує позиками за мінімальних процентних ставок, що забезпечує високу надійність державних цінних паперів.

За напрямком дефіцитного фінансування розрізняють активний і пасивний бюджетні дефіцити.

Активний бюджетний дефіцит характеризується спрямуванням бюджетних коштів на інвестиції в економіку для сприяння росту валового внутрішнього продукту.

Під пасивним бюджетним дефіцитом розуміють спрямування коштів на фінансування поточних витрат.

Із точки зору тривалості, існують хронічний дефіцит та незбалансованість бюджету.

Хронічний дефіцит або довгострокова незбалансованість виникає внаслідок розриву між доходами й видатками бюджету протягом декількох років. Незбалансованість має короткостроковий характер, тобто невідповідність між видатками та доходами має місце в межах одного року.

Щодо впливу дефіциту на економіку існують деякі протиріччя. Ряд економістів, які є прихильниками дефіцитного фінансування, вважають, що дефіцит бюджету не є небезпечним для національної економіки, оскільки всі видатки здійснюються на території певної держави і сприяють зростанню рівня життя населення, що стимулює ріст купівельної спроможності, продуктивності праці й національного виробництва.

Противники цієї концепції висловлюють думку, що дефіцит бюджету – це небезпечне й негативне явище в економіці. Вони вважають, що наслідком дефіциту буде підвищення податкових ставок у майбутньому, тобто перенесення економічного тягаря на майбутні покоління. Іншим наслідком є те, що для покриття дефіциту здійснюватиметься грошова емісія та запозичення грошових ресурсів. А це, безумовно, призведе до девальвації національної грошової одиниці, збільшення внутрішнього й зовнішнього боргів держави та зниження ефективного функціонування грошово-кредитної системи. Бюджетний дефіцит неминуче призведе до підвищення процентних ставок по державних цінних паперах, що автоматично погіршить інвестиційний клімат у країні.

Дефіцит бюджету не повинен перевищувати видатків розвитку. За наявності дефіциту бюджету, насамперед, фінансуються поточні видатки. Теоретична формула уникнення дефіциту досить проста - потрібно скоротити видатки або збільшити податки. Проте на практиці зробити це досить важко або й навіть неможливо, тому що необхідне чітке поєднання заходів щодо підвищення дохідної частини державного бюджету і скорочення видатків бюджету. Держава повинна використовувати як джерела покриття дефіциту або позики, або грошову емісію.

В Україні джерелами покриття бюджетного дефіциту, за Бюджетним кодексом України (стаття 15), є внутрішні та зовнішні запозичення. Проте вони не використовуються на фінансування поточних видатків, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги. Цією ж статтею забороняється використання емісійних коштів Національного банку України як джерела фінансування дефіциту Державного бюджету України.

У статті 72 Бюджетного кодексу України зазначається, що дефіцит бюджету Автономної Республіки Крим і міських бюджетів покривається за рахунок запозичень.

Головне призначення бюджету – регулювати розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту між галузями, регіонами, соціальними верствами населення.

Бюджет складають та виконують згідно з бюджетною класифікацією. Бюджетна класифікація – єдине систематизоване групування доходів, видатків та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою й іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Вітчизняна бюджетна класифікація застосовується для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджетних коштів, а також для проведення необхідного аналізу доходів та організаційних, функціональних і економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної й міжнародної порівнянності бюджетних показників.

Основою побудови бюджетної системи є державний устрій. Структура бюджетної системи залежить від адміністративно-територіального поділу країни. Сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, які формуються з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіальних устроїв та регулюються нормами права, є бюджетною системою.

Бюджетний устрій – це організація і принципи побудови бюджетної системи, взаємозв'язок між її ланками. Бюджетний устрій визначається державним устроєм.

В унітарних державах бюджетна система складається з двох рівнів: державного та місцевих бюджетів.

У федеративних державах бюджетна система складається з трьох рівнів: федерального бюджету, бюджетів членів федерації та місцевих бюджетів.

На сьогодні, відповідно до Бюджетного кодексу України, бюджетна система України складається з державного бюджету України та місцевих бюджетів.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах і бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об'єднань.

Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.

Бюджетну систему України можна відобразити у вигляді рис. 6.2.1.

6.2.1. Бюджетна система України

Зведений бюджет України поєднує показники державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим поєднує показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів і бюджетів міст республіканського значення.

Зведений бюджет області поєднує показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

Зведений бюджет району поєднує показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних і сільських бюджетів цього району.

Зведений бюджет міста з районним поділом поєднує показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті поєднує показники бюджетів цих міст, селищ і сіл.

За Бюджетним кодексом України, бюджетна система ґрунтується на таких основних принципах:

1. Принцип єдності бюджетної системи України – єдність бюджетної системи забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів і ведення бухгалтерського обліку і звітності;

2. Принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період;

3. Принцип самостійності – Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Коштами державного бюджету Держава не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямків використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети;

4. Принцип повноти – до складу бюджетів входять всі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;

5. Принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного й соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету й витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил;

6. Принцип ефективності – при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають на меті досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;

7. Принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним бюджетом і місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача;

8. Принцип цільового використання бюджетних коштів – бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями;

9. Принцип справедливості та неупередженості – бюджетна система України будується на засадах справедливого й неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами;

10. Принцип публічності та прозорості – Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами;

11. Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу – кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Тема 7

Державний кредит і державний борг

Програмні питання:

7.1 Сутність державного кредиту

7.2 Сутність, види та джерела фінансування дефіциту бюджету

7.3 Державний борг (с.в.)

7.4 Боргова політика держави. Управління державним боргом

7.5 Центральні органи влади України в управлінні державним боргом

При розгляді попередніх тем, ми встановили, що однією із функцій фінансової системи, яка функціонує в національній економіці, є можливість кредитування. Широко, під кредитуванням розуміється форма фінансового забезпечення витрат з боку суб'єктів господарської діяльності, закладів, установ, органів державної влади за рахунок залучених вільних коштів на засадах, по-перше, платності за користування цими коштами, по-друге, строковості такого користування і, по-третє, повернення цих коштів після закінчення оговореного терміну користування. Виконання цих умов означає, що кредит надається тільки такому користувачеві, який здатний забезпечити ефективне економічне його використання. Тобто в кінці оговореного терміну, внаслідок використання кредиту, користувачу необхідно отримати фінансовий результат, достатній не тільки для забезпечення умов кредитування а ще й отримання доходу.

Держава для фінансування своїх видатків також може залучати вільні кошти домогосподарств, підприємницьких структур, які стають, у цьому разі, кредиторами. В окремих випадках, зокрема у сфері міжнародних фінансів, а також при необхідності підтримки окремих національних пріоритетних програм, кредитором може виступати і держава.

Широко під державним кредитом розуміють фінансові інструменти, пов'язані із наданням бюджетних коштів на відповідних умовах для потреб реалізації пріоритетних національних програм, гарантуванням поверненості коштів (роль держави як гаранта) при отриманні окремими державними підприємствами, установами кредитів на виконання важливих національних проектів, а також залученням коштів на відповідних умовах на потреби фінансування бюджетного дефіциту.

Переважний зміст сфери державного кредиту визначає залучення державою коштів на потреби фінансування дефіциту державного бюджету. Такі запозичення можуть відбуватись як на внутрішньому, так і на зовнішніх фінансових ринках. Особливістю є те, що джерелом повернення запозичених коштів і сплати відповідних відсотків є доходи бюджету. Це означає, що державні запозичення передбачають ефективне використання коштів, причому виключно у державному секторі економіки. Внаслідок їх використання доходи бюджету повинні достатньо зрости для повернення отриманого кредиту та зменшення дефіциту бюджету.

Існування можливості держави в необхідних випадках залучати кошти для забезпечення своїх потреб, неминуче супроводжується формуванням певного обсягу непогашених поточних зобов'язань. Крім цього, як зазначалось, держава може виступати й у ролі гаранта при отриманні окремими державними підприємствами, установами, кредитів на виконання важливих національних проектів (прикладом може бути закупівля для національної економіки газу національною акціонерною компанією «Нафтогаз України»). У випадку, якщо ці підприємства, установи з певних обставин не в змозі вчасно віддати кредит, держава, як гарант, повинна виплачувати необхідні кошти із доходів бюджету. Все це сукупно призводить до появи державного боргу. Державний борг – це загальна на поточний момент сума зобов'язань з державних позик та наданих державних гарантій. Окремі дослідники додатково вводять поняття державної заборгованості. Вони означують її як загальну величину суми обсягу державного боргу та обсягу всіх інших видів пролонгованих державних виплат та компенсацій.

Як часто показує світова практика, бюджет із видатками, які рівні доходам, виявляється неефективним щодо забезпечення стабільного економічного зростання та уникнення циклічності в розвитку національної економіки. Тому, багатьма державами існуючу недосконалість стараються усунути шляхом управління економічними процесами, зокрема через використання інструменту фінансування частини видатків бюджету за рахунок залучення заощаджень від суб'єктів приватного сектора. Перевищення доходів над видатками бюджету, яке у цьому разі має місце, називається дефіцитом бюджету, протилежна ситуація називається профіцитом бюджету. В науковій літературі термін «дефіцит бюджету» закріпився як характеристика співвідношення між доходами та видатками і часто ототожнюється із терміном "сальдо бюджету".

Дефіцит бюджету за своєю сутністю мас двояку природу: з одного боку, це різниця між традиційними доходами та витратами, з іншого – це сума заощаджень суб'єктів внутрішнього приватного сектора, та нерезидентів, що залучаються державою для фінансування незабезпечених доходами видатків. Форма та спосіб залучення капіталу, а також вид інституційного сектора економіки, чий капітал залучається на фінансування дефіциту бюджету, мають при однаковому дефіциті бюджету різні економічні наслідки. Тому джерела фінансування дефіциту поділяють на:

· внутрішні (їх надають інші органи державного управління; центральний банк; депозитні та недепозитні фінансові установи; нефінансові установи; домогосподарства);

· зовнішні (їх надають органи державного управління; міжнародні організації; фінансові установи, що не є міжнародними організаціями; інші нерезиденти);

· інші (у випадку касового виконання бюджету фінансування дефіциту бюджету може здійснюватись за рахунок касових залишків утворених в минулому році; надходжень від приватизації тощо). Особливістю касового методу виконання бюджету є те, що усі операції фіксуються в момент виникнення права на отримання платежу чи зобов'язання щодо його здійснення. У цьому разі можливе утворення «технічних» джерел фінансування дефіциту бюджету, зокрема за рахунок залишку коштів на бюджетних рахунках, покриття дефіциту за рахунок зміни валютних курсів і т.д.

У міжнародній практиці переважно використовуються два шляхи розмежування внутрішніх та зовнішніх запозичень: за ознакою резидентності інвестора та за валютою здійснення запозичення. Ознака резидентності використовується як методологічна основа Міжнародним валютним фондом, Світовим банком, Базельським комітетом міжнародних розрахунків та більшістю розвинутих країн світу. Натомість валютна ознака при розподілі запозичень на внутрішні і зовнішні використовується досить рідко, зокрема в Австралії, Франції, Бельгії та практично всіма країнами, що не належать до розвинутих.

В окремих випадках, при відсутності інших можливостей, як джерело фінансування дефіциту бюджету уряди використовують емісійне фінансування, яке залучається від центрального банку (сеньйораж). Емісійне джерело формально не є частиною внутрішніх заощаджень приватного сектора, однак воно впливає на їх реальну вартість внаслідок підсилення інфляції і, фактично, здійснюється за рахунок заощаджень приватного сектора внаслідок їх знецінення. На відміну від інших джерел фінансування, емісійне фінансування не має добровільного характеру. У більшості країн світу існують законодавчо встановлені норми, які забороняють центральному банку здійснювати подібне фінансування дефіциту бюджету. Однак на практиці існує достатньо способів, щоб обійти ці заборони. Серед них: збільшення обсягів перевищення доходів над витратами центрального банку, що не пов'язані з цілями грошово-кредитної політики і спрямовуються в дохідну частину бюджету; проведення центральним банком квазіфіскальних операцій; неформальні тристоронні угоди між урядом, центральним банком та визначеним комерційним банком щодо рефінансування центральним банком такого банку під заставу придбаних в уряду державних цінних паперів.

Як бачимо, спільною рисою усіх джерел фінансування дефіциту бюджету, окрім емісійного, є те що вони є фінансовими заощадженнями приватного сектора економіки, та нерезидентів, що сформувалися після першого розподілу валової доданої вартості (заробітна плата, дохід від власності та прибуток) та перерозподілу за допомогою фіскального механізму, і акумулюються державою на певних умовах. Ще однією особливістю цих надходжень є їх добровільний характер на відміну від, наприклад, податкових надходжень. При цьому, інші умови залучення цих активів можуть суттєво різнитися: у випадку запозичень у приватного сектора основними умовами є поворотність і платність; у випадку приватизаційних надходжень - умовою є обмін цих фінансових активів на реальні.

Таким чином, дефіцит бюджету – це обсяг бюджетних видатків, здійснених за рахунок внутрішніх і зовнішніх фінансових заощаджень інших секторів економіки в тому числі і міжнародної, акумульованих урядом на добровільних засадах протягом поточного чи минулих періодів та, у виняткових випадках, за рахунок обсягу первинної емісії центрального банку.

Крім традиційного показника дефіциту бюджету для більш повної характеристики фінансової збалансованості державних фінансів використовуються й інші показники. Основними з них є такі.

1. Чистий поточний баланс – обсяг операцій, в результаті яких змінюється вартість активів уряду.

2. Первинне сальдо – різниця між доходами та видатками бюджету за мінусом виплати відсотків за обслуговування існуючого боргу. Визначається з метою виявлення впливу здійснюваного фінансування дефіциту бюджету на економічних агентів, які не є кредиторами держави, тобто на реальний сектор економіки.

3. Валові заощадження – різниця між поточними доходами та видатками бюджету за мінусом чистих капітальних трансфертів, в обсяг яких включаються чисті капітальні гранти і податки на капітал.

4. Скоригований дефіцит бюджету – різниця між доходами та видатками бюджету із якої виключені всі або деякі гранти, крупні і рідкісні, неперіодичні операції, які можуть викривити бюджетний аналіз та реальну фіскальну позицію уряду.

Окремими авторами виділяється активний та пасивний дефіцит бюджету. Активний дефіцит бюджету – та частина дефіциту бюджету, фінансування якої здійснюється для забезпечення інвестиційних потреб національної економіки, пасивний – на покриття поточних видатків (соціальні трансферти, виплата зарплати у бюджетній сфері тощо).

Окремі дослідники вивчали дефіцит бюджету в контексті фаз зростання національної економіки, ними приводиться класифікація дефіциту залежно від чинників, що його зумовлюють. Так дефіцит бюджету, який відображає різницю між поточними державними витратами, скоригованими на зміну обсягу допомоги з безробіття і доходами, які надійшли б до бюджету за умови збереження потенційного обсягу виробництва та незмінної податкової системи, називають структурним дефіцитом. Різниця між фактично спостережуваним дефіцитом і структурним дефіцитом є показником циклічного дефіциту бюджету. Виникнення останнього зумовлене дією автоматичних стабілізаторів законодавчо вмонтованих у бюджетно-податкове законодавство. Чим вища частка еластичних податків у структурі доходів бюджету і більші розміри допомоги з безробіття, тим більшими є коливання циклічної складової сальдо бюджету.

Дефіцит бюджету є багатогранним інструментом, при його фінансуванні використовуються об'єктивні ринкові закони щодо мобілізації фінансових ресурсів. Створюваний дефіцит дозволяє здійснювати пріоритетну державну політику з додаткового стимулювання внутрішнього сукупного попиту у визначених сферах та визначений момент, навіть якщо це не дозволяють наявні доходи бюджету, але є обґрунтовані підстави вважати, що майбутні фінансові ресурси будуть достатніми для повернення запозичень.

Найбільш пріоритетним завданням реалізації фінансової політики держави є забезпечення ефективного механізму управління державним боргом. Його метою є отримання найкращого результату від вкладення позичених урядом коштів.

Управління державним боргом – сукупність державних заходів з визначення умов залучення коштів, їх розміщення і повернення, забезпечення необхідної платоспроможності держави. Такі державні заходи передбачають підготовку до випуску і розміщення державних цінних паперів, регулювання ринку державних цінних паперів, ефективне спрямування запозичених коштів на законодавчо визначені цілі, здійснення обслуговування і погашення державного боргу.

Політика управління державним боргом ґрунтується на наступних принципах:

- безумовність виконання взятих державою зобов'язань перед кредиторами;

- оптимальність структури боргових зобов'язань держави;

- мінімально можливі ризики за урядовими борговими цінними паперами при коливанні показників світового фінансового ринку;

- зниження вартості обслуговування державного боргу при наступних запозиченнях;

- заміна короткострокових запозичень на довгострокові, забезпечення рівномірності та уникнення значних пікових боргових виплат;

- відкритість і прозорість інформації про залучення, використання і погашення позикових коштів.

Управління державним боргом має відбуватися з урахуванням політики державних запозичень (боргової політики). Боргова політика – це напрямок діяльності уряду, що реалізується через визначений комплекс заходів і спрямований на раціональну та ефективну мобілізацію, розподіл, використання та повернення державою запозичених фінансових ресурсів. Вона у свою чергу акумулює в собі розробку і реалізацію таких взаємопов'язаних та взаємообумовлених елементів, як:

- розроблення стратегії державних зовнішніх і внутрішніх запозичень;

- встановлення обґрунтованого ліміту обсягу державного боргу в цілому, а також внутрішнього та зовнішнього, зокрема;

- визначення тривалості боргового циклу на основі раціоналізації управління динамікою сукупного, внутрішнього і зовнішнього державного боргу;

- вибір найбільш прийнятних у конкретний відрізок часу форм фінансування внутрішніх і зовнішніх державних запозичень (урядові, банківські чи комерційні кредити, державні цінні папери), ступеня концентрації боргових зобов'язань України по окремих кредиторах (міжнародні фінансові організації, уряди зарубіжних країн, іноземні приватні кредитори, вітчизняні юридичні та фізичні особи), рівня диверсифікації запозичень за валютним складом (спеціальні права запозичення (СПЗ), долар США, євро тощо) з урахування ефективного розподілу пов'язаних з цим інвестиційних ризиків;

- розгляд питання щодо можливості (або неможливості) капіталізації частини державного боргу (з відповідною пропозицією кредиторам погашення певної частки боргу державною власністю);

- заходи щодо здешевлення державних запозичень і зниження ризику їх обслуговування (при визначенні вартості обслуговування кредитів слід враховувати оцінку можливого зниження потенційного рівня та погіршення умов. Однією з головних характеристик для формування боргової політики держави є співвідношення суми державного боргу до ВВП (критичний рівень: 60-100%).

Для характеристики ліквідної позиції економіки країни широко використовується співвідношення запланованих платежів з обслуговування боргу до експорту. Цей показник дає оцінку платоспроможності на найближчу перспективу (критичний рівень: 20-25%).

Для оцінки довгострокової платоспроможності часто використовується показник співвідношення дисконтованої вартості боргу до експорту (критичний рівень: 200-250%).

Для виміру навантаження на бюджет використовується показник співвідношення запланованих платежів з обслуговування боргу до суми бюджетних доходів, критичним рівнем для цього встановлено діапазон 25-30%.

Країни з високими темпами росту експорту мають можливість підтримувати відносно вищий рівень боргу щодо обсягів експорту та виробництва. Однак, ці країни стають уразливими у випадку підвищення відсоткових ставок зовнішніх позик внаслідок зміни економічних умов в країнах-кредиторах або ж внаслідок рішень кредиторів щодо небажання з певних причин підтримувати в подальшому досягнутий рівень кредитування.

Для забезпечення платоспроможності держави в процесі управління державним боргом можливим є застосування різноманітних методів коригування боргової політики. Найбільш поширеними серед них є рефінансування та реструктуризація державного боргу.

Рефінансування державного боргу – це погашення основної суми боргу та відсотків по ньому за рахунок коштів, отриманих від розміщення нових позик. Рефінансування боргів може бути ефективним лише у тому випадку, якщо країна-позичальник має високу кредитну репутацію на світовому фінансовому ринку.

Реструктуризація державного боргу – це відстрочення сплати часткової або повної суми боргу країною-позичальником. За такого варіанта можливий також обмін боргових сум на акції або спеціальні облігації для вкладення їх в національну економіку.

Методами управління державним боргом є:

1. Конверсія боргових зобов'язань визначається як зміна норми прибутковості кредиту, при якій держава-позикодавець може зменшити розмір належних до сплати відсоткових сум по кредиту. На практиці застосовуються такі варіанти конверсії зовнішнього боргу:

- обмін типу «борг на борг», при якому країна-позичальник обмінює власні борги перед іншими державами на борги інших держав перед нею;

- обмін типу «борг на експорт», при якому борги покриваються за рахунок експорту готової продукції;

- обмін типу «борг на власність», при якому боргові зобов'язання покриваються за рахунок пакетів акцій підприємств, землі, нерухомості, інших капітальних об'єктів;

- обмін типу «борг на національну валюту», при якому держава-позичальник практично отримує добровільну допомогу для розвитку власної економіки. Кошти, одержані внаслідок такої конверсії, спрямовуються на фінансування освітніх та медичних державних програм.

2. Консолідація державного боргу – це метод, що реалізується як продовження термінів дії випущених державою-боржником позик.

3. Уніфікація позик визначається як обмін кількох раніше випущених боргових зобов'язань держави на одне нове зобов'язання, тобто об'єднання кількох державних позик в одну.

4. Відстрочення погашення позик визначається як продовження терміну погашення боргових зобов'язань держави-позичальника.

5. Анулювання боргових зобов'язань держави застосовується кредиторами у випадку фінансової неспроможності держави погасити одержані позики. Така неспроможність, в свою чергу, може бути спричинена як економічними, так і політичними кризами боржника.

У разі накопичення у держави-боржника значної суми зовнішніх кредитних зобов'язань, на практиці можливе застосування таких варіантів розв'язання її боргових проблем:

- у разі досягнення профіциту державного бюджету країни-боржника, вона може поступово розрахуватися за основною сумою боргу, а також по нарахованим відсоткам. Такий варіант можливий лише за умови здорової економіки та стійкого позитивного сальдо держави.

- погашення державного боргу можливе також за рахунок залучення нових іноземних кредитів. В такому випадку суми зовнішніх боргів держави будуть поступово накопичуватися, що в кінцевому рахунку, призведе до її абсолютної неплатоспроможності. Кредитор за таких умов може вдатися до повного або часткового списання позикових сум. Альтернативним варіантом при цьому може стати відмова країни-позичальника сплачувати борги, що спричинить виникнення істотних втрат для неї через зменшення прибутків від міжнародної торгівлі, арешт активів тощо.

- якщо сума нових іноземних позик боржника не перевищує суми, сплаченої в рахунок погашення кредиту, то країна-пози

Дата добавления: 2014-01-04